ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

Походження Роду.

В результаті досліджень родоводу та історії життя прадавніх пращурів литовських бояр-шляхти Нецевичей з’ясувалося, що підвалини цієї династії знаходилися на території Північно-Західної Росії, а саме в Чорній Русі, яка ще в ХІІІ ст. була приєднана до великого князівства Литовського. Судячи з подальших подій, власне саме в північно-західному кутку цієї території, на кордоні тоді ще з Польщею, в досить населених місцях спільного помешкання литовсько-білоруського населення (литвинів), свого часу виник Рід литовської основи, прізвище якого сформувалося на засаді литовського особового імені Нац, та й загалом то був край осіб, які переважно мали саме такі цупкі прізвища [17].
Разом з тим з’ясувати де конкретно розташовувалися підвалини цієї литовської потомственої боярської династії вже на території великого князівства Литовського, після приєднання до неї Чорної Русі, а також визначити зараз в який час та на честь якого пращура-литовця була вшанована таким чином історична пам’ять, що її зберегли попередні покоління Роду литовської основи, неможливо. Треба врахувати лише, що в Чорній Русі запозичену з сусідньої Польщі дворівневу європейську систему ідентифікації конкретної особи – саме з прізвищем ! – стали використовувати ще на самому початку ХІY ст.
Доцільно зауважити, що на території самої етнічної Литви виникнути цей Рід в ті часи аж ніяк не міг, бо там ще до XYIІІ ст. використовувалася зовсім інша дворівнева система ідентифікації конкретної особи: її особове ім’я та прізвище по-батькові, яке майже завжди формувалося формантами –айтіс та –тіс.
Після об’єднання південної частини Галицько-Володимирської Русі з Короною, належному постійному населенню цієї землі у 1387 р. були даровані всі права на польські шляхетські привілеї, в тому разі і права на безумовну спадщину родинних маєтків [18]. У великому князівстві Литовському питання спадщини нерухомості у бояр, та навіть у панів, в ті часи вирішувалося зовсім інакше: найчастіше по простим феодальним формулам “до волі господарської”, “на прожиття” або “до живота”, та зрідка – “до двох животів”. Тому ще у ХIY ст., з поступовим розвитком великокняжої влади, багато родин формально вільних людей - литовських бояр-шляхти, завдяки цій феодальній сваволі (праву), втратили свої отчини та дідини.
Разючий контраст права та безправ’я, що виник того часу на суміжних територіях Правобережної України, невдовзі призвів до того, що наприкінці ХIY ст. великі маси враз збіднілих литовських дружинників, бояр, та навіть панів, разом із родинами, потягнулися на багатющі, колись “литовські”, землі Волині та Подолії, приєднані тоді до Корони, де маєтки надавалися їм там на умовах повного вотчинного права. І сталося таке навіть незважаючи на те, що саме на цих землях вже півтора сторіччя закінчувалися набіги татар на Україну – по кожному з трьох шляхів того горя, яке постійно повторювалося через 5 – 6 років, а то й частіше. Тільки чи було це дійсно самим великим горем, зважаючи на періодичні 12-річні цикли голодування на цих землях геть усієї наявної людської спільноти, часто навіть на рівні голодомору - окреме питання. Торкатися усіх його аспектів в цій розвідці не передбачено, як і не передбачено аналізувати тотальні наслідки різної етіології чисельних в ті часи морів та голодоморів, а також досить частих епідемій різних хвороб, з яких особливо відчутними для того суспільства за втратами поставали чума та холера. Але наслідки деяких з тих морових подій в долі цього Роду таки будуть розглядатися, певним чином, в належних для того місцях цієї розвідки.
