ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

21 поколение за последние 600 лет. 2939 кровных родственников
Текущее время: 28-03, 13:59

Часовой пояс: UTC + 3 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 3 ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: Франц-Салезий (укр.)
СообщениеДобавлено: 28-12, 13:43 
Не в сети
Генерал

Зарегистрирован: 29-04, 20:57
Сообщения: 223
Відгалуження першої лінії Роду від Франца-Салезія.
Слобода Кривотин Колцкой.

З якоїсь нагоди наприкінці ХІХ ст. римо-католицька каплиця в слободі Кривотин Колцкой, чи десь поблизу від неї, була ліквідована.
За останні 20 років того сторіччя таке сталося вже з кожною другою каплицею Луцько-Житомирської єпархії, однак їх залишалося тоді в ній ще досить таки багато [223]. Мабуть саме з нагоди ліквідації цієї каплиці і обмеження функцій «пересувного алтаря» виконання належних релігійних обрядів мешканцями тієї слободи було перенесено, принаймні в окремих випадках, безпосередньо до досить далекого Ушомирського (а потім, частково, і до більш близького Барашівського) парафіяльного костьолу, саме в межах парафії (або принаймні досяжності) яких та слобода перебувала. Так в метричних книгах Барашівського парафіяльного костьолу існують окремі записи про проведення там обрядів хрещення дітей, які народилися саме в с. Кривотино.
Документи Ушомирського парафіяльного костьолу про народження, а раніше і про шлюби, в Житомирському архіві майже повністю збереглися, починаючи цей відлік з 1863 р. [88,89,90]. Існують там також усі метричні документи та сповідні розписи Барашівського парафіяльного костьолу, починаючи з моменту його відкриття у 1911 р. [83]. Це дозволяє подовжити документарне дослідження родоводу першої лінії Роду Нецевичів в слободі Кривотин Колцкой на наступне покоління цього роду, яке з’явилося на світ у часовий період кінця ХІХ та початку ХХ ст.. Переважно це було вже покоління окремих (пізніх) онуків та (чисельних) правнуків, і таке інше, по Францу-Салезію.
Разом з тим цим дослідженням таки суттєво заважає повна відсутність будь яких документів довгі роки поспіль існувавших в цій віддаленій місцевості філіалів різних костьолів і їхніх каплиць, та навіть і самих тих приходських костьолів (Пулінського – з 1860 р., Веледницького – з 1875 р., а також багатьох інших). Однак (метрична) документація костьолів та православних церков із фондів державних архівів після державного перевороту 1917 р., за всі наступні часи, взагалі повністю зникає, оскільки їхнім священнослужителям з весни 1919 р. новою владою було заборонено вести метричні записи про матримаріальні події із життя (вже тоді призначених бути невіруючими) громадян нової країни.
Тому принаймні за наступні після перевороту 5 років записи «актів громадянського стану» в новоствореній країні ще практично взагалі не проводилися, а для відновлення того їхнього особового обліку новою владою було ще тільки «заплановано» створити спеціальні державні установи – ЗАГС’и. Але від тих революційних планів до реалій їхнього створення пролягли в ті далекі часи довгі роки повної відсутності у багатьох громадян нової країни взагалі будь-яких офіційних метричних документів.
Заміну старовинним метричним церковним записам мусила становити сама документація тих ЗАГС’ів, однак навіть у «вибірковому варіанті» вона існує зараз лише за якихось чотири роки із 16, поки тільки до 1933 р. включно, принаймні по тим місцевостям нинішньої Житомирської області, де колись мешкали нащадки Франца-Салезія. При цьому взагалі «вибірковий» характер документації ЗАГС’ів зазначених місцевостей випливає із того, що при їхньому перегляді цілком певно складається дивовижне враження про переважну заселеність їх лише (більш законослухняними?) німцями. Тому свідчення про історію життя окремих родин згаданих вище онуків і правнуків Нецевичів у ХХ ст. головним чином довелося «шукати» вже лише у спогадах їхніх нинішніх нащадків, які дожили до ХХІ ст..
Головним законом (інститутом), який визначав, юридично, статус позашлюбної дитини в Речі Посполитій, а потім і в царстві Польськім, після його входження до складу Російської Імперії, було визнання таких дітей своїми (кревними) з боку їхніх батьків. Таким чином батьки давали своїм позашлюбним дітям можливість мати ті ж самі права, якими постійно користувалися усі законно народжені особи. Лише доля спадку тих позашлюбних дітей за батьками була меншою, ніж у їхніх же законно народжених дітей.
Згідно законів Російської Імперії, потомствений дворянин (чоловічої статі) беззаперечно передавав свою дворянську достойність власним дітям, як чоловічої, так і жіночої статі. Однак позашлюбні діти, народжені в цій Імперії від осіб привелігерованого стану, не отримували в ній тих прав та привілегій, які були надані їхнім батькам. Навіть при належному визнанню батьками тих позашлюбних дітей своїми власними кревними нащадками. Разом з тим їхнє юридичне узаконення наступним шлюбом поміж батьками допускалося, однак офіційно таке узаконення набуло сили в Російській Імперії тільки після прийняття закону від 12.ІІІ.1891 р.. Лише в разі наступного шлюбу, та вже після вступу в дію того закону, позашлюбні діти в Російській Імперії могли постати, та отримували законне право писатися, дворянами.
Тобто не лише діти Франца-Салезія, а також його онуки, правнуки, і таке інше, після рішення Імператора, прийнятого у 1860 р., назавжди постали дворянами Російської Імперії. Однак офіційно дворянська достойність нащадків потомственного дворянина, з видачею їм «на руки» належних (дворянських) документів, оформлювалася в Імперії лише через відповідну постанову або указ дворянських депутатських зборів губернії, до якої було приписано того потомственного дворянина. Цей процес, з подачею відповідної заяви, написаної обов’язково на «відповідній» бумазі, яка повинна була коштувати цілком певну суму, а також з належним оформленням усіх підтверджуючих це «бажання отримати благородство» документів (свідоцтво про шлюб, метрики, свідчення 12 осіб-дворян і таке інше), інколи був доволі таки довготривалим та виснажливим, в усіх сенсах. Він потребував від заявника неодноразового «контакту» із бюрократичними канцелярськими «столами» тих дворянських депутатських зборів, та декількох поїздок із сільської місцевості до (далекого на ті часи) губернського міста.
Між тим самим дворянам-землеробам (та навіть лише землевласникам), які не розраховували у своєму житті на щось більш «достойне», ніж постійна сільськогосподарська діяльність на своїй власній землі, було цілком байдуже чи є у них «на руках» офіційна документація про дворянську достойність – привілеї селянської особи вона ніяким чином не збільшувала. Тому досить часто ставало так, що батько-дворянин офіційно оформлював дворянську достойність лише частині своїх нащадків, старших за віком, після чого вже не повертався до цієї справи. Наразі інша частина його нащадків, молодших за віком, часто залишалася вже «без фундаменту».
Звичайно, що в свій час, досягнувши віку повноліття, та навіть й раніше, нащадки «без фундаменту» мали змогу самі звернутися з заявою до дворянських депутатських зборів губернії і офіційно оформити через них свою дворянську достойність, але робилося таке ними не дуже часто. Тому окремі відгалуження дворянського роду із сільської місцевості, з тієї або іншої реальної нагоди, часто ставали у ті часи, або принаймні йменувалися, просто міщанами та навіть селянами. Однак вони всеодно, безумовно, залишалися при цьому членами дворянської спільноти і мали усі відповідні дворянські права, наразі – судові. Бо згідно законів Російської Імперії дворян геть усієї Малоросії мусили судити тільки по тим законам, які були наголошені ще Литовським статутом.
В цьому розділі проведено розвідку життя дворянської спільноти першої лінії Роду Нецевичів по дітям Франца-Салезія, які постійно мешкали, з середини ХІХ ст., в слободі Кривотин Колцкий та ще декількох селах окрест неї.
При цьому на початку цієї розвідки необхідно зазначити, що оскільки жодних свідчень про долю двох його доньок, Катерини та Агнішки, окрім самого факту їхнього існування на цьому світі і років їхнього народження, не існує, то й розглядати життя цих двох осіб взагалі не має можливості.

Єдина не закононароджена донька дворянина Миколая, найстаршого сина Франца-Салезія і Розалії із Малишевських, Розалія, яка отримала в обряді свого православного хрещення ім’я Євфросінія, зовсім не вплинула на життя дворянської спільноти першої лінії Роду Нецевичей. Бо сама вона тієї «дворянської достойності» взагалі не мала, тому діти, які з’явилися на світ внаслідок її шлюбу – її також не отримали. Крім того, згідно законів Російської Імперії, навіть дворянки не могли передавати свою дворянську достойність власним дітям, якщо вона була відсутньою у їхнього чоловіка. Така передача прав власного дворянства синам була передбачена тільки законами попередньої на українських землях держави, Ржечі Посполитої, для жінок із Дому seniora.

В цьому випадку, ще й за відсутністю власної «дворянської достойності» у Розалії Миколаївни, все було саме так, як і передбачали це закони Російської Імперії, не зважаючи на досить суттєві достатки чоловіка Розалії – селянина Іоанна Герасименко, який мешкав неподалік, в селі Непізнаничі, та мав там досить високі для цієї лісостепової місцевості достатки: 32 десятини землі, великий сад, дім і все таке інше. В цьому шлюбі Розалія Миколаївна народила 11 дітей і її родина спромоглася виростити восьмеро з них. Конкретніше про цих дітей Розалії Миколаївни мова піде нижче. Наразі, звичайно, всі ці діти поставали вже правнуками Франца-Салезія.

Мабуть на заваді шлюбним стосункам її батька, Миколая, створенню ним родини і народженню «законних» дітей, постало те, що починаючи ще з сорокових років ХІХ ст. він був постійним мешканцем слободи Кривотин Колцкой. Порушення статевого демографічного балансу, яке настало в цій місцевості після голодомору 1848 р., та холерної епідемії 1849 р., потребувало багатьох років для належного виправлення тієї прикрої демографічної ситуації. Тому вже за відсутності у окремих осіб чоловічої статі згаданих вище «потягів до міграції» це інколи завершувалося тоді саме таким чином – взагалі відсутністю у них (законних) родин.
Батько Миколай приділяв єдиній своїй доньці дуже багато уваги. Вона отримала належну освіту, вміла читати і писати, та володіла декількома мовами, в тому разі польською, яку вважала за рідну. Батько переказав доньці геть усе, що тоді ще збереглося, в усній формі, по родоводу свого власного Роду, тобто роду бояр-шляхти (дворян) Нецевичей. Потім Розалія Миколаївна переказувала все це власним онукам, але оскільки саме життя в першій половині ХХ ст. постало аж надто важким та «неспокійним», то вся та родословна інформація залишилася у тих онуків також лише в її ізусній формі. Але саме із цих розповідей старших онуків Розалії Миколаївни ще в шістдесяті роки ХХ ст. вперше було почуто прізвище (нікому взагалі тоді невідомих) князів Ружинських, навіть про існування яких, а тим більше про їхню спорідненість із Родом Нецевичей, не існувало тоді жодних об’єктивних свідчень.

Рік смерті самого Миколая залишився для його нинішніх нащадків наразі невідомим, але сталася ця сумна подія безумовно вже в останнє десятиліття ХІХ ст., тобто він прожив на цьому світі близько 70 років. Належними коментарями про його смерть, а також про «історичні наслідки» її для цього відгалуження Роду, закономірно завершуватимеся цей розділ розвідки.

Найбільш загадковою на цей час залишається доля дворянина Івана, другого сина Франца-Салезія та Розалії. В метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу, Овруцького деканату за (окремі) сорокові та п’ятдесяті роки ХІХ ст. жодної згадки про нього, як наразі і про всіх інших його братів, немає. Відсутні такі згадки і в (щорічних) документах цього костьолу, починаючи їхній відлік з 1863 р.. Загалом все це дає змогу дійти висновку, що в слободі Кривотин Колцкой, яка знаходилася серед суцільних лісів та болот на самому західному кордоні Ушомирської парафії, релігійні обряди, принаймні у ХІХ ст., виконувалися її мешканцями тільки в місцевій каплиці або в «пересувному алтареві», жодних документів від яких в державних архівах не залишилося.

В результаті зараз, при дослідженні родоводу цих Нецевичів, за часовий проміжок кінця позаминулого сторіччя, доводиться вже переважно спиратися лише на спогади нинішніх нащадків, а також на ті не надто чисельні документи, які тим нащадкам вдалося якимось чудом зберегти. Деякі додаткові генеалогічні свідчення дають, крім того, ще й архівно-слідчі справи про ті жорстокі репресії, які сталися у тридцяті роки ХХ ст. відносно окремих осіб із Роду цих Нецевичів.
Саме згідно тих спогадів нинішних нащадків в означений вище період кінця ХІХ ст. у слободі Кривотин Колцкой були народжені, та мешкали там певний час, чотири особи чоловічої статі із першої лінії Роду Нецевичей, родові стосунки яких з Францем-Салезієм вдалося таки «вирахувати», при цьому спираючись конкретно саме на згаданого вище Івана Франц-Салезієвича та його (невідому) родину. Рідні брати, Михайло та Миколай Григоровичі, а також двоє інших рідних братів, Миколай та Василь Фоковичі, як буде показано далі, доводилися тому Івану вже саме онуками, а Франц-Салезію правнуками.

Саме їхнє існування безумовно свідчить, що в середині ХІХ ст. у слободі Кривотин Колцкой з’явилися на світ принаймні двоє нащадків по першій лінії Роду цих Нецевичей, онуки Франца-Салезія – Фокій та Григорій. Наразі ці дві особи, безумовно потомствені дворяни, так таки ніколи і не отримували, офіційно, своєї потомственої дворянської достойності у Російській Імперії. Ніяких документарних записів про їхнє народження та шлюби знайти також не вдалося, і тому, окрім існування згаданих вище чисельних нащадків, про їхню своєчасну появу на світ взагалі геть нічого не свідчить. Разом з тим, як виявилося, батьків тим двом – Фокію та Григорію, цілком певно можна «вирахувати».

Оскільки доля, та родини, двох постійних мешканців слободи Кривотин Колцкой, братів Миколая та Людвига, визначені, обоє з них на роль тих батьків «не годяться». Наслідки родинних «потягів до міграції» наймолодшого з братів, Станіслава-Гонората, також визначені цілком певно. Цей Станіслав-Гонорат, кінець-кінцем, у середині ХІХ ст. повернувся мешкати до «родинного гнізда» в село Баранівку, яке було залишено в нащадок саме йому, як наймолодшому, де і спромігся створити родину. Оскільки в кінці ХІХ ст. значна частина цієї родини, покинувши після його смерті маєток в селі Баранівка на старшу дитину, перебралася мешкати до слободи Кривотин Колцкой, то повний її склад та доля окремих осіб також досить добре визначені. Нарешті ще один із братів, Франц, одружений з Геленою, залишив по собі в тій слободі лише єдиного нащадка – сина Теодора. Таким чином ці обоє братів на роль батьків тим двом, Григорію та Фокію, також ніяким чином «не годяться».

