(продовження)
Ще до початку першої світової війни, бо принаймні у сповідних розписах Новоградволинського костьолу за 1914 р. жодна родина Ницевичів з розглядаємого в цьому розділі відгалуження Роду вже взагалі не була зазначена мешканцями слободи Абрамок, Франц із Анелією перебралися жити до сусідньої колонії Новезелене, Романовецької волості, Новоградволинського повіту (зараз – с. Нове Зелене). Можливо це сталося тому, що в Роду (Нецевичів) старший із синів завжди покидав своє «родинне гніздо», якщо земель у ньому ставало для всіх його кревних обмаль, а «на дворі» там залишався жити молодший син родини. Можливо, що кількість у 55 «дворів» для тієї слободи Абрамок вже встигла перевищити рівень належного забезпечення в ній усіх його кревних землею.
Така зла доля, фактично примусового відселення, минула однак у ті часи чисельних мешканців іншої слободи цієї місцевості, де тоді постійно мешкало відгалуження першої лінії Роду по нащадкам Франца-Салезія. Розалія Андріївна, його удова, одразу купила там для 5 своїх синів, у їхню повну власність, аж 2,2 км2 (200 десятин) землі, якої ще цілком вистачало, щоб забезпечити належною кількістю продуктів споживання також наступні покоління її чисельних онуків у ХХ ст..
В селі Нове Зелене ті наступні покоління відгалуження першої лінії Роду по Віктору-Станіславу-Костці проживають ще й досі. Нинішні нащадки його онуків, на прізвище Ницевичі (в дійсності – Нецевичі!), спромоглися надати цілий ряд генеалогічних свідчень та згадали багато фактів із минулого життя декількох родин їхнього відгалуження Роду. При цьому однак, по власній гілці Роду, роки смерті їхніх прямих пращурів, Франца і Анелі, залишилися (для них) невідомими. А у тих своїх прямих пращурів вони пригадали лише існування двох синів, Йосифа та Івана, між тим як про наявність у дідовій родині ще й двох доньок, та про їхню подальшу долю, інформація у згаданих нащадків взагалі відсутня. Крім того, ніяких свідчень про долю родин двох доньок Мальгоржати, своїх двоюрідних бабців, вони також пригадати не спромоглися.
По іншим дітям Мальгоржати, не знаючи про таке взагалі геть нічого, нинішні нащадки між тим з великими подробицями згадали перебіги життя Михайла Фомича Ницевича, при цьому називаючи його виключно Петровичем, також минулого мешканця слободи Абрамок. Однак нинішні нащадки вже зовсім не пам’ятають, що ця особа доводилася їхньому прямому пращуру (діду) рідним братом, тобто була їхнім двоюрідним дідом, і між тими братами завжди підтримувалися дуже тісні родинні стосунки. Так, наприклад, двоє мешканців слободи Абрамок, а саме Михайло Ницевич з Анелією Ницевич, дружиною Франца, постали восприємниками у Марії, доньки міщан Пулинського товариства Яна та Олени Висоцьких, яка народилася там 19.YІ.1912 р. [83]. Згодом вже сама Анелія постала восприємницею у Адольфіни, доньки дворян Весельских, яка народилася у тій слободі 15.YІ.1915 р., але останній запис обійшовся без зазначення конкретного місця її власного помешкання.
Михайло Фомич був одружений з Антоніною із Бочинських, 1875 р. народження. Ця Антоніна разом із згаданим вище Яном Висоцьким була в 1911 р. восприємницею у небожа Адольфа. За спогадами нинішніх нащадків, Михайло і Антоніна буцімто мали тільки двох дітей, безперечно що дворян: ними були у них сини Іван, 1906 р. народження, та Борис.
Однак в дійсності, після того як ця пара побралася в 1893 р., у них народилося, послідовно, значно більше нащадків. Так родина мала первістка, сина Франца, який народився 19.Х.1895 р., але жодних згадок за нього у сповідних розписах Новоградволинського костьолу немає, що свідчить, скоріше за все, про його смерть ще у ранньому дитинстві [281]. За ним у цієї шлюбної пари були такі діти: син Антон, який народився 5.ІХ.1897 р., син Станіслав, який народився 23.ХІ.1899 р., донька Яніна, яка народилася 6.Х.1896 р., донька Марія, яка народилася 22.Y.1902 р. та донька Францішка, яка народилася 2.ІІ.1905 р. [267,297]. Усі ці діти поставали, формально, потомственими дворянами Російської Імперії, однак нікому з них та достойність, офіційно, оформлена їхніми батьками не була. Разом з тим взагалі про долю жодної особи з цього великого переліку тих Ницевичей (наразі Нецевичей), синів та доньок Михайла, досить таки близьких родичів нинішнім нащадкам саме по їхньому конкретному відгалуженню Роду, геть нічого невідомо.
