ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

21 поколение за последние 600 лет. 2939 кровных родственников
Текущее время: 29-03, 16:25

Часовой пояс: UTC + 3 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: 6. Рід за часів порубіжної межи.
СообщениеДобавлено: 03-01, 21:37 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
Рід за часів порубіжної межи.

Оскільки запис до “попису”, а загалом з тим до земського війська, ставав можливим лише тоді, коли землевласникові виповнювалось 17 років, немає сумніву, що всі троє (чи четверо) синів Андрія Нецевича народилися раніше 1510 р.. Враховуючи це, стає цілком зрозумілим чому боярин Радунський Ян Нацевич встиг померти ще до записів “попису” 1567 р.. Він залишив на своєму місті в Радуні сина, Павла Яновича Нацовича (саме так той був записаний у “пописі” [28] ). Останній однак був занотований до того “попису” вже як “отчіч”, тобто – спадщинний селянин! Суть справи полягала в тому, що з часом литовські бояри не спромоглися утримати своїх шляхетських прав та привілеїв і з середини XYI ст. мало-помалу почали переходити до нижчого класу того суспільства – “непохожих” селян.
Причиною подібного, принижуючого гідність боярина, запису могли стати неодноразові спроби з боку радунських намісників, які ті здійснювали протягом більш ніж сторіччя, зобов’язати своїх бояр, на додаток до військової служби, ще й “дякло давати”, тобто спроби фактично перетворити їх на тих спадщинних селян. Бо головна проста феодальна формула литовського життя і в XYI ст. лишалася незмінною – “до волі і ласки господарської”. Потім таке часто робили з околичною шляхтою в Речі Посполитій.
Постійна боротьба за давні права та чисельні втручання вищої влади князівства на користь тих бояр – “не надобе їм сіна косити і дякол давати і мають оні нам служити службою тою, як і інші бояре шляхта” [24] – ні до чого не вели, бо намісники її рішення просто ігнорували. Так у 1541 р. бояри Радунські ще раз мусили звертатися до короля і були їм знову підтримані в своїх правах, але цього разу таке рішення було винесене королем вже на новій засаді – завдяки “попису” 1528 р. та рішенню сейму 1538 р.. Мабуть тому, при складанні наступного “попису”, радунські намісники вирішили своє взяти верхи за допомогою вже суто юридичних вивертів ще при записі самого “пописа”.
Вже доволі частий в ті часи, принизливий та калічащий долю запис (виверт) боярина в “пописі” у просте сословіє в цьому випадку не призвів однак до зміни дійсного статусу і долі гербового шляхтича. Бо після виходу з під юрисдикції радунських намісників завдяки переїзду на Волинь, знову таки шляхетний боярин Павло Янович вже у 1580 р. працював там волосним урядником та помічником підстолія волинського по “місцевості Ружино”, де саме тоді мешкав, і виконував він ті свої обов’язки принаймні до 1586 р. [34, 35].
Однак на Волині Павло Янович не одразу повернув собі дійсне прізвище литовської гілки українського Роду, з якої він саме походив і з якого все починалося [12]. Деякий час Павло Янович та його нащадки користувалися тут української остаточної форми прізвищем Нецієвич або Нєцієвич, яке носили наприкінці ХYІ ст. члени українського Роду, що мешкав на Волині вже більше ніж півтора століття поспіль. Можливо, що те прізвище Павло Янович обрав, щоб не ускладнювати собі вирішення питань отримання спадщини, бо на той час українська гілка Роду безупинно згасала.
В 1567 р. на місцях служби братів Яна – боярина Жижморського Миколая та боярина Жомойтського Ґабрієля – також знаходилися вже лише їхні сини, обидва на ім’я Андрій. Тільки четвертий (можливий) брат, боярин Жомойтський Павло Нацович, залишався ще тоді живим та продовжував службу разом із своїм сином, (третім) Андрієм, на дворі Вількея [29].
Однак названі вище діти трьох (чи чотирьох) братів з боярського Роду “Нацевичей і Нецевичей” герба Яніна, імена яких зберіг “попис” 1567 р., цілком можливо що були у тих братів не єдиними. Принаймні “за світлої пам’яті короля Стефана” із Московського царства, разом з князем Крупським (цього чоловіка було записано в згаданому документі саме так, під цим дійсним його прізвищем, але цілком помилково із відсутнім у нього княжим титулом [36]), під Полоцьком, до армії Корони перейшов ще один член цього Роду – “боярський син” Миколай Нецевич.