Тобто «вільною особою» на роль їхнього, вже таки єдиного на обох, батька, залишається тільки один із п’яти братів Франц-Салезієвичів, а саме згаданий вище Іван. Таким чином ті двоє, Григорій та Фокій, як виявляється, безумовно що були поміж собою рідними братами.
Разом з тим із «згадок про життя в слободі», які залишилися у нинішніх нащадків по Розалії Миколаївни, 1873 р. народження, остання росла у свого батька, разом і поруч, із своїми не дуже чисельними на ті часи у тій слободі, та наразі трохи старшими за неї, трьома її близькими родичами – двома двоюрідними братами та однією двоюрідною сестрою, тобто її кузенами. Мешканці цієї слободи, означені вище Фокій та Григорій, народження яких припадає саме на шістдесяті роки ХІХ ст., якраз відповідають за усіма родинними (сільськими) та часовими ознаками тим двом чоловічим особам (двоюрідних) родичей, яких запам’ятала, з якими спілкувалася, ще навіть перед другою світовою війною, та яких згадувала потім своїм нащадкам Розалія Миколаївна.

Але це могло мати місце лише у тому випадку, якщо їхнім (єдиним для обох!) батьком таки дійсно був саме Іван Франц-Салезієвич. Цей чоловік безумовно був серед живих у 1857 р., коли його старший брат подавав останній заявочний пакет документів від усіх членів першої лінії Роду до «столу» дворянських депутатських зборів Волинської губернії, та ще 28.YІІІ.1859 р., як засвідчив про таке для всіх 9 кузенів житомирський повітовий предводитель дворянства. Безумовно, що він також залишався живим в 1860 р., коли Імператор надав цим 9 особам двох відгалужень першої лінії Роду Нецевичів їхню (російську) дворянську потомствену достойність [71]. Тобто означений Іван Франц-Салезієвич прожив на той час ще тільки 35 років і цілком таки мав змогу не лише встигнути створити власну родину, але й народити в ній собі цілу купу дітей.

Таким чином ці рідні брати, Фокій та Григорій, які згідно спогадів Розалії Миколаївни ще мали сестру, на ім’я Франціска, яка, як виявилося, народилася вже після них, у 1870 р., в результаті визначають, загалом усі троє, окрему гілку цього відгалуження Роду по означеному вище дворянину Івану Франц-Салезієвичу. Однак жодних свідчень за саму його родину, роки народження в ній тих двох синів і взагалі про будь які подальші події з життя самого того Івана Франц-Салезієвича не маємо.
Таким чином лише спогади Розалії Миколаївни дозволили трохи підняти завісу над родинним життям цієї конкретної особи і дають змогу зробити висновок, що діти у того Івана з’явилися на світ досить таки пізно, у його вже цілком поважному віці, близькому до 40 – 45 років. Жодних свідчень за родини Григорія та Фокія, окрім самого факту народження у кожного з них принаймні двох синів, також не маємо. Відсутні документарні свідчення і про будь які факти із родинного життя тих двох братів, окрім єдиного усного свідчення відносно зустрічі Розалії Миколаївни із двома своїми «братами», дуже похилого віку, напередодні другої світової війни, в м. Києві. Все спілкування цих трьох осіб поміж собою відбувалося тоді виключно на польській мові.

Конкретними, та єдиними, кандидатами на роль тих «братів» похилого віку були у Розалії Миколаївни тільки ті двоє – Григорій та Фокій. Тобто, обидва ці брати Івановичі прожили принаймні по 80 років і до спецпоселення, навіть тільки на південь України, в 1935 р. вислані не були. Враховуючи те, що в означені часи у слободі Кривотин Колцкой залишився мешкати із своєю родиною вже тільки один Михайло Григорович, вони мабуть жили там разом із ним. Однак наскільки дійсно тісними та постійними були родинні зв’язки поміж усіма трьома означеними вище особами – невідомо.
Село Веровка знаходилося тоді (та й знаходиться зараз) буквально поряд, менш ніж за кілометр, від села Непізнаничі. В цьому селі Веровка усі часи мешкала дуже чисельна родина (минулих) шляхтичів, а в кінці ХІХ ст. вже просто міщан, на прізвище Напольські. Один з них, Йосиф Напольський, взяв собі за дружину, на початку 1885 р., дворянку Анну із Венгловських, 1866 р. народження, яка походила із слободи Кривотин Колцкой, і їхня родина потім постійно мешкала у тому селі Веровка [254]. Свого першого сина, Едварда, ця шлюбна пара народила вже 21.ХІІ.1885 р., а поява на світ другого, Франца, відбулася у них 25.Х.1887 р.. Потім в цій родині були ще принаймні три доньки: Валерія, яка народилася 20.ІY.1890 р., Михаліна, яка народилася 3.ХІ.1892 р., та Розалія, яка народилася 4.ІХ.1895 р. [282].

Інша особа з цього Дому, Олександр Напольський, 1863 р. народження, можливо брат Йосифа, одружився у 1886 р. на Анелі із Савицьких, і також став мешкати із своєю родиною в тому селі Веровка. Там у цієї шлюбної пари, 30.ІІІ.1887 р., народилася перша дитина, донька Олена.
Цілком вірогідно, що Розалія Миколаївна мала за подружку в слободі Кривотин Колцкой не лише одну кузену-однолітку Франціску, але також постійно спілкувалася там і з іншими, наразі більш літніми дівчатками, та також мала їх за своїх подруг. Тому провідати новонародженого сина старшої подруги, Анни Венгловської, всього тільки за якихось 20 км, не могло тоді постати для молодої дівчини якоюсь серйозною проблемою. Мабуть саме на тих провідинах новонародженого Франца Напольського Розалія Миколаївна і познайомилася із своїм судженим, Іоанном Герасименко, багатим селянином із сусіднього з тією Веровкою села Непізнаничі, який мав тоді вже 22 роки. З новим весіллям не забарилися, бо церковні закони у ті часи такий досить ранній шлюб в Україні цілковито дозволяли, і в результаті у родині ще зовсім тоді молодої Розалії, 15.ІХ.1888 р., вже з’явився на світ її первісток, син на ім’я Михайло.

Мабуть Франціска Іванівна Нецевич, кузена Розалії, також приходила провідувати новонародженого сина подруги-однолітки, а ще й заходила «по дорозі» до іншої своєї подруги, Анни Венгловської, і вірогідно вже саме там, у неї вдома, осінню 1888 р., познайомилася із Олександром Напольским, який залишився на той час ще зовсім молодим удівцем з немовлятою на руках. Знову із шлюбом ніяким затримок не сталося, в результаті чого у цієї (нової) родинної пари, 1.ХІ.1889 р., з’явилася на світ, у селі Веровка, їхня перша дитина, донька на ім’я Сабрина (Сабина) . Потім у них було ще багато дітей: син Юліан (Юліуш) народився 1.ХІІ.1890 р., донька Марія (Марьяна) народилася 3.ХІ.1892 р., донька Марцеліна народилася в 1894 р., син Фабіан (Тобіяш) народився 5.YІІІ.1896 р., син Людвиг народився в 1897 р., а син Франц народився в 1901 р. [281].

В ті ж самі часи у Розалії та Іоанна з’являлися на світ також багато дітей: син Василій в 1890 р., донька Марія в 1893 р., донька Ольга в 1895 р., донька Катерина в 1897 р., яка померла однак вже через рік, ще одна донька Катерина в 1899 р., та син Миколай в 1900 р.. Безумовно, що багатьох з цих дітей три подруги-сусідки, які походили із слободи Кривотин Колцкой і усе своє дитинство провели там поруч, пестили разом, а самі ті їхні діти постійно росли буквально одне з одним – що таке був тоді той кілометр!
Ще в тому селі Веровка мешкали на ту пору принаймні три родини інших родичів, близького віку, на прізвище Напольські – Віктора та Єви із Залевських, Антона та Теофілії із Туровських, Івана та Францішки із Залізко. І кожна з цих родин мала наприкінці ХІХ ст. аж ніяк не менше ніж по 4 дитини! Тобто в тому селі таки точно існував цілий «дитячий садок» тих Напольських. І однаковий з ним «дитячий садок» становили, вже у тих двох селах разом, діти згаданих вище трьох жінок, які походили із слободи Кривотин Колцкой.
Відомий за спогадами саме своїх нинішніх нащадків, Михайло Григорович, правнук Франца-Салезія, згідно даним одного з нинішніх інформаторів, народився у слободі Кривотин Колцкой, буцімто, трохи раніше 1880 р.. Однак інший нинішній інформатор наголошував роком його народження вже 1884 р., що таки помітно вкорочувало віку тому Михайлу. Між тим, дійсною датою його народження, за архівно-слідчою справою, виявилося 1.Х.1887 р., що ще більш суттєво, і при цьому, на жаль, дуже «дієво», вкоротило йому того віку [279].
Конкретно ж той вік йому «вкоротили» та припинили вираховувати у 1937 р., коли він, за документами архівно-слідчої справи, був репресований 22.ІХ та нашвидкуруч «осуджений», без реальних свідчень про будь-який його злочин, у позасудовому порядку, згідно наказу НКВС СРСР №00485, «по 1-категорії». Михайло Григорович був розстріляний, згідно того звірячого вироку, вже 11.Х.1937 р., але не «десь у Житомирі», як завжди вважали про таке його нинішні нащадки, оскільки саме у ньому тоді дійсно розстріляли багатьох інших членів цього Роду, архівно-слідчі справи яких наразі навіть і не збереглися, а у самому Києві [279].

Вік йому був на той час лише 50 років та 10 днів, і цілком можливо, що лежить він, бідолашний, десь у лісі під Биковнею, разом із сотнею тисяч інших, безвинно страчених тим комуністичним режимом. Ця особа мала усі законні дворянські права, однак ніколи не називала себе дворянином і відсутні будь які документи, які б свідчили про ту його дворянську достойність, оформлену офіційно.
За часів Російської Імперії Михайло Григорович володів 20 десятинами землі, при середньому розмірі імперського трудового селянського господарства в ті часи у лісостеповій зоні української місцевості в 11 десятин. Після приходу до влади комуністичного режиму його земельний пай було поступово зменшено, після постанови 1924 р., до «максимального розміру» в 15 га. Звичайно, маючи таку кількість землі, цей одноосібний хлібороб, який тримав тоді 3 корів, 3 коней та мав усю необхідну сільськогосподарську техніку, отримав від влади жахливе на ті часи назвисько (придомок) «кулак». Між тим він так таки ніколи і не був розкуркуленим, по жодній з тих трьох «категорій», як за основний річний проміжок часу того розкуркулення, починаючи його відлік із «славнозвісної» дати 5.ІІ.1930 р., так і після цього. Бо його рідний молодший брат, Миколай Григорович, був тоді головою колгоспу слободи Кривотин Колцкой. А головою сільради в цій слободі був в ті часи його кузен Вінцент Венгловський.

Михайло Григорович був одружений із Анною Тодорівною, 1891 р. народження, яка також походила із слободи Кривотин Колцкой. Після засудження чоловіка у внесудовому порядку «по 1-категорії», і наступної його страти, Анну Тодорівну також було одразу похапцем заарештовано, вже 25.Х.1937 р., але через місяць справа відносно неї була припинена і з під варти вона була звільнена.
Михайло Григорович і Анна Тодорівна мали трьох синів, праправнуків Франца-Салезія. Старший з синів цієї родини, Петро, в свій час закінчив робфак, став вчителем та оселився в селі П’ятки, поблизу від м. Бердичів. Там він багато років вчителював і одружився. Про народження дітей в його родині згадок не маємо.
Після визволення цієї території з під німецької окупації
Ницевич Петро Михайлович, 1912 р. народження,
був призваним, в січні 1944 р., із того села П’ятки, до лав армії.
В радянській армії він став рядовим солдатом і пропав без вісті в
тому ж самому 1944 р., проживши на цьому світі всього тільки
якихось 32 роки.
Наступним сином родини був Олександр, який народився 22.ІY.1914 р. і помер 22.ХІ.1988 р., у віці 74 років. Наслідуючи приклад старшого брата, він поїхав свого часу вчитися у польському педагогічному технікумі м. Ленінграда, де у грудні 1934 р., одразу після вбивства Кірова, отримав свої перші 3 роки заслання, тобто був осуджений по цій справі вже в рахунок першої тисячі репресованих тоді по ній осіб. Наступні 10 років заслання від отримав майже одразу після повернення з того першого заслання, вже в м. Таганрозі, можливо просто як «засвічений» в тих карних органах та ще й цілком дорослий «син ворога народу».

До дому із Сибіру Олександр повернувся лише у 1947 р.. Він був одружений із Ніною Тофільєвною (1920 – 2004), і мав з нею єдиного сина Валентина, 1950 р. народження, який в свій час забезпечив цю подружню пару онуками.
Молодшим сином в родині був Тофіль, який народився 15.YІ.1925 р. і помер 10.ІІІ.2003 р., у віці 78 років. Він був одружений із Валентиною Войнович, родинним походженням із Біларусі. В їхній родині з’явилися на світ три доньки – Алла, у 1951 р., Тамара, у 1957 р., і Світлана, у 1963 р.. І хоч за спогадами нащадків усі троє братів Михайловичів народилися в с. Кривотин (Колцкой?), жодних записів про ці події в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу та ЗАГС ‘у взагалі не існує.
Молодший брат Михайла, на ім’я Миколай, також народився в слободі Кривотин Колцкой, у 1897 р.. Однак з тим хазяйством, яке він отримав від батька, Миколай завжди вважався у тій слободі, як при Російській Імперії, так і при комуністичному режимі, лише бідняком. Можливо саме з цієї нагоди Миколай спочатку очолив там комнезам, а згодом став головою її колгоспу, при цьому маючи «на все про все» тільки нижчу (фактично начальну просвітницьку) освіту. Ця особа мала усі законні дворянські права, але також ніколи не називала себе дворянином і будь які документи на цю тему відносно неї в канцелярії дворянських депутатських зборів відсутні.

Миколай Григорович був одружений із Антоніною Мартиновнію, 1894 р. народження. В їхній родині з’явилися на світ шестеро дітей: син Сергій в 1915 р., син Іван в 1918 р., донька Ольга в 1922 р., донька Галина в 1924 р., син Йосиф в 1928 р., та син Адольф в 1930 р. [276]. Нинішні нащадки внесли однак певні корективи в ті демографічні дані про його родину, які були наведені в означеній вище архівно-слідчий справі – Сергій наразі таки народився в ній 25.ІХ.1915 р., але Йосиф народився в ній суттєво раніше, ще 14.ІY.1926 р., а молодший з братів, буцімто Адольф, наразі взагалі виявився Анатолієм. А свою матір вони пам’ятали чомусь виключно під ім’ям Марія.
Очолюючи комнезам, а потім колгосп слободи Кривотин Колцкой, Микола Григорович інколи видавав фальшиві довідки про виконання хлібозаготівель її мешканцями, бо всі вони були його кревними, або більш віддаленими, але все одно близькими, родичами. Спійманий владою у 1932 р. на цьому, особливо в часи голодомору, «винятковому злочині», він був репресований, причому разом з усіма іншими мешканцями слободи. Остання була, одразу по тому, як згадані фальшиві довідки влада виявила, оточена щільним кільцем каральних військ, і геть усе її населення, а особливо їхнє господарство, тоді «жорстоко перевірили». Після цього частина того населення одразу була вислана «на лісозаготівельні роботи» до Карелії. Самого ж Миколу Григоровича заарештували тоді та осудили, «за допущену безгосподарність в колгоспі», до 1 року примусових робіт.

