ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz
http://niecewicz.flybb.ru/

Нацевич, Nasevich
http://niecewicz.flybb.ru/topic160.html		 Страница 1 из 1
Автор:  niecewicz [ 25-03, 14:18 ]
Заголовок сообщения:  Нацевич, Nasevich
У наших предков фамилия писалась с разными буквами.
Почему же так? И от чего это зависило?
Автор:  niecewicz [ 10-08, 10:52 ]
Заголовок сообщения: 
В своих исследованиях В.С.Герасименко пишет следующее.

Підвалини Роду.

Скоріше за все що саме на етапі цього керованого владою переселення русь-литвинівської шляхти, на ловах королівських ще при Вітовті, Владиславі та Казимирі, в “поліссі” північної частини Володимирського повіту, в Смидінській землі, досить великі орні ґрунти (близько 138 га), луки, ліс, урочище та іншу нерухомість, а також острів доброї землі в селі (Пустий) Хотівль та на острові Хотівль, що під м. Вижва на р. Вижва, а ще добра і ґрунти в селах Городищі, і, можливо, Мизові, яке в 15 верстах, і безумовно що у селі Паридуби (в ХYІ ст. – Поридуби), загалом мабуть усі 10 влок, були даровані та довічно записані, на умовах несення панцирної військової служби, мігрантові із вищезгаданого роду Нецевичів литовського походження. В Російській Імперії у ХІХ ст. ці землі стали Седлищенською волостю, Ковельського повіту, Волинської губернії.
Документи про це давнішнє дарування Рід спромігся зберегти аж до 1663 р., принаймні у вигляді «дарчих грамот» князя Михайло Сангушко [10]. Найвірогідніше, що в часи переселення в Україну прізвище того мігранта, на батьківщині сформоване за законами фонетики русь-литвинівської (старобілоруської) мови, було ще Нацович. Але за законами фонетики, розповсюдженої тоді на русинській (українській) землі польської мови, це прізвище могло одразу писатися як Nacewich та Necewich, або Nacewski та Necewski [21].
Ніяких згадок про римську генерацію своєї династії (про що піде мова пізніше) і певних подробиць історії життя цього засновника українського (русинського) відгалуження згаданого Роду русь-литовської основи на Волині, ім’я якого не збереглося, не маємо. Однак беззаперечно, що у нього була родина та діти, принаймні троє синів, яким була залишена та спадщина, і можливо що він визнавав православ’я, яке споконвіку було розповсюджено саме у Ковелі. Через деякій час помешкання в анклаві із давньою русинською (староукраїнською) мовою спілкування закони фонетики вже цієї мови призвели до постійної зміни записів прізвища того засновника вже на суто українське – Нецевич, з двома м’якими за вимовою голосними літерами «е». Згодом запис цього прізвища прийняв «остаточну» саме для фонетики тієї мови форму, м’яка вимова голосних літер якої передавалася вже, суто українським по абетці, відтворенням – Нецієвич або Нецієвскі [22].
Звичайно при цьому запис того остаточного по формі українського прізвища Роду латиницею, при відтворені його на польській мові – Neciewich, також цілком певно потребував щоб сполучення двох його латинських літер “іе” читалося при вимові цього запису як одне м’яке “е”, і це, згідно законів фонетики польської мови, задовольнялося. Оскільки ж русинська мова, на відзнаку від російської, сприйняла до складу свого словарного запасу доволі багато слів із польського словника, в тому разі таких, які включали сполучення двох латинських літер, “іе”, то для визначення необхідності їхнього постійного м’якого прочитання і належної заміни цього сполучення при запису таких слів кирилицею, до української абетки взагалі була введеною окрема, завжди м’яка за вимовою, літера – “є”.
Однак в даному випадку, щоб не лише відбулося м’яке прочитання голосної літери “є” при вимові цього прізвища сучасною українською мовою, але щоб зазначити ще й вимоги фонетики стародавнього її варіанту по м’якому прочитанні в ньому принаймні приголосної літери “ц”, виявилося простіше за все взагалі використати, для об’єднання обох цих фонетичних вимог в записі того прізвища, ще й комбінацію одразу двох українських “м’яких” літер, “іє”. Разом із тим треба було б звичайно не лише проголошувати про пом’якшену вимову в тому, або подібному за конструкцією прізвищі першої голосної літери “е”, але й взагалі наважитися замінити її, при його записі, зазначеною вище комбінацією двох українських “м’яких” літер “іє”.
Принаймні, як вважали окремі дослідники на початку ХІХ ст., в привілеї на пусте Ярополкове дворище, виданому ще у 1427 р., прізвище його нового володаря було, буцімто, записаним вже саме у такій «примусово» м’якій формі його вимову, бо на польській мові вони відтворювали його тоді як Nieszewicz (Jasko) [198]. Тобто, з точки зору нащадків, які жили через чотириста років, така вимова прізвища подібної конструкції вже у той прадавній час була правилом, згідно законів фонетики давньої русинської (староукраїнської) та старопольської мов. Дійсно, згодом такі заміни латинської «е» через сполучення двох літер «іе», на початку належного прізвища, відбувалися, реально, досить таки часто.
