ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

Прадавні маєтності Роду та продуктові потреби.

В Володимирському повіті члени всіх трьох ліній Роду спочатку оселилися на тих ґрунтах, які належали потім до королівського Ковельського маєтку, що свого часу був утворений там з земель, які залишилися по королеві Боні. Саме в часи порубіжної межи цей маєток було віддано “на пожиттєве держання” князю А.М. Курбському [7]. Однак, оскільки маєток становив державний земельний резерв, князь Курбський не мав ніяких прав розпоряджатися його ґрунтами – він не міг їх продавати, ставити в залог чи відписувати, хоч і поводився з ними як із власною вотчиною. Тому тоді, по закону, всім новим мешканцям цієї місцевості отримати там ґрунти можна було лише у тимчасове володіння, або в оренду. Однак з певної нагоди протягом всього XYIІ ст., незважаючи на те, що ці землі після князя Курбського знову стали королівським стольним маєтком, декілька поколінь нащадків згаданих вище трьох ліній Роду шляхтичів Нецевичів ґрунти, на яких вони оселилися, відписували, спадкували, дарували, продавали, а крім того ще й докуповували до них нові ґрунти, про що робилися відповідні вливкові записи в судах, згадки про які залишилися у володимирських гродських та земських старостинських книгах [8, 9]. Таким чином ті ґрунти безумовно належали членам цього Роду на правах постійної власності.
Розглянемо далі яким саме чином це в прямому сенсі диво могло тоді відбуватися. Справа виглядає взагалі досить простою, бо в існуючих до нашого часу документах про згадану люстрацію м.Ковля є беззаперечні свідчення того, що бояри Нецевичі таки мали на руках споконвічні «грамоти на володіння» тими ґрунтами, які їм дарував, буцімто, князь Михайло Сангушко (Ковельський), скоріше за все в часи останньої чверті ХY ст., а потім те дарування їм ще й підтвердила королева Бона, в часи перевірки нею майнових документів своїх підданих, в листопаді 1548 р. [10] (стор. 34).
Цією грамотою, писаною кирилицею на старобілоруській мові, тим боярам-шляхті дарувалися на вічні часи землі в селі та на острові Хотівль, а також один лан та два полулани, тобто загалом 6 влок, що становить близько 138 га, орної землі поміж міських ланів Вижви, з обов’язком виконання з них державної повинності - панцирної військової служби. В ті прадавні часи ленне володіння, приназначене для виконання з нього панцирної служби, становило в Польщі та на Волині саме згадані два лани орного ґрунту. Тобто переселені на початку ХY ст. в цей край, як його постійні землевласники, члени Роду Нецевичів формально постали в ньому саме панцирними військовослужбовцями. Однак в ту далеку пору, якщо земельну власність своїм підданим на підвладних волинських землях, що часто переходили тоді від однієї держави до іншої, надавала вже не королівська польська, а великокняжа литовська влада, розміри повної (або цілої) “служби” для кожного із переселених туди в першу чергу членів бойової дружини або навіть “двору” великого князя Литовського, зовсім не зважаючи на його конкретну військову спеціалізацію, були завжди дещо більшими – принаймні 10 влок (217,5 га) [193].
Дійсно, перший із переселених Нецевичів, засновник гілки цього Роду на землях Волині, на додаток до згаданих ланів Вижви та місцевості Хотівля, таки отримав ще дещо в селах Городищі, Мизові і Паридубах, які фактично знаходилися поряд з тими ланами. Тобто безумовно що земельна власність тому Нецевічу була наданою від великого князя Литовського, а сам він таким чином найвірогідніше походив з терен Литви і був її підданим.
Звичайно, що бойова дружина великого князя Литовського включала до свого складу (лише) знаних вояків, переважно із осіб «першого розряду» цього князівства, якими в ті прадавні часи завжди вважалися його бояри – певний аристократичний прошарок стародавнього східноєвропейського суспільства. В такому разі означений переселенець таки мусив належати саме до когорти тих стародавніх бояр, тобто принаймні знаменитих своїми (військовими) заслугами перед суспільством громадян, яким означені найменування (звання) в ті прадавні часи ставали вищою нагородою, при цьому тільки прижиттєво, або він таки був членом Роду потомствених бояр (шляхти), і останнє цілком конкретно підтверджує той документ, який був складений ще у 1420 р. [189].
Однак вже невдовзі боярин (шляхтич) Нецевич розділив ті отримані земельні ґрунти («службу») на Волині поміж членами наступного покоління Роду – своїми синами, яких у нього було принаймні троє, залишивши для них ленним володінням панцирника, яким він саме був, тобто його ленною «службою», означену Вижву з Хотівлем.