В 1935 р. його, разом із родиною, після прийняття рішення про побудову залізобетонної смуги оборони на західному кордоні країни, із прикордонної зони було вислано в село Олександрівка, Іванівського району, на той час ще Дніпропетровської області. Після війни ця суто південна українська місцевість стала належати вже до іншої її області, Херсонської. На новому місті поселення Миколай Григорович став рядовим колгоспником і працював там в колгоспі «Червоний робітник», Успенсовської сільради.
Але продовжувалося таке недовго, бо 1.ІІІ.1938 р. його було заарештовано в тому селі «за активну контрреволюційну польсько-націоналістичну діяльність на користь польської держави, скеровану на підрив самих устоїв радянського ладу» [276]. Оскільки після багатоденного застосування «особових методів допиту» заарештований геть усю цю маячню про себе, а також про все інше, що було потім записано слідчим по його справі у «документі», який наразі зберігся, на кшталт «активно захищав інтереси класу кулаків», особову визнав, то цей так званий «документ» на нього одразу був відправлений тим слідчим «на розгляд», під каральну дію кровожерного наказу НКВС СРСР №00485.

Після цього «розгляду», згідно «духу» того наказу, «трійкою» Управління НКВС Дніпропетровської області, 15.Х.1938 р., була винесена така звична для неї тоді постанова по «справі» Миколи Григоровича – розстріляти. Цей звірячий вирок «по 1-категорії» було виконано 29.ХІ.1938 р., скоріше за все у тюремному підвалі Нікопільського міськвідділку НКВС. Таким чином на час смерті Миколі Григоровичу ледь встигло виповнитися 41 рік, а свого, також розстріляного, старшого брата він пережив лише на 13,5 місяців [238,276].
В 1962 р. Антоніна Мартинівна звернулася до прокурора вже Херсонської області з проханням про перевірку справи свого чоловіка. Оскільки слідчий, який її вів у 1938 р., був свого часу звільнений із каральних органів та засуджений саме за чисельну фальсифікацію ним справ «по 1-категорії». Після виконання певних слідчих дій справа Миколи Григоровича була переданою тим прокурором до Херсонського обласного суду, з установою про необхідність її перегляду. Президіум цього суда 10.ІІІ.1962 р. розглянув цю справу і своїм рішенням скасував постанову згаданої вище «трійки», а також реабілітував Миколу Григоровича. На жаль тільки, що та реабілітація стосувалася вже давно розстріляного і цілком безневинного чоловіка [276].

На момент арешту Миколи Григоровича його старший син, Сергій, вже служив у підрозділах війська Червоної Армії, розташованих в м. Малин, Житомирської області, які були налаштовані воювати саме на польській території. Разом з тим він, як син «ворога народу», не був після арешту батька залишений із своїм (спеціальним) військовим підрозділом чекати там того міфічного «походу на Польщу», а одразу був відправлений, з іншим військовим підрозділом, приймати участь в фінській компанії 1939 р.. Після цього «військового хрещення» Сергій Миколаєвич ще усі чотири довгих роки воював з військами Червоної Армії у другій світовій війні. Окрім Сергія, на фронтах тієї війни воювали також ще два сина розстріляного Миколая Григоровича – Іван та Йосиф.
Всі троє братів, а також обидві їхні сестри, вчасно створили власні родини, мали чисельних дітей, і це відгалуження першої лінії Роду, по усім ним, існує, наразі, ще й досі. Однак наймолодший з братів, Анатолій, власної родини ніколи не мав і нащадків по собі взагалі не залишив.
Сестри із своїми родинами мешкали в с. Рудня (Раздол?), Михайлівського району, Запорізької області. Саме при них, після довготривалого життя в родині свого старшого сина Сергія, доживала свій вік їхня мати, Антоніна Мартинівна. Вона прожила більше 70 років, померла близько 1966 р., і похована на цвинтарі того села. А її первісток, Сергій Миколаєвич, помер 8.І.1991 р., у м. Бердичеві, і похований власними дітьми на цвинтарі того міста.
В «Книзі пам’яті України» по Запорізькій області є згадка про призваного із Мелітопольського району, до лав армії, ще у 1938 р.,
Ницевил Ігнатія Миколайовича, 1918 р. народження.

Звичайно тут найбільш вірогідна проста помилка при наборі тексту цієї книги і дійсним прізвищем тієї особи було саме прізвище Роду, розглядаємого в цій розвідці, тобто Ницевич (наразі Нецевич або Нацевич). Однак нинішні нащадки цього відгалуження першої лінії Роду за того Ігната Миколайовича взагалі нічого не пам’ятають і навіть ніколи не чули про його існування. Тим більше він не може вважатися (бути) їхнім кревним родичем, бо син «ворога народу» навряд чи міг стати тоді старшим лейтенантом, а саме у цьому чині Ігнатій Миколаєвич загинув ще на самому початку другої світової війни, 5.ІХ.1941 р., у віці всього тільки 23 роки. Однак чи має взагалі ця особа хоч якесь відношення до розглядаємого в цій розвідці Роду Нецевичей – невідомо, бо наразі повністю відсутня інформація про місце його народження.
В 1935 р. було прийняте (судьбоносне для Роду) рішення про розбудову в прикордонній смузі із Польщею цілої мережі різноманітних залізобетонних споруд системи стратегічної оборони країни від нападу на неї з заходу. Тому самих постійних мешканців цієї смуги почали тоді в примусовому та масовому порядку відселяти на спецпоселення до різних місцевостей, як самої України, так і інших, інколи досить далеких, республік СРСР. Наразі те примусове відселення розпочалося там ще у 1933 р., однак його «пік» прийшовся саме на 1935 р..

Внаслідок такого, мешканець слободи Кривотин Колцкой, який народився в ній 10.ІІ.1899 р., Миколай Фокович Нецевич, разом із своєю родиною був відселений до села Іванівка, Іванівського району, тоді ще Дніпропетровської області. Хоч він усе своє життя мешкав в тій слободі Кривотин Колцкой, але, як з’ясувалося, «не викликав політичної довіри та підозрювався у шпигунстві». Його нове місце поселення знаходилося буквально поряд із іншим (спецпоселенчеським) селом, Олександрівкою, причому обоє ті села входили до складу однієї Успенсовської сільради. Зараз вони вже давно зникли і на мапі нинішньої України взагалі відсутні.
Миколай Фокович був одружений із Марією Мартинівною, яка, найвірогідніше, народилася у 1901 р.. Не слід виключати із розгляду варіант, що та Марія була рідною сестрою Антоніни, дружини Миколая Григоровича, але документарних свідчень або якихось спогадів про таке не маємо. В цій родині з’явилися на світ п’ятеро дітей: донька Мальвіна у 1925 р., син Анатолій у 1928 р., син Миколай у 1930 р., син Борис у 1934 р., та син Антон у 1936 р.. До переселення на той південь хазяйський достаток родини Миколая Фоковича в слободі Кривотин Колцкой вважався «цілком середняцьким» [277].

На новому місті поселення Миколай Фокович став працювати рядовим колгоспником в колгоспі «Червоний робітник». І вже саме у зазначеному вище селі його, знову таки «за антирадянські настрої і підозру в шпигунській діяльності на користь фашистської панської Польщі», було заарештовано 13.YІ.1938 р. [277]. При тотальному «трусі» в його оселі було знайдено та вилучено фотографічний апарат і деякі фотографічні приналежності, а в стінці дома – 3.750 (миколаївських) рублів.
Це однак аж ніяким чином не було використано задля його звинувачення. Бо, зовсім не зважаючи на те, що Миколай Фокович винним себе ні в чому не визнав, навіть після застосування до нього «особових методів допиту», йому була приписана роль «активного учасника контрреволюційної (польської) повстанської організації, яка мала своєю метою насильницьке скидання радянської влади». Членами цієї міфічної організації, буцімто створеної польською розвідкою, були «призначені» семеро мешканців сіл Іванівка та Олександрівка. Служба Миколи Фоковича в 1918 – 1919 роках, шість місяців, у війську Української народної республіки, рядовим, додала «ваги» тим безглуздим звинуваченням, бо ті війська незалежної держави вважалися комуністичним режимом лише бандами, а всі їхні вояки, наразі, вважалися бандюгами [277].

Звичайно, що «націоналістична пропаганда, розповсюдження настроїв на поразку, залучення кадрів» були вже дописані слідчим до тієї справи просто тому, що «так належало». Таким чином та «справа» стала «вагомішою» і була, 3.YІІІ.1938 р., направленою слідчим «на розгляд» Наркома внутрішних справ та Прокурора СРСР. Їхнє рішення аж ніяким чином не забарилося і вже 3.Х.1938 р., постановою «трійки» Управління НКВС Дніпропетровської області, Микола Фокович був засуджений (у несудовому порядку) до «вищої міри покарання» – розстрілу. День виконання цієї кровожерної постанови відносно нього невідомий, але у ті часи з тим розстрілом зазвичай довго не тягли.
Можливо, однак, що звинувачення в існуванні діючої шпигунсько-повстанської польської організації на півдні України певним чином паплюжило репутацію створеного після другої світової війни Комітету державної безпеки. Разом з тим і всі ті звинувачення осуджених по «її діяльності» виглядали настільки повністю безглуздими, бо у квітні – травні 1959 р. справу 7 мешканців сіл Іванівка та Олександрівка, «приписаних» до неї, вирішили переглянути самі карні органи.
При наступному перегляді по цій справі ще раз були допитані два свідка 1938 р., а також долучені 10 нових свідків, які у свій час особову знали тих осуджених. Перші двоє показали, що їхні свідчення в 1938 р. були «отримані» від них внаслідок довготривалих та нещадних побоїв, і зовсім не мали під собою хоч якогось «фундаменту». А ті нові свідки взагалі характеризували геть усіх цих осуджених виключно з позитивного боку, як цілком чесних та відданих людей, добросовісних робітників і таке інше.
В результаті сукупності цих свідчень справа пішла спочатку на перегляд до гарнізонної військової прокуратури м. Миколаєва, а звідти – до військового прокурора Одеського військового округа. Останній приніс протест по цій справі до військового трибуналу округа. Цей трибунал у своєму засіданні 6.Х.1959 р., розглянувши матеріали самої справи і результати усіх її перевірок, відмінив постанову згаданої вище «трійки», а окремо по кожному із 7 осуджених їхню особову справу взагалі призначив припинити – за відсутністю складу злочину [277]. Однак про їхню посмертну реабілітацію ніякого окремого рішення тим трибуналом винесено не було.

До Миколая Фоковича, восени 1937 р., із Казахстану, добрався на той (далекий звідти) південь України, його молодший брат, Василь. Він також народився в слободі Кривотин Колцкой, у 1907 р.. В 1935 р., в епопею масового переселення мешканців прикордонної полоси, Василь Фокович був осуджений, буцімто за якусь крадіжку у тій слободі, і «в порядку очищення погранзони від антисоціальних елементів», його запроторили тоді з неї до зазначеної вище (далекої) азіатської республіки, на спецпоселення.
Оселившись на півдні України, поряд із братом, цей біженець буцімто займався там постійними крадіжками у людей курей та гусей, спустошував їхні сади, про (навіть тільки можливе) існування яких у тих (нових) спецпоселеннях ще взагалі тоді згадки не мали, і, що було зовсім неприпустимим з точки зору комуністичної моралі, він, буцімто, виявився багатоженцем. Офіційно ж Василь Фокович був одруженим лише одного разу, на Катерині Іванівні, 1916 р. народження, але дітей з нею народити на той час ще не встиг.
Каральні органи виявили цього біженця на півдні України в новорічні свята і вже 3.І.1938 р. він був запроторений ними до Мелітопольської буцегарні, «без права переписки» [278]. Додана до його головного злочину – втечі із заслання, та чисельних, буцімто скоєним ним дрібних крадіжок, ще й вагома «соціальна складова»: «фашистські погляди, антирадянська та націоналістична агітація, виступи проти виконання колгоспниками державних зобов’язань по продажу хліба та бавовни», в яких Василь Фокович зізнався, одразу призвели до застосування відносно нього наказу №00485. Вже 27.І.1938 р. він був, згідно особового на це розпорядження Народного комісара внутрішних справ, Генерального комісара Держбезпеки тов. Єжова, засуджений «трійкою» Управління НКВС Дніпропетровської області «по 1-категорії». Таким чином Василь Фокович став одним із тих 800.000 безневинних осіб, яких було за два роки особисто закатовано тим «кривавим карлою». По 2.000 осіб за кожен день його «діяльності», по 200 осіб кожен час, по 20 сек «на розгляд» кожної окремої справи із того кривавого катування безневинних.
Вирок Василю Фоковичу був виконаний 15.ІY.1938 р., і мав він тоді всього лише 31 рік. А ще через пів року, як наведено вище, звели зі світу, на цей раз виключно лише через «підозри», зовсім не зважаючи при цьому хоч би на якесь формальне «отримання зізнання», і старшого з братів, Миколая Фоковича. Відсутність самого факту злочину по його справі було встановлено лише через 20 років після страти цієї цілком безневинної особи.

Однак тільки через 50 років після страти молодшого з братів, Василя, у тій комуністичній державі пристала пора призначити відносно нього (та мільйонів інших безневинних осіб) дію так званих «мір по відновленню справедливості». І ті міри «прикрили», буцімто, усіх тих крадених колись кур, гусей, фруктів, та, головне, безмежну любов Василя Фоковича до жінок, які його теж кохали. Разом з тим обоє братів, офіційно, так таки ніколи і не були посмертно реабілітовані за все те, що з ними тоді скоїли. Хоч належна реабілітація була законодавчо передбачена тим (милостивим та милосердним) указом Президії Верховної Ради СРСР від 16.І.1989 р., по кожній окремій колись репресованій особі, після прискіпливої перевірки її справи прокуратурою.
Іван Франц-Салезієвич безумовно прожив більше ніж 45 років, але про рік, коли він помер – свідчень не маємо. Цілком можливо, що саме дружина цього Івана отримувала з якоїсь нагоди метричний випис про своє народження у римо-католицькій консисторії в 1879 р.. Однак її архівна справа з цього приводу, як і справи сотень інших осіб, із відповідного фонду Житомирського архіву «вибула», тому напевне стверджувати про таке родинне родство поміж двома згаданими особами не маємо підстав.