Що стосується Яніни, то таке постає цілком зрозумілим, бо вона, ще зовсім юною, пішла за Доменіка Янчевського, 1886 р. народження, мешканця досить далекого на ті часи с. Яношівка, Курненської волості, Новоградволинського повіту [261]. Це село припадало однак до парафії Пулинського костьолу, метричні документи якого практично не збереглися, а потім вже взагалі постав 1917 р., тому відстежити подальшу долю Яніни Михайлівни не вдалося. Відомо лише, що в її родині у 1914 р. був народжений син Норберт, можливо що саме первісток тих Янчевських.
Доля ще двох інших її сестер взагалі невідома, але це також цілком зрозуміло – вони, в свою чергу, могли піти заміж у такі самі віддалені села, та й 1917 р. поклав край усім (єдино доступним для дослідження) метричним церковним записам. А їхні рідні брати, Антон і Станіслав (Михайловичі), які ще сповідувалися у 1909 р. в Новоградволинському костьолі, безумовно потомствені дворяни, згодом також «безслідно зникли», як із самої своєї родини, так і взагалі із цієї місцевості. Принаймні в усіх записах метричних книг Новоградволинського костьолу, з 1919 по 1924 рік, ніхто із означених вище братів та сестер жодного разу не згадується.
Разом з тим родина їхніх батьків продовжувала мешкати в цій місцевості, бо нинішні нащадки згадали, що той відомий їм Михайло (по-батькові – буцімто Петрович) завжди займався, у своїй, тобто Романовецькій, волості, суто лікарнянською справою, причому доволі таки успішно. Але він все одно був репресований комуністичною владою та розстріляний 28.Х.1938 р.. Тобто у цьому випадку доводиться «мати справу» вже із фактом розстрілу аж 69-річного дідуся-ескулапа, що взагалі виглядає цілком безглуздим вчинком тієї комуністичної влади. Однак архівно-слідча справа Михайла Фомича не збереглася і тому з’ясувати в чому ж тоді був «звинувачений» той старенький дідусь-лікар, неможливо. Але від влади, особливо у ті часи, можна було очікувати яких тільки завгодно, взагалі цілком фантастичних, звинувачень – бо сверблячка (тотального) розстрілу, всіх і кожного, перевершувала тоді у її керівників-комуняків «над усе».
Син цієї сімейної пари, про якого нинішні нащадки ще пам’ятають, дворянин Іван Михайлович, який тієї достойності, як і його батько, офіційно ніколи не отримував, також був заарештований і репресований на 10 років висилки у далекі сибірські табори, в яких скоріше за все і згинув, бо до рідних країв ніколи так і не повернувся. А стосовно з’ясування долі молодшого сина цієї родини, Бориса, може виявитися корисною інформація «Книги пам’яті України» по Житомирській області, 7 т. Там сповіщається, що
Ніцевич Болеслав Михайлович, 1911 р. народження,
із Новоградволинського району, був мобілізованим
до лав армії в січні 1944 р..
В армії він постав рядовим солдатом і загинув в бою 14.ІY.1944 р., у віці 33 років. Поховано Болеслава Михайловича в с. Бужани, Берестечкового району, Волинської області.
Звичайно в селі дитину було значно простіше і безумовно що звичніше звати, по православному, Борисом (або Борискою) , ніж, по католицькі, та вичурно, Болеславом. Тому мабуть саме під таким ім’ям його і запам’ятали минулі родичі та потім передали це ім’я на спомин своїм нинішнім нащадкам.
В офіційному списку дворянам Волинської губернії за 1906 р. будь-яка родина Ницевичів взагалі не була зазначеною [1]. Виходячи із такого, буцімто офіційного, положення із тією дворянською достойністю згаданих вище родин Ницевичів, із слободи Абрамок, можна було б дійти хибного висновку, що усі онуки Віктора-Станіслава-Костки (Нецевича), а тим більше його правнуки, прав на ту потомствену дворянську достойність Російської Імперії вже не мали, тобто якимось чином спромоглися їх втратити. Вони, наразі Ницевичі, буцімто взагалі вже не були (російськими) дворянами, тому ніяким чином не повинні були вважатися і писатися з такою достойністю.
