ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

Підвалини Роду.

Скоріше за все, що саме на етапі цього керованого владою переселення литовської шляхти, на ловах королівських ще при Жигмунді та Казимирі, в “поліссі” північної частини Володимирського повіту, в Смидінській землі, досить великі орні ґрунти (близько 138 га), луга, урочище, нерухомість, а також острів доброї землі в селі (Пустий) Хотівль та на острові Хотівль, що під м. Вижва на р. Вижва, а ще добра і ґрунти в селах Городищі, і, можливо, Мизові, яке в 15 верстах, а також в селі Паридуби, загалом мабуть усі 10 влок, були даровані та довічно записані, на умовах несення панцирної військової служби, мігрантові з вищезгаданого Роду Нецевичів литовської основи. В Російській Імперії у ХІХ ст. ці землі стали Седлищенською волостю, Ковельського повіту, Волинської губернії.
Документи про це давнішнє дарування Рід спромігся зберегти аж до 1663 р., принаймні у вигляді «дарчих грамот» князя Михайло Сангушко [10]. Найвірогідніше, що в часи переселення в Україну прізвище того мігранта, на батьківщині сформоване за законами фонетики старобілоруської мови, було ще Нацович [21], але за законами фонетики польської мови, розповсюдженої тоді на українській землі, могло одразу писатися тут як Nacewich та Necewich, або Nacewski та Necewski.
Ніяких згадок про римську генерацію династії (про що піде мова пізніше) і певних подробиць історії життя цього засновника українського відгалуження згаданого литовського Роду на Волині, ім’я якого не збереглося, не маємо. Однак беззаперечно, що у нього була родина та діти, принаймні троє синів, яким була залишена та спадщина, і можливо що він визнавав православ’я, яке споконвіку було розповсюджено саме у Ковлі. Через деякій час помешкання в анклаві із староукраїнською мовою спілкування закони фонетики цієї мови призвели до постійної зміни прізвища того засновника на суто українське – Нецевич, з двома м’якими за вимовою голосними літерами «е», а згодом і на прізвище «остаточної» саме для законів фонетики староукраїнської мови форми, м’яка вимова голосних літер якої передавалася вже, суто українським по формі, записом - Нецієвич або Нецієвскі [22].
Звичайно що запис того остаточного по формі українського прізвища Роду латиницею при відтворені його на польській мові – Neciewich, також цілком певно потребував щоб сполучення двох його латинських літер “іе” читалося при вимові останнього запису як одне м’яке “е”, і це, згідно законів фонетики польської мови, задовольнялося. Оскільки між тим українська мова, на відзнаку від російської, сприйняла до складу свого словарного запасу доволі багато слів із польського словника, в тому разі таких, які включали сполучення латинських літер “іе”, то для зазначення необхідності їхнього постійного м’якого прочитання і належної заміни цього сполучення при запису таких слів кирилицею, до української абетки взагалі була введеною окрема, завжди м’яка за вимовою, літера – “є”.
Однак в даному випадку, щоб не лише відбулося м’яке прочитання голосної літери “є” при вимові цього прізвища сучасною українською мовою, але щоб зазначити ще й вимоги фонетики стародавнього її варіанту по м’якому прочитанні в ньому принаймні приголосної літери “ц”, виявилося простіше за все взагалі використати, для об’єднання цих обох фонетичних вимог в записі того прізвища, комбінацію одразу двох українських “м’яких” літер “іє”. Разом з тим треба було б звичайно не лише проголошувати про пом’якшену вимову в тому, або подібному, прізвищі першої української голосної літери “е”, але й взагалі наважитися замінити її при його записі зазначеною комбінацією двох “м’яких” літер “іє”.
Принаймні, як вважали окремі дослідники на початку ХІХ ст., в привілеї на пусте Ярополкове дворище, виданому ще у 1427 р., прізвище його нового володаря було буцімто вже записаним саме у «примусово» м’якій формі його вимову, бо на польській мові вони відтворювали його тоді як Nieszewicz (Jasko) [198]. Тобто, з точки зору нащадків, які жили через чотириста років, така вимова вже в той прадавній час була правилом, згідно законів фонетики староукраїнської та старопольської мов. Дійсно, згодом такі заміни латинської «е» на сполучення «іе», при початку належного прізвища, відбувалися, реально, досить таки часто.