Дворянин Франц, третій син Франца-Салезія та Розалії, мабуть вже невдовзі після переселення до слободи Кривотин Колцкой, знайшов там свою сужену, Гелену (Олену) . Коли стався їхній шлюб і яким було її походження – невідомо, однак принаймні у середині шістдесятих років ХІХ ст. ці двоє згадуються вже одруженими і в ті часи Гелена (Олена) часто виступала восприємницею у новонароджених дітей, визначаючись при цьому саме як «дружина Франца Нецевича».
Франц та Гелена, скоріше за все, спромоглися виростити лише єдиного нащадка – сина Теодора (Феодора) , який народився у них в проміжок часу, дуже близький до 1860 р.. Цей онук Франца-Салезія, за спогадами його нинішніх нащадків, прожив усі 80 років і помер в 1939 р.. Однак записів про народження Теодора в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу за 1857 – 1859 роки, а також після 1862 р., немає.
Теодор («Фокінов», за спогадами мешканців того села, бо мабуть саме таким було сільське і’мя Франца) скоріше за все з’явився на світ у слободі Кривотин Колцкой, де він потім постійно мешкав із своєю родиною усе своє наступне свідоме життя. Не зважаючи на чисельні репресії проти його власних дітей, сам він ніколи не був відселеним із тієї слободи, навіть у епопею її тотального «звільнення від наявного населення» у 1933 - 1935 роках. Так само як не були відселені і його старечі вже на ті часи кузени, Григорій та Фокій, мабуть на подібне існував якийсь спеціальний розділ інструкції про систему розбудови тих прикордонних дотів. Саме у слободі Кривотин Колцкой Теодор помер і був похований родичами на старому німецькому (лютеранському) цвинтарі, яке знаходилося тоді на північному краю цієї слободи – «там, під клюками, де березовий гай». Можливо десь поряд з ним тими родичами були також поховани у свій час і обидва його кузени.
Разом з тим той Теодор цілком міг бути охрещений навіть і в трохи ближчій до тієї слободи Кривотин Колцкой філіальній каплиці Веледницького парафіяльного костьолу, Овручського деканату, яка багато років поспіль знаходилася в с. Лугіни та функціонувала там аж до 1868 р. [223]. Але ніяких документів від цієї філіальної каплиці в Житомирському архіві не залишилося. Разом з тим ця подія цілком могла відбутися також в каплиці Новоградволинського парафіяльного костьолу, яка ще до 1873 р. функціонувала в досить близькому до тієї слободи с. Куліши.
Теодор у свій час, доволі таки рано, в порівнянні з іншими двоюрідними братами, одружився з Марією (Мартою) із Ляшевських. Первісток у цієї шлюбної пари, син Петро, народився вже у 1885 р., а остання дитина, якою у неї став син Франц, в 1908 р.. Однак в метричних записах Ушомирського парафіяльного костьолу взагалі немає жодних свідчень про вінчання цієї пари і будь-яких записів про народження нею, загалом вісьмох, дітей, вже правнуків Франца-Салезія.
Разом з тим усі ці діти таки були парафіянами того Ушомирського костьолу, бо саме там, 9.Y.1911 р., селянин (Лугинський) Петро Нецевич, холостяк 26 років (тобто 1885 р. народження), взяв за дружину селянку Ельжбету (Мартинівну) Красновську, дівчину 18 років. В записі про вінчання цієї пари його батьками були названі Теодор (саме так) і Марія із Ляшевських, а її – Мартин і Кароліна із Ренкас Красновські. Обоє означені подружні пари були мешканцями слободи Кривотин Колцкой.
А трохи раніше від брата, 6.ІІ.1911 р., також в Ушомирському парафіяльному костьолі, селянин Ян Нецевич, холостяк 21 року (тобто 1890 р. народження), взяв за дружину Теофілію (Олександрівну) Заруцьку, дівчину (лише) 16 років, походженням із с. Зарубінки. В записі про вінчання цієї пари його батьки були вказані тими ж самими, що й у брата, а її батьками були означені Олександр і Доротя із Островських Заруцькі. Виходячи із релігійного освячення цих шлюбів саме у костьолі, можна дійти цілком певного висновку, що геть уся родина Теодора притримувалася латинського (римо-католицького) віровизнання.
Разом з тим ці записи також беззаперечно дозволяють визначити соціальний стан самого Теодора і його родини. Виявляється, що остання буцімто була зовсім не дворянською, а лише «селянською спільнотою». Це означає, що батько Теодора, скоріше за все, не оформлював своєму синові, офіційно, потомственої дворянської достойності, на яку той безумовно мав усі формальні права. Принаймні в документах дворянських депутатських зборів Волинської губернії ніяких згадок про дворянство Теодора немає.
Наразі Теодор цілком мав можливість сам зробити «подання на отримання дворянства» до тих дворянських депутатських зборів, але не скористався нею, і тому тієї достойності, офіційно, так таки ніколи і не отримав. Звичайно, не було її оформлено і у його власних дітей, які однак формально безумовно що залишалися тими потомственими дворянами. Можливо, що Франц (Фока) просто не встиг виконати усі належні (та довготривалі) формальності оформлення тієї дворянської достойності своєму синові, бо Теодор народився у нього десь у віці 35 – 38 років, тобто доволі таки пізно, як, наразі, і діти у всіх інших його братів із цього відгалуження першої лінії Роду.
Спогади нинішніх нащадків дозволяють досить певно відтворити багато чого із перепитій життя родин чисельних дітей Теодора, правнуків Франца-Салезія. Так в родині Петра з Ельжбетою, згідно записів метричних книг Ушомирського парафіяльного костьолу, народилося принаймні троє синів: старшим з них був Йосиф, який з’явився на світ 19.ІІ.1912 р., а слідом за ним у цієї шлюбної пари народилися Костянтин, 4.YIII.1914 р., та Павло, 7.YIIІ.1916 р.. Однак нинішні нащадки згадують лише Костянтина (виписаний із слободи Кривотин Колцкой 15.ІІ.1931 р. та отримав паспорт 3.YIIІ.1932 р.) та Павла, і нікого більше. Це означає, скоріше за все, що первісток Йосиф помер ще у дитинстві, а також свідчить про відсутність в цій родині інших дітей, принаймні доживших до свого дорослого віку.
Первісток Тодора, син Петро, був жорстоко репресованим «по 1-категорії». Петро Тодорович був заарештований 24.YІІІ.1937 р., а згодом засуджений, на рівні розгляду його справи прокурором СРСР, і розстріляний 16.Х.1937 р.. При цьому, згідно записів в його архівно-слідчій справі, віку йому в ній, ще до того безжального розстрілу, вже «вкоротили» на 4 роки, зазначивши там роком його народження 1889 рік.
А в родині Яна (Івана) і Теофілії перша їхня дитина, донька Марія, народилася лише 15.ХІ.1915 р.. Таким чином подружжя аж чотири роки чекало на цю подію, мабуть поки набиралося сил для материнства у дуже молодої, при вінчанні, дружини. Ніяких інших метричних свідчень про життя цієї родини не маємо, окрім спогадів нинішніх нащадків про їхню висилку у Казахстан ще в першій хвилі «звільнення від населення» прикордонної зони. Однак існують певні причини вважати, спираючись вже тільки на спогади нинішніх нащадків, що ця родина таки мала потім ще двох доньок, Камілію і Яніну, а також двох синів, Йосифа, який народився у 1917 р., та Адольфа, який народився у 1922 р..
Наступним сином в родині Теодора і Марії, після Петра, цілком можливо був Владіслав, який народився близько 1888 р.. Про час його народження певним чином свідчить той факт, що вже у 1907 р. цей Владіслав виступив восприємником сина Петра і Фекли Закржевських. Однак в записі про те хрещення прізвище Владіслава було взагалі спотворено і записано дьячками як Ныцевич. Жодних метричних вказівок на події життя цього сина Теодора, якого в родині завжди звали Владьком (а офіційно взагалі писали Володимиром), знайти не вдалося. Нинішні нащадки сповістили, що він мав родину і народив трьох доньок, Теофілію, Валентину та Розалію, одна з яких «опинилася» згодом в Казахстані.
Немає метричних записів і про події життя передостаннього сина Теодора – Олександра, який народився на початку ХХ ст., 1.І.1904 р.. Олександр був одружений із Філименою (Антонівною) Пашинською. Нинішнім нащадкам відомо лише, що у нього були двоє синів: Броніслав, який народився 25.Х.1931 р., і Павло, який народився 9.ІІ.1936 р.. В цій родині була також донька Олена, яка народилася «поміж братами», 11.ІХ.1933 р..
Олександр, разом з братом Яном, а можливо що й з багатьма іншими своїми рідними та двоюрідними братами і сестрами, був висланий, посполу з родиною та малими дітьми, у Казахстан, в голий степ, вже пізньої осені 1933 р., тобто ще на самому початку епопеї відселення наявного населення із прикордонної з Польщею полоси. Всі ці особи вже потім постійно мешкали в тому Казахстані, у с. Петрівка.
Останній із синів Теодора, наймолодший – Ніцевич Франц Федорович, 1908 р. народження, із с. Кривотино, був призваним до лав армії в січні 1944 р..
В армії він постав рядовим солдатом і загинув у березні 1945 р., в віці 37 років. Місце його поховання наразі невідоме.
Франц Федорович був одруженим на Марії Рафальській і встиг народити сина на ім’я Станіслав (придомок «Грек»), доля якого цілком визначена. Можливо, що у цієї родини був ще один син, на ім’я Миколай.
Воював також і один із старших синів Теодора, на ім’я Павло, який народився 6.І.1895 р.. Але для нього, наразі, та війна була ще першою світовою. На фронтах тієї давньої війни Павла було поранено. Після повернення із фронту додому він одружився з Альбіною Станіславовною, яка народила йому чотирьох дітей. В лютому 1932 р., не без «допомоги» дружини, Павла Федоровича було заарештовано та ув’язнено, а весною наступного року взагалі вислано до «виправних таборів» на 5 років. Знаходилися ті виправні табори тоді в Казахстані. Там він побрався вдруге та народив собі з новою дружиною ще одну дитину. А його першу дружину було заарештовано під самий Новий рік та, «за шпіонаж і антирадянську агітацію», розстріляно вже лише за місяць по тому, 28.І.1938 р..
Після другої світової війни, яку Павло «провів лісником» у Карело-Фінській АРСР, куди потрапив одразу після виправних таборів Казахстана, він побрався втретє, взявши за себе Теофілію Францівну (1930 – 1981). Молода за віком дружина народила йому ще чотирьох, а можливо що й п’ятьох, дітей. Помер Павло Федорович 23.YIIІ.1987 р., у віці 92 роки, і похований своєю великою родиною на цвинтарі с. Яменець. Чисельні гілки Роду від тих трьох (законних) дружин Павла Тодоровича існують й досі.
Доля двох доньок Теодора склалася таким чином: Ганна, яка народилася 1889 р., була одружена із міщанином Ушомирським Вінцентом Галицьким і їхня родина мешкала в слободі Кривотин Колцкой. Саме там, 27.ІІІ.1911 р., Вінцент та Ганна народили доньку Маріанну (Марьяну), яка померла від кашлю 26.ІХ.1913 р.. А через два місяці по тому в їхній родині з’явилася на світ ще одна донька, Петронеля, яка народилася 13.ХІ.1913 р.. Петронеля отримала свій паспорт у 1931 р., тобто вона таки виросла і стала дорослою. Ганна Теодорівна прожила 72 роки і похована на цвинтарі с. Яменець, біля батька.
А друга донька, ім’я якої у нинішніх родичів взагалі не збереглося, була скоріше за все Ольгою, яка побралася в свій час із селянином Анастасієм Виговським. Вони народили, 7.YІІІ.1912 р., сина Вікентія, в с. Березів Груд, Веледницького римо-католицького приходу. Подальша доля цієї родини невідома. Кінець кінцем ця донька Теодора (тобто Ольга, а можливо що й Олена), яка наразі була молодшою від своєї сестри Ганни, за згадками нинішніх родичів, була ще в 1937 р. репресована та розстріляна, у віці близько 45 років (?), однак ніяких архівно-слідчих документів про цю подію в сучасних архівах знайти не вдалося.
Голодомор 1848 р., коли в Російській Імперії померло на 1 млн. осіб більше, ніж до того багато років поспіль помирало в ній щорічно, суттєво змінив тоді демографічну рівновагу поміж кількістю чоловіків та жінок. Особливо в Київській губернії, яка взагалі втратила в той рік 15 % свого загального населення, що вимерло з голоду. Причому жінок померло в цій губернії від голоду у ті часи значно більше, ніж чоловіків, бо саме їхньою «пайкою» підтримувалася тоді працездатність теж добряче голодуючих (в умовах вимирання) та все одно єдиних від родини на полі сільськогосподарських робітників.
В результаті голодомору, навіть у суміжному до Київської губернії Новоградволинському повіті досить помірно постраждалої тоді Волинської губернії, доля жінок, по відношенню до осіб чоловічої статі, стала сягати в 1849 р., серед римо-католиків, лише 92,5 %, причому як для дорослих осіб, так і для дітей. Холерна епідемія того року, внаслідок якої в Російській Імперії померло ще 690 тис. послаблених тим голодомором осіб, додала до цього горя. Саме тому проблема пошуку шлюбного партнера в Правобережній Україні постала для чоловіків у середині ХІХ ст. на перший план.
В результаті жорстокого «дефіциту» наречених брати Франца, які постійно «сиділи на місці», спромоглися створити власні родини і (або принаймні) народити своїх перших дітей дуже пізно. Так Іван мав на той час вже 40 років, Миколай зробив таке лише у 50 років, а Людвиг взагалі у 53 роки. Бо в тій слободі Кривотин Колцкой і не чисельних селах навкруги неї достойних шлюбних партнерів бракувало. Та навіть певний «потяг до міграції» молодшого з братів, Станіслава-Гонората, мало йому допоміг. В результаті він народив свого первістка лише у віці 42 років, бо також дуже довго відшукував свою шлюбну пару.
Франц Франц-Салезієвич прожив на цьому світі аж ніяк не менше ніж 45 років, однак коли саме він помер – свідчень не маємо. Відсутні ці свідчення також і відносно його дружини Гелени.