Так в документі 1619 р., оригінальний текст якого зберігся, прізвище одного із членів розглядаємого в цій розвідці Роду було занотовано на латиниці, у «повно розмірному» варіанті його написання, взагалі досить таки незвичним для наших часів чином – Nieciejowski [140]. Це означає, згідно законів фонетики староукраїнської мови, його вимову як Нєцієйовскі, з використанням двох українських “м’яких” літер “є” та (примусовою) м’якою вимовою двох приголосних “ц” і “н”, а його вимову російською – як Нецеёвский (або згідно її попередньої транскрипції – Неціовский). І схожим чином писалося, вже у «скороченому проміжному» варіанті, прізвище осіб одного із Домів згаданої у попередньому розділі родовитої польської і литовської шляхти наприкінці ХYІІІ ст. – Nieciewski, тобто означений вище Рід таки зберігся і зберіг своє прізвище до означених часів, таким чином він безперечно існував постійно понад два століття поспіль у буремну пору середньовіччя на теренах України-Русі [196].
Між тим типова заміна прадавніми писарями окремих літер та деяких їхніх сполучень у словах з польської мови на латиниці (наприклад c-cz, s - sz, i-ie і таке інше), особливо тих, які означали власні назви географічних пунктів, а також окремі прізвища та імена, була тоді скоріше за все правилом і взагалі не бралася до уваги у середні віка. В результаті маємо суттєве різноманіття записів певних прізвищ, особливо на різних діалектах слов’янської мови, а частина з тих писарів мала ще й власні уподобання при замінах деяких літер кирилиці на літери латинські, і навпаки, тому зараз ті прізвища доводиться виправляти, щоб не збільшувати чисельність прадавнього загалу та хоч деякою мірою забезпечити дієвість існувавших тоді законів фонетики. Звичайні описки тих писарів додають до цього все інше і їх також наразі треба постійно брати до уваги.
Сполучення двох латинських літер “іе” саме на початку прізвища Роду, який досліджується, збереглося також в документі 1659 р. [154]. Та й взагалі в зазначені часи українська “м’яка” голосна “є” використовувалася мабуть у всіх подібних за конструкцією прізвищах, які починалися літерою “н”, за якою йшла голосна “е”. Принаймні у 1680 р. в поміннику Ввіденської церкви у ближніх печерах Києво-Печерської лаври, в поминальному записі по своїй чисельній малечі київського міщанина із структурно дуже близьким для членів розглядаємого в цій розвідці Роду прізвищем – Нєчаєвич (Сила Іванович), запис його прізвища стародавніми ченцями на русинській (староукраїнській) мові було зроблено саме означеним вище чином, тобто через дві “м’які” українські голосні літери “є” [188].
Але прискіпливе виконання розгляду чисельних фонетичних розвідок подібного плану в записах прізвищ по стародавнім варіантам русинської, української, білоруської та польської мов може спрямувати цю генеалогічну розвідку далеко в сторону від самої суті справи. Тому було вирішено кінець кінцем просто зупинитися на варіанті запису згаданого українського прізвища на сучасній українській мові саме вже у наведеному вище вигляді – Нецієвич, щоб хоч таким чином чітко відрізняти його прадавніх українських носіїв від їхніх родичів, різних за місцем свого походження, де вони власне отримували сформоване по законам мови тієї місцевості прізвище, а саме тих членів Роду Нецевичів, про яких буде йти мова у наступних розділах цієї розвідки [22]. Бо вже до цієї форми кінець-кінцем в переважній більшості випадків трансформувалося дійсне прізвище цього українського Роду при існуванні його декілька сторіч поспіль вже в російськомовному (та взагалі великоруському, яке заперечувало існування будь якої «української мови» взагалі і навіть забороняло читати на ній молитви) середовищі.
Разом з тим є певний сенс прискіпливіше розглянути записи аналізуємого прізвища на латиниці, з урахуванням законів фонетики староукраїнської та польської мов, при “скороченому проміжному” варіанті того давнього його запису – Nieciewich (Nieciewski), який багато разів використовувався у Правобережній Україні-Русі в ХYІІІ ст. [196]. Бо саме така форма запису цього прізвища, безумовно вже українського, а скоріше ще цілковито русинського по своїй суті, за триста років до того використовувалася у документі, який було написано в 1420 р. (індикта 4). Мова йде про перепис (регістр) хоругв, який було виконано в той давній час “за власної волі господаря Короля його милості Владислава-Ягейло другого” [189].
У ті далекі часи так воно сталося, що аж до кінця ХYІІ ст. в Роду на той час стольника та мечника мстиславського Владислава Перхуровича Купця (Kupcia), як родинну реліквію, зберегли пергамент, на якому у згаданому позаминулому 1420 р. під Ражтемборком (згодом – Растемборк) був зроблений регістр полку Василя з Жиндрана Косціолковського. Містечко Растемборк, а по німецькі Растембург, знаходилося в повіті Rastemburg, regierungsbezirk Konigsberg (Krolewicka), який перебував тоді у складі Східної Прусії – ось у яку далину закидала в ті часи русинські полки з Волині нелегка доля вояків. Це один із двох виготовлених екземплярів регістра, який не був згодом, як це належало тоді, переданий із канцелярії того полку до коронної метрики або скарбниці.
Цей полк налічував у своєму складі 7 хоругв і на чолі однієї з них перебував в ті часи далекий пращур Роду зазначеного стольника – Перхур Перхурович Купця, ротмістр його королівської милості. З якоїсь нагоди саме до рук цього ротмістра в ту позаминулу пору чомусь потрапив і в результаті залишився зберігатися в його Роду пергаментний полковий регістр, який мав привішені на шнурах печатки полковника і усіх шістьох його ротмістрів. Зміст цього пергаменту “слово в слово” був вписаний 10 січня 1687 р. до вілкомирських земських книг.
