ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

21 поколение за последние 600 лет. 2939 кровных родственников
Текущее время: 28-03, 15:33

Часовой пояс: UTC + 3 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: 8. Перша лінія Роду. Герб Нечуя.
СообщениеДобавлено: 03-01, 21:43 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
Перша лінія Роду. Герб Нечуя.

Оскільки саме шлюб прямого нащадка безгербового боярина “Яроша” з титулованою особою дав цьому роду вже другий (саме так!) за лічбою шляхетський герб, всі три його лінії на початку XYIІ ст. мабуть вирішили пам’ять по ньому, для нас невідомому, таки вшанувати, але “по-своєму”. Згідно не забутій традиції 1538 р. ім’я Ярош, яке було у другого сина Іоанна та Глуші, його правнука, отримали також ще двоє хлопчиків, які саме тоді народилися у членів третьої лінії Роду, а четвертий хлопчик, Геронім (тобто теж Ярош), почав саме в той час зростати у членів другої лінії Роду !
А вже тільки після того, як відбулася ця подія вшанування, на тлі почавшогося саме з західних земель процесу ополячення того суспільства, впродовж всього XYIІ ст. часте використання в роду корінного польського імені Ярош стало цілком зрозумілим. Бо Рід, третя лінія якого в середині сторіччя стала вже навіть називати себе саме шляхтою польською, а не литовською [8], мусив, мав змогу і отримав нагоду давати таке польське ім’я багатьом своїм наступним нащадкам згідно давній родинній традиції – одразу як на честь їхніх батьків, так і на честь дідів.
Дід Миколай завзято навчав онуків воїнської майстерності, і виходячи з того, коли вони народились, можливо займався цим аж до 1625 р., тобто він прожив щонайменше 75 років. Між тим в 1616 р. тільки його син розраховувався за податки по селу Паридуби [46]. Тобто вже в цей час боярин Іоанн, один із двох бояр тієї сільської місцевості, а взагалі у Ковельському старостаті на згаданий час залишилося наразі тільки 10 бояр [185], не ніс належної служби у війську. Згадка саме про боярина Іоанна ще раз була знайдена в документах 1619 р., після чого ніяких свідчень про події його подальшого військового життя вже не маємо.
А в 1631 р. всі податкові виплати за Хотівль та інші ґрунти, в тому разі за великі ґрунти села та хутора Паридуби, робив в цьому Роду вже лише Гаврила Нецієвич, заможній член його третьої лінії. Однак, як вдалося з’ясувати, навіть в наступні за цим терміном часи Іоанн Миколаєвич наразі залишався живим і при цьому продовжував постійно мешкати у селі (чи фольварку) Паридуби. Бо в метричній книзі Мацієвського римо-католицького костьолу залишився запис про те, що 28.02.1640 р. восприємниками у новородженої Софії виступили Joannes Nieczewicz та Софія Корзалевська. При цьому в записі про подію хрещення зазначено, що той Іоанн був тоді пресвітером в селі Паридуби [227]. Взагалі пресвітер – це священичеський сан поміж єпископом та діаконом і він очолює певний «кущ» церков на окремій території єпархії. В Російській Імперії у ХІХ ст. цей сан мав іншу назву – благочинного, під наглядом якого перебувало близько 10 церков.
Таким чином Іоанн змінив рід своєї діяльності із військової на духовну, для чого мусив обов’язково пройти в свій час належне навчання та отримати певну освіту у духовній академії, оскільки тільки за таких обставин він міг бути рукоположеним у священника. Коли конкретно ця подія сталася і саме яку духовну alma mater скінчив Іоанн – невідомо. Між тим перехід Іоанна до духовної діяльності ніяким чином не вплинув на підготовку, а згодом і на саму військову кар’єру усіх чотирьох його синів. Можливо тому, що причина переходу до тієї духовної діяльності була у Іоанна суто особова. Оскільки духовні особи податків Короні не платили, то найвірогідніше, що своє навчання в духовній академії Іоанн завершив ще до 1629 р..
Звичайно, що достатньо вагомих особових причин (чи обставин), які б згодилися для здійснення корінної зміни роду занять у цілком успішного військового чоловіка в зовсім літньому віці, існує не так вже й багато. У випадку ж Іоанна з них, на наш погляд, найбільш вірогідною може розглядатися наступна. В тій місцевості, де сотні років мешкали Нецевичі та Ружинські, поряд з ними, в с. Новосільці і ще декількох селах поблизу від нього (Туричани, Ягідне, Обзирь, Дуліби та волиця Дулібська), в ті самі часи мешкав ще й Рід князів Курцевичів [234]. Своє походження цей Рід також започатковував від одного із синів великого литовського князя Гедиміна – Коріата, якого тому народила дружина Єва. Звичайно, що члени усіх цих трьох Родів шляхти добре знали один одного в кожному з поколінь.
Іван Федорович князь Курцевич, який народився 1589 (чи 1590) року, дотримувався, як і всі його сусіди, православного віровизнання, але тільки він серед них прийняв монаший постриг і став іноком київського печерського монастиря наприкінці 1613 р. під іменем Ієзекіель. Невдовзі по тому, отримавши в Падуї дуже високого рівня західної культури духовну освіту, та провівши потім рік в Афоні, він був призначений «три окаянним» архімандритом-магістром в дуже незвичний приход – Запорізьку Січ.
Мабуть Ієзекіель добре розумівся на духовних та моральних потребах своєї незвичної військової «істинно христіанської» пастви, бо через чотири роки призначається вже ігуменом Трахтеміровського монастиря – скарбниці козацької спільноти і своєрідної богадільні для старих та убогих військових. Там його духовна діяльність також протікала успішно, в результаті чого він мав повну та беззастережну підтримку козацької старшини і її гетьмана. Саме по рекомендації гетьмана П. Сагайдачного, коли по відвідинах Правобережної України православний ієрусалимський патріарх Феофан поновив південно-руську єпархію православної церкви київської та галицької метрополії константинопольської патріархії, при візиті того патріарха до означеного монастиря в січні 1621 р. він хіротонував там ігумена Ієзекіеля православним єпископом володимирським та брестським, під ім’ям Йосиф. Всього тих єпископів в митрополії було 9, а володимирська та брестська парафія вважалася другою після київської.
Однак під шаленим тиском католицького духовенства польський король в березні 1621 р. наголосив того патріарха самозванцем і скасував геть усі його призначення в київській та галицькій митрополії. В результаті цього рішення Ієзекіель навіть не встиг зайняти нову кафедру в так званій західній (литовській) православній митрополії і наразі формально залишився тільки ігуменом Трахтемирівського монастиря, який знаходився на східному кордоні Речі Посполитої, поблизу Дніпра. Однак вже в 1622 р. високоосвіченого (номінального) єпископа, з багаторічним досвідом духовної діяльності на високих посадах серед військових, переводять архімандритом до іншого, досить специфічного православного монастиря, одного із найважливіших в південно-руській єпархії – Дермантського, який знаходився вже на заході Волині, в 20 верствах від Острога.
Цей монастир турботами князя К.К. Островського вже з самого початку ХYІІ ст. мав добре оснащену типографію, яка дозволяла друкувати різноманітні, в тому разі багатокольорові, книги, як представницькі, так і для повсякденного користування. Іноки цього монастиря були вправними робітниками усіх необхідних для успішної видавничої діяльності типографських професій, в першу чергу такими робітниками були його редактори, які володіли досконало багатьма мовами, старовинними та сучасними, в тому разі російською – тобто «новоруським скаліченим просторечієм». Внаслідок такого (сучасного на ті часи) оснащення, знань та професійного рівня іноків книги в Дермантському монастирі друкувалися на кожній з тих мов, причому безупинно.
Така різноманітна постійна видавнича діяльність і досить специфічний (за фахом) колектив іноків безумовно потребували високоосвіченого керівника. Саме роль такого керівника і було доручено виконувати Ієзекіелю (Йосифу). На своїй новій посаді він швидко освоїв усі нюанси видавницької діяльності та продемонстрував певний хист і здібності до неї. Потреба в досвідчених типографських робітниках невдовзі привела навіть до відкриття школи з їхньої підготовки при монастирі.
Великі успіхи Ієзекіеля у видавницькій діяльності були помічені в московській патріархії, куди архімандрит московського Симонова монастиря Йосиф, (наступний) четвертий московський патріарх, запросив його наприкінці 1625 р., для «размноження в Росії друкованих книг», на посаду спеціального церковного радника. Ієзекіель вже за декілька місяців суттєво покращив видавництво книг в Росії, і через півроку його посада стрімко «перетворилася» на пост архієпископа суздальського та таруського. Всього тих єпископських парафій в московській патріархії було 14, а суздальська та таруська вважалася там третьою за важливістю.
Звичайно, що до нового вищого ієрарха церкви східного обряду потягнулися освічені фахівці видавничої діяльності з України, а сам Ієзекіель «потягнувся» до патріаршого престолу. Однак, на відзнаку від сильного заступничества з боку діючого тоді патріарха Філарета, Ієзекіелю не вдалося заручитися підтримкою з боку сина того патріарха – царя Михайла Романова, і тому подальша церковна доля Ієзекіеля в московській патріархії «не склалася».
Між тим головним є те, що він постійно, багато років поспіль, діяв на найвищих щаблях духовної та світської влади і опікувався при цьому, звичайно, не лише проблемами видавницької діяльності. Бо суттєвою проблемою в київській патріархії залишалася посада єпископа володимирського та брестського, на яку в ній більше так таки нікого ніколи не назначили. Звичайно, за життя хіротонуваного на цю посаду Ієзекіеля робити таке було неможливо взагалі – за всіма церковними законами.