Дворянин Людвиг, четвертий син в родині Франца-Салезія та Розалії, парубкував доволі довго. За документами архівно-слідчої справи його старшого сина, він, буцімто, поки холостякував, хазяйнував аж на 100 десятинах орних ґрунтів, тримав 7 – 8 коней і мав 10 – 12 корів [275]. Однак лише у віці під 50 років («сивина в бороду – біс в ребро») він спромігся підібрати собі шлюбну пару – селянку Дарью Кирилівну Рабчук, яка була за своїм віросповіданням православною.
Ще до того часу, як вони офіційно побралися (у православній церкві) в 1885 р., ця пара встигла народити собі принаймні двох позашлюбних нащадків, які були охрещені, та потім йменувалися у всіх дворянських документах, як Іван стар. та Іван мол.. Після одруження Людвиг і Дарья народили собі ще чотирьох синів та трьох доньок – усі вони звичайно були онуками Франца-Салезія. Шестеро чоловічих нащадків Людвига і Дарьї, законно та незаконнонароджені, офіційно отримали потомствену дворянську достойність указом дворянських депутатських зборів Волинської губернії у 1904 р..
В записах метричних книг Ушомирського (та Барашівського) парафіяльного костьолу не вдалося знайти свідчень про вінчання двох старших синів цієї сімейної пари. Відсутні вони і в метричних книгах Мяколовичеського православного приходу, дослідження яких було проведено, оскільки, згідно законів Російської Імперії, діти Дарьї Кирилівни були охрещені при народженні саме в цій греко-руській релігійній конфесії. Між тим, досягнувши певного віку, усі вони отримували можливість перемінити своє віровизнання на те, якого дотримувався їхній батько (та й взагалі на будь-яке інше, з певними на це потугами). І таке сталося, принаймні для чотирьох з них – Катерини, Ганни, Михайла та Григорія, про що можна говорити беззаперечно, бо всі вони у своєму дорослому віці дотримувалися вже саме латинського віровизнання.
Так в Ушомирському парафіяльному костьолі, 14.ІХ.1908 р., дворянка Катерина Нецевич, дівчина 20 років (тобто 1888 р. народження), взяла шлюб із селянином Францем Висоцьким, холостяком 22 років, походженням із с. Кам’яні Гірки. Її батьками були зазначені Людвиг та Дарья Рабчукова Нецевичі, а його – Мартин та Бенігма із Журавських Висоцькі. Ця шлюбна пара, за спогадами нинішніх нащадків, мала п’ятеро дітей. Записи про хрещення двох їхніх дітей (з числа перших) знайдено у метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу: син Франц з’явився на світ у цієї шлюбної пари в слободі Кривотин Колцкой 2.YІІ.1911 р., та помер вже 10.Х.1911 р., а близнята, сини Доменік та Петро, народилися 4.ХІІ.1914 р., але вже у с. Кам’яні Гірки. У обох восприємницею виступила Кароліна Нецевич, дружина Альбіна-Станіслава.
Однак за спогадами нинішніх нащадків ще до цих двох (наразі – трьох) дітей Франц та Катерина вже цілком могли мати, та мабуть таки народили, свого первістка (?), сина Вінцента, записи про хрещення якого знайти не вдалося. Цей Вінцент однак прожив всього тільки 27 років, бо в буремні тридцяті також був репресований та розстріляний, але жодних архівно-слідчих документів про таку сумну подію в його долі у сучасних архівах не залишилося. Ще ця шлюбна пара мала доньку Яніну і наймолодшого сина, Йосипа (Юзека) (1923 – 2008) . Катерина Людвиковна померла у 1985 р., проживши майже повний столітній вік, і похована дітьми на цвинтарі в с. Яменець.
Дворянин Іван стар. , якого в сім’ї завжди називали Яськом, а в записі про смерть батька, яка сталася у 1911 р., вже йменували
Йосифом, скоріше за все ще в 1909 р., тобто у віці 27 років, одружився.
Його дружина на ім’я Марія Євміївна, 1884 р. народження, була донькою литовського банкіра, мала цілком «зрозуміле» для цього Роду литовське родове походження, та просто виявилася «привезеною» ним до цього шлюбу із тих, досить далеких від цієї української місцевості, але цілком «рідних» литовських країв, де він проходив у свій час обов’язкову військову (імперську) службу.
Після комуністичного перевороту родина вважалася у своїй слободі «заможною середнянською» і хазяйнувала там на 10 – 12 десятинах орних ґрунтів, тримала 2 – 3 коня та мала 2 – 3 корови [275].
Іван стар. в свій час таки вступив до колгоспу, який там зорганізувався, але згодом, зважаючи на кричущу безгосподарність у ньому, вийшов із того «об’єднання землеробів» і продовжив хазяйнувати одноосібно. В його родині, поступово, з’явилися на світ семеро дітей, правнуків Франца-Салезія, однак жодного запису про ці події у метричних книгах Ушомирського (та Барашівського) парафіяльного костьолу знайти не вдалося.
Згідно свідчень нинішніх нащадків цього відгалуження першої лінії Роду старшою дитиною в родині Івана стар. та Марії був син Олександр, який народився в 1910 р. і загинув, наразі був вбитий, у 1945 р.. Після нього у них були, послідовно, донька Олена, яка народилася 13.YІ.1911 р. і померла 31.ІІІ.1989 р., та син Євген, який народився 1913 р.. Останній літом 1938 р. був заарештований органами НКВС, але ніякої слідчої справи по ньому в сучасних архівах взагалі не залишилося [275]. Бо ті архіви НКВС при комуністичному режимі систематично «переглядалися», при цьому справи «ворогів народу» там звичного для документів окремих осіб архівного грифу «зберігати вічно» взагалі не отримали. Тому поступово ті, вже «неактуальні» для діючої тоді комуністичної влади, справи сотень тисяч репресованих осіб «утілізовалися», внаслідок чого усі згадки про колись закатованих її каральними органами безневинних осіб, або навіть просто про репресії відносно них, взагалі поступово «зникали».
Наступними дітьми родини Івана стар. та Марії були донька Фаїна, яка народилася 16.ХІІ.1914 р. і померла 13.YІ.1975 р., та син Арсен, який народився 9.Y.1924 р. і помер 25.ХІ.1975 р.. Означені дві доньки померли і поховані в м. Києві, а син Арсен – в с. Трохимівка (до війни – с. Нова Трохимівка, або Новотрохимівка), Іванівського району, зараз вже Херсонської області. Наймолодшими дітьми у цієї шлюбної пари були донька Леоніда, яка народилася в 1927 р., і син Сергій, який народився в 1928 р., але загинув вже чи не у 5-річному віці.
В тому с. Нова Трохимівка, 16.YІ.1938 р., Іван стар. був заарештований «за підозрою в шпигунстві на користь Польщі, а також за ворожі настрої проти радянської влади». Однак усі свідки давали свідчення лише на користь того Івана стар. , і можливо саме тому, 1.ІІ.1939 р., посполу із кузеном Станіславом Станіславовичем, слідча справа проти нього була припинена, а сам він із під варти у Мелітопольській буцегарні звільнений [275].
Івана стар. помер 8.ІІ.1969 р., у віці 86 років, та був похований нащадками на цвинтарі с. Нова Трохимівка. Доля виявилася до нього цілком прихильною, бо, по-перше, ніяких каральних рішень по його справі так ніколи і не було прийнято, а, по-друге, сам він після звільнення із під варти більше вже ніколи до карної відповідальності, з будь якого привиду, владою не притягався.
Дворянин Іван мол. , який в метричних записах про одруження доньки своєї кузени Розалії Миколаївни був іменований Іоанном, взяв шлюб із Оленою Іванівною у 1912 р., або навіть ще на рік раніше, тобто одружився в тому ж самому віці, що і його старший брат. Вже через рік ця сімейна пара мала нащадка, сина Петра, який народився 14.ІY.1913 р.. В родині Іоанна та Олени було ще двійко дівчат: Ганна (1915 – 2002) та Ольга (1921 – 2006).
Ця родина була відселеною в 1935 р. до с. Нова Трохимівка, Іванівського району, в ті часи ще Дніпропетровської області. Помер там Іван мол. у 1937 р., в лісі, від зупинки серця, як це сталося і з його власним батьком. Таким чином репресувати його радянська влада просто «не встигла».
Всі діти Івана мол. у свій час створили власні родини, народили в них дітей та мали від них багато онуків. Так Петро Іванович, правнук Франца-Салезія, народив чотирьох синів, разом з дружиною Вірою Миколаївною (1921 – 1995). Чисельні нащадки цього відгалуження Роду (це вже «і таке інше», по Францу-Салезію) існують ще й досі. Сам Петро Іванович помер 12.Y.1991 р..
Існує однак певна можливість, що ця сімейна пара, Іван мол. та Олена, мала ще сина Григорія, саме який і був її первістком, але метричні записи про таке відсутні. За спогадами нинішніх нащадків цей Григорій буцімто загинув на фронтах другої світової війни, але жодних офіційних свідчень про таке в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області знайти не вдалося. Ніяких свідчень нинішніх нащадків за родину цього Григорія також не маємо.
Наступні за віком сини Людвига та Дарьї, брати-погодки Михайло і Григорій, одружилися одного дня, 19.Y.1913 р., а їхнє вінчання відбувалося в Ушомирському парафіяльному костьолі.

Дворянин Михайло, холостяк 27 років (тобто 1886 р. народження), взяв за дружину дворянку Франциску (Стефанівну) Венгловську, дівчину 19 років, походженням із тієї самої слободи Кривотин Колцкой. Її батьками були Стефан і Марьяна із Хоментовських Венгловські. А дворянин Григорій, холостяк 26 років (тобто 1887 р. народження), взяв за дружину селянку Павліну (Філліповну) Лісовську, дівчину 22 років, походженням із сусідньої слободи Кривотин Звягельский. Її батьками були Філіп та Юзефа із Журавських Лісовські.

_________________
С уважением,
В.Ф.

Прошлое не предсказуемо.


Последний раз редактировалось Владислав Францевич 28-12, 13:47, всего редактировалось 1 раз.

Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: 28-12, 13:45 
Не в сети
Генерал

Зарегистрирован: 29-04, 20:57
Сообщения: 223
(продовження)
Першою дитиною в родині двох дворян, Михайла та Франціски, була донька Людвіка, яка народилася 20.YІІІ.1914 р..
В Російській Імперії вона ще безумовно поставала дворянкою. Батьки спромоглися виростити цю дитину і паспорт Людвізі був виписаний 21.ІY.1931 р.. Однак оскільки сама вона у ті буремні часи ще продовжувала мешкати в слободі Кривотин Колцкой, де також продовжувала мешкати родина її батьків, то Людвіка виявилася репресованою, разом із власним батьком та двома молодшими братами, і висланою, у 1933 р., ще при першій хвилі «відселення населення» прикордонної зони, на спецпоселення до Карелії.
Там, в 1939 р., Людвіка Михайлівна одружилася із Болеславом Свентицьким, але досить скоро її чоловік загинув на фронтах другої світової війні. Після війни, за допомогою дядька Івана стар. (Яська) вона почала працювати в с. (Нова) Трохимівка, Іванівського району, Херсонської області. Згодом Людвіка повернулася звідти до своєї «батьківщизни», ще двічі там одружувалася, народила трьох синів і дочекалася від них онуків. Померла Людвіка Михайлівна у віці 86 років, в 2002 р., та похована у м. Києві.


Ще до народження Людвіки її батько, Михайло Людвикович, вже мав первістка, позашлюбну доньку Катерину, яку у 1907 р. народила його перша наречена, Павліна Висоцька, побратися з нею йому однак так і не довелось.

Дворянин Михайло Нецевич воював ще у першу світову війну, причому зовсім не на офіцерській посаді, але в армії Брусилова він командував тоді кулеметним відділенням і за свої успішні військові дії на фронті був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Михайло був пораненим та контуженим при вибуху снаряда, внаслідок чого його, після лікування в Мелітополі, демобілізували із лав тієї армії ще у 1915 р..
Тому перший син в родині Михайла та Франціски, правнук Франца-Салезія, та безумовно, формально, дворянин, з’явився на світ вже 18.IY.1916 р., і був охрещений Броніславом. Цей Броніслав отримав нагоду за часів другої світової війни перебратися мешкати до Польщі. Там він одружився двічі і народив трьох синів, чисельні нащадки яких існують ще й досі.

Броніслав Михайлович багато років прослужив у польському війську. Він прожив всього тільки 59 років, помер 2.YIII.1975 р., і похований родиною у м. Познань, Польща.
Разом з ним перебрався мешкати до Польщі і наступний із синів Михайла та Франціски – Доменік (Янек), який народився 25.ХІ.1920 р.

Ця особа однак вже навіть не могла мати ніякої дворянської достойності, бо радянська влада на той час усю ту дворянську спільноту заперечила, «як клас», та «відмінила», і взагалі ліквідувала в СРСР цей класовий соціальний інститут. Доменік одружився вже на «новій батьківщині» та народив там трьох доньок. Він помер 1.ХІІ.1968 р., у віці лише 48 років, від хвороби лоханок, отриманій ще на фронті. Похований родиною в м. Рацибож, Польща.
А сталося таке «переселення» братів саме тому, що в 1933 р. дворянина Михайла та чотирьох його дітей було відселено на спецпоселення у Карелію, а потім й взагалі запроторено до архангельських лісів. Там Броніслав та Домінік, як «особи із польськім корінням», попали в часи другої світової війни до лав (польської) дивізії ім. Костюшко, воювали в ній і наразі залишилися після тієї війни мешкати у «новій» Польщі – таке тоді всіляко дозволялося. Але їхній батько всеодно до 1948 р. залишався на спецпоселенні у Карелії. Тільки через 15 років він повернувся до рідних країв, де ще займався теслярством, а в другій половині 1954 р., у віці 68 років, помер там і був похований дітьми на цвинтарі в с. Яменець, неподалік від дружини.



Останньою дитиною в родині Михайла та Франціски був їхній молодший син, Франц, який народився 21.ІХ.1928 р.
Мати однак недовго пестила цю дитину, бо померла ще в 1930 р., при наступних пологах, разом із дитиною, у віці всього тільки 37 років, так і не дочекавшись онуків. Вона похована на цвинтарі с. Яменець.
Доглядала цю дитину, після смерті матері, баба, Дарья Кирилівна. Саме вона прийняла на свої плечі весь тягар по його вихованню, а коли таки ходила навіщати інших своїх онуків у с.Яблунець, то обов’язково поверталася того ж дня додому, не зважаючи на те, що до того сусіднього села було більше ніж 10 км.
Франц Михайлович із самого раннього дитинства, аж 16 років поспіль, невідомо з якої нагоди, мабуть просто як «син репресованого», провів спочатку у тому спецпоселенні в Карелії, а потiм в Архангельских лiсах, звідки був «відпущений» вже тільки після батька, аж у 1950 р.. Звільненого споконвічного спецпоселенця невдовзі однак «забр(и)ли» ще на три роки – цього разу вже до лав армії.
Франц був одружений із Антоніною Віцентьєвною Станішевською, 2.ХІІ.1931 р. народження, і ця родина довгий час мешкала за 20(?) км від слободи Кривотин Колцкой, у с. Горщик, де народила двох синів, вже праправнуків Франца-Салезія.
В 1964 р. родина збудувала собі дім на станцiї Омельянівка, а після чорнобильської катастрофи взагалі перебралася до м. Володимир-Волинський, на прабатьківщину свого Роду. Але про те, що це була прабатьківщина цей правнук Лювига та Дарьї Кирилівнi так і не встиг дізнатися , бо помер 31.YІІ.2006 р. у віці майже 78 років. I тiльки через декiлька мiсяцiв пiсля цього восени того ж року його синам стало вiдомо про цю розвiдку генеалогiї Роду Нецевичiв. Франц Михайлович нiчого не знав про iснування свого прадiда Франца-Салезiя та багатьох iнших предкiв минулих поколiнь, але з теплотою зберiгав спогади про все, що стосувалося вiдомих йому членiв Роду, обставин їх життя з переказiв родичiв, у спiлкуваннi з якими завжди був жваво зацiкавлений.
Похований Франц Михайлович в міському поселенні Малаховка Люберецкого району Московської області, де жив з дружиною останні свої 6 років. Сюди подружжя переселилось, щоб на старостi лiт бути поближче до своїх синiв, що й зараз мешкають неподалеку.