Виголошена литовцям трохи згодом формальна заборона – “не бігати туди-сюди протягом 10 років”, яку було ухвалено на з’їзді споріднених держав-сусідів у фортеці Ковно в 1404 р., суттєво мало що могла змінити і потік тих мігрантів до земель Корони не вщухав [18]. В результаті велика спільнота шляхетних литовських мігрантів згаданих часів, які спромоглися отримати від Корони маєтки та вотчини, залишилася назавжди мешкати на землях західної Подолії та південної Волині, де згодом перетворилася на їхнє постійне (назване потім дворянським) населення. Між тим цю спільноту мігрантів на початку ХY ст. також суттєво поповнила ще й сама влада великого князівства Литовського, коли почала проводити політику колонізації загарбаних нею на той час земель України. Власне суто псевдо національні нащадки цієї давньої (шляхетської або дворянської) литовської спільноти через півтора сторіччя і стали таки переважною частиною першої генерації вже української (але ще литовської основи) шляхти Речі Посполитої в тих землях.
В ті часи в Правобережній Україні волинська та подільська шляхта була найчисельнішою, оскільки в Чернігівському, Київському та Брацлавському воєводствах лишилися мешкати тільки поодинокі представники прадавньої русинської дворянської спільноти. Зробила таке становище дійсністю наприкінці ХY ст. ніщивна навала трьох колон заволжських татар у 1482 р., які сплюндрували тоді всю Волинь та Подолію, неодноразова навала турок, а також нескінчені рейди кримських татар, з яких особливо разючими були набіги 1491 та 1498 років, коли ними навіть була спаплюжена Галичина. В ті часи вже не вперше землі середнього Наддніпров’я та Побужжя – до центрів Чернігівщини, Полісся та західного Поділля, були перетворені майже в пустелю. Міста було знищено і лише поблизу деяких замків ще залишалася існувати невелика кількість стародавнього населення цієї місцевості. Самі поляки тоді були так налякані обставинами можливої загибелі цілої нації, які загалом склалися в Україні, що навіть й собі після навали на Галичину зібралися тікати від турок та татар в західні європейські країни, а Литва згодилася платити останнім величезні “упоминки” в 15.000 золотих на рік [11].
Однак для підтвердження чи спростування цієї картини розвитку прадавніх історичних подій лише на тлі «постійних набігів» татар і турок, яку намалювала (власне собі) переважна більшість сучасних дослідників з цих проблем історії, є певний сенс проаналізувати локальні демографічні показники чисельності населення Волині та Подолії, отримані із переписів задіяних для сільськогосподарського виробництва ланів цієї території в останній третині ХYІ ст.. Оскільки – «вивчення деяких історичних явищ, спираючись на точні цифрові дані, допомагає скласти певне уявлення про них, а також нерідко одразу розсіює давнішні часто сильно укорінені в науці неправдиві думки та міркування. Іноді декілька цифр, проставлених там, де історики розповідають про благополуччя, процвітання, багатство, густе населення країни – змусять нас поглянути на ці факти зовсім іншими очима і усвідомити в якому невірному світлі ми їх собі уявляли» [201]. Виконані в означений період ХYІ ст. підрахунки ланів і переписи «димів» дозволили вирахувати осереднену загальну кількість населення цих двох місцевостей – Волині і Подолії, яка становила на той час 300 та 90 тис. осіб, відповідно [150].
Дійсно, на додаток до цих рохрарунків, на головний сільовий ринок Правобережної України, який розташовувався в м. Староконстянтинів, чумаки кожен рік привозили із Перекопу по 100 тис. пудів різноманітної сілі. В розрахунку по фізіологічній нормі по 20 г тієї сілі в день на одну дорослу особу, її в такому разі вистачало із того ринку для 225 тис. осіб. Крім того, сіль ще й привозилася тими чумаками на ринок із різних копалень Карпат [236]. Таким чином чумаки забезпечували річне споживання необхідної кількості сілі означеною вище за чисельністю прадавньою спільнотою тих часів.