Тут одразу виникає багато запитань: яким саме чином потрапив тоді, наприкінці ХYІІ ст., з Волині до Жмуді той пергамент, або де та у кого, скоріше за все, він там зберігався аж чверть тисячоліття поспіль, бо та Жмудь знаходилась буквально поруч із нинішнім Калінінградом, який раніше був Koninsberg. Але все це передбачає вже необхідність визначатися із родоводом тих Купців, що зовсім не є метою цієї розвідки. Згодом зміст того пергаменту, який було втрачено, із належно виготовленої копії (випису) із означених вілкомирських земських книг був у 1689 р. ще й перенесений до книг головних трибунальських справ. Саме звідти вже була зроблена та письмова копія, яка існує зараз у вигляді окремого документа того регістра і про яку буде йти мова далі [189].
У цьому документі зазначається, що в панцирній хоругві полку, якою командував ротмістр Дмитро Довкевич, та яка мусила налічувати 50 вершників, на приведених ним особову до шеренг того полку 12 конях сиділо 7 шляхтичів та 5 рабів. Першим із тих шляхтичів і була зазначена особа на згадане вище за конструкцією прізвище, але воно виявилося записаним у тій останній, вже четвертій, письмовій копії полкового регістру в трохи зміненому, в порівнянні із досліджуємим в цій розвідці прізвищем, вигляді – Niesiewski, без зазначення імені його носія.
Між тим в переліку давніх цупких литовських чоловічих імен, які починалися кириличною літерою “н” і закінчувалися саме літерою “с”, існувало лише єдине – Нос, від основи якого мусило формуватися і формувалося належне родове прізвище. Згідно законів фонетики русь-литвинівської (старобілоруської) мови, якою споконвіку користувалися у великому князівстві Литовському за відсутності власної письмової, це прізвище могло бути записано лише як Носович. Ця канцелярська письмова мова офіційних документів великого князівства Литовського також іменувалася у дослідників русинською, і взагалі руською, але її фонетика базувалася виключно на тому старобілоруському діалекті.
Дійсно, через сторіччя, в узагальнюючому “пописі” усього війська того князівства 1528 р., прізвище Носович зустрічалося багато разів і лише одного разу там було зафіксовано боярина, який буцімто мав прізвище Насевич. При цьому той боярин, на відзнаку від інших, чомусь не належав до війська якогось певного воєводства, волості або повіту. Разом з явним порушенням в тому прізвищі, при записі голосної після “с” (та “н”), законів фонетики старобілоруської мови, все це дозволяє зробити ще й цілком певний висновок про наявність помилки у одного із чисельних переписувачів того “попису” вже саме при записі згаданого прізвища кирилицею, яку він так і не виправив, просто залишивши того фантомного боярина “без фундаменту”. І вірогідно така ж саме помилка була зроблена при копіюванні документа 1420 р..
Суть помилки полягає у заміні лише однієї літери в конструкції тих двох прізвищ, однак в обох наведених випадках це цілком чітко визначається, бо одразу порушуються закони фонетики та формальні основи самого їхнього формування: кирилична літера “ц”, замінена на “с” в прізвищі Насевич, та латинська літера “с”, замінена на “s” в прізвищі Niesiewski. Тобто в дійсності прізвище цього панцирного (русинського) військовослужбовця-шляхтича таки було Nieciewski.
Між тим в окремих випадках латинська літера “s” при записі подібного прізвища можливо таки існувала, принаймні «в уяві» деяких писарів. Так, наприклад, порох добржанський животовського деканату був записаний ними під прізвищем (Ян) Niesiewich [190]. Тим більше, що принципово може цілком існувати й інший варіант запису схожого прізвища подібної конструкції – Niesieсki, та навіть Nieszewski, але для відтворення вже таких прізвищ потрібно вносити у написане в тому регістрі аж надто суттєві зміни. Між тим прізвище Niesieсki в ті часи неодноразово відтворювалося писарями як Nieсieсki (та навіть Nieczycky), тобто згадані заміни літер були тоді у стародавній польській мові цілком постійним і звичним для того суспільства (та писарів) явищем [200].
Так само це явище трансформації прізвищ виглядало і в Московському царстві, де навіть у 1685 р. було видано царський указ, який наголошував: «ежели в чьем либо имени или прозвище, не зная правописания … по природе тех народов, в которых кто родился, будут меняться отдельные буквы, то никого по этому делу в бесчестье не ставить» [338]. Настільки частим явищем виступала у писарів на ті часи та трансформація.
Визначити місце формування полку Василя з Жиндрана Косціолковського досить таки легко, бо по багатьом десяткам прізвищ, в тому разі цілковито унікальним, регістр його вояків співпадає із прізвищами тих родів, які наприкінці ХYІ ст. мешкали у сільських місцевостях поблизу міст Володимира, Ковеля та Луцька. Тобто, не зважаючи на 150 років «постійних набігів» татар і турок, всі ті роди на цій території збереглися. Тому чи взагалі відбувалися ті набіги, принаймні на ці місцевості, або чи мали вони якісь суттєві наслідки для її постійного населення, окреме питання, торкатися якого не будемо.