Перша дитина в родині Григорія та Павліни народилася на пів року раніше, ніж перша дитина в родині старшого брата.
Вже 8.ІІІ.1914 р. вони мали сина Франца. Після цього у цієї шлюбної пари, послідовно, народилися ще два сини: Станіслав, 26.YІ.1915 р., та Віталій, 18.ХІІ.1918 р.. Однак тільки двоє перших мали наразі можливість називатися дворянами. За згадками нинішніх нащадків в цій родині буцімто були ще й три доньки – Емілія, Теофілія та Маня (?), які чомусь виховувалися у дитбудинку. Павліна померла 1947 р., а чоловік пережив її на 20 років. Подружжя поховано на цвинтарі с. Яменець.
Їхній син Франц, згідно спогадів нинішніх нащадків, загинув на фронтах другої світової війни, буцімто ще у 1942 р., але в «Книзі пам’яті України» по Житомирської області він взагалі не зазначений. Інші сини цієї сімейної пари, як і їхні сестри, створили власні родини та мали чисельних нащадків. Це відгалуження Роду існує й досі.


П’ятий син Людвига та Дарьї, дворянин Миколай, народився 5.ХІІ.1893 р.
В свій час він одружився, але записів про цю подію в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу немає. В 1948 р., разом з двома дітьми та дружиною Марцеліною, Миколай (вже третім з цієї гілки Роду) перебрався мешкати в Польщу, до небожа Бронека.
Миколаєм та Марцеліною було народжено трьох синів. Одного з них, ім’я якого не збереглося, було вбито німцями ще за часів окупації, а двоє інших правнуків Франца-Салезія, Юзеф (народився 18.Х.1920 р.) та Зігмунд (народився 1928 р.), разом із батьками, довгі роки потім мешкали у Польщі. Вони в свій час там побралися і народили власних дітей, а їхні нащадки роз’їхалися вже геть по усьому світу. Сам Миколай Людвикович прожив 70 років, помер 25.ХІ.1963 р., і був похований дружиною на цвинтарі м. Свідниця, Польща.


Наймолодший з синів Людвига та Дарьї, дворянин Петро, народився 27.Y.1895 р..
Однак він якимось чином спромігся збільшити свій вік аж на 5 років і тому був залучений до імперського війська та воював в ньому ще на фронтах першої світової війни. Там він дуже скоро отримав шрапнельне поранення і потрапив у полон. Кілька років поспіль Петро Людвикович примусово пропрацював у тому полоні на різних сільськогосподарських підприємствах Угорщини, звідки втік у 1918 р. і спромігся ще тоді повернутися до рідної слободи. На самому початку двадцятих років Петро одружився із Антоніною Станіславовною Цалко, 1903 р. народження, також мешканкою слободи Кривотин Колцкой. Родина хазяйнувала у тій слободі на 4 десятинах орної землі, та мала ще 4 десятини лісу, тобто була цілком бідняцькою.
Петро та Антоніна народили у двадцяті роки ХХ ст. четверо дітей, наразі сина та трьох доньок. Але коли самого Петра Людвиковича репресували у 1933 р., та заслали на Соловки, щоб забрати у родини ті бідняцькі 4 десятини землі до колгоспу, то мати втратила у той жахливий голодомор аж трьох своїх дітей, які померли тоді від нестерпного голоду, і лише одну дитину, доньку Розалію (Розу) , 1928 р. народження, вона спромоглася вберегти, бо спромоглася тоді віддала її до дитячого притулку.
Після відбуття строку висилки Петра, і його повернення до України у 1937 р., ця сімейна пара перебралася мешкати, із практично вже відселеної на ті часи прикордонної смуги, до м. Біла Церква. Там Петро Людвигович став працювати у лісгоспі і навіть отримав, 23.Х.1938 р., паспорт. Родина таки спромоглася відшукати у дитячих притулках свою доньку Розу і народила, наприкінці тридцятих років, ще двох синів. Старший з них, однак, помер маючи тільки рік, а в 1940 р. був народжений вже останній син цієї шлюбної пари, Віктор, правнук Франца-Салезія. Віктор Петрович виріс, одружився, і четверо його нащадків, з яких троє синів, живуть в місті Біла Церква ще й досі.
Сам Петро Людвикович прожив 86 років, помер 17.YІІІ.1981 р., і був похований родиною на цвинтарі в м. Біла Церква. Його дружина, Антоніна, померла в 1990 р., та була похована дітьми на тому ж цвинтарі поряд із своїм чоловіком.


Дворянка Марія Нецевич, яка народилася 12.YІІ.1892 р., побралася із селянином Григорієм Карчевським. За спогадами нинішніх нащадків, вони народили шестеро дітей, з них 5 синів, наразі Івана, Костянтина, Франца і Григорія, а також доньку Марію. Однак жодних метричних записів за цих дітей знайти в метричних книгах Ушомирського, Барашівського та Олевського парафіяльних костьолів не вдалося. Уся родина була висланою, «свого часу», на спецпоселення до Казахстану. Місцем їхньої висилки і постійного помешкання в тому Казахстані стало с. Держанівка.

Ще одна донька Людвига та Дарьї, дворянка Ганна, яка народилася 19.І.1891 р., одружилася із міщанином Ушомирським Станіславом Заруцьким із с. Зарубінки, рідним братом дружини Яна Теодоровича. Їхній шлюб стався скоріше за все через півроку-рік після шлюбу Яна, однак запис за нього у метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу відсутній. Ця сімейна пара мешкала саме в с. Зарубінки, де 18.ХІ.1912 р. народила свою першу дитину – доньку Марію. Нажаль наступна інформація про події життя цієї родини відсутня, а нинішні нащадки про неї взагалі нічого не знають, навіть про сам факт її існування.

За спогадами Юзефа Миколаєвича, онука Людвига, дід володів принаймні чотирма мовами – українською, польською, німецькою та французькою і сам вчив своїх дітей грамоті та математиці. Він працював багато років управляючим у кузена царя, Нікифорова, який мав в тому краї значні земельні угіддя. В розрахунок за цю його працю Людвигу кінець-кінцем той землевласник таки відписав певні, і досить значні, земельні наділи.
Прожив Людвиг Франц-Салезієвич Нецевич 83 роки і помер 20.ХІ.1911 р., в лісі, куди пішов сам перевіряти підвішені на деревах бджолині «пні» – просто зупинилося стареньке вже серце. Вірогідно трохи раніше, захворівши на дев’ятому десятку років, Людвиг в 1911 р. багато часу проводив у сусідньому містечку Ємільчино, де можливо лікувався, бо навіть сповідувався він тоді там, вже плебанам Новоградволинського костьолу, зазначаючись саме як його мешканець [308].
В записі про його смерть у переліку «залишених по собі», де згадувалися його дружина, сини та доньки, ім’я однієї з тих доньок, Ганни, чомусь взагалі не згадується, хоч вона у той час безумовно була живою та процвітала, однак мабуть оскільки жила в іншому місці, то дьяки за неї просто «забули». Поховали цього небіжчика на парафіяльному кладовищі Ушомирського костьолу, яке до нинішніх часів не збереглося.
За спогадами Юзефа Миколаєвича його баба, Дарья Кирилівна, була дуже доброю і багато опікувалася всіма своїми онуками, особливо наймолодшими. Вона померла, скоріше за все, 1932 р., і похована на цвинтарі с. Яменець, однак могила її не збереглася.


Дворянин Станіслав-Гонорат, п’ятий і наймолодший син в родині Франца-Салезія та Розалії, наслідував по батькові «отчизну» – село Баранівка, невеличкий маєток в якому Рід таки зберіг за собою. Саме як мешканець цієї місцевості він згадувався ще у 1889 р., виступаючи тоді восприємником в Коростишевському римо-католицькому костьолі, разом із особою вже з другої лінії цього Роду, при хрещенні там дитини на ім’я Єфродіка (Комарковська) [271].
Станіслав-Гонорат повернувся мешкати до того села мабуть вже через багато років після того, як скінчилися голодомор 1848 р. та холерна епідемія 1849 р., бо сам народився лише у 1832 р.. Однак достойних кандидатів в шлюбні партнери там йому довелося шукати та чекати ще дуже довго, поки його дружиною не стала Аполонія із Березовських.

Лише у віці 42 років він народив з нею свого первістка, Павла-Норберта, 6.YІ.1872 р., а сталося це в селі Шлістиця (?), яке знаходилося у межах Веледницької (а можливо що і Народицької) римо-католицької парафії, Овручського деканату [248]. Однакок вже через кілька років Аполонії не стало, і 2.ІХ.1875 р. Станіслав-Гонорат взяв другий шлюб, з 28-річною панною (дівчиною) Людвікою, яка також походила із дому дворян Березовських. Першим сином у цієї (нової) пари був Люціан, який народився у 1878 (1876?) р. в м. Ксаверово. Обом цим своїм синам батько офіційно оформив потомствену дворянську достойність через постанову дворянських депутатських зборів вже 18.ІІІ.1880 р.. Він чомусь дуже поспішав зробити таке для цих двох, хоч іншим своїм дітям, молодшим за віком, вже нічого та ніколи офіційно по цій їхній достойності не оформлював.

Донька цієї шлюбної пари, Марія, яка народилася у 1879 р., померла від чорної віспи в селі Баранівка через два роки. Чітко слідуючи діючому у ті часи закону, щоб не розповсюджувати цю дуже небезпечну хворобу по великій місцевості, Марію одразу поховали на парафіяльному цвинтарі сусіднього Малинського костьолу, саме ще в день її смерті, 22.ІY.1881 р., а не стали везти тіло до далекого Ушоміру.

В Радомишлевському повіті, постійно мешкаючи після народження Люціана в селі Баранівка, Станіслав-Гонорат, можливо внаслідок родинних «потягів до міграції», декілька разів виступав восприємником дітей ще й у зовсім різних, та досить таки віддалених від того села, костьолах цієї місцевості. Разом з тим 15.Х.1883 р. він також «тримав на руках» у сусідньому Малинському костьолі Юзефу, доньку пруських підданих Франца-Вільгельма Андрійовича та Марії-Магдалени із Чайковських Штермерів, своїх найближчих сусідів по тому селу [245]. А у 1886 р. Станіслав-Гонорат вже виступив восприємником дітей в родинах міщан Гнадовських та Смеховських, причому зробив таке в зовсім далекому на ті часи від села Баранівка парафіяльному костьолі м. Коростишева [246].

В 1897 р., при першому всеросійському переписі населення, потомствений дворянин Норберт-Павел Нецевич, старший син родини Станіслава-Гонората, був записаний постійним мешканцем села Баранівка, яке (вже тоді) наслідував після батька. Там він мав невеличке господарство, сад та пасіку, на доходи від яких існував. При цьому його «дворянська усадьба» мала тільки одне житлове приміщення – деревяну хату, криту соломою. Разом із ще холостим на ту пору Норбертом-Павлом в цій хаті був також записаний постійним мешканцем його молодший (зведений) брат, Альбіна-Станіслав. Домашнє господарство двох братів вела у них єдина особа – кухарка-прислуга.
Норберт-Павел скінчив двох класове училище в м. Малині і вважав своєю рідною мовою польську. Він притримувався римо-католицького віровизнання та був військовозобов’язаним – ратником І розряду [237].
Як склалася подальша, в тому разі родинна, доля дворянина Павла-Норберта – невідомо. Нинішні нащадки взагалі геть нічого за нього і його родину не пам’ятають, між тим у метричній книзі Веледницького парафіяльного костьолу, біля запису про його народження, є ЗАГС’овий припис про видачу цій особі паспорта – «виписаний 1934 р.». Таким чином цей Норберт-Павел, буцімто, прожив принаймні 62 роки, і в такому разі безумовно міг мати ту родину, долю якої ще б довелося з’ясовувати.
Однак, скоріше за все, Норберт-Павел таки помер ще до 1906 р., як про таке може свідчити смертний запис його мачухи, яка підіймала на ноги цю (свою взагалі сводну) дитину аж з 3 років, але, згідно того запису, так його і не «залишила по собі» [290]. Між тим сам той ЗАГС’овий запис про видачу цій особі паспорта міг взагалі нічого не означати, як це можна чітко побачити на прикладі аналогічного запису про «видачу паспорта» його зведеному брату, Станіславу, аж через десять років після смерті останнього.
Скоріше за все Норберт-Павел продав свій земельний наділ в селі Баранівка ще до 1900 р. його єдиній вже тоді поміщиці Марії-Магдалені Штермер, яка стала володіти там 178 десятинами землі із 2023 десятин, які були приписані у той час до цього села. В придбаному нею таким чином урочищі Семенів кут, яке знаходилося на мальовничому пагорбі, згодом стали проживати три її сини.

Невідомою постала також доля наймолодшого з синів Станіслава-Гонората і Людвіки, Франца, який народився у них, в селі Баранівка, 3.І.1888 р.. Залишився єдиний запис про його хрещення в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу. Повна відсутність у Житомирському архіві метричних книг «про смерть» цієї парафії, з 1863 по 1899 рік включно, не дозволяє конкретно з’ясувати як же довго прожив той Франц. Дворянських документів на цю дитину його батьками оформлено не було. Лишається тільки здогадуватися, що цей Франц, цілком можливо, помер ще у своєму (ранньому) дитинстві. Принаймні в смертному записі його власної матері, яка сталася у 1906 р., цей її (вже) рідний син, як «оставлений по собі», також не згадується [290].


Дворянин Люціан (Луціанъ) , холостяк 26 років (тобто 1878 р. народження), взяв 1.ІІ.1904 р. шлюб із селянкою Маріанною (Едвардовною) Залізко, дівчиною 18 років, походженням з сусідньої слободи Кривотин Звягельский. Її батьками були Едвард та Єва із Островських Залізко. Лише тоді, вперше за 50 років життя в межах крайньої західної частини парафії, шлюб членів Роду Нецевичів було освячено саме в Ушомирському парафіяльному костьолі, Овручського деканату. Принципово, оскільки місце проживання Маріанни належало до Ємільченської волості, Новоградволинського повіту, освячення того шлюбу могло відбутися також і у Новоградволинському парафіяльному костьолі, Новоградволинськ-Рівненського деканату. Між тим у довгій історії Роду Нецевичів в слободі Кривотин Колцкой, які неодноразово брали собі дружин із означеної вище слободи, подібна подія, буцімто, взагалі ніколи не відбувалася.
Сам же Люціан мабуть таки звик мати справу із тим Ушомирським костьолом та Домом Залізко, бо ще у 1896 р., в віці 18 років, вже хрестив там дитину разом із Теофілією Залізко. Наразі зазначимо, що лише батько Люціана, Станіслав-Гонорат, єдиний серед своїх братів і (старших) сестер, був у свій час охрещений в Ушомирському парафіяльному костьолі, і саме це, мабуть, якимось чином «відзначилося» на уподобаннях відправляти там релігійні обряди у його власних дітей. Хоч обряд хрещення самих цих дітей, окрім наймолодшого, Франца, в тому костьолі зафіксовано не було.