Однак важко погодитися із наявністю в ті часи аж 15 тис. чумаків і з перевезенням ними, буцімто, всього лише 100 кг тієї кримської сілі «за один рейс». Бо той рейс тривав, в обидва боки, лише якийсь місяць, а старовинна підвода взагалі була спроможною взяти до 10 разів більшу вагу. Разом з тим відволікати від кожна денної важкої сільськогосподарської праці принаймні 15 % дорослого населення чоловічої статі та прадавня спільнота не мала реальної можливості, бо це означало безумовне голодування великої кількості наявних на ті часи родин. Скоріше за все кожен рік у тих чумаків відбувалося по 4 - 6 рейсов, а брали вони на свої підводи до 15 пудів сілі, що зменшує їхню загальну чисельність до цілком прийнятної позначки у 1 тис. осіб (чумаків).
За умов повної відсутності регулювання народжуваності в тих місцевостях (і загалом в Імперії), навіть впродовж усього ХІХ ст., числові показники якої добре відомі, можна зробити цілком певний висновок, що за таких самих умов відсутності того регулювання у ХYІ ст. максимальний рівень народжуваності там (і в ній) становив в означені часи ті самі 50 малюків на тисячу мешканців, тобто щорічно дитину мусила народжувати кожна п’ята доросла жінка. Разом з тим ще на початку ХІХ сторіччя інший демографічний показник – природний приріст населення, як в тих місцевостях, так і загалом по всій Російській Імперії, становив лише 0,35 % - надто вже високою завжди була смертність серед тих немовлят. В часи середньовіччя також зовсім не доводилося чекати чогось іншого.
Тому для виконання певних демографічних розрахунків просто візьмемо до уваги, що навіть при досить високому для тих давніх часів рівні природному приросту населення у 0,5 % (тобто при щорічному його приросту в 5 осіб на тисячу мешканців) подвоєння кількості того населення відбувалося лише за 140 (139) років. Таким чином, якщо спиратися на наведені вище демографічні показники реальної кількості населення території Волині та Подолії в останній третині ХYІ ст., то згідно розрахунків, проведених за штучних умов повної відсутності півтора сторіччя поспіль будь-яких татарських і турецьких набігів, а також голодоморів і різної етіології морів, на означеній території, в часовий період початку ХY ст., мусило б мешкати близько 200 тис. осіб, тобто 35 тис. повних родин.
Про цілком реальну можливість досягнення саме таких цифр чисельності прадавнього населення свідчить, наприклад, той факт, що в самій Подолії, у 1493 р., згідно перепису, існувало лише 216 сіл із 2354 «дими» [236]. Таким чином, за умов стандартних оцінок (один «дим» - від 6 до 7 осіб), наприкінці ХY ст. в Поділлі мешкала спільнота лише в 20 тис. осіб.
Звичайно що ці дві місцевості, загальною площею заселення під 85 тис. км2, навіть за таких дуже низьких для наших часів показників залюдненості вважати тоді пустелею було нема чого. Бо, по-перше, на кожному їхньому квадратному кілометрі таки мешкало тоді 2 – 3 особи, а по-друге, на місцях, де знаходилося стародавнє рілля, яке ще у ХYІІІ ст. не перевищувало 1/7 частини загальної площі Речі Посполитої, мешкало аж по 15 – 20 осіб. Вони таки отримували на цій досить родючій землі доволі різноманітних продуктів, особливо зерна, бо активно торгували ним, в часи великого литовського князя Вітовта, навіть із Генуєю.
Загалом прилаштована під рілля земля могла мати на Волині та Подолії, за межами лісів, які займали тоді ѕ їхньої загальної площі, близько 550 тис. влок, тобто 165 тис. старовинних ланів. Але з них навіть наприкінці ХYІ ст. під власні потреби населення в заселених місцевостях Волині та Подолії виявилися задіяними для сільськогосподарського виробництва лише 13 тис. ланів, бо кожен з тих вже «піднятих» ланів потребував ще й робочих рук дорослих чоловіків і їхньої важкої повсякденної праці для отримання врожаїв – само зерно нічого там для людей не родило і в комору «не лізло», як би цього не наголошували (бажали прадавньому суспільству) деякі історики, а отримати звичайний тоді, досить низький врожай «сам 3», можна було лише засіявши по 4,2 млн. зернят насіння на кожний гектар (в 1,1 раз більше на десятину), а потім зібравши, вручну, те що з них вродило, та ще й певним чином обробивши те зібране збіжжя. Згідно наведеним вище розрахункам ті 13 тис. ланів були спроможними прогодувати тільки спільноту у 435 тис. осіб, причому на рівні мінімального забезпечення тих осіб потрібними продуктами харчування.