Так в документі 1619 р., оригінальний текст якого зберігся [140], прізвище одного з членів розглядаємого Роду було занотовано на латиниці, у «повно розмірному» варіанті його написання, взагалі досить таки незвичним для наших часів чином – Nieciejowski, що означає, згідно законів фонетики староукраїнської мови, його вимову як Нєцієйовскі, з використанням двох “м’яких” літер “є” та (примусовою) м’якою вимовою двох приголосних “ц” і “н”, а його вимову російською – як Нецеёвский (або згідно її попередньої транскрипції - Неціовский). І схожим чином писалося, вже у «скороченому проміжному» варіанті, прізвище осіб одного Дому родовитої польської і литовської шляхти наприкінці ХYІІІ ст. – Nieciewski [196], тобто згаданий вище Рід таки зберігся до тих часів та безперечно існував понад два століття поспіль в буремні часи середньовіччя на теренах України.
Між тим типова заміна прадавніми писарями окремих літер та деяких їхніх сполучень у словах з польської мови на латиниці (наприклад c-cz, s - sz, i-ie і таке інше), особливо тих, які означали власні назви географічних пунктів, а також окремі прізвища та імена, була тоді скоріше за все правилом і взагалі не бралася до уваги в середні віка. В результаті маємо суттєве різноманіття записів певних прізвищ, бо частина з тих писарів мала ще й власні уподобання при замінах деяких літер кирилиці на літери латинські, і навпаки, тому зараз ті прізвища доводиться виправляти, щоб не збільшувати чисельність прадавнього загалу та хоч деякою мірою забезпечити дієвість існувавших в ті часи законів фонетики. Звичайні описки писарів додають до цього наразі все інше і їх також треба брати до уваги.
Сполучення двох латинських літер “іе” саме на початку прізвища Роду, який досліджується, збереглося також в документі 1659 р. [154]. Та й взагалі в зазначені часи українська “м’яка” голосна “є” використовувалася мабуть у всіх тих прізвищах, які починалися літерою “н”, за якою йшла голосна “е”. Принаймні в 1680 р. в поміннику Ввіденської церкви у ближніх печерах Києво-Печерської лаври, у поминальному записі по своїй чисельній малечі київського міщанина із структурно дуже близьким для членів розглядаємого Роду прізвищем – Нєчаєвич (Сила Іванович), запис його прізвища стародавніми ченцями на староукраїнській мові було зроблено саме означеним вище чином, тобто через дві “м’які” українські голосні літери “є” [188].
Але прискіпливе виконання розгляду чисельних фонетичних розвідок подібного плану в записах прізвищ по стародавнім варіантам української, білоруської та польської мов може спрямувати це генеалогічне дослідження далеко в сторону від самої суті подібної справи. Тому було вирішено кінець кінцем просто зупинитися на варіанті запису згаданого українського прізвища на сучасній українській мові саме у вже наведеному вище вигляді – Нецієвич [22], щоб хоч таким чином чітко відрізняти його прадавніх українських носіїв від їхніх родичів, різних за місцем походження, де вони власне отримували сформоване по законам мови тієї місцевості прізвище, а саме тих членів Роду Нецевичів, про яких буде йти мова далі. Бо вже до цієї форми кінець кінцем в переважній кількості випадків трансформувалося дійсне прізвище цього українського Роду при існуванні його декілька сторіч поспіль в російськомовному (та імперському, яке взагалі заперечувало існування будь якої «української мови» і навіть забороняло читати на ній молитви) середовищі.
Разом з тим є певний сенс розглянути прискіпливіше записи аналізуємого прізвища на латиниці, з урахуванням законів фонетики староукраїнської та польської мов, при “скороченому проміжному” варіанті того запису – Nieciewich (Nieciewski), який використовувався у ХYІІІ ст. [196]. Бо саме така форма запису цього прізвища, українського по суті, була вже давно використана у документі, який написано ще в 1420 р. (індикта 4). Мова йде про перепис (регістр) хоругв, який було виконано в той час “за власної волі господаря Короля його милості Владислава-Ягейло другого” [189].
В ті далекі часи так воно сталося, що аж до кінця ХYІІ ст. в Роду на той час стольника та мечника мстиславського Владислава Купця (Kupcia), як родинну реліквію, зберегли пергамент, на якому у згаданому позаминулому 1420 р. під Ражтемборком (згодом – Растемборк) був зроблений регістр полку Василя з Жиндрана Косціолковського. Містечко Растемборк, а по німецькі Растембург, знаходилося в повіті Rastemburg, regierungsbezirk Konigsberg (Krolewicka), який перебував тоді у складі Східної Пруссії – ось в яку далину закидала в ті часи полки з Волині нелегка доля вояків. Це один з двох виготовлених екземплярів того регістра, який згодом не був, як належало тоді, переданий з канцелярії полку до коронної метрики або скарбниці.