Але Рід дворян Нецевичей, мешканців дуже далекої слободи, в Ушомирському парафіяльному костьолі був взагалі нікому із його священнослужителей невідомий. Бо при хрещенні там первістка Люціана та Маріанни, сина Йосифа, який народився 11.ІХ.1904 р., його батьків було записано «селянами Лугинськими» (а в іншому місті – взагалі «Логінськими»). Основою для такого запису послужило те, що слобода Кривотин Колцкой належала саме до Лугинської волості, Овручського повіту, а хто такі ті добродії Нецевичі – в тому костьолі на той час і гадки не мали. Бо не тільки їхня суспільна приналежність, але й імена та навіть прізвища батьків того Люціана, в різних записах метричних книг цього костьолу були, саме тоді, записані зовсім різними: Нецевич, Ніцевич, Ницевич та навіть Ныцевич!
Таким чином, виключно з «волі дьячків», шість сторіч поспіль, тобто споконвічно, постійне прізвище цього Роду –
Н Е Ц Е В И Ч І «розщепилося», вже саме у ХХ ст., аж на три, а наступна жорстока радянська система «обліку населення» міцно «закріпила» ті змінені (точніше – скалічені) прізвища за окремими гілками єдиного Роду. Ми не будемо взагалі досліджувати будь-які «деталі» цієї сумної «події», внаслідок її появи лише з причини тієї дьячкової безграмоті та повної безвідповідальності ксьондзів. Подібні «виверти» дьячків, які взагалі змінювали «парсуну» особи, зрідка доводилося, ще за часів Імперії, виправляти вищий (наглядовій) релігійній інстанції діоцезії. Сумно, але в цьому разі такого не сталося – мабуть вже просто на таке не вистачило (імперського) часу.

Після первістка в родині Люціана та Маріанни народилися ще двоє дітей: син Адольф, який з’явився на світ 1.YІІ.1906 р. і помер 12.Х.1906 р., в записі про народження якого його батьків було названо чомусь міщанами, та донька Петронеля, яка з’явилася на світ 20.Х.1912 р. і померла від проносів 28.І.1913 р., в записі про народження якої її батьків було вперше названо, як і належить, дворянами. Більше дітей ця родина не народжувала, мабуть внаслідок дуже тяжких (наступних?) пологів у Маріанни та проведеній їй тоді операції. Родина постійно мешкала в слободі Кривотин Колцкой, де їй належали не лише значні земельні, та все ж менші ніж 50 десятин, але також великі лісові угіддя.
Разом з тим досить заможний дворянин Люціан, як і його двоюрідний брат, також дворянин Михайло (Людвикович), таки отримав призов до армії у першу світову війну, маючи вже цілком солідний вік у 36 років, і воював на фронті, причому також зовсім не на офіцерській посаді. Він потрапив із лав тієї армії у німецький полон, де й перебував тоді декілька років поспіль.
За радянської доби у Люціана, чи не з нагоди того, що він був дворянином, з початком масових репресій проти кулаків, 5.ІІ.1930 р., було одразу відібрано землю та ліс, а його самого було виселено із прикордонної смуги, та в тому ж таки самому 1930 р. відіслано «на перевиховування» до лісозаготівельної бригади, у Карпати (?). Наразі, принципово, справним селянам все ж інколи залишали у ті часи для користування землю, після 1924 р. – максимум! – 15 десятин (або га), якщо вона, звичайно, у тих селян ще й була в наявності «до того». Літній Люціан швидко отримав на тих важких лісозаготівельних роботах астму, тяжко захворів і помер від астматичної хвороби у 1936 р., в віці 58 років, на руках сина в м. Малин, та був похований ним на цвинтарі в с. Щербатово.
За часів існування Російської Імперії родина Люціана та Маріанни цілком мала змогу забезпечити (начальну та середню) освіту та належне виховання свого єдиного нащадка, принаймні таким чином, як це тоді розуміли у селі (слободі), але другий шабель тієї освіти мабуть вже потребував від родини значних зусиль та коштів. Однак, згідно законів Російської Імперії, сама імперська влада також повинна була опікуватися освітою та вихованням дітей своїх військовослужбовців-дворян. І чи не з цієї самої нагоди міг опинитися у лавах імперської армії вже досить літній дворянин Люціан – щоб у його родини з’явилася реальна можливість реалізувати більш суттєву (середню) освіту для сина.

Та як би то не було, але «в результаті» десятирічний дворянин Йосиф Люціанович, правнук Франца-Салезія, разом із матір’ю, став мешкати у часи полону батька в м. Малин, де і навчався в гімназії. Під час того навчання він добре познайомився в тій гімназії із своєю однокласницею Марією Яківною Пянкевич, яка народилася у 1905 р. Вже після того, як він закінчив ту малинську гімназію (а точніше – її наступницю) та став працювати вчителем, вони побралися. Вчителював Йосиф Люціанович у школах одразу двох сіл поблизу того м. Малин – Щербатово та Березів Грудів. В ці часи у його власній родині з’явилися на світ двоє синів – первісток Анатолій, який народився у 1929 р., та Вадим, який народився 4.ІІІ.1935 р.
Однак доля до самого Йосифа Люціановича, а також до його родини та близьких, виявилася напрочуд жорстокою. В 1936 р. він ховає одразу двох найближчих йому людей – батька і дружину. А в наступному, 1937 р., від двох малолітніх дітей, які вже залишилися без матері, забирають і їхнього батька. Йосиф Люціанович був заарештований, репресований і розстріляний 28.ХІІ.1937 р., у м. Житомирі. Жорстокість і звіряча суть радянської «влади» не знала тоді взагалі ніяких меж.
З тих часів долею двох малолітніх повних сиріт опікувалася вже тільки їхня рідна бабуся, яку в родині завжди йменували Марцеліною. Вона перебралася мешкати разом із малолітніми онуками знову до слободи Кривотин Колцкой. Не зважаючи на буремні часи боротьби радянської влади із власним населенням, багаторічні воєнні поневіряння та роки післявоєнної розрухи, баба таки спромоглася виростити обох своїх онуків.
Однак старший з них, Анатолій, все ж помер ще молодим, лише у віці 20 років, вже в 1949 р.. Між тим зла доля цього відгалуження Роду таки минула його молодшого брата, Вадима Йосифовича, праправнука Франца-Салезія, який живий ще й досі. Він одружений із Анною Антонівною, 1936 р. народження, і народив з нею трьох дітей. Вадим Йосифович зберіг найтепліші почуття до бабусі, яка перебрала на себе усі багаторічні турботи про його та братову долю. Марцеліна (Маріанна) Едвардовна померла у 1957 р., в віці 75 років, і похована на цвинтарі с. Яменець. Однак похована вона там саме під своїм ще дівочим прізвищем, а не як жінка «ворога народу». Страшні то були часи, добродії, погодьтеся!


Альбіна-Станіслав (записаний в деяких документах як Альбіна-Гонорат і дворянин, яким він таки в дійсності був, але не оформив собі тієї достойності офіційно), холостяк 25 років (тобто 1883 р. народження), взяв 20.І.1908 р. шлюб із селянкою Кароліною (Марківною) Висоцькою, дівчиною 18 років, із села Кам’яні Гірки, яке також належало до Лугинської волості, Овручського повіту. Її батьками були Марк та Олена із Островських Висоцькі, а свідком при їхньому вінчанні став Петро (Теодорович) Нецевич. Таким чином дружини згаданих рідних братів, Люціана і Альбіна-Станіслава, були поміж собою також близькими родичками, наразі двоюрідними сестрами.
Але ще до цієї події, у 1897 р., при першому всеросійському перепису населення, Альбіна-Станіслав, який мав тоді 14 років, був записаний як такий, що постійно мешкає, разом із своїм старшим братом Норбертом-Павлом, в «родинній колисці» Роду – селі Баранівка. У переписному листі було зазначено, що він навчався тоді грамоті вдома, вмів читати та вважав своєю рідною мовою польську [237].
Шлюб Альбіна-Станіслава та Кароліни також було освячено в Ушомирському парафіяльному костьолі, де потім ця родина вже хрестила своїх дітей, правнуків Франца-Салезія – первістка, сина Петра, який народився і помер одного дня, 6.І.1909 р., ще одного сина Франца, який народився 2.Х.1912 р., а також трьох доньок – Олену (народилася 1.І.1910 р.), Людвіку (народилася 24.YІІІ.1911 р.) і Альбіну (народилася 5.YІ.1914 р.). Дві з цих доньок однак невдовзі померли: Альбіна 21.ІY.1915 р., від невідомої хвороби, а Олена ще 9.ІІ.1915 р., від запалення лоханок.
Батьки зовсім не поспішали хрестити своїх наступних дітей одразу після їхнього народження. Цей обряд завжди відбувався з ними у тому далекому костьолі лише через 10 – 30 днів, в залежності від пори року, коли та дитина у цих батьків з’являлася на світ. Можливо таке відбувалося у цій родині по тій причині, що в випадку з Петром нею були порушені геть усі (реальні) строки тих «подій приєднання до релігії», принаймні у метричних записах про них, оскільки фізично зробити подібне було просто неможливо. Бо в обидва боки до того Ушомирського костьолу було під 100 км тих ще (лісових) доріг, а каплиця там сконала, скоріше за все, у 1887 р.

Повна відсутність будь-яких метричних даних за початкові роки радянської пори не дозволяє знайти записів про Ніцевича Семена Альбіновича, 1917 р. народження, із села Кам’яні Гірки. Він пропав без вісті ще у 1941 р., на самому початку війни, маючи всього тільки 24 роки.
Але цей, скоріше за все наймолодший, син був в родині Альбіна-Станіслава та Кароліни не останньою дитиною. Спогади нинішніх нащадків свідчать про те, що в ній народилася ще принаймні одна донька, знову названая батьками Оленою, яку вони таки спромоглися виростити. Одружившись, ця Олена мешкала після війни деякий час у рідному селі своєї матері – Кам’яній Гірці. Вона народила в цьому шлюбі трьох дітей і мала чисельних онуків. Однак про долю усіх інших дітей Альбіна-Станіслава та Кароліни нинішнім нащадкам вже нічого не відомо.
Родина Альбіна-Станіслава ще за часів Російської Імперії перебралася мешкати із слободи Кривотин Колцкой, яка розташована серед суцільних болот, до рідного села дружини, Кам’яних Гірок. Там вона облаштувалася на так званій «Альбіновій точці» – невеликому (сухому) кам’яному пагорбі поблизу від того села. В часи, які передували колективізації, Альбіна-Станіслав порозпродував та пороздарював майже усе своє немале добро, а деяку залишкову частину його передав до колгоспу, куди вступив добровільно. У власній його родині «на хазяйстві» залишилася тоді тільки одна корова.
Мабуть Альбіна-Станіслав добре зорієнтувався у «радянській дійсності та її перспективах». Разом з тим його сім’я не бідувала, бо в ті часи відбувалася постійна контрабанда різних товарів із сусідньої Польщі, кордон з якою проходив всього у декількох десятках кілометрів від слободи Кривотин Колцкой. В результаті якогось недогляду (?) Альбіна-Станіслав одного разу таки попався на цій контрабанді, був заарештований, та 9 місяців знаходився у (попередньому) ув’язненні в буцегарні. Однак вичерпних свідоцтв проти нього діючий тоді владі зібрати не вдалося, тому, враховуючи його добровільний вступ у колгосп, а також необхідність спорудження на «Альбіновій точці» великого доту прикордонної смуги оборони, родину Альбіна-Станіслава просто виселили. Спочатку у Дніпропетровську область, яка суттєво знелюділася в результаті жорстокого голодомору 1932 – 1933 років, а вже згодом та її, переселенська, місцевість перетворилася у землі Херсонської області.

З Херсонської області мабуть і був призваним до лав армії Семен Альбінович, ще на самому початку другої світової війни, бо інші Нецевичі, які мешкали в Житомирській області, потрапили до лав тієї армії лише у січні 1944 р., коли ця місцевість була звільненою від німецької окупації. Коли саме, та конкретно де, завершилося життя Альбіна-Станіслава і його дружини Кароліни – ще й досі не з’ясовано.


Станіслав (якого також писали дворянином, хоч офіційно цієї достойності він не отримував), холостяк 28 років, взяв 9.ІІ.1914 р. шлюб із селянкою Камілією (Філліповною) Залізко, дівчиною 20 років, походженням із слободи Кривотин Звягельский, і сталося це через 10 років по тому, як подібна подія відбулася в житті його брата Люціана. Її батьками були Філіп та Франциска із Суходольских Залізко (в метричному записі – Желизко та Желізко). Таким чином усі три дружини трьох означених братів виявилися поміж собою кревними родичками, причому двоє із них навіть походили із одного Дому.
Шлюб Станіслава і Камілії був освячений, а потім вони вже хрестили власних дітей, як і дві інші зазначені вище сімейні пари, в Ушомирському парафіяльному костьолі. Двох перших доньок Станіслав з дружиною народили ще у Російській Імперії – Альбіну 14.IY.1915 р., а Теофілію 22.ІХ.1916 р.. Син Іван з’явився у них вже наприкінці 1917 р. і ще міг вважатися дворянином, а потім в родині з’являлися на світ доньки: Аделія (народилася 1921 р.), Розалія (народилася 1923 р.), Антоніна (народилася 8.ІІІ.1925 р.) і знову Теофілія (народилася 1930 р.). Таким чином старша їхня донька, на ім’я Теофілія, вже померла до цього року, тобто сталося таке з нею ще у дитинстві. Швидко пішла зі світу і наймолодша дитина цієї родини, син Альбін, який народився в 1931 р. – він сконав ще у зовсім ранньому дитинстві.
Ця родина також була відселеною в 1935 р. до с. Нова Трохимівка, Іванівського району, в ті часи ще Дніпропетровської області. Там, 15.YІ.1938 р., Станіслав Станіславович був заарештований і запроторений до Мелітопольської буцегарні. Його хотіли зробити тоді (ще одним) «учасником контрреволюційної повстанської шпигунської організації, закладеної польською розвідкою», буцімто із загальною чисельністю діючих осіб в 12 чоловік.
Перелік висунутих йому звинувачень був доволі стандартним і над ним ніхто тоді взагалі не замислювався – «паплюження, на все і про все, націоналістична пропаганда, вербовка, підготовка повстання, щоб відновити (?) фашистське правління в Україні» і таке інше. Та мабуть чисельність ворожої організації аж у 12 чоловік виставляла в «поганому світлі» діяльність органів НКВС на півдні України, наразі Станіслава Станіславовича вже через тиждень із тієї буцегарні звільнили, а його справу взагалі припинили, офіційно, розглядати вже 1.ІІ.1939 р.. При цьому зовсім не зваживши на те, що, можливо просто у загальному списку «ворогів народу», 3.Х.1938 р., «трійкою» Управління НКВС Дніпропетровської області йому, буцімто, було визначено покарання аж у 10 років виправних таборів. Більше однак, не зважаючи на таке (протокольне) визначення того покарання, Станіслава Станіславовича до карної відповідальності, невідомо за що і про що, вже, на щастя, ніколи ті органи не притягували [238].