З цієї ж місцевості походили в 1420 р. також і окремі шляхтичі із полкового регістра, для яких там взагалі виявилися наведеними місця їхнього помешкання. Таким чином означений Niesiewski (Nieсiewski), найвірогідніше, також був вже мешканцем тієї волинської місцевості на час формування полку, а судячи із напису його прізвища латиницею – її досить таки давнім мешканцем. Таке цілком можливо, бо Волинь було віддано “під руку” великого князя Вітовта вже у 1393 р., а маси литовців емігрували туди наразі навіть раніше, ще за часів коронації Ягайла.
Саме панцирний військовослужбовець верхи з Волині вже на початку ХY ст., та єдина у полковому регістрі особа на прізвище Nieсiewski (Niesiewski), може вважатися засновником, або принаймні сином засновника, Роду бояр-шляхти Нецевичів цієї місцевості, генеалогія яких досліджується в цій розвідці.
Про життя прямих нащадків засновника, які у середині ХY ст. залишилися “на дворах” в селах Хотівль, Городищі, Мизові та Паридуби, а також про життя наступних поколінь започати ними тоді українських гілок Роду, які спромоглися зберегти добра та землі, даровані тому литовському мігрантові, нажаль ніяких документів не залишилося. Є тільки свідчення, що в 1568 р. «війтом села Паридуби» був Ілля Нецієвич, мабуть що один із останніх представників цього вже цілком українського (русинського) Роду. Оскільки після нього усі його землі та добра перейшли вже до бокових родичів, членів започаткованої у свій час саме цим українським Родом її «власної» русь-литвинівської гілки, які переїхали мешкати після порубіжної межи до України-Русі [23]. Однак безумовно треба врахувати, що лише саме існування на Волині кількох українських (русинських) гілок Роду русь-литвинівського походження впродовж усього ХY та XYI століть таки дозволяло тим старовинним російським історикам зарахувати його до переліку давніх боярських родів Правобережної України-Русі [14].
Існують, разом з тим, певні свідчення, що окремі нащадки засновника безумовно продовжували мешкати в ХY ст. в тій місцевості північної Волині, куди його в свій час було переселено. Наприклад, король Казимир (Ягеллончик) повідомляв, 2.YІІІ.1478 р., свого луцького старосту та маршалка пана Івана Ходкевича, що панна Васильєвая Копачевича, яка живе у цьому старостві, скаржилася йому на пана Василя Павловича і панну Михайлову Нацевича: «про кривди в землі, в сіножатях, і в ловах, і в інших речах» [244].
Цілком вірогідно, що литовський княжий рід Сангушків, «дарчі грамоти» якого мали у 1663 р. шляхтичі Нецевичі, також з’явився на Волині у часи великого князя Вітовта. Принаймні завжди вважалося, згідно їхньої родової традиції, що засновник цього княжого Роду, ратненський князь Федор Ольгердайтіс (Ольгердайтович), онук великого литовського князя Гедиміна, помер саме тут в 1431 р., причому вже у дуже старечому віці. Бо з’явився на світ той Федір (Теодор або Феодор) шостим сином у першому шлюбі свого батька, князя Ольгерда Гедимінайтіса, який стався 1318 р., і виріс серед 5 своїх рідних братів та 4 сестер, що свого часу таки досягли, народившись в цій родині, віку повноліття. А його батько спромігся мати із своєю другою дружиною, ставши тоді вже великим литовським князем, ще 7 синів та 5 доньок, та встиг виховати і підготувати з них по собі наступника – великого литовського князя з 1377 р., а згодом ще й польського короля з 1386 р., Ягайла (Владислава ІІ) .
У часи середньовіччя, коли з тисячі новонароджених через рік в живих залишалася ледь третина, така значна чисельність дорослих нащадків в родинах Ольгерда, Наримунта та інших 5 синів і 4 (чи 6) доньок від трьох дружин великого литовського князя Гедиміна, свідчить про дуже здорову (сильну) генетичну спадковість окремих гілок цієї княжої династії. Мабуть саме внаслідок цього вона кінець кінцем започаткувала декілька десятків князівських родів Російської Імперії, а родини, що їх створили жінки, які походили в свій час від тих Гедиміновичей, у цьому сенсі також переважно процвітали, бо потім ще довго не переривалися родові лінії чисельних нащадків тих жінок.
Як встановили дослідники з генетики, зараз кількість нащадків по Темучину, який також жив саме у ХІІІ ст., становить аж 16 млн. осіб. Тому, враховуючи усе викладене вище, цілком не виключено, що Гедимін також може належати до когорти тих «мільйонерів» по своїм нащадкам. А надав йому цю можливість саме його батько, великий литовський князь Лютувер. Між тим інші діти останнього, великий литовський князь Вітень та Воїн, рідні брати Гедиміна, нащадків по собі взагалі залишити не спромоглися – такою вже виявилася однак лише їхня (життєва) доля, не зважаючи на усю міцну генетичну спадковість.
Не виключено, що сам той Лютувер таки отримав ці гени від свого римського пращура ще з Х ст. – наслідки союзу останнього з жіночою особою місцевого (етнічно литовського) населення, можливо лівів або самогітів, виявилися, таким чином, напрочуд вдалими для збереження «римського генофонду» у його нащадків, які з’явилися тоді на світ в Жмайтській землі (Жмуді). Певна войовничість значної кількості литовських носіїв того «римського генофонду» не підлягає жодному сумніву. Мабуть саме в результаті цього литовська нація з часом сподобилася створити, і потім виявилася спроможною століттями підтримувати «у робочому стані», своє власне, при цьому величезне на ті часи, державне об’єднання – велике князівство Литовське.