Разом з тим, якщо в згаданих (теоретичних) розрахунках ще й врахувати загальну кількість буцімто гнаного татарами і турками за ті півтора сторіччя до неволі населення Волині та Подолії, а інколи історики ведуть розмову про цілі когорти взятих до тієї неволі, аж по 80 тис. осіб за окремий набіг, це колона бранців по 8 осіб в ряд довжиною в 5 км, то для досягнення на цій території наведених вище демографічних показників чисельності їхнього населення в останній третині ХYІ ст. обов’язково довелося б збільшувати початкову кількість тих мешканців в часовий період початку ХY ст. принаймні в декілька разів. Тобто доведеться вважати, що населення тоді було там більше, ніж через 140 років, а таке припущення виглядає повною нісенітницею, навіть лише з точки зору кількості задіяних на цих землях під сільськогосподарське виробництво, і це через сторіччя (!), ланів, хоч пусті села Барського повіту, в 1530 – 1540 роках кожне друге, буцімто давали для цього висновку певний фундамент [236].
Можливо, однак, що таке саме потрібно було б зробити також і для кількості населення самої останньої третини ХYІ ст., зовсім не враховуючи при цьому взагалі кількості реально задіяних під сільськогосподарське виробництво ланів, щоб тільки було чим «задовольнити» усі вигадки чисельних нині істориків про буцімто буремні події тих часів і постійні втрати того населення – «одесную і ошуюю». Оскільки через сто років на Волині та Подолії, навіть за всіх прийнятих вище штучних сприятливих умов існування того населення, його загальна кількість, якщо спиратися в розрахунках на означений початковий демографічний показник його кількості у 400 тис. осіб, і користуватися показником його природного приросту у 0,5 %, ніяким чином не могла перевищити 600 тис. осіб.
Наразі його тоді було там таки значно менше, бо в 1653 р. поля в тій місцевості «на 10 днів» можна було купити за 10 копійок, або за 5 рублів їх можна було купити аж на 2 версти, тому що у її власників, за тотальної відсутності селян-робітників, «та земля, яко ізлишняя, впусте лежала» [216]. Тобто вже «підняті» у ХYІ ст. поля тоді не оброблялися та заростали будяками, бо їхні врожаї не були потрібні наявному у 1653 р. населенню. Таке стало, головним чином, наслідком трьохрічної епідемії чуми, яка «гуляла» територією Правобережної України з 1651 по 1653 роки. У більшості істориків сформувалася думка, що втрати населення при тій страшній епідемії досягли тоді половини від його початкової кількості на цій території.
Однак внаслідок усіх «революційних подій» першої половини ХYІІ ст. ті втрати населення також поставали вже аж надто суттєвими, але рівень смертності на зазначеній території піднявся ще значно раніше. Бо «сім років пісних» на початку того століття, коли голод і голодомор лютували на всій території Східної Європи, призвели до того, що вже в першій третині сторіччя загальна кількість населення української території почала поступово зменшуватися, а щорічна площа засіяної землі, і з нею кількість отриманого тим прадавнім суспільством зернового врожаю, спадати. Разом з тим близько середини того сторіччя на Правобережну Україну просто навалилися суцільні біди: в 1639 році на її території була сильна посуха, в 1645 та 1646 роках хліб там з’їла сарана, в 1649 та 1650 роках мав місце страшний неврожай і великий голод, в 1656 році знову була посуха, а в 1660 та 1662 роках усю ту територію знову охоплював голод, який «завершився» в 1663 році новою епідемією чуми [219].