Однак спотворення недолугими дьячками споконвічного прізвища Роду – з його істинного написання, Нецевичі, на Ницевичі (Nyczewicz) – геть нічого в цьому сенсі не змінювало, бо до втрати дворянської достойності таке «мудрування», із прізвищем, призвести аж ніяким чином не могло. Дійсно, про наявність дворянської достойності у тих Ницевичів, а реально таки Нецевичів, із слободи Абрамок, добре знали самі новоградволинські плебани і тому дячки зазначали її для цих родин у багатьох метричних записах та сповідних розписах Новоградволинського костьолу. Дворянською достойністю у 1911 та 1915 роках визначався ними, наприклад, суспільний стан Франца Фомича, в метричних записах про події народження та смерті в його родині її останнього сина, Адольфа [83]. Дворянкою також була названа і мати самого того Франца Фомича, Мальгоржата, в її смертному записі.
Безумовно, що члени цього відгалуження першої лінії Роду, по Віктору-Станіславу-Косткі Нецевичу, добре зналися із членами іншого її відгалуження, по Францу-Салезію Нецевичу, згідно офіційного списку дворянам Волинської губернії за 1906 р. [1]. Останні мешкали всього лише за якихось 50 км від них, у слободі Кривотин Колцкой, і це також повинно було постійно підтримувати належний дворянський «суспільний стан» нащадків по Віктору-Станіславу-Костки, хоч би і з тим скаліченим прізвищем Ницевич.
Гонората Фомівна одружилася в 1880 р. із міщанином Іваном Янчевським, 1859 р. народження, мешканцем слободи Абрамок. В цій родині з’явилося на світ багато дітей: син Олександр в 1882 р., син Шимон (Семен) в 1884 р., син Франц в 1886 р., син Антон в 1888 р., донька Антоніна в 1890 р., донька Олександра в 1892 р., та донька Камілія в 1895 р. [266, 267]. Найвірогідніше, що Олександра померла ще в дитинстві, у віці до 5 років. Але всі інші діти цієї родини були живими та сповідувалися ще й у 1909 р. [267]. Безперечно, що сама Гонората Фомівна прожила більше ніж 50 років, бо була живою на час смерті своєї матері у 1911 р. [83].
Її молодша сестра, Францішка, була одружена двічі. В першому своєму шлюбі, якій стався 8.Х.1889 р., вона побралася із міщанином Йосифом Яворським, 1864 р. народження, мешканцем слободи Бобрицька Болярка, Пулинського приходу [282]. Францішка одразу почала забезпечувати там власну родину нащадками, але спромоглися народити з цим чоловіком лише трьох дітей: сина Карла в 1890 р., сина Антона в 1891 р., та доньку Павліну [266]. Можливо саме після цього її (перший) чоловік вже помер і молода удова повернулася мешкати з тими дітьми до слободи Абрамок.
Там Францішка вдруге побралася із Йосифом Колодзинським, 1869 р. народження, мешканцем тієї слободи. В цій її (новій) родині спочатку був народжений син Франц, у 1897 р., однак вже 4.Y.1901 р. ця дитина померла від коклюшу, а 18.Х.1909 р. зовсім літні батьки ще спромоглися народити близнюків – Петра та Павла [297,309]. Восприємником цих близнюків був їхній рідний дядька Михайло Фомич. Свідчень про інших дітей цієї родини не маємо. Разом з тим Францішка Фомівна прожила аж ніяк не менше ніж 40 років, бо також згадувалася живою, разом із сестрою, в записі про смерть своєї матері у 1911 р. [83].
Найстарший з синів Віктора-Станіслава-Костки, цілком офіційно визначений імперським указом дворянин, на ім’я Станіслав, помер мабуть першим серед братів, після січня 1884 р., коли він ще виступав свідком при шлюбі Леона Гонгало, родича своєї вже удової невістки, тобто він таки прожив на цьому світі щонайменше 65 років. Також в 1883 р. Станіслав, разом з дружиною Анастасією із Борецьких, сповідувалися у Барашівській римо-католицькій каплиці (саме так!), але у чисельних сповідних розписах Новоградволинського костьолу, як до того року, так і після нього, обидві ці особи ніколи не згадувалися, на відзнаку від інших їхніх кревних родичів [296].