Хоч з часом все змінювалося, і згідно вже більш пізньої інструкції 1552 р. з кожних 10 влок наявного у землевласників ґрунту до коронного війська необхідно було виділяти тоді одного вершника з конем, але ленний наділ панцирника в цій інструкції залишався незмінним, і тому на початку ХYІ ст. бояр Нецевичів, конкретних володарів найбільших за розмірами ланів Вижви та місцевості Хотівля в отриманій ще засновником їхнього Роду земельній власності, таке нововведення обходило. Між тим згідно нової інструкції для служби мечника передбачалося нарізати лише по три влоки, для служби стрільця – 1,5 влоки, а для служби жолнера – одну влоку найкращого ґрунту.
Тут є певний сенс зазначити, що в Західній Римській Імперії, згідно капітуларію 807 р., особову з’являтися до війська, щоб нести пішу військову службу, мусили лише ті особи, у володінні яких знаходилося не менше ніж 3 гуфи землі, тобто в середньому 23 га. І саме такою кількістю землі мав нагоду і повинен був володіти піший жолнер королівського польського війська – ще через 700 років по тому! При цьому в Західній Римській Імперії військову службу верхи повинні були нести лише її заможні землевласники. Таким чином, згідно положенням згаданого капітуларія, верховий панцирний військовослужбовець в Польщі та великому князівстві Литовському повинен таки вважатися цілком заможною людиною і завжди був нею, милістю свого князя або короля, тобто безумовно поставав членом феодальної верхівки того прадавнього суспільства, в якому частіше за все найменувався боярином.
Разом з тим є всі підстави вважати, що грамота князя Сангушка була лише копією більш давніх дарчих документів, видачею якої тутешнім мешканцям, підданим господарським, він просто свого часу закріплював за собою ті поселення Володимирського повіту, які потім таки отримав в дарунок від великого князя Олександра [10]. Загалом міська земля Вижви налічувала 19,5 ланів, тобто могла забезпечити потреби не більше якогось десятка вояків.
Згадані 10 влок орних ґрунтів (старовинні 3 лани) при повному їхньому використанні були спроможні забезпечити продуктами харчування спільноту до 100 осіб, в розрахунку із 3 моргів (2,1 га) орної землі, яку споконвіку офіційно нарізали для цього кожному підданому великого князівства Литовського. Традиційне трьохпілля тієї пори звичайно призводило до зменшення кількості спільноти, реально наявної при піднятій під сільськогосподарське виробництво землі, принаймні на третину.
Означена кількість людей, 100 осіб, відповідала приблизно 15 – 17 повним родинам. Разом з тим обробку третини поля, 70 – 75 га ґрунтів із тих 10 влок, яке завжди використовувалося в цій місцевості під засіви ярових культур, встигали провести весною саме 15 дорослих працездатних робітників чоловічої статі, які одночасно були головами тих родин, звичайно разом із їхніми робочими конями. Однак при розрахунках «норми забезпечення» спільноти продуктами харчування звичайно користувалися трохи меншим показником, і вважали, що ті влоки спроможні прогодувати всього тільки 30 – 35 дорослих осіб, так званих «єдоків».
Ця земля (3 морги) при середньорічних невисоких зернових врожаях (до «сам 4» у часи середньовіччя) дійсно була спроможною забезпечити тому суспільству, «перерахованому» на згаданих стандартизованих «єдоків» – а саме дорослих осіб чоловічої статі вагою 70 кг – щорічне споживання, кожному з них, по 360 – 370 кг хлібного зерна. Згідно сучасних дієтологічних норм споживання ця кількість зерна відповідає нижчому рівню забезпечення тих «єдоків» (тобто – всіх людей тих часів загалом) необхідною їм кількістю калорій на протязі року. Разом з тим щодобове споживання «єдоками» того кілограма зерна у вигляді різноманітних продуктів харчування таки не супроводжувалося вже в цілому якимись явними проявами голодування в тому прадавньому суспільстві. Але ця межа забезпечення їжею внаслідок чисельних тоді дуже невисоких зернових врожаїв (рівня «сам 3»), та й взагалі за відсутності в ті часи «другого хліба» – картоплі, була вельми хиткою і часткове недоїдання в прадавньому суспільстві постійно мало місце за багатьох конкретних причин.
Тому явний голод, жорстоке голодування і наразі голодомор були в ті часи частими, хоч і зовсім не бажаними, «гостями» того суспільства. Іншими словами – наші пращури на цій землі зовсім не жирували, про що завжди належить пам’ятати при аналізі тих історичних подій, які відбувалися, особливо тих, що мають пряме відношення до питань, які стосуються цієї розвідки. Зазначимо одразу, що в сусідній до західної волинської місцевості польської Галіції на одного мешканця в ХYІІІ ст. припадало в середньому 11,7 морга усіх земель, включаючи до них як орну землю, так і луга, пасовиська, а також все інше [194]. При цьому звичайно треба зважати на те, що в ці часи, як в Польщі, так і в Литві, самі орні землі займали лише 1/7 частину їхньої загальної території [195] і тому на одного мешканця їх припадала там таки дійсно мінімальна кількість – ледь 2 морги. За таких умов в часи середньовіччя голод на ці території приходив в середньому кожні 12 років, а кожні 35 там мало місце взагалі жорстоке голодування населення, та навіть голодомор, який буквально таки «викошував» те населення.