Така сама епідемія чуми вирувала там і після попереднього великого голоду, у 1651 – 1653 роках, при цьому вона розпочалася тоді, на тлі вже двохрічного голодування суспільства, внаслідок масового споживання їм різних малоїстивних продуктових сурогатів, які дуже суттєво послаблювали людський організм, дуже активно. А «гуляла» та чума по всій території Правобережної України, аж три роки поспіль, внаслідок постійного переміщення там великої кількості військ, жолнери якого також хворіли. Відомо, наприклад, що в 1652 році у війську Богдана-Зиновія під Кам’янець-Подільском взагалі мав місце мор, причиною якого тоді вважали «втому війська від бойових дій» [220].
Ці «революційні» часи ХYІІ ст. постали для України настільки насиченими різноманітними бідами, що саме для неї тоді таки повною мірою виправдовувалося середньовічне закляття:
« Від чуми, голоду та війни – ізбаві нас, Господі ! »
Між тим окремими істориками стверджується, що лише за один календарний рік – 1664 – в Правобережній Україні (тобто з додаванням Київщини, бо весь південь цієї землі був тоді ще повністю безлюдним) буцімто було вбито 120 тис. людей, та буцімто ще 60 тис. осіб татари тоді угнали в полон, ще й знищивши при цьому весь вирощений на цій території врожай зерна [202]. І таке сталося після жорстоких голодувань початку та ще більш жорстоких багаторічних воєн Богдана-Зиновія середини ХYІІ ст., та вже після зазначеної вище трьохрічної епідемії чуми.
Одночасно наголошується, що під командуванням самого Богдана-Зиновія в 1654 р. знаходилося до 300 тис. вояків, бо в 17 полках йому буцімто присягнуло тоді 127.338 жолнерів, причому співвідношення поміж присягнувшими та не присягнувшими жолнерами становило 1:2,5. Зважаючи на те, що співвідношення дорослих чоловіків (тих жолнерів) до загальної кількості населення становило 1:4 (наразі навіть 1:5), то все населення, яке могло забезпечити Богдана-Зиновія тією кількість жолнерів, повинно було становити в 1654 р. ніяк не менше ніж 1,2 млн. осіб [217]. Чи могла його «додати» до чисельності населення Правобережної України ще й Малоросія – окреме питання, але власного її населення в кількості розрахованих вище за штучних умов повної відсутності геть усіх природних та «людських» негараздів 600 тис. осіб було для цього безумовно що обмаль.
Однак, враховуючи разом все згадане вище – про голод, війни, чуму та татар, у викладі сучасних істориків про «події» тих часів, залишається тільки вважати, з точки зору демографічної статистики, що «задіяні» в них ними люди тоді просто кожен рік «виростали», можливо на спеціально відведених для цього полях з певним «наземом», як якісь будяки, або їх там споконвіку жило набагато більше, ніж могли прогодувати «підняті» лани, і вони таки звикли тоді постійно забезпечувати себе божою їжею саме з повітря – славнозвісною «манною небесною». Або, скоріше за все, багато з того, про що постійно наголошується сучасними істориками, є лише їхньою «художньою вигадкою», бо всі вони мусять щорічно друкувати «щось новеньке».
Між тим навіть наприкінці ХYІ ст. «піднятих» ланів в цих землях ледь вистачало, щоб дійсно забезпечити продуктами харчування спільноту у 400 тис. осіб. Звичайно, ніяким чином не були «підняті» ті лани і раніше, бо таке обов’язково повинні були робити люди, яких суспільству наразі просто бракувало де взяти в тій «пустелі», про довгострокове існування якої наголошували ті самі історики, або просто їх там не було за реальних обставин життя того стародавнього суспільства.