Однак у ряда дослідників в свій час виникла та існувала альтернативна версія про походження княжого роду тих Сангушків – від іншого з синів Гедиміна, згідно якої Рід буцімто започаткувався від Любарта-Дмитра Гедимінайтіса. Між тим родова традиція завжди має більше підстав під собою, ніж будь яка гіпотеза дослідників, тому князям Сангушкам, які завжди вважали свій Рід прямим походженням від Ольгерда, не було необхідності виводити його від стрийченого брата того засновника, Любарта.
Як відомо, народився Ягайло (Йогайло) вже у другому шлюбі батька, який буцімто мав місце в 1350 р., першою дитиною, але як дата його народження дослідниками чомусь розглядається проміжок часу від 1348 до 1352 р.. Таким чином Федір цілком міг прожити навіть близько ста років, трохи перевершивши за цим показником не лише вік вінценосного стрийченого брата (82 – 86 років), але й власного рідного батька (81 рік або 97 років, за різними існуючими про можливий час народження князя Ольгерда даними). Однак в новітній «Енциклопедії історії України» вік тому Феодору вкоротили одразу на 37 років, і в результаті вийшло так, що його просто досить літній онук буцімто помер аж через 115 років після свого діда, і це у ті часи, коли одне покоління роду становило зазвичай лише 24 роки.
Мабуть саме з волі того стрийченого вінценосного брата, який мав доволі рідних братів і сестер, син князя Феодора з часом взагалі втратив ратненське князівство, залишене йому батьком, і кінець-кінцем його нащадки опинилися просто під владою кузена Вітовта на Волині, де цей Рід володів фактично лише невеличким за розмірами земельним наділом, який тільки за його родинним походженням можна було, та й то скоріше умовно, називати та вважати «князівським».
Князь Феодор з дружиною Ольгою, яка також походила із княжого роду, мав нащадків, трьох синів – Федота, Семена та Лазаря, звичайно князів Федьковичей, один з яких отримав в дитинстві прозвисько Сангушку (в ті часи це був пом’якшений варіант імен Олександр, Василь або Семен). Однак наступне покоління цього волинського Роду отримало те прозвисько, «надане» особі на ім’я «Сенька» (Сенкушка або Сангушка) ще за її (дитячим) литовським найменуванням, вже у вигляді свого прізвища. Останнє на віка закріпилося за цим княжим родом при трьохрівневій системі ідентифікації конкретної особи, прийнятій вже у ті часи в Україні-Русі. Князь «Сангушку» Федькович помер у 1454 р. і залишив по собі чотирьох синів – Івана, Василя, Олександра та Михайла.
Така довга череда (перехідних) сімейних прозваній «по-батькові», яку мали князі Сангушко, поки їхній рід осідав в Смидінській землі, а також неодноразова зміна там прізвищ, «по-маєтку», у їхніх сусідів, князів Ружинських, можуть свідчити, що до цих прямих родичів великого литовського князя Гедиміна його правила надання постійних «прізвищних прозваній» взагалі чомусь не були застосовані. Між тим інші його прямі родичі ті «прозвищні прозвання» своїх Родів тоді таки отримали і спромоглися зберегти їх у наступних поколіннях, як і годиться.
Таким чином поява, саме в ХІY ст., «прізвищних прозваній» у членів феодальної литовської верхівки, які ще й досі зберігалися, дозволяє зробити припущення відносно їхньої можливої родової спорідненості саме з родом князя Гедиміна. Навіть не зважаючи на відсутність у тих осіб в наступні часи княжого титулу, яким тоді не дуже і опікувалися [338].
Князь Михайло Сангушко (Ковельський) народився звичайно доволі раніше року смерті батька. Відомо, що разом із кузеном Іваном він хазяйнував на Смидінський землі ще за часів короля Казимира ІY [10]. Цілком вірогідно, що з метою закріпити ту землю «за собою», кузени почали видавати власні «дарчі грамоти на ґрунти» тутешнім мешканцям, підданим господарським, навіть значно раніше 1492 р., коли вони таки спромоглися отримати ті ґрунти під «свою руку» від його наступника. Дійсно, реагуючи на звернення господарських підданих про неподобства і загарбання земель, якими вони володіли “споконвіку”, з боку тих двох князів Сангушко, король Казимир ІY навіть наказував знести започате тими кузенами місто (Нова) Вижва.
Звичайно, що замінювати дарчі документи діючого багато років монарха (Казимира) в ті часи навряд би хто міг наважитися. Тому за його життя скоріше за все свої «дарчі грамоти» тутешнім землевласникам кузени могли виготовляти лише як копії із більш давніх дарчих грамот його попередників, які вже реально існували у тих землевласників – в першу чергу з дарчих документів великого литовського князя Вітовта. Зрозуміло, що видача будь-яких «дарчих грамот» взагалі припинилася 1508 р., коли князь Михайло помер.