Цей полк налічував у своєму складі 7 хоругв і на чолі однієї з них перебував в ті часи далекий пращур Роду зазначеного стольника – Перхур Перхурович Купця, ротмістр його королівської милості. З якоїсь нагоди саме до рук цього ротмістра в ту позаминулу пору чомусь потрапив і в результаті залишився зберігатися в його Роду пергаментний полковий регістр, який мав привішені на шнурах печатки полковника і усіх шістьох його ротмістрів. Зміст цього пергаменту “слово в слово” був вписаний 10 січня 1687 р. до вілкомирських земських книг.
Тут одразу виникає багато запитань: яким саме чином потрапив тоді, наприкінці ХYІІ ст., з Волині до Жмуді той пергамент, або де та у кого, скоріше за все, він там зберігався аж чверть тисячоліття поспіль, бо Жмудь знаходилась буквально поруч з нинішнім Калінінградом, який раніше був Koninsberg. Але все це передбачає вже необхідність визначатися з родоводом тих Купців, що зовсім не є метою цієї розвідки. Згодом зміст того пергаменту, який було втрачено, із належно виготовленої копії (випису) з означених земських книг був у 1689 р. ще й перенесений до книг головних трибунальських справ. Саме звідти вже була зроблена письмова копія, яка існує зараз у вигляді окремого документа того регістра і про яку буде йти мова далі [189].
У цьому документі зазначається, що в панцирній хоругві полку, якою командував ротмістр Дмитро Довкевич, та яка мусила налічувати 50 вершників, на приведених ним особову до шеренг того полку 12 конях сиділо 7 шляхтичів та 5 рабів. Першим з тих шляхтичів і була зазначена особа на згадане вище за конструкцією прізвище, але воно виявилося записаним в тій останній, вже четвертій, письмовій копії полкового регістру в трохи зміненому в порівнянні з досліджуваним нами прізвищем вигляді – Niesiewski, без зазначення імені його носія.
Між тим у переліку давніх цупких литовських чоловічих імен, які починалися кириличною літерою “н” і закінчувалися саме літерою “с”, існувало лише єдине – Нос, від основи якого мусило формуватися і формувалося належне родове прізвище. Згідно законів фонетики старобілоруської (західно-російської) мови, якою споконвіку користувалися у великому князівстві Литовському за відсутності власної письмової, це прізвище могло бути записано лише як Носович. Дійсно, через сторіччя, в узагальнюючому “пописі” всього війська того князівства 1528 р., наведене прізвище зустрічалося багато разів і лише одного разу там було зафіксовано боярина, який буцімто мав прізвище Насевич. При цьому той боярин, на відзнаку від інших, чомусь не належав до війська якогось певного воєводства, волості або повіту. Разом з явним порушенням в тім прізвищі, при записі голосної після “с” (та “н”), законів фонетики старобілоруської мови, все це дозволяє зробити ще й цілком певний висновок про наявність помилки у одного із чисельних переписувачів того “попису” при записі згаданого вище прізвища кирилицею, яку він так і не виправив, просто залишивши фантомного боярина “без фундаменту”. І саме така ж помилка була зроблена при копіюванні документа 1420 р.
В цих випадках суть помилки полягає у заміні лише однієї літери в конструкції тих двох прізвищ, однак це чітко визначається, бо одразу порушуються закони фонетики та формальні основи їхнього формування: кирилична літера “ц”, замінена на “с” в прізвищі Насевич, та латинська літера “с”, замінена на “s” в прізвищі Niesiewski, тобто в дійсності прізвище цього панцирного військовослужбовця-шляхтича було Nieciewski. Між тим в окремих випадках латинська літера “s” при записі подібного прізвища можливо таки існувала, принаймні у деяких з писарів. Так, наприклад, порох добржанський животовського деканату був записаний ними під прізвищем (Ян) Niesiewich [190]. Тим більше, що принципово може цілком існувати і варіант запису схожого прізвища подібної конструкції - Niesieсki, та навіть Nieszewski, але для відтворення таких прізвищ потрібно вносити в написане у регістрі вже аж надто суттєві зміни. Між тим прізвище Niesieсki в ті часи неодноразово відтворювалося писарями як Nieсieсki (та навіть Nieczycky), тобто згадані заміни літер були тоді у стародавній польській мові цілком постійним та звичним явищем [200].