Цей клас вільних людей благородного походження виник в Московському князівстві ще у 1433 р. – так тоді там стали називатися нащадки князів та бояр, Роди яких «впали», і які були переважно членами різних земських рушень. Вони звичайно володіли (невеликими) земельними наділами, частіше за все прижиттєву, але постійно віддавали перевагу службі з них великому князю в його земському війську, тобто їх потрібно вважати скоріше просто професійними військовими. Аналог таких благородних осіб існував також і у великому князівстві Литовському – там це були малоземельні бояри ІІ розряду (службові), які також постійно перебували саме у війську.
Згідно запису в документі про конкретного короля та відомих історичних подій тих часів, цей його перехід під Полоцьком міг відбутися лише у 1579 році. Армія короля Стефана Баторія підійшла тоді під це місто 23 липня і швидко захопила усі його чисельні передмістя. Військ та навіть просто озброєних людей в Полоцьку на той час взагалі було обмаль, а крім того полоцькі воєводи, згідно думок російського государя, царя Івана ІY, які відтворені у належних записах розрядних книг, були ще й «худі та глупі».
Наразі після того, як стрілецьких голів та сотників їхніх наявних військових загонів було побито, а крім того мала місце ще й зрада частини гарнізону, ті воєводи здали місто королю і перейшли до нього на службу, разом із дітьми, жінками та тими людьми, які ще залишилися [187]. Однак після завершення військової кампанії король дозволив усім бранцям та зрадникам зробити вибір – або залишитися на батьківщині, тобто в Московському князівстві, «на місті», або перебратися до Речі Посполитої. Переважна більшість з тих осіб залишилася «на місті», але Миколая Нецевича серед них не було, бо дійсна батьківщина його Роду знаходилася у великому князівстві Литовському, і він це добре пам’ятав.
Дійсно, в декількох документах із щоденника останнього походу Стефана Баторія на Росію, є певні згадки про ту обставину, що якраз перед облогою Полоцька звідти встигли втекти загони (чи загін) на чолі з Крупським, Заболотським та Тетеріним, які одразу ж приєдналися до військ Корони та до забезпечення самої тієї облоги, що тривала 4 тижні [186]. Можливо саме ініціатива цієї втечі (зради) йшла від Тетеріна, бо його родича, Тимофія Тетеріна, цар Іван ІY називав зрадником ще у 1577 р., в листі, який був написаний ним у Вольмарі [221]. Таке звинувачення у нього означало смерть для усіх членів Роду зрадника, як про це свідчить його страшний Синодик.
Між тим князь Курбський, перехід якого до військ Корони мав місце ще в далекому 1563 р., причому в зовсім іншому місті та за іншого короля, таки приймав участь в цьому поході до Полоцька, але з самого початку його «князь із Ковля» робив це звичайно вже знаходячись у лавах військ об’єднаних Польщі та Литви. І саме у Полоцьку, через кілька днів після захоплення військом останнього опорного пункту в тій місцевості – містечка Сокола, він пише у вересні 1579 р. своє третє, найбільше, послання великому князю Московському та царю Івану ІY (Грозному).
Саме пращур Івана ІY, «в пику» великому князю Литовському, «висловив бажання» найменуватися «государем (царем) всія Русі», хоч остання була тоді меншою за площею та кількістю населення від того литовського князівства. Однак наразі про князя Курбського (якого інколи також писали Крупським) дослідники в першу чергу згадували чомусь при тлумаченні означеного вище документа [36]. Хоч в тому документі в дійсності було записано саме прізвище Крупський і воно тоді таки існувало, як прізвище окремого Роду, який споконвіку мешкав саме на Волині [185].
Тетерін, після переходу до лав війська великого князівства Литовського, теж зайнявся активним епістолярним спілкуванням із Москвою, правда на значно нижчому, ніж князь Курбський, рівні, однак на одну з ним тему – «про неродословних людей». Мабуть саме ця обставина та зрада Тимофія Тетеріна «сподвигнула» Івана ІY практично винищити ту частину Роду Тетеріних, яка залишалася мешкати в Московському царстві, причому «всеродно», разом з їхніми дружинами та дітьми – всі вони згодом виявилися вписаними до його Синодику. Стратили і декількох членів Роду Заболоцьких, але ніяких спогадів в Синодику за (литовські) роди Крупських та Нецевичів не залишилося, можливо тому, що всі члени цих родів вже мешкали тоді поза межами Московського царства [211].