Разом з тим його молодша донька, Гонората-Жозефа (Юзефа) , яка ще у віці близько 10 років переїхала мешкати до тієї слободи Абрамок, разом із батьками та трьома своїми стриями, інколи згадувалася там пізніше вже саме тільки разом із тими стриями. З тих стриїв Фома (Томаш) був старшим за цю небогу аж на 40 років, тому він у тій слободі, можливо вже після смерті її рідних батьків, вважався її батьком, і саме таким чином йменувався відносно неї у декількох сповідних розписах.
У ті далекі часи, при виконанні обряду хрещення у римо-католиків, дитина дуже часто отримувала подвійне, а то й потрійне, ім’я, саме яке і вважалося у неї «повним», але з якого зазвичай використовувалася (у родинному та суспільному житті) лише якась певна його частина. Наразі «повним» (суспільним) ім’ям Гонорати, саме таким чином (коротко) зазначеної у записі про смерть власної матері, було її хрещене ім’я Гонората-Юзефа.
Гонората Станіславовна пішла за селянина Йосифа Синицького, 1862 р. народження, мешканця села Царів Бор, Горошківської волості, Новоградволинського повіту. Це село завжди було парафією Пулинського римо-католицького костьолу, однак після створення Барашівського костьолу те село було передано до його парафії, а адміністративно стало належати до Барашівської волості, Житомирского повіту. Її родина постійно проживала потім у цьому селі, де у неї з’явилося на світ принаймні п’ятеро дітей: син Антоній у 1887 р., донька Марія через рік по ньому, син Станіслав у 1895 р., донька Петронеля у 1900 р. та син Адам у 1902 р. [260].
Доля однак постала напрочуд безжальною до цієї родини, яка втратила сина Адама від скарлатини у віці 13 років, 13.ІY.1915 р., а ще через місяць, 14.Y.1915 р., у віці 19 років, в урочищі Заборській Печі, потонув їхній син Станіслав. Однак первісток родини, син Антоній, таки отримав змогу подовжити цей рід, бо ще у 1913 р. він одружився і ця (нова) подружня пара сповідувалася вже у Барашівському парафіяльному костьолі, в 1915 р. [83, 261]. В метричних записах про смерть означених двох дітей, та про вінчання Антонія, їхня матір визначалася однак лише своїм іншим скороченим ім’ям, мабуть вже саме її «родинним» – Юзефою.
Доля іншої дитини Станіслава, сина Йосифа, склалася кепсько. Він офіційно отримав свою дворянську достойність в 1876 р., у віці 22 років, а до тієї пори вважався лише міщанином м. Левково. Після переїзду до слободи Абрамок Йосиф Станіславович, вже офіційно потомствений дворянин, взяв там 15.ІІ.1881 р. шлюб з юною дворянкою Емілією із Гонгало, 1864 р. народження [282]. Її батьками були Гонорат Михайлович і Регина (Раїна) із Дворжецьких Гонгало (Гонгальські). Вони мали велику родину, де існувало принаймні четверо братів Емілії, та були постійними мешканцями сусідньої слободи Вербов. Там, а ще у слободі Абрамок, жили також й інші родини цього чисельного роду.
В родині Йосифа та Емілії, 12.ІY.1882 р., було народжено доньку на ім’я Броніслава (Брунеля), яка однак сконала від конвульсій вже 18.ХІ.1882 р. [285,309]. Родинне щастя взагалі обійшло Йосифа Станіславовича стороною, бо сам він помер від сухот вже 27.YІІІ.1883 р., не проживши навіть і 30 років [264]. Поховали його на Барашівському парафіяльному цвинтарі. В смертному записі по Йосифу Станіславовичу наявності якихось дітей, «залишених по собі», ксьондзами зазначено взагалі не було. Не вдалося також знайти записів про народження у цієї шлюбної пари інших (посмертних) дітей, як в метричних книгах, так і в усіх чисельних по цьому сповідних розписах Новоградволинського костьолу.
Емілія у наступному сповідному розписі Новоградволинського костьолу постала вже удовою, але ця запис по ній виявилася єдиною [296]. Між тим не виключено, що після смерті свого чоловіка вона повернулася до рідної слободи Веровка, у родину батьків, бо тоді обидва вони ще були живі і мешкали там разом із чотирма своїми неодруженими синами. Саме там могла з’явитися на світ посмертна дитина Йосифа та Емілії, якщо вона тільки існувала. Але принаймні, виходячи із усіх родинних подій в подружньому житті Йосифа та Емілії, таке народження у них нащадка, наразі посмертного для цієї шлюбної пари, ще цілком могло мати місце.