Не вирішує проблеми і штучне підвищення природного приросту тут населення в пору середньовіччя до (теоретично) максимально можливого рівня у 3 %, при якому його чисельність подвоюється всього лише за 25 років, тобто за одне покоління. Звичайно, що така взагалі суто штучна вигадка про практичну відсутність смертності серед немовлят є, по-перше, повністю хибною, а по-друге – цю величезну кількість різновікової малечі тоді ще й взагалі не було б кому годувати. Бо для «забезпечення» іншої вигадки істориків, про 60-тисячні колони бранців, татари і турки були б «вимушені» добирати до них тільки дорослих осіб чоловічої статі, саме лише які і були спроможними «підіймати» ті лани та виконувати на них повсякденні важкі сільськогосподарські роботи, причому кожні кілька років. Між тим «та земля, яко ізлишняя, впусте лежала» [216], тобто вже в 1653 році на цій території не існувало потреби забезпечувати продуктами харчування навіть і попередню спільноту у 400 тис. осіб.
Таким чином, в намальованій сучасними дослідниками історичній картині прадавніх «постійних набігів» та воєн щось вельми «не в’яжеться» поміж собою. Бо якщо спиратися на розраховані показники демографічного стану суспільства наприкінці ХYІІ ст., то виходить, що його було тоді на території Правобережної України ніяк не більше, ніж на початку ХY ст.. За подібних обставин про формування будь якого національного етносу взагалі нічого говорити не доводиться.
Тому існуючу на наш час картину перебігу життя принаймні двох місцевостей Правобережної України – Волині та Подолії, з ХY по ХYІІ ст., таки доведеться колись добряче виправляти. Згаданий вже попередньо документ [189], що дозволяє реально відстежити долю багатьох волинських родів і безумовно дає певні свідчення про їхнє повне збереження на цій землі у весь той час «постійних набігів» та воєн середньовіччя, забезпечує для цього цілком конкретні підстави.
Внаслідок цього саме з вказаною вище українською шляхтою (литовської основи) почалося в першу чергу родинне спілкування у Родів дійсно російської основи, які перебралися мешкати на Волинь в першій половині XYI ст.. Власне спільні нащадки цього родинного спілкування і заклали підвалини вже другої генерації української шляхти в Речі Посполитій. Тільки згодом, принаймні ще через два покоління, в тих місцях постав наступний етап змін – ополячення родів тієї добряче мішаної основи, вельми характерної саме для українського етносу, а не якихось Родів “безумовно руського походження”, про які йшла мова в публікаціях істориків Російської Імперії.
Лише після того, як великому князю Вітовту вдалося остаточно підпорядкувати Володимирську Русь, надану під його управління польським королем та кузеном в 1393 р., а в 1411 р. ще й отримати під своє начало Подолію від Корони, були приборкані некеровані процеси міграції литовської шляхти на ці землі. Однак скоріше за все перелам в темпах тієї міграції настав трохи раніше – у 1410 р. Тоді літом все військо Польщі, великого князівства Литовського, 7 хоругв Червоної Русі та їхніх спільників – загалом 91 хоругва – було на Грюнвальдському ристалищі, де з нього полягло, за деякими старовинними оцінками істориків, багато десятків тисяч вояків, в тому разі доволі мешканців Червоної (Галицької) Русі. Але в дійсності втрат (навіть із обох протиборюючих сторін) там було значно менше, бо взагалі уся чисельність об’єднаного союзного війська, за оцінками нинішніх істориків, становила не більше 45 тис. осіб, тобто в середньому одна хоругва, на їхню думку, налічувала буцімто 500 осіб.
Хоругву в ті часи мав право підіймати над військовим підрозділом лише полковник, і це була його особова хоругва, а тому полковнику підпорядковувалися ще шість ротмістрів із своїми загонами. Однак кількісний склад тих загонів був цілком певним чином обмежений (рота !) і всі сім загонів військового підрозділу не могли забезпечити зазначеної вище чисельності хоругви у 500 осіб. Так, наприклад, великий князь Вітовт привів до Грюнвальду 11 тис. війська, а загалом 40 хоругв, з яких там нібито і полягла половина [210]. Однак, за іншими сучасними даними, союзне військо втратили тоді взагалі лише 4 тис. осіб вбитими і 8 тис. осіб пораненими [215].