Повернення, після порубіжної межи, з Литви на землі вже стародавньої батьківщини в Волині, більш ніж через 100 років, членів русь-литвинівського відгалуження українського Роду, яке започав один із нащадків засновника, на той час вже досить далеких родичів, але ще не перетнувших межи 8-го ступеня родства, може означати тільки те, що усі українські гілки цього українського (русинського) Роду на ту пору безупинно згасали. Між тим належні йому на постійній основі ґрунти та добра в Волині, згідно закріплюючих такий порядок умов керованого владою переселення сюди литовської шляхти на початку ХY ст., мусили залишатися за цим Родом, доки той ще формально існував [19].
Один із прямих нащадків того русинського засновника Роду, який вже мав прізвище Нецевич, а ім’я якого, можливо, було Ярош, скоріше за все вже по смерті батька, невдовзі після страшного голодомору, що знелюдів етнічну Русь-Литву в 1448 р., коли у метрополії не лишилося навіть кому ховати померлих і ті в великій кількості лежали просто на вулицях міст та сіл, повернувся на свою етнічну батьківщину. Можливо він «сів» там на землі померлого родича із Роду русь-литвинівської основи, які у свій час покинув згаданий засновник разом із своєю родиною. Це могло мати місце тому, що далекі переміщення полку, в якому ніс свою військову службу засновник Роду, навіть у Східну Пруссію, цілком можливо неодноразові, дозволяли йому певним чином підтримувати давні родові стосунки в Чорній Русі, і таким чином не втрачати контактів із тими родичами.
Вперше прізвище цього нащадка було зафіксовано ще до 1456 р., в документі про захист давніх прав боярських, рішення з якого приймав троцький воєвода Андрій Сакович [12]. Це рішення стосувалося прав бояр Радунських, що жили на дворі Радунь, у волосному містечку Радунь на р. Радунка, правому притоці р.Дзітва, яка упадає в р. Неман. Можливо, однак, що під назвою двір Радунь в ту пору існував саме Радунський замок (розміром 85 х 60 м), який знаходився на пагорбі в заболоченій місцевості біля р. Радунка, на відстані 2 км від того волосного містечка. Разом із тим сам той пагорб цілком міг бути рукотворним – для захисту від війська Тевтонського ордена так званих пільякалніє існувало тоді в Жмайтії багато сотень. Таким чином саме сюди, в північно-західний кут Чорної Русі, в Лідський повіт (зараз це Воропайський район, Гродненської області, республіки Білорусі), переїхав мешкати цей нащадок засновника, який емігрував із Волині.
Містечко Радунь, разом із замком, вперше було згадано в грамоті короля Ягайла (Владислава ІІ) у 1387 р.. Між тим його дід Гедимін, який переніс столицю цього князівства у Вільно в 1323 р., почав споруджувати лінію її охоронних замків на південних кордонах етнічної Литви ще на початку ХІY ст.. Так для боярського осередку сусіднього із Радунню міста Ліда такий замок був споруджений вже у 1326 р.. Тому, скоріше за все, саме в ті часи потрібно відсунути будівництво укріпленого замка на згаданому пагорбі, висотою у 8 метрів, біля р. Радунка, для когорти радунських бояр.
Слід зазначити також, що саме про ці русь-литвинівські землі, як колиску Роду, збереглася пам’ять у окремих його осіб навіть наприкінці ХІХ ст., бо свідчення про первинне розташування роду саме на тих землях передавалося у такому незмінному вигляді через багато поколінь його пращурів. Оскільки останні жили після цього сотні років постійно у зовсім іншій місцевості, то до цілком нейтральних, з усіх боків, усних свідчень нащадків тих пращурів може таки існувати певна довіра.
Наступні документи по захисту прав тих самих бояр Радунських, рішення з яких послідовно приймалося королем Казимиром, троцьким воєводою Петром Яновичем і великим князем Олександром (у 1496 р.), на пів століття поспіль закріпили у анклаві з русь-литвинівською (білоруською) мовою спілкування суто русинівське (українське) прізвище Нецевич, що його у тих краях безумовно міг носити лише мігрант з України та ще найближчі нащадки того мігранта [24]. Звичайно, що згодом прізвище наступних поколінь його нащадків у тому русь-литвинівському (білоруському) анклаві, за рахунок поступового потвердження літери “ц”, трансформувалося. Через “перехідні” форми Нацевич та Нецович воно знову прийняло у цьому анклаві протягом пів сторіччя свою “остаточну” (білоруську) форму – Нацович [25, 26].
Той мігрант на етнічну батьківщину, нащадок засновника, ще мав сина із своїм русинівським (українським) прізвищем – боярина Радунського Андрія Нецевича, який саме наприкінці ХY ст. залишався на його місці [24]. Але вже навіть діти того Андрія встигли свої прізвища трансформувати. Згідно “попису” 1528 р. – фактично першому нагальному перепису русь-литвинівської шляхти, запис до якого офіційно визнавав шляхетність Роду – в великому князівстві Литовському мешкало тоді 22 землевласника на прізвища Нацевич та Нацович. Треба зазначити, що у той час чоловіка на ім’я Андрій серед вказаних осіб на обидва ці прізвища зафіксовано вже не було, а між тим усі троє (чи четверо) дітей боярина Радунського Андрія Нецевича таки були там занотовані і місця їхнього помешкання наведені [27].
У 1538 р. їхня батьківщина, волосне містечко Радунь, налічувало 210 домівок христіан, 43 храми, ринок і мало сім вулиць, тобто було досить великим поселенням для тих прадавніх часів, бо в ньому проживало тоді більше ніж тисяча мешканців. Оскільки кожен з тих мешканців потребував для свого забезпечення продуктами споживання ніяк не менше ніж 2 га землі, а нарізалося йому взагалі 3 (литовські) морги, то продуктова (та земельна) проблема завжди поставала в цій місцевості доволі напруженою.