Бо існує таки певна можливість, що ще один нащадок у Йосифа Станіславовича міг бути, і ім’я йому було, зовсім не виключено, Люціан (Лукіан). Останнє (католицьке) ім’я згодом перетворилося у сільському середовищі тієї слободи вже на цілком православне найменування цієї особи, а саме на ім’я Лук’ян.
Оскільки нинішні нащадки цього відгалуження першої лінії Роду стверджують, що у тій слободі Абрамок, разом із своєю родиною, проживав ще такий собі Лук’ян Іванович Ницевич, 1883 р. народження. Буцімто саме таким було його ім’я по-батькові, як про це зараз пам’ятають та стверджують ті нащадки. Однак в будь-якому випадку цей Лук’ян не міг бути сином зазначеного вище Івана Вікторовича, не зважаючи на те, що той ще до часів його появи на світ вже переселився у слободу Абрамок. Оскільки ніяких можливостей передати нащадку своє власне прізвище, залишаючись при цьому холостим, у ті часи взагалі не існувало.
Разом з тим цілком конкретна особа, яка таки може претендувати, серед членів цього відгалуження першої лінії Роду Ницевичів (в дійсності – Нецевичей), «на роль» батька того Лук’яна таки існує – це саме Йосиф Станіславович, інформація про життя та долю якого розглядалася вище. Бо Лук’ян, про якого згадують як народженого у 1883 р., дійсно ніяк не міг з’явитися на світ в період часу з 1.Х.1884 р. по 1.Х.1885 р. [310]. Однак перевірити пам’ять нинішніх нащадків і визначитися з батьком тому Лук’яну – Йосиф він, чи дійсно таки (якийсь?) Іван, між тим вкрай складно, бо жодних метричних документів та сповідних (католицьких) записів конкретно за особу Лук’яна) та за його родину взагалі не знайдено. Навіть чисельні сповідні розписи Новоградволинського костьолу про таке геть нічого не сповіщають [267].
Між тим той Лук’ян (Іванович?) був свого часу одружений із Євфросінією Романівною і ця шлюбна пара народила принаймні одного сина, на ім’я Павло, у 1912 р.. Однак доля виявилася до цієї родини дуже суворою: сам Лук’ян Іванович був репресований і розстріляний 30.ХІІ.1937 р., у віці 54 роки, а його дружину було запроторену тоді у висилку до таборів далекого Сибіру, аж на 5 років. Разом з тим ніяких архівно-слідчих справ цих двох осіб знайти в українських архівах не вдалося. Про долю їхнього сина, Павла Лук’яновича, вже у радянському суспільстві, також жодної інформації взагалі не маємо.
Відсутність записів про того Люціана (Лукіана) у сповідних розписах Новоградволинського костьолу могло можливо мати місце внаслідок того, що його матір стала притримуватися (у своєму другому шлюбі?) вже іншого, а саме православного, віровизнання. Принаймні знайти будь-які записи про її сповіді у католицькому костьолі в період після 1884 р., як мешканки слободи Абрамок або Верби, не вдалося. Або православним наразі поставав її другий чоловік. Тому її (посмертний?) син, згідно діючого у ті часи імперського закону, цілком міг бути перехрещений, в її новій родині, саме в домінуючу на ту пору православну віру, і потім він вже залишався її постійним прихильником усе своє подальше свідоме життя.
Про долю самого Лук’яна (буцімто – Івановича) та його родини вже йшлося вище. Між тим повна відсутність записів про (такого) Лук’яна у сповідних розписах Новоградволинського костьолу, аж за три десятиліття поспіль, цілком підтверджуючи можливість наявності у нього іншої віри, робить, одночасно, висновок про його (можливого) батька, а саме Йосифа Станіславовича, поки що не більше ніж припущенням. Однак зовсім не слід забувати, що нинішні нащадки згаданому раніше конкретному Михайлу Фомичу взагалі «призначили» батьком якогось Петра, тому довіра до їхніх спогадів у тих прадавніх родичів, «за батька», мусить бути доволі виваженою.