Весняна обробка поля наразі була критичною по строкам, бо звичайно тривала тільки 3 тижні, а один робочий кінь встигав обробити за цей проміжок часу лише 2,6 га ґрунтів під ранніми та ще 2,1 га під пізніми яровими зерновими культурами. За цю виснажливу працю він мусив отримувати по 6 кг вівса на кожен день, а пахар витрачав на її виконання аж по 5.000 ккал на добу, тобто у два рази більше, ніж при виконанні легкої фізичної праці.
Звичайно це потребувало щоденного споживання тим пахарем суттєво більшої одного кілограма кількості хлібного зерна (доходило аж до двох), на відзнаку від потреб згаданого вище стандартизованого «єдока», навіть при виконанні їм середньої за своїми фізичними навантаженнями праці. Пахар (а також косар, жнивар та інші сільськогосподарські робітники) отримував те зерно звичайно у вигляді різноманітних продуктів харчування, рослинних та тваринних, які виготовлялися із того зерна належним на це чином, але часто відбувалося таке, при згаданому мінімальному забезпеченні суспільства їжею, саме за рахунок часткового недоїдання інших членів його власної родини. Вважалося, принаймні в Європі, в усі часи середньовіччя та навіть у ХІХ ст., що уважний і старанний облаштунок не дуже родючих земель тими примітивними знаряддями її обробки, які існували у селян споконвіку, пахар був спроможний фізично надати, за короткий період ярових засівів, лише на 3 – 3,5 га. Не виключено, що чорноземи Подолії, на які засівалося менше насіння, та (східне) жорстоке кріпацтво могли передумовлювали трохи інше, але можливості робочих коней безумовно покладали такому край і на цій землі.
У великому князівстві Литовському шляхта «бідна та убога» мусила особову з’являтися на військову службу, з усім належним для цього озброєнням, а та, яка не мала 8 селянських «дворів» –мусила озброюватися «по стану і можливості своїй». Разом з тим вісім селянських “дворів” повинні були обов’язково виставляти до війська одного добре озброєного вояка верхи, “сам”, а двадцять “дворів” – добре облаштованого вершника, з одним ратником, на двох конях, тобто вони повинні були виконувати так званий державний обов’язок “1 кінь”. Таким чином необхідність, та можливість, несення панцирної військової служби верхи, “сам”, володарем згаданих вище земельних “служб” на Волині, не викликає жодного сумніву. Дійсно, Нецевич таки був товаришем роти панцерної в полку Василя з Жиндрана Косціолковського, принаймні у 1420 р., про що є конкретна згадка в документі [189], походження та зміст якого буде детально проаналізовано в розділі «Підвалини Роду».
Затвердження майнових прав володіння королевою Боною, після сеймової ухвали 1522 р. про виводи шляхетства, однозначно свідчить, що ті бояри-шляхта Нецевичі, які перебралися на Правобережну Україну з Литви лише за часів порубіжної межи і стали там розпорядниками перерахованих вище ґрунтів, дійсно були нащадками попередніх землевласників цієї місцевості – вояків по званню і братів по зброї, які безумовно належали до литовських бояр-шляхти ще за часів Вітовта, Жигмунда та Казимира [11]. Вказані вище ґрунти та ще дещо в селах Городищі, Мизові і Паридубах, з самого початку найвірогідніше за все були повною власністю тих прадавніх пращурів Роду. А скоріше за все всі вони становили батьківщизну конкретно тих прадавніх пращурів, які оселилися на цих землях саме за часів Вітовта, на етапі другого, керованого тоді владою, переселення сюди литовської шляхти.
Згодом на цій новій батьківщизні подовжувала досить довго існувати вже суто українська гілка цього литовського за походженням Роду, яка згасла наприкінці ХYІ ст., але саме з якої в слушний час повели своє походження її бокові родичі, вказані вище литовські бояри Радунські. Про тих литовських бояр, з суто українським прізвищем Нецевич, існують документи, які свідчать, що вони з’явилися у самій Литві в середині ХY ст. [12]. Таким чином їхні пращури, щоб мати змогу носити те вже суто українське прізвище, повинні були отримати ту батьківщизну і мешкати на Волині ще принаймні за покоління раніше того терміну – таки дійсно саме в часи великого князя Вітовта. Звичайно що згодом, вірогідніше за все вже наприкінці ХY ст., мало місце повне пом’якшення усіх голосних в цьому прізвищі членів української гілки Роду, внаслідок чого воно досить часто набувало в ті часи своєї «остаточної» форми – Нецієвич. До такої самої остаточної форми трансформувались в Україні і інші прізвища литовської основи, наприклад – Мацієвич та Пацієвич [13].