Таким чином сам “попис” залишив нам документальні докази того, що Андрій Нецевич мешкав саме в Русь-Литві за життя князя Михайла Сангушка, а його діти мешкали там ще багато десятиліть після смерті того князя. Тобто на Волині «дарчу грамоту» від князя Михайла на ґрунти в кінці ХY, або на початку XYI ст., отримали таки зовсім інші особи з тим прізвищем Нецевич – члени тоді вже українського (русинського) Роду, які дійсно “весь час” мешкали саме в Україні-Русі.
Наступний “попис” 1567 р., та “попис” регулярного війська Русь-Литви 1565 р. – фактично другий нагальний перепис литовської шляхти, запис до якого остаточно узаконював шляхетність Роду, дав свідчення про наявність у великому князівстві Литовському вже усього тільки 9-х землевласників з зазначеними вище двома прізвищами. Усі вони, як вдалося з’ясувати, належали до трьох самостійних шляхетських родів [28]. Разом з тим треба зазначити, що багатьох бояр, які колись жили саме в Жмайтії (Жмуді), серед цих землевласників вже не стало значно раніше, згідно перепису населення цієї землі 1554 р. [29].
В обох цих “пописах” прізвища Нецевич та Нацович не згадувалися. А в розділі обох “пописів”, який стосувався землі Волинської, не згадувалося навіть жодне із наведених тут чотирьох прізвищ основи Нац взагалі. Між тим оскільки немає жодного сумніву, що господарські піддані Нецевичі, панцирні бояри, мешкали в ту пору на Волині, а один з них навіть працював тоді урядником волості у ковельського старости і прямо називався в судових документах «дворянином», принципи, які було закладено в цій землі на кшталт виводу шляхетності її родів, не зовсім зрозумілі. Бо згідно юридичним законам великого князівства Литовського, як вищі, так і нижчі посади та звання там мали змогу отримувати тоді лише ті дворяни, які не тільки безумовно володіли у ньому земельною нерухомістю, але й в кожному разі мусили мати її саме у тих повітах та волостях князівства, де їм ті посади та звання надавалися.
Однак ті принципи виводу шляхетності мабуть залишилися незмінними і при нагальному переписі волинської шляхти вже за часів Речі Посполитої у 1603 р.. На той час члени трьох ліній русь-литвинівських шляхтичів Нецевичів (та Нецієвичів), які були започатковані саме українською лінією цього литовського за походженням Роду і записані в Русь-Литві до обох “пописів”, а після порубіжної межи переїхали мешкати на Волинь, вже багато років достеменно проживали там у Володимирському повіті. Але вони також не були враховані серед волинської шляхти, навіть незважаючи на те, що отримували саме тоді від короля визначні винагороди за свою воїнську доблесть, натще земельні, безумовно поставали членами шляхетського гербового братства та були досить таки заможними землевласниками, бо навіть постійно писалися у різних судових документах «земянами» [10,30]. Принаймні у Володимирському повіті, який мав тоді 557 ланів, цьому Роду належало загалом близько 2 % усіх його орних ґрунтів [185].
Між тим в Русь-Литві та Речі Посполитій будь хто, якщо він тільки мав землю чи ленне володіння, та служив з неї у війську, почитався за вільну людину і дворянина (шляхтича). «Бо не одне лише ім’я дворянина, а більше того – його помістя і вотчини, надані за службу вітчизні, складали в минулі часи пряму дворянську достойність» [31]. А польський сейм 7.YІІ.1563 р. ухвалив додатково ще й постанову про видачу таким людям дипломів та гербів, як польським шляхтичам, і прийняв «Грамоту про порівняння руського дворянства і рицарства православної віри з дворянами-католиками польськими». Таким чином у випадку означеного Роду можна лише дійти висновку, що згадані «пописи» Волинської землі були, принаймні, неповними.
В 1538 р., у Русь-Литві, шляхетський герб Яніна (Janina) отримав Рід “Нацевичей і Нецевичей”, членами якого стали саме діти боярина Радунського Андрія Нецевича [32]. Це був старовинний польській герб, який ще у 1000 р. започаткував король Болеслав Хоробрий. Однак з “попису” 1528 р. відомо, що син, який залишився на місті того Андрія – боярин Радунський Ян Нацевич, носив вже змінене прізвище, точніше воно виявилось записаним там для нього вже на русь-литвінівському діалекті слов’янської мови. Також змінені прізвища були на ту пору і у двох його братів, які взагалі перебралися тоді мешкати на територію вже самої етнічної Литви: боярина Жижморського Миколая, який жив в селі (скоріше за все маєтку) Нацевичі, що поряд із ставом Швейтам, біля гостинця Жижморського, та боярина Жомойтського Ґабрієля, який жив на дворі Велена. Можливо головною причиною того, що в документ (патент) на отримання герба Яніна для цього Роду було вписано два прізвища, став саме “попис” 1528 р., який, після затвердження сеймом, встиг до 1538 р. перетворитися вже на справжній довідковий посібник по русь-литвинівський шляхті.