Первісток Станіслава, син Віктор, теж отримав, офіційно, свою дворянську достойність лише у 1876 р.. Він однак ще до цього, вже у 1875 р., побрався з Марьяною (Марією) із Мордасів, 1856 р. народження. Цілком можливо, що одразу по тому, як ця подія сталося, саме першими із членів лінії Роду по Віктору-Станіславу-Косткі, означена молода (дворянська) пара перебралася мешкати до тієї (нової) слободи Абрамок. Там у неї з’явилися на світ багато дітей, старшими з яких наразі були дві доньки. Лише після них у цієї шлюбної пари був син, Іван, який народився 18.YІ.1880 р., однак він помер ще у ранньому дитинстві. Потім у Віктора та Марьяни був ще один син, безперечно що дворянин, на ім’я Адам, який народився 6.І.1886 р., в свій час став дорослим і отримав змогу подовжити існування цього Роду саме по цій його гілці.
Всі інші діти цієї шлюбної пари були доньками: первісток Фелікса (Феліція) народилася у 1877 р., Деоніза (Діоніція) у 1878 р., Павліна 25.Х.1881 р., Михаліна 2.ІХ.1884 р., Камілія 8.ІY.1886 р., Юзефа 12.ІІІ.1890 р., Цецілія 20.ІХ.1892 р., Марцеліна 19.ІІ.1896 р. та Емілія 20.ІІІ.1898 р. [266,267,281,283]. За виключенням Марцеліни та Михаліни, які також померли ще у ранньому дитинстві, та трьох старших доньок, які вже одружилися, це подружжя разом із іншими своїми дітьми виявилося записаним у сповідних розписах Новоградволинського костьолу за 1909 р. [267].
Віктор Станіславович помер від запалення 2.YІІ.1910 р., тобто він прожив 58 років та 4 дні, і був похований на Барашивському парафіяльному цвинтарі. В його смертному записі згадувалися дружина, син Адам і три доньки – Юзефа, Цецілія, Емілія [297]. Багато його дітей безумовно досягли дорослого віку і тому мали, звичайно що лише демографічно, можливість реалізувати свої досить таки високі шанси на подальше довге життя, звичайно якщо не брати до уваги тих подій, які відбулися у Російській Імперії в 1917 р. та пізніше.
Адам, якому батько потомственої дворянської достойності офіційно не оформлював, виступив восприємником у двох своїх небог, в 1912 та 1915 роках, таким чином в останньому випадку його вік вже перевищував цілком пристойні 29 років [83]. Однак ніяких свідчень про існування у нього на ті часи власної родини знайти не вдалося. Подальша його доля невідома.
А тих двох небог йому «забезпечила» сестра Камілія, яка пішла у 1909 р. за селянина Яна Синицького, із села Царів Бор, Барашівської волості, Житомирського повіту. Ця шлюбна пара народила сина Франца у 1910 р., який помер від конвульсій вже через 3 роки, 30.ІY.1913 р., та принаймні двох доньок, Антоніну, 17.ХІ.1912 р., і Розалію, 1.YІІ.1915 р..
Інша сестра Адама, на ім’я Фелікса (Феліція) , пішла за Франца Косцинського, 1873 р. народження, мешканця слободи Абрамок. В цій родині були сини Йосиф, 1897 р. народження, Доменік, 1904 р. народження, Іван, який народився 14.ІY.1902 р., та Олександр, який народився 31.ХІІ.1907 р. [267, 297]. Ніяких згадок про Івана в сповідних розписах немає, тобто він, найвірогідніше, помер ще у ранньому дитинстві. В метричних книгах Барашівського парафіяльного костьолу існує також запис, що селяни Смордорийської волості, Новоградволинського повіту, слободи Абрамок, Франц та Фелікса із Ницевичей Косцинські, втратили ще й сина Йосифа, від проносу, 12.YІІІ.1913 р., у віці 16 років, і «в пам’ять по ньому» невдовзі народили тоді, якраз на Новий рік, 1.І.1914 р., доньку Марселіну [83]. В родині, окрім неї, була ще й старша донька, Петронеля, яка народилася у цієї шлюбної пари в 1898 р..