Між тим знайти якісь певні вказівки про згаданих Крупського, Заболоцького та Тетерина, які знаходилися у Полоцьку разом із своїми воєводами принаймні півтора роки поспіль, в записах російських розрядних книг не вдалося. Однак в армії Корони ці особи були згодом добре знані керівництву і командували окремими її підрозділами при осаді Пскова у 1581 р., де скоріше за все з ними знаходився також їхній давній жолнер Миколай Нецевич [186]. Звичайно що до цієї пори він встиг оселитися на Волині, де від своїх литовських родичів, які вже тоді постійно мешкали там, отримав певну долю спадщини згаслого литовсько-українсько-литовського Роду Нецевичів.
Батьком цього Миколая, враховуючи надтісні родові стосунки його нащадків з членами усіх інших ліній Роду, міг бути тільки хтось з дітей означених трьох (чи чотирьох) братів Нацевичей із боярського Рода “Нацевичей і Нецевичей”. Для з’ясування походження цього “боярського сина”, ніяких документів по батькові якого не залишилося, мабуть має сенс розглянути версію, підвалини якої становить факт досить специфічного використання одразу трьома лініями Роду особового “родинного” імені Ярош.
Згідно статистичних досліджень за XYIІІ ст. в Білорусі та в Україні “родинними” іменами, переважно на честь дідів, називали до 20 відсотків малюків чоловічої статі [26]. Але нащадкам трьох ліній Роду треба було мати принаймні більш вагомі причини, аніж прості родинні стосунки, щоб на початку XYIІ ст. дати ім’я Ярош одразу, як це в свій час вже було в історії цього Роду, трьом дітлахам, а ще одному дати ім’я Геронім, яке також означає Ярош! Пояснити подібне можна лише тим, що таким чином Рід вшановував пам'ять когось із своїх поважних пращурів на це особове ім’я, який зробив для всього Роду щось вельми суттєве, на кшталт того, що в свій час зробив для нього боярин Радунський Андрій Нецевич.
Згідно цієї версії шановним пращуром, і батьком “боярського сина” Миколая, був скоріше за все старший син боярина Жижморського Миколая на ім’я “Ярош”, першим в Роду названий так чи не на честь прадіда. По віку саме він ще до початку заворушень в Жмуді міг з якоїсь нагоди емігрувати в сусіднє з Литвою Московське царство. На новому місці помешкання він став поважною особою, отримав землю і чин вже московського боярина за службу великому князю та народив там близько середини ХYІ ст. принаймні одного сина, згаданого вище Миколая, цілком природно названого ним на честь діда [37].
Конкретна причина, з якої Рід через деякий час так визначено вшанував його пам’ять, з’явилася однак значно пізніше цих подій і буде розглядатися в наступному розділі. Не виникає жодних сумнівів, що «боярський син» Миколай Нецевич був професійним військовим, бо він спочатку виконував ці обов’язки в армії московського князя (царя), потім в армії Корони, а наприкінці життя займався навчанням належних осіб основам тієї військової діяльності, принаймні він робив таку корисну справу для своїх трьох онуків.
Суть самої версії з батьковим походженням спирається на те, що після переходу до Речі Посполитої “боярський син” Миколай Нецевич так таки ніколи і не скористався гербом Яніна! Це постає цілком зрозумілим, якщо його батьком дійсно був саме той безгербовий ще литовський боярин “Ярош”, який емігрував з Литви до отримання цим Родом герба Яніна. В цьому разі навіть успішна служба в армії Корони не давала Миколаю Нецевичу прав на той герб його Роду. Однак ще раз нагадаємо – це тільки одна із можливих версій тих історичних подій, бо за москвитина “Яроша” в архівних документах, загалом з російськими, по людям государева Двора середини XYI ст., ніяких свідчень знайти так таки і не вдалося [38,39,187].
Між тим про наявність дуже близького родства між корінними литовськими боярами – двома кузенами Андріями Нацовичами та їхнім третім кузеном Павлом Яновичем, і ще однією боярською особою, “москвитином” Миколаєм Нецевичем, свідчать не тільки чисельні документи спільних судових справ, які всі вони вели, але й сам факт спільного помешкання родин та нащадків всіх тих кузенів і цієї особи на єдиній батьківщизні прадавніх пращурів цього Роду в Волині. З часом, звичайно, вона була поділена в певних долях поміж ними, потім, наприкінці XYIІ ст., знову частково об’єднана, але невдовзі після цього значна частина цієї прадавньої власності таки пішла з Роду, коли одна з його ліній, яка мешкала на заході Волині, згасла.