Чотири хоругви, що тоді виставили, разом з польськими загонами, Волинь та Поділля, таким чином привели до об’єднаного союзного війська ніяк не більше ніж 2,0 тис. жолнерів. Ці жолнери, з українських місцевостей, становили (якраз) близько двадцятої частини від кількості голів тих 35 тис. родин, які, згідно результатів наведених вище розрахунків, мешкали в ті часи на території цих двох земель. Саме цю дещицю, яка взагалі могла бути ще меншою, якщо взяти до уваги іншу кількість вояків союзної армії поляків, литовців та росіян, про яку постійно ведуть перемови сучасні російські дослідники з історії тих прадавніх часів, спираючись при цьому на цілком реальну чисельність хоругви тільки в 350 осіб [189], що дає в результаті лише 32 тис. вояків союзного війська [204], зазначені родини Волині та Поділля таки мали змогу знаряджати до того війська, не наражаючись при цьому на голодування. І саме вона становила тоді їхній державний обов’язок – виставляти по одному добре озброєному вояку верхи, тобто «сам», від восьми селянських дворів, та вояка верхи разом із ратником, на двох конях, тобто «1 кінь» – від двадцяти.
Безумовне виконання того обов’язку в ті часи, коли на Грюнвальдське ристалище були кинуті геть усі наявні військові резерви Корони та великого князівства Литовського, бо там вирішувалася доля цих двох держав, дозволяє провести незалежне дослідження кількості населення окремих їхніх земель, спираючись при цьому на конкретні найменування окремих хоругв. Для Волині та Подолії одержані при цьому результати, цілком можливо що таки наявної на їхній території кількості населення, добре співпадають із розрахованими по наведеним вище демографічним показникам.
Всі інші дорослі чоловіки мусили між тим виконувати сільськогосподарські роботи, особливо літом, в страдну пору зборів зернового врожаю, коли день рік кормить, і були таким чином практично не мобільними. Жінки виконувати ту їхню виснажливу сільськогосподарську працю були просто фізично неспроможними і тому голодування родин, за відсутності їхніх голів на літніх сільськогосподарських роботах, було «забезпечене», з усіма сумними наслідками цього явища для того прадавнього суспільства. Скориставшись обставиною, що Галицька та три Подільські хоругви були центром польського війська і таки втратили багато вояків, татари в цей слушний для них момент здійснили черговий набіг сюди по “чорному шляху”, але цього разу, не отримавши опору, пішли далі Сокаля, пограбувавши міста Володимир та Луцьк, де сплюндрували безліч народу [19].
Подолію після того набігу було передано Вітовту в першу чергу з метою подальшої її колонізації і швидкого відновлення там кількості господарських підданих та військових. Одночасно така сама мета постала в його планах і по відношенню до Володимирської Русі, найулюбленішого ним краю великого князівства. Але вже одразу після надання Родам литовських бояр-католиків Городельською унією 1413 р. шляхетських привілеїв безпосередньо в самій Литві, бажання етнічних литовців та литвинів залишати свою батьківщину та рідні оселі доволі згасло. Ще більше воно спало після проголошення наступних 5 уній і мабуть що взагалі припинилося близько 1430 – 1435 років, коли померли великий князь Вітовт та король Ягайло (Владислав ІІ) – натхненники тієї політики південної колонізації.
Тому заплановане перетворення українських земель у нагальні провінції Литви, яке в ХY ст. починалося другим за лічбою, але цього разу керованого владою, етапом переселення литовської шляхти на ці землі, великий князь Вітовт повинен вже був робити на особливих умовах – ґрунти цим мігрантам (переважно військовим із його бойової дружини та «двору») стали даруватися там за формулою, яка закріплювала майнові права нових (а також і старих) переселенців та одразу обумовлювала їхні обов’язки: “довіку даровали, записуєм та довіку записали” і «службою тою, що і інші бояре-шляхта» [20].