Визначити місце формування полку Василя з Жиндрана Косціолковського досить таки легко, бо по багатьом десяткам прізвищ, в тому разі цілковито унікальним, регістр його вояків співпадає з прізвищами тих родів, які наприкінці ХYІ ст. мешкали в місцевості поблизу міст Володимира, Ковля та Луцька. Тобто не зважаючи на 150 років «постійних набігів» татар і турок всі ті роди на тій території збереглися. Тому чи взагалі відбувалися ті набіги, або чи мали вони якісь суттєві наслідки для її постійного населення, окреме питання, торкатися якого взагалі не будемо.
З цієї ж місцевості походили в 1420 р. і ті окремі шляхтичі із полкового регістра, для яких там виявилися наведеними також місця їхнього помешкання. Таким чином означений Niesiewski (Nieсiewski) найвірогідніше також був мешканцем волинської місцевості на час формування того полку, а судячи з напису його прізвища латиницею – вже досить таки давнім мешканцем. Таке цілком можливо, бо Волинь було віддано “під руку” великого князя Вітовта у 1393 р., а маси литовців та литвинів емігрували туди ще з часів коронації Ягайла.
Саме панцирний військовослужбовець верхи з Волині вже на початку ХY ст., та єдина у полковому регістрі особа на прізвище Nieсiewski (Niesiewski), може вважатися засновником, або принаймні сином засновника, Роду бояр-шляхти Нецевичів цієї місцевості, генеалогія яких розглядається в цій розвідці.
Про життя нащадків засновника, які в середині ХY ст. залишилися “на дворах” в селах Хотівль, Городищі, Мизові і Паридубах, та про життя наступних поколінь започатих ними тоді українських гілок Роду, які зберегли за собою добра та землі, даровані в позаминулі часи литовському мігрантові, також ніяких документів нажаль не залишилося. Є тільки свідчення, що в 1568 р. «війтом села Паридуби» був Ілля Нецієвич [23], мабуть що один з останніх представників вже цілком українського Роду, оскільки після нього всі землі та добра перейшли до бокових родичів, членів в свій час започаткованої саме цим українським Родом «власної» литовської гілки Роду, які переїхали після порубіжної межи мешкати до України. Однак треба безумовно врахувати, що лише саме існування на Волині українських гілок Роду литовського походження впродовж ХY та XYI ст. дійсно дозволяло російським історикам зарахувати цей Рід до переліку давніх боярських родів Правобережної України [14].
Так король Казимир (Ягеллончик) повідомляв луцького старосту та маршалка пана Івана Ходкевича, 2.YІІІ.1478 р., що панна Васильєвая Копачевича скаржилася йому на пана Василя Павловича і панну Михайлову Нацевича «про кривди в землі, в сіножатях, і в ловах, і в інших речах» [244].
Цілком вірогідно, що литовський княжий рід Сангушків, «дарчі грамоти» якого мали шляхтичі Нецевичі, також з’явився на Волині в часи великого князя Вітовта. Принаймні завжди вважалося, згідно їхньої родової традиції, що засновник цього Роду, ратненський князь Федор Ольгердайтіс (Ольгердайтович), онук великого литовського князя Гедиміна, помер саме тут в 1431 р., причому вже у дуже старечому віці. Бо з’явився на світ Федір (Теодор або Феодор) шостим сином у першому шлюбі свого батька, знаного Ольгерда Гедимінайтіса, який стався 1318 р., і виріс серед 5 рідних братів та 4 сестер, що свого часу досягли, народившись в цій родині, віку повноліття. А його батько спромігся мати із своєю другою дружиною, ставши тоді вже великим литовським князем, ще 7 синів та 5 дочок, та встиг виховати і підготувати з них по собі наступника – великого литовського князя з 1377 р., а згодом ще й польського короля з 1386 р., Ягайла (Владислава ІІ).
В часи середньовіччя, коли з тисячі новонароджених через рік в живих залишалася ледь третина, така значна чисельність дорослих нащадків в родинах Ольгерда, Наримунта та інших 5 синів і 4 (чи 6) доньок від трьох дружин великого литовського князя Гедиміна, свідчить про дуже здорову (сильну) генетичну спадковість усіх окремих гілок цієї династії. Мабуть саме внаслідок цього вона кінець кінцем започаткувала декілька десятків князівських родів Російської Імперії, а родини, що їх створили жінки, які походили в свій час від тих Гедиміновичей, також в цьому сенсі переважно процвітали, бо потім довго ще не переривалися родові лінії чисельних потомків тих жінок.