Єдиний чоловічий нащадок Станіслава, і суто формально дворянин, син Іван, правнук Франца-Салезія, який помер 17.YIII.1978 р., у віці 61 року, був одружений із Антоніною (Степанівною) Островською, яка народилася 15.IY.1922 р. Вони мали двох синів, Віктора та Миколая, а також двох доньок, Антоніну та Станіславу. Саме з цими онучками, в с. Ново-Василівка, Бердянського району, Херсонської області, доживала свій вік Камілія Філліповна Нецевич. Вона померла 1982 р., у віці 88 років, і похована на цвинтарі того села.
Станіслав Станіславович помер 18.І.1954 р., у віці 68 років, і похований родиною на цвинтарі с. Яменець. Однак в метричній книзі Ушомирського костьолу, біля запису про його народження, існує (чомусь) ЗАГС’овий припис відносно видачи йому паспорта, згідно якого ця особа, буцімто, прожила значно довший вік. Оскільки той (свій?) паспорт Станіслав Станіславович отримав, буцімто, аж 19.ІІІ.1965 р., тобто у віці 79 років [90].


Юліан-Станіслав (взагалі записаний міщанином), холостяк 22 років (тобто 1887 р. народження), взяв 17.І.1910 р. шлюб із селянкою Павліною (Мартиновною) Красновською, дівчиною 18 років, зі слободи Кривотин Колцкой. Її батьками були Мартин та Кароліна із Ренкас Красновські, а свідком їхнього шлюбу став Люціан Нецевич. Через півтора року свідок шлюбу його брата, Альбіна-Станіслава, Петро Теодорович Нецевич, також взяв собі дружину із цього Дому, а саме рідну сестру Павліни, Ельжбету.
Не виключено, що ці сестри мали ще й двох братів, селян Лугинських, Миколая та Вікентія, хресниками дітей в родинах яких виступали свого часу Люціан і Юліан-Станіслав. Таким чином стосунки братів Станіслав-Гоноратовичів та інших членів Роду Нецевичів з цим Домом весь час були напрочуд тісними, а шлюб Юліана-Станіслава та Петра із рідними сестрами ті стосунки лише «закріпив».
Шлюб Юліана-Станіслава та Павліни було освячено, а надалі вони вже хрестили власних дітей, як і три попередні сімейні пари, у тому самому Ушомирському парафіяльного костьолі,. Таким чином всі брати Станіслав-Гоноратовичі та їхні дружини були парафіянами саме цього костьолу. Свою першу дитину Юліан-Станіслав та Павліна народили 18.ІХ.1910 р., але цей їхній первісток, син Антонін, помер від скарлатини вже 29.ХІ.1911 р.. Наступна дитина, син Павло, народилася 23.І.1912 р.. А вже 17.ІІ.1914 р., у віці всього тільки 27 років, від сухот, помирає сам Юліан-Станіслав [90]. Як свідчить метричний запис «про смерть», він залишив по собі дружину Павліну та сина Павла.
Разом з тим на цвинтарі в с. Яменець удова по Юліану-Станіславу, яка померла в 1980 р., у віці 90 років, похована в одній могильній огорожі із Нецевич-Козак Альбіною Юліанівною, яка буцімто народилася в 1918 р., згідно напису на її могильному хресті. Звичайно що це не так, і згадана посмертна дитина у Павліни мусила з’явитися на світ ще в 1914 р., але метричних записів про її народження знайти не вдалося. Альбіна та Павло постійно мешкали в слободі Кривотин Колцкой, де останній отримав свій паспорт 11.YIII.1932 р.. Комусь з них 5.ІІ.1938 р. було також видано на руки свідоцтво про смерть батька. Альбіна померла через рік, у 1939 р., а всі сліди Павла, після того, як він отримав ще один паспорт 14.ІІІ.1941 р., взагалі загубилися і жодної інформації про нього не маємо.


Станіслав-Гонорат не дожив до свого 60-річного віку, хоч ще був живим у 1889 р. і виступав тоді восприємником. Вже у 1892 р. його дружина, Людвіка, згадується, як удова, і проживає вона на той час у слободі Кривотин Колцкой. Там Людвіка викуповує для себе та дітей, у поміщиці Людвіки Сільвестрівни Ригельської, на її дачі при тій слободі, окремий наділ землі у вічний чинш. Той земельний наділ був загальною площею в 26,5 десятин, з яких тільки 2,1 десятини були орним ґрунтом. Наділ мав трикутну форму і включав до свого складу 13 десятин сінокосів та ще 10 десятин лісу. Повну оплату цієї купівлі, за допомогою ссуди банку, Людвіка провела 2.YІІІ.1893 р. [284].
Людвіка померла 8.І.1906 р., в м. Радомишлі, і була похована там на парафіяльному кладовищі місцевого костьолу [290]. Їй виповнилося тоді 60 років, але в записі про смерть вік її був вказаний у 70 років, можливо щоб підсилити визначення причини смерті – «від старості». Людвіка була названа у тому записі прихожанкою Вишевичеського римо-католицького костьолу, Радомишлевського деканату, тобто вона таки вже покинула на ті часи (вологу) слободу Кривотин Колцкой, отримавши вірогідно на своїй батьківщині якийсь (земельний) спадок по власним батькам.



Разом з тим при виконанні цієї розвідки виникло цілком окреме питання, а саме – сином кому доводиться такий собі
Нецевич (він же - Ніцевич) Петро Михайлович,
1919 р. народження, походженням із с. Кривотин.
Цей чоловік, записаний в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області двічі, під обома тими прізвищами, був призваним до лав радянської армії у січні 1944 р., постав в ній рядовим солдатом і загинув в липні 1944 р., у віці 26 років. Місце поховання його невідоме.
Нинішні нащадки по Михайлу Людвиковичу та Францизці стверджують, що такої дитини в їхній родині не існувало. Дійсно, навіть ті імена, які ця шлюбна пара давала трьом своїм синам, «зовсім із інших святців», ніж ім’я Петро. Між тим у цивільних документах, які збереглися, не існує, поки що, жодних вказівок на родину у слободі Кривотин Колцкой, в якій цей Петро міг би народитися на світ. Інші нинішні нащадки за нього також нічого згадати не можуть.
Між тим з’ясування його родини, яка безумовно мешкала саме у с. Кривотино, «виводять» на невідому досі в цій розвідці особу Роду Нецевичів, мешканця слободи Кривотин Колцкой, з ім’ям Михайло, який міг народитися там близько 1890 р.. Але жодних конкретних спогадів про таку особу усі нинішні нащадки Роду також не мають, відсутні за неї і будь-які записи у метричних книгах Ушомирського та Барашивського костьолів. А у самій тій слободі, окрес Великоднього болота, де згодом, після організації в Імперії, на початку ХХ ст., системи окремих хуторів та отрубів, оселилися мешкати (усі) родини першої лінії Роду Нецевичів, взагалі не існувало хати, де б та особа на (третє!) ім’я Михайло могла проживати.
Ця особа звичайно ніяким чином не могла бути описаним раніше Михайлом Григоровичем, народженим у 1887 р., бо у того вже був один син на ім’я Петро, народжений ним ще в 1912 р.. В 1919 р., коли Михайло Григорович мав вже 32 роки, цей його син Петро був живим, і його подальша доля в цій розвідці цілком з’ясована.
Михайло Григорович загалом мав (тільки) трьох синів, і наступними за тим первістком Петром були у нього Олександр та Тофіль. З іншого боку, батьком того невідомого Михайла не міг бути і сам Григорій – родини двох дітей на одне і те ж саме ім’я взагалі не хрестили, якщо тільки вони не були у них незаконнонародженими (та й тоді їх охрещували тільки Іванами), бо цьому безумовно обов’язково мусили запобігти як православний батюшка, так і римо-католицький плебан.

Значно складніше визначитися із походженням іншої беззаперечно існувавшої особи – Ницевичем (в оригінальному записі Ницевилем) Ігнатієм Миколайовичем, 1918 р. народження. В тому разі, якщо вважати місцем його народження слободу Кривотин Колцкой, кінець кінцем доведеться майже слово в слово повторити все те, що написано вище відносно Петра Михайловича, 1919 р. народження. Замінивши лише ім’я (батька), Михайло, на ім’я Миколай. Наразі в ободвох випадках, і про таке належить постійно пам’ятати, нинішні нащадки першої лінії Роду за означених двох осіб геть нічого взагалі ніколи не чули і не знають.
Між тим ця особа цілком може походити вже із другої лінії цього Роду, бо там в родині Олександра Владиславовича Нацевича та Броніслави із Шавирських, 13.ХІІ.1893 р., був народжений син, названий ними Миколаєм, який, згідно сповідних розписів Новоградволинського костьолу, безумовно залишався живим у 1917 р. [257]. Однак подробиці життя цього Миколи Олександровича з’ясувати поки що не вдалося і тому його спорідненість із тим Ігнатієм також залишається, наразі, під сумнівом.

На завершення досліджень цього розділу розвідки є сенс повернутися до позаминулих подій в родинному житті Роду Нецевичей. А саме, пригадати як у цьому Роду його члени, в ті давні часи, два рази називали одразу декількох малюків чоловічої статі на честь тих осіб, завдяки діям і зусиллям яких Рід двічі (офіційно!) підтвердив свою шляхетність та отримав для свого користування аж два герба, спочатку у великому князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій.
Багаторічні дії у напрямку підтвердження шляхетності Роду Миколи Франц-Салезієвича, вже на новітній батьківщині цього Роду, а саме на теренах Російської Імперії, теж призвели до такої самої, як і в минулі часи, визначної суспільної події – завдяки ним Рід було офіційно затверджено, втретє, у дворянстві вже цієї держави. Звичайно, що Рід, який ще у ХІХ ст. пам’ятав прадавні події свого родового об’єднання із князями Ружинськими і свою власну визначну шляхетність у минулій батьківщині – Речі Посполитій, мусив якимось чином, та безумовно що бажав, визначити видатну роль означеної особи (Миколи Франц-Салезієвича) в отриманні цим Родом вже російського дворянства.
Подібне визначення його ролі таки відбулося, причому вже цілком «традиційним» для цього Роду способом, бо Микола Людвикович, Микола Фокович, Микола Григорович і, нарешті, Микола Іоаннович, син самої Розалії Миколаївни, з’явилися на світ, один за одним, саме в останнє десятиліття ХІХ ст.. Не виключено, що таким чином в Роду вшанували вже тільки саму пам'ять по Миколі Франц-Салезієвичу, однак повна відсутність метричних записів про смерть Ушомирського парафіяльного костьолу за останні 40 років того століття не дозволяє стверджувати таке цілком конкретно. Разом з тим чомусь саме до кінця того століття у різних родинах цього відгалуження Роду дітям давали (тільки) інші імена – Григорій, Михайло та Василь, навіть і в родині самої Розалії Миколаївни.

_________________
С уважением,
В.Ф.

Прошлое не предсказуемо.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: 16-01, 04:14 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
Корректировка части текста от Герасименко, в связи с данными из архива, полученными Ницевичем Виктором Францевичем.

Письмо Герасименко:

"Владислав Францевич!

Предлагаю заменить соответствующий кусок текста "опуса" этим.

Разом з тим при виконанні цієї розвідки виникло цілком окреме питання, а саме – сином кому доводиться такий собі
Нецевич (він же - Ніцевич) Петро Михайлович,
1919 р. народження, походженням із с. Кривотин.
Цей чоловік, записаний в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області двічі, під обома тими прізвищами, був призваним до лав радянської армії буцімто у січні 1944 р., постав там рядовим солдатом, і загинув у липні 1944 р., в віці 26 років. Місце поховання його в тій книзі не зазначено.
Нинішні нащадки по Михайлу Людвиковичу та Францизці стверджують, що такої дитини в родині цих осіб не існувало. Дійсно, навіть ті імена, які ця шлюбна пара давала трьом своїм синам, «зовсім із інших святців», ніж ім’я Петро. Між тим у цивільних документах, які збереглися, не існує жодних вказівок на особу (та родину) якогось там третього Михайла в слободі Кривотин Колцкой, у якій цей Петро міг би взагалі народитися на світ. Жодних конкретних спогадів про таку особу усі інші нинішні нащадки Роду також не мають, відсутні за неї і будь-які записи у метричних книгах Ушомирського та Барашивського костьолів. А в самій тій слободі, окрес Великоднього болота, де згодом, після організації в Імперії системи окремих хуторів та отрубів, оселилися мешкати (геть усі) родини першої лінії Роду Нецевичів, взагалі не існувало хати, де б та особа на (третє!) ім’я Михайло могла проживати.
Ця особа звичайно ніяким чином не могла бути описаним раніше Михайлом Григоровичем, 1887 р. народження, бо у того вже був один син на ім’я Петро, народжений ним ще в 1912 р.. В 1919 р., коли Михайло Григорович мав вже 32 роки, цей його первісток безумовно був живим, і подальша доля його в цій розвідці цілком з’ясована. Михайло Григорович загалом мав трьох синів, і наступними за тим первістком Петром були у нього Олександр та Тофіль.
З іншого боку, батьком того невідомого Михайла ніяк не міг бути і сам Григорій – родини двох дітей на одне і те ж саме ім’я взагалі не хрестили, якщо тільки вони не були у них незаконнонародженими (та й тоді їх охрещували виключно Іванами), бо такому безумовно мусили б запобігти як православний батюшка, так і римо-католицький плебан.
Між тим у військовому архіві СРСР зберігся документ, згідно якого Нецевич (саме так!) Петро Михайлович, 1919 р. народження, із сл. Кривотин Колцкой, Ємільченського району, Житомирської області, червоноармієць, безпартійний, був призваний до лав армії Чудновським РВК, Житомирської області ще в 1939 р., і пропав без вісті у липні 1944 р.. Не зважаючи на деякі розбіжності по даті призову і обставинам загибелі, особу цього військовослужбовця можна цілком певно ідентифікувати саме із згаданим вище в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області Петром Михайловичем. Однак військовий архів зберіг також ще й прізвище батька того військовослужбовця – Нецевич (саме так!) Павло Федорович, із сл. Кривотин Колцкой. Таким чином необхідність «вводити» там особу якогось (третього!) Михайла для визначення походження цього військовослужбовця повністю відпала – то була проста похибка військового писаря в записі даних про загиблого червоноармійця.
Значно складніше виявилося визначитися із походженням іншої беззаперечно існувавшої особи – Ницевичем (в оригінальному записі Ницевилем) Ігнатієм Миколайовичем, 1918 р. народження. В тому разі, якщо вважати місцем його народження також слободу Кривотин Колцкой, кінець кінцем доведеться б майже слово в слово повторити все те, що написано вище відносно особи Петра Михайловича, призваного до лав армії в січні 1944 р.. Замінивши лише ім’я батька Ігнатія на Миколай. Між тим Ігнатій цілком може походити вже із другої лінії цього Роду, бо там в родині Олександра Владиславовича Нацевича та Броніслави із Шавирських, 13.ХІІ.1893 р., був народжений син, названий ними саме Миколаєм, який, згідно сповідних розписів Новоградволинського костьолу, безумовно залишався живим у 1917 р. [257]. Однак подробиці життя цього Миколи Олександровича з’ясувати поки що не вдалося і тому його спорідненість із тим Ігнатієм також залишається, наразі, під сумнівом.

Всего наилучшего. ВС."


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 3 ] 

Часовой пояс: UTC + 3 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 0


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by Forumenko © 2006–2014
Русская поддержка phpBB