Маємо обмаль свідчень про родинне життя ще однієї із сестер Адама, Пауліни. Вона пішла за Аполінарія Грабовського, 1876 р. народження, мешканця села Аполлонівка. Вінчання цієї пари відбулося 3.ХІ.1901 р., а у сповідних розписах існує припис, що ця родина перебралася мешкати в 1906 р. на інше місце помешкання, а саме у с. Гуляни [267]. Першу свою дитину, доньку Целестину, ця шлюбна пара народила 12.ІХ.1902 р., а наступну доньку, Алонзи, 20.ХІІ.1904 р. [297]. Крім того, в метричних книгах Барашівського парафіяльного костьолу вдалося знайти запис про народження ними ще однієї дитини – сина Чеслава, 15.І.1911 р., коли Пауліні вже виповнилося 33 роки [83]. Ніяких свідчень про подальшу долю цієї родини не маємо.
Не вдалося також з’ясувати за кого та куди пішла ще одна сестра Адама, Деоніза, яка вже мала у 1894 р. свої 16 років і писалася тоді в сповідних розписах «панною на виданні» [266].
Діти Франца і Анелі, безумовно дворяни, принаймні їхній старший син, Йосиф, створили в свій час власні родини. Так Йосиф Францевич, вже у віці близько 32 років, одружився із Юзефою Миколаївною (1916 – 2006) і народив з нею двох синів – Франца (у 1932 р.) та Йосифа (7.YІ.1935 р.), а також двох доньок – Аделаїду (у 1930 р.) та Яніну (у 1931 р.). Однак сам Йосиф Францевич прожив наразі недовго, всього тільки 38 років, і помер вже у 1935 р.. Він похований на цвинтарі сусіднього с. Тиснівка.
Нинішні нащадки не спромоглися згадати чи мав власну родину молодший із братів Францевичів, Іван, їхній дядько. Між тим, ймовірно, саме на його плечі з 1935 р. ліг тягар забот про чисельну малечу старшого брата після його ранньої смерті. Він беззаперечно мешкав разом із тими небогами, бо у січні 1944 р. саме звідти і був мобілізованим до лав армії. В «Книзі пам’яті України» по Житомирській області, в 7 т., сповіщається про загибель на фронтах другої світової війни -
Ніцевича Івана Францевича, 1902 р. народження,
із слободи Абрамок, поляка, рядового, який загинув
15.ІІІ.1944 р., буцімто у віці 42 років. Наразі
він мав тоді лише 38 років та навіть
ще якихось 7 днів.
Поховано Івана Францевича в с. Рудливе, Демидовського району, Рівенської області.
Нинішній нащадок по цьому відгалуженню Роду, Аделаїда Йосифовна, згадала, що її бабу буцімто звали Марією, і це цілком відповідає сільському варіанту імені Маргарита (Мальгоржата), однак взагалі трохи іншої особи, яка насправді доводилася їй ще прабабою. Між тим як про власну бабу спогадів у Аделаїди Йосифовні взагалі не збереглося, і це може означати, що та Анель померла ще до народження своєї онучки.
Франц Йосифович був одружений з Яніною Броніславовною Голембіовською (Голуб) , 1934 р. народження. В іхній родині з’явилися на світ шестеро дітей: донька Антоніна у 1958 р., донька Зінаїда у 1968 р., а також четверо синів – Леонід у 1956 р., Анатолій у 1960 р., Стас у 1961 р. та Олександр у 1962 р.. Всі вони мають власні родини, чисельних дітей і вже навіть онуків, тобто дворянське відгалуження першої лінії Роду по Віктору-Станіславу-Косткі, і конкретно по гілці Йосифа Францевича, безумовно процвітає ще й досі.
Не скінчилося воно і по іншій гілці цього відгалуження Роду, а саме рідного брата Франца, Йосифа, який в свій час став мешканцем м. Ємільчино. В цьому випадку, на відзнаку від усіх попередніх, «пішов із дому» молодший з синів родини, але сталося таке вже при зовсім іншому суспільному ладу, який знівелював геть усі давнішні закони життя родин та Родів по давньому Литовському статуту.
В родині Йосифа із Валентиною Петрівною Савенковою, 1939 р. народження, був народжений син Володимир, 30.ІХ.1965 р., який «успішно подовжив» існування цієї гілки Роду, разом із своєю дружиною Людмилою Олександрівною, народивши сина та доньку. Іншою дитиною в родині Йосифа та Валентини була донька Галина, яка народилася 24.ХІ.1963 р.. Вона також має власну родину та нащадків. Таким чином дворянське відгалуження першої лінії Роду по цій його гілці існує ще й досі. Дворянському Роду – нема переводу!
|