Як встановили дослідники з генетики, зараз кількість нащадків по Темучину, який також жив саме в ХІІІ ст., становить аж 16 млн. осіб. Тому, враховуючи все викладене вище, цілком не виключено, що Гедимін теж може належати до когорти тих «мільйонерів» по своїм нащадкам. А надав йому цю можливість саме батько, великий литовський князь Лютувер, інші діти якого, великий литовський князь Вітень та Воїн, рідні брати Гедиміна, нащадків по собі між тим взагалі залишити не спромоглися – такою вже виявилася їхня доля, не зважаючи на сильну генетичну спадковість.
Не виключено, що сам Лютувер таки отримав ці гени від римського пращура ще з Х ст. – наслідки союзу останнього із жіночою особою місцевого населення (лівів) виявилися, таким чином, напрочуд вдалими для збереження «римського генофонду» у тих його нащадків, які з’явилися. Певна войовничість значної кількості литовських носіїв того «римського генофонду» не підлягає сумніву. Мабуть саме в результаті цього з часом литовська нація сподобилася створити, і потім виявилася спроможною століттями підтримувати «у робочому стані», своє величезне державне об’єднання – велике князівство Литовське.
Однак у ряда дослідників в свій час виникла та існувала альтернативна версія про походження княжого Роду Сангушків – від іншого з синів Гедиміна, згідно якої він буцімто започаткувався від Любарта-Дмитра Гедимінайтіса. Між тим родова традиція завжди має більше підстав під собою, ніж будь яка гіпотеза дослідників, тому князям Сангушкам, які вважали свій Рід прямим нащадком саме Ольгерда, не було необхідності виводити його від стрийченого брата того засновника, Любарта.
Як відомо, народився Ягайло у другому шлюбі батька, який буцімто мав місце в 1350 р., першою дитиною, а як дата його народження дослідниками реально розглядається проміжок часу від 1348 до 1352 р.. Таким чином Федір цілком міг прожити навіть близько ста років, трохи перевершивши за цим показником не лише вік вінценосного стрийченого брата (82 – 86 років), але й батька (81 рік або 97 років, за різними існуючими про час народження Ольгерда даними). Однак в новітній (переважно – дискусійній) «Енциклопедії історії України» вік тому Феодору вкоротили одразу на 37 років, і в результаті вийшло так, що його просто досить літній онук буцімто помер аж через 115 років після діда, і це в ті часи, коли одне покоління Роду становило зазвичай лише 24 роки.
Мабуть саме з волі того стрийченого вінценосного брата, який мав доволі рідних братів і сестер, син князя Феодора з часом втратив ратненське князівство, залишене йому батьком, і кінець кінцем його нащадки опинилися під владою кузена Вітовта на Волині, де цей Рід спочатку володів фактично лише невеличким за розмірами земельним уділом, який тільки за сімейним походженням того Роду можна було умовно називати та вважати «князівським».
Князь Феодор з дружиною Ольгою, яка також походила з княжого Роду, мав наступників, трьох синів – Федота, Семена та Лазаря, звичайно князів Федьковичей, один з яких отримав прозвисько Сангушку (в ті часи це був пом’якшений варіант імен Олександр, Василь або Семен). Однак наступне покоління цього вже волинського Роду отримало це прозвисько, «надане» ще за литовськими правилами найменування особи на ім’я «Сенька» (Сенкушка або Сангушка), у вигляді свого прізвища, яке на віка закріпилося за цим княжим Родом при трьохрівневій системі ідентифікації конкретної особи, прийнятій в Україні. Князь «Сангушку» Федькович залишив по собі чотирьох синів – Івана, Василя, Олександра та Михайла.
Князь Михайло Сангушко (Ковельський) народився звичайно доволі раніше 1455 р. – року смерті свого батька. Відомо, що разом з кузеном Іваном він хазяйнував на Смидінський землі ще за часів короля Казимира ІY [10]. Цілком вірогідно, що з метою закріпити ту землю «за собою», кузени почали видавати власні «дарчі грамоти на ґрунти» тутешнім мешканцям, підданим господарським, навіть значно раніше 1492 р., коли вони таки отримали ті ґрунти під «свою руку» від його наступника. Дійсно, реагуючи на звернення господарських підданих про неподобства і загарбання земель, якими вони володіли “споконвіку”, з боку князів Сангушко, король Казимир ІY навіть наказував знести започате кузенами місто Вижва.