На ці землі батьківщизни Роду вказані вище литовські бояри скоріше за все перебралися вже тільки через деякий час після Люблінської унії, бо акта про приєднання Волині до Корони в липні 1569 р. у Володимирському та Луцькому повітах вони не підписували [40,41]. Натомість однак зазначимо, що навіть «війт великого села Паридуби» Ілля Нецієвич не підписував ці документи, хоч тоді він безумовно проживав саме у Володимирському повіті, де був одним із діючих на той час місцевих керівників.
Достеменно відомо, що майже всі вільні землі Волині було роздано по шляхті ще на початку XYI ст. [42]. Лише в Ковельському повіті, на півночі, були залишені державні земельні резерви Корони, які утворилися там з земель дружини Жигмунда І королеви Бони [43]. Тому лише в Ковельській волості, три містечка, тридцять сіл та площу орного ґрунту в 269 (294) ланів отримав у 1564 р., «на вихованіє» (а в 1567 р. - у власність, «по смерть», з наслідуванням по чоловічому коліну, але не в ленне право!) князь А.М.Курбський. Бо підпорядкувати йому, не порушивши основних законів великого князівства Литовського та унії, осіб із вільних станів, які вже давно володіли в означеній місцевості її землями та мали там маєтки – було неможливо. Одним з тих трьох містечок була саме Вижва, на відстані двох верст від якої починалися вже землі села (Пустий) Хотівль, а до тих сіл належали як Городищі та Мизові, так і Паридуби. Саме у село Паридуби, а вже потім у села Хотівль, Городищі та Мизове, на цю давнішню батьківщизну Роду, після порубіжної межи переїхали мешкати з Литви згадані вище троє кузенів з родинами, головним чином мабуть внаслідок запису (виверту) Павла Яновича “отчічом”, а також тому, що український Рід, з якого пішли їхні пращури, тоді вірогідно згасав – в очікуванні більшого достатку, а також розуму і порядку на землях Корони.
Всі ці бокові родичі (5 коліно) запродали в Литві свої маєтності. Вони перебиралися жити в Волинь назавжди, та навіть встигли там вже до кінця XYI ст. взяти для двох ліній свого родинного загалу суто українське прізвище Нецевич – родове прізвище цього прадавнього литовсько-українського-литовського боярського Роду. Разом з тим члени третьої лінії до середини XYIІ ст. користувались тут іншим (вже суто українським) прізвищем тієї основи - Нецієвич, але після згаданої пори теж змінили його на стародавнє родове.
Найвірогідніше однак, що в наступному сторіччі вони повернулися до використання попереднього прізвища Роду, якщо врахувати конкретну назву одного із Домів родовитої польської і литовської шляхти тих часів [196]. Треба зазначити, що на протязі півтора сторіччя нові члени Роду з тих ліній, які подовжували мешкати на заході Волині, належні йому споконвіку землі зберегли, але на початку XYIІІ ст., як про те свідчать судові справи 1726 р. [44], частину тих земель продали, натомість купувавши інші, наприклад в селі Городищі.
Аналіз судових документів дає змогу зробити висновок, що члени двох ліній Роду, а саме тих, які найчастіше використовували особове родинне ім’я Ярош, підтримували поміж собою більш тісні родинні стосунки, ніж з членами останньої (третьої) лінії. В спільних судових справах члени третьої лінії Роду частіше за все називалися тільки “родичами”, тоді як члени інших двох ліній найменувалися поміж собою “братами”.
Надалі маємо по тим лініям Роду домовитися визначати таке:
першу лінію Роду, зачату боярином Жижморським Миколаєм, подовжив його син, москвитин “Ярош”,
другу лінію Роду, зачату боярином Жомойтським Ґабрієлем, подовжив його син Андрій,
третю лінію Роду, зачату боярином Радунським Яном, подовжив його син Павло (Нецієвич).
Оскільки ніяких свідоцтв відносно родин всіх трьох (нових) подовжувачів Роду немає, то в наступних розділах цієї розвідки матеріал буде розглядатися починаючи лише з родин їхніх нащадків. Ще двоє кузенів, обидва на ім’я Андрій, нащадків по собі не залишили і ці відгалуження ліній Роду згасли ще наприкінці XYI ст.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 

Часовой пояс: UTC + 3 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 0


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by Forumenko © 2006–2014
Русская поддержка phpBB