Таким чином, в пору складання того «попису», рід Нецевичів, які на русь-литвинівському діалекті слов’янської мови мали те прізвище записаним як Нацевичі, вірогідно таки володів маєтком, що мав ідентичну до такого прізвища назву. Дослідити зараз коли той маєток потрапив у власність цього Роду немає однак жодної можливості. Разом з тим повністю виключати із розгляду можливість надання досліджуємого в цій розвідці родового прізвища, виходячи саме із назви того маєтку, при цьому ще у ХІY ст., все одно не доводиться.
Ця можливість отримання прізвища родом Нецевичів ще у ті прадавні часи додатково підтверджує високий суспільний стан цих осіб на ту пору. Одночасно місцезнаходження маєтку (села) Нацевичі саме у глибині території етнічної Литви, північніше Вільно, дозволяє висловити припущення, що його власники цілком могли бути на ту пору ще навіть аукшайтами, бо саме вони цю місцевість таки споконвіку населяли. Безумовно, що в часи складання того «попису» усі брати Нацевичі повинні були володіти аукшайтською мовою.
Між тим дійсним прізвищем цього русинського (українського) Роду на Волині ще в середині ХY ст. стало таки Нецевич (Necewicz), але мабуть що на момент отримання того герба в Русь-Литві там членів цього Роду, саме з таким українським прізвищем, серед живих осіб, вже взагалі не залишилося. На той час усі троє синів Андрія Нецевича – дійсні (наступні) засновники трьох ліній цього Роду, делініація яких досліджується в наступних розділах цієї розвідки, носили вже прізвище “перехідної” форми – Нацевич (Nacewicz), змінювати яке їм зовсім не мало сенсу, оскільки в “пописі” 1528 р. шляхетність цього Роду була офіційно визнаною для наявних його членів саме із таким (перехідним) прізвищем [27].
Скоріше за все по шляхетський герб для свого Роду ще на початку XYI ст. звертався Радунський боярин Андрій Нецевич. Причин надзвичайно довгого розгляду цього звернення могло бути доволі багато. Однією з них, на тлі дуже войовничого в усі часи католицизму, могла постати саме релігійна обставина. Бо безумовно всі діти Андрія, а з того цілком вірогідно що й він сам, трималися (ще) православного віровизнання. Можливо, саме православ’я також було (чи стало) віровизнанням ще засновника того русинського (українського) Роду.
А вже з 1529 р. нагальною проблемою у великому князівстві Литовському постало наступне питання: чи можна зарахувати тих або інших не дуже заможних бояр до розряду «земян», які тільки і отримали згідно Статуту права на шляхетські герби [25, 33]. Між тим усі троє братів, бояр Нацевичей, були на той час в Русь-Литві, та в самій етнічній Литві, таки не дуже заможними їхніми землевласниками, бо у земському війську особова служба цих осіб мусила виконуватися тільки “сам”, та лише зрідка “1 кінь”. А це означає, що у кожного з них “служба” боярська мала тільки від 5 до 10 “потугів”, на 4-5 дворів кожен [27].
Спираючись на ту обставину, що Рід свій шляхетський герб отримав саме після того, як на півночі Литви було придушено велике селянське повстання в Жмайтії (Жмуді) у 1536-1537 роках, коли загинуло багато місцевих бояр, можна дійти висновку про вірогідну нагороду тим гербом членів цього Роду за те, що вони тоді, за часів своєї військової служби, особисто заради цього зробили. А вже коли формальне рішення “за герб” було таки прийнято, не так важко стало записати в патент два прізвища, дітей та батька, як гербові прізвища для членів цього Роду.
На завершення розгляду “пописів” має сенс зазначити, що в самому довідковому “пописі” 1528 р. «зусиллями» писарів стало доволі помилок, насамперед в записах прізвищ для тих землевласників, які мали їх сформованими на засаді дуже цупких (лише 3 літери!) литовських особових імен, переважна більшість яких ще й закінчувалася літерою “ц”. Прізвище Нацевич належало саме до цієї категорії прізвищ і, як з’ясувалося, в 10 – 15 відсотках різних записів замінювалося писарями та переписувачами на прізвища Мацевич і Пацевич, про що належить пам’ятати.
Нарешті, ще одним сином Андрія Нецевича міг бути Павло Нацович, боярин Жомойтський, який жив на дворі Вількея. Мешкаючи там поряд із Ґабрієлем та неподалік від Миколая, які саме тоді назвали своїх синів Андріями, він чомусь і собі охрестив у той час власного сина (в цьому разі третім в Роду!) Андрієм [27,28]. Звичайно, що в усіх трьох випадках це було (принаймні могло бути) зроблено для вшанування пам’яті діда, який безумовно приклав доволі багато зусиль, щоб отримати дуже бажаний у ті часи шляхетський герб для свого не дуже визначного тоді в Русь-Литві Роду. Ще слід підкреслити, що боярин Радунський Ян дав на ту пору одному із своїх синів саме ім’я Павло. Однак ця, (ще одна) можлива, лінія цього Роду скоріше за все згасла протягом XYI ст. і дослідити історію її життя, а також родові стосунки, не має змоги.
Автор:  niecewicz [ 10-12, 17:21 ]
Заголовок сообщения:  Re: Нацевич, Nasevich
По самым свежим данным, изначально фамилия была Nasevich и появилась она в Пруссии ранее 1300-х, а может быть, и ранее 1200-х годов.
Страница 1 из 1 Часовой пояс: UTC + 3 часа
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
http://www.phpbb.com/