Звичайно, що замінювати дарчі документи діючого багато років монарха (Казимира) в ті часи навряд би хто міг наважитися. Тому за його життя скоріше за все свої «дарчі грамоти» тутешнім землевласникам кузени могли виготовляти лише як копії з більш давніх дарчих грамот його попередників, які вже були у тих землевласників – в першу чергу з дарчих документів великого литовського князя Вітовта. Зрозуміло, що видача будь-яких «дарчих грамот» взагалі припинилася 1508 р., коли князь Михайло помер.
Повернення, після порубіжної межи, з Литви на землі вже стародавньої батьківщизни в Волині, більш ніж через 100 років, членів литовського відгалуження українського Роду, яке започав один із нащадків засновника, на той час вже досить далеких родичів, але ще не перетнувших межи 8-го ступеня родства, може означати тільки те, що всі українські гілки цього українського Роду на ту пору згасли. Між тим належні йому на постійній основі ґрунти та добра в Волині, згідно закріплюючих такий порядок умов керованого владою переселення сюди литовської шляхти на початку ХY ст., залишалися за цим Родом, доки той ще формально існував [19].
Той один із нащадків засновника, який вже мав прізвище Нецевич, а ім’я якого, можливо, було Ярош, скоріше за все по смерті батька, невдовзі після страшного голодомору, що знелюдів етнічну Литву в 1448 р., коли у метрополії не лишилося навіть кому ховати померлих і ті в великій кількості лежали просто на вулицях міст та сіл, повернувся на свою етнічну батьківщину, можливо що на землі померлого родича з Роду литовської основи, які в свій час покинув згаданий засновник разом із своєю родиною. Таке цілком могло мати місце тому, що далекі переміщення полку, в якому ніс свою військову службу засновник Роду, навіть і в Східну Прусію, цілком можливо неодноразові, дозволяли йому певним чином підтримувати давні родові стосунки в Чорній Русі та етнічній Литві, і таким чином не втрачати контактів з родичами.
Вперше прізвище цього нащадка було зафіксовано ще до 1456 р., в документі про захист давніх прав боярських, рішення з якого приймав троцький воєвода Андрій Сакович [12]. Це рішення стосувалося прав бояр Радунських, що жили на дворі Радунь, у волосному містечку Радунь на р.Радунка, притоці р.Дзітва, яка упадає в р.Неман. Можливо, однак, що під назвою двір Радунь в ту пору існував саме Радунський замок (розміром 85 х 60 м), який знаходився на пагорбі в заболоченій місцевості біля р.Радунка, на відстані 2 км від волосного містечка. Таким чином саме сюди, в північно-західний кут Чорної Русі, в Лідський повіт (зараз це Воропайський район, Гродненської області, Республіки Бєларусі), переїхав в той час мешкати цей нащадок засновника, який емігрував з Волині.
Слід зазначити також, що саме про ці литовсько-білоруські землі, як колиску Роду, збереглася пам'ять у окремих його осіб навіть наприкінці ХІХ ст., бо свідчення про її розташування передавалося у такому незмінному вигляді через багато поколінь тих пращурів, які жили вже в зовсім іншій місцевості, і тому до цих (цілком нейтральних з усіх боків) усних свідчень тих пращурів існує цілком певна довіра.
Наступні документи по захисту прав тих самих бояр Радунських, рішення з яких послідовно приймалося королем Казимиром, троцьким воєводою Петром Яновичем і великим князем Олександром (у 1496 р.) [24], на пів століття закріпили в анклаві з білоруською мовою спілкування суто українське прізвище Нецевич,
що його в тих краях безумовно міг носити лише мігрант з України та ще найближчі нащадки того мігранта. Звичайно, що згодом прізвище наступних поколінь його нащадків в білоруському анклаві, за рахунок поступового отвердження літери “ц”, трансформувалося. Через “перехідні” форми Нацевич та Нецович протягом пів сторіччя воно знову прийняло там свою “остаточну” білоруську форму – Нацович [25, 26].
Той мігрант на етнічну батьківщину, нащадок засновника, ще мав сина із своїм українським прізвищем – боярина Радунського Андрія Нецевича, який саме наприкінці ХY ст. залишився на його місці [24]. Але вже навіть діти Андрія встигли свої прізвища трансформувати. Згідно “попису” 1528 р. – фактично першому нагальному перепису литовської шляхти, запис до якого офіційно визнавав шляхетність Роду – в великому князівстві Литовському мешкало 22 землевласника на прізвища Нацевич та Нацович. Треба зазначити, що тоді чоловіка на ім’я Андрій серед вказаних вище осіб зафіксовано вже не було [27], а між тим всі троє (чи четверо) дітей боярина Радунського Андрія Нецевича були там таки занотовані і місця їхнього помешкання наведені.
У 1538 р. їхня батьківщина, волосне містечко Радунь, налічувало 210 домівок христіан, 43 храми, ринок і мало 7 вулиць, тобто було досить великим поселенням для тих прадавніх часів, бо в ньому проживало тоді більше ніж тисяча мешканців. Оскільки кожен з тих мешканців потребував для свого забезпечення продуктами харчування ніяк не менше ніж 2 морги землі, продуктова (та земляна) проблема завжди поставала в цій місцевості доволі напруженою.
Таким чином сам “попис” залишив нам документальні докази того, що Андрій Нецевич мешкав саме в Литві за життя князя Михайла Сангушка, а його діти мешкали там багато десятиліть після смерті того князя, тобто на Волині «дарчу грамоту» від князя на ґрунти в кінці ХY або на початку XYI ст. отримали таки зовсім інші особи з прізвищем Нецевич – члени вже українського тоді Роду, які “весь час” мешкали саме в Україні.
Наступний “попис” 1567 р., та “попис” регулярного війська Литви 1565 р. – фактично другий нагальний перепис литовської шляхти, запис до якого остаточно узаконював шляхетність Роду, дав свідчення про наявність у великому князівстві Литовському вже всього тільки 9-х землевласників з тими самими зазначеними вище двома прізвищами. Всі вони, як вдалося з’ясувати, належали до трьох самостійних шляхетських родів [28]. Разом з тим треба нагадати, що багатьох бояр, які колись жили в Жмуді, серед цих землевласників не стало значно раніше, згідно перепису цієї землі 1554 р. [29].
В обох цих “пописах” прізвища Нецевич та Нацович не згадувалися. А в розділі обох “пописів”, який стосувався землі Волинської, не згадувалося навіть жодне з наведених тут чотирьох прізвищ основи Нац взагалі. Між тим оскільки немає жодного сумніву, що господарські піддані Нецевичі, панцирні бояри, мешкали в ту пору на Волині [10], а один з них навіть працював тоді урядником волості у ковельського старости і прямо називався в судових документах «дворянином», принципи, які було закладено в цій землі на кшталт виводу шляхетності її родів, не зовсім зрозумілі. Бо згідно корінним законам великого князівства Литовського, як вищі, так і нижчі посади та звання мали змогу отримувати лише ті дворяни, які не тільки безумовно володіли в ньому земельною нерухомістю, але й в кожному разі мали її саме в тих повітах та волостях князівства, де їм ті посади та звання надавалися.
Однак ті принципи виводу шляхетності мабуть залишилися незмінними і при нагальному перепису волинської шляхти вже за часів Речі Посполитої у 1603 р.. На той час три лінії литовських шляхтичів Нецевичів (та Нецієвичів), які були започатковані українською лінією литовського за походженням Роду і записані в Литві до обох “пописів”, а після порубіжної межи переїхали мешкати на Волинь, вже багато років достеменно проживали там у Володимирському повіті. Але вони також не були враховані серед волинської шляхти, навіть незважаючи на те, що отримували саме тоді від короля визначні винагороди за свою воїнську доблесть, натще земельні, безумовно поставали членами шляхетського гербового братства [30] та були досить таки заможними землевласниками і навіть писалися в судових документах «земянами» [10]. Принаймні у Володимирському повіті, який мав 557 ланів [185], цьому Роду належало тоді загалом близько 2% усіх його орних ґрунтів.
Між тим в Литві та Речі Посполитій будь хто, якщо він тільки мав землю чи ленне володіння, та служив з неї у війську, почитався за вільну людину і дворянина (шляхтича). «Бо не одне лише ім’я дворянина, а більше того – його помістя і вотчини, надані за службу вітчизні, складали в минулі часи пряму дворянську достойність» [31]. А польський сейм 7 липня 1563 р. ухвалив додатково ще й постанову про видачу таким людям дипломів та гербів, як польським шляхтичам і прийняв «Грамоту про порівняння руського дворянства і рицарства православної віри з дворянами-католиками польськими». Таким чином в випадку означеного Роду можна лише дійти висновку, що згадані «пописи» Волинської землі були, принаймні, неповними.
В 1538 р., у Литві, шляхетський герб Яніна (Janina) отримав Рід “Нацевичей і Нецевичей”, членами якого стали саме діти боярина Радунського Андрія Нецевича [32]. Це старовинний польській герб, який був започаткований в 1000 р. королем Болеславом Хоробрим. Однак з “попису” 1528 р. відомо, що син, який залишився на його місті – боярин Радунський Ян Нацевич, носив вже змінене прізвище. Такі самі змінені прізвища були в ту пору також і у двох його братів, які взагалі перебралися мешкати в етнічну Литву: боярина Жижморського Миколая, який жив в с.Нацевичі, що поряд із ставом Швейтам, біля гостинця Жижморського, та боярина Жомойтського Ґабрієля, який жив на дворі Велена. Можливо головною причиною того, що в документ (патент) на отримання герба Яніна для Роду було вписано два прізвища, став саме “попис” 1528 р., який після затвердження сеймом встиг вже до 1538 р. перетворитися на справжній довідковий посібник по литовській шляхті.
Між тим дійсним прізвищем цього Роду (на Волині) ще на середину ХY ст. стало таки Нецевич (Necewicz), але мабуть що на момент отримання того герба в Литві там членів Роду саме з таким українським прізвищем серед живих осіб вже не залишилося. На той час всі троє синів Андрія Нецевича – дійсні засновники трьох ліній цього Роду, історія життя яких досліджується в наступних розділах цієї розвідки, носили вже прізвище “перехідної” форми - Нацевич (Nacewicz), змінювати яке їм таки не мало сенсу, оскільки в “пописі” 1528 р. шляхетність була офіційно визнаною для наявних членів Роду саме з таким прізвищем [27].
Скоріше за все по шляхетський герб для свого Роду ще на початку XYI ст. звертався Андрій Нецевич. Причин надзвичайно довгого розгляду цього звернення могло бути доволі багато. Однією з них, на тлі дуже войовничого в ті часи католицизму, могла постати саме релігійна обставина. Бо безумовно всі діти Андрія, а з того цілком вірогідно що й він сам, трималися православного віровизнання. Можливо, саме православ’я було (чи стало) віровизнанням ще засновника українського Роду. А вже з 1529 р. нагальною проблемою у великому князівстві Литовському постало наступне питання: чи можна зарахувати тих або інших не дуже заможних бояр до розряду «земян», які тільки і отримали згідно статуту права на шляхетські герби [25, 33]. Між тим всі троє братів, бояр Нацевичей, були на той час в Литві таки не дуже заможними землевласниками, бо в земському війську їхня особова служба повинна була виконуватися тільки “сам”, або “1 кінь”. А це означає, що в кожного з них “служба” боярська мала лише від 5 до 10 “потугів” на 4-5 дворів кожен [27].
Спираючись на ту обставину, що Рід свій шляхетський герб отримав саме після того, як на півночі Литви було придушено велике селянське повстання в Жмуді у 1536-1537 роках, коли загинуло багато місцевих бояр, можна дійти висновку про вірогідну нагороду тим гербом членів цього Роду за те, що вони заради цього особисто зробили за часів своєї військової служби. А вже коли формальне рішення “за герб” було таки прийнято, не так важко стало записати в патент два прізвища, дітей та батька, як гербові прізвища для членів цього Роду.
На завершення розгляду “пописів” має сенс зазначити, що в самому довідковому “пописі” 1528 р. «зусиллями» писарів стало доволі помилок насамперед в записах прізвищ для тих землевласників, які мали їх сформованими на засаді дуже цупких (лише 3 літери!) литовських особових імен, переважна більшість яких ще й закінчувалася літерою “ц”. Прізвище Нацевич належало саме до цієї категорії прізвищ і, як з’ясувалося, в 10 – 15 відсотках записів замінювалося писарями та переписувачами прізвищами Мацевич і Пацевич, про що належить пам’ятати.
Нарешті, ще одним сином Андрія Нецевича міг бути Павло Нацович, боярин Жомойтський, що жив на дворі Вількея. Мешкаючи там поряд з Ґабрієлем та неподалік від Миколая, які саме назвали своїх синів Андріями, він чомусь і собі охрестив сина (в цьому разі третім в Роду!) Андрієм [27, 28]. Звичайно, що в усіх трьох випадках це було (принаймні могло бути) зроблено для вшанування пам’яті діда, який безумовно приклав доволі багато зусиль, щоб отримати дуже бажаний в ті часи шляхетський герб для свого не дуже визначного тоді в Литві Роду. Слід також ще підкреслити, що в ту пору боярин Радунський Ян дав одному із своїх синів саме ім’я Павло. Однак ця, (ще одна) можлива лінія Роду скоріше за все згасла протягом XYI ст. і дослідити історію її життя та родові стосунки немає змоги.