-------

Однак наразі сам той Ієзекіель, скоріше всього одразу після переїзду до Дермантського монастиря, де він виявився постійно зайнятим діяльністю, яка потребувала багато часу та зусиль, був буквально вимушений розпочати пошук помічника (та наступника?), який би перебрав на себе його єпископське навантаження.
Мабуть серед старих та убогих військових богадільні Трахтеміровського монастиря, які зовсім не прагнули стати монахами, а також серед іноків-типографів Дермантського монастиря відшукати того помічника Ієзекіелю не вдалося. І тоді увагу військового пастиря цілком могла привернути постать 40-річного професійного військового, а в дитинстві старшого приятеля та сусіда, Іоанна Нецевича. Родинні стосунки останнього з князями Ружинськими мабуть додали цій постаті додаткової «ваги». В результаті Іоанн був «примушений» піти навчатися у духовну академію, а його пресвітерська посада після її закінчення виглядає цілком зрозумілою та природною.
І зовсім невідомо, як би взагалі склалася його подальша церковна доля, при всіх тих зазіханнях Ієзекіеля на московський патріарший престол, однак молодий цар династії Романових побажав правити сам і тому «отримав» у церкві малопомітного, але «не дерзновенного» патріарха Ісаафа. А після цього він вже взагалі вилучив того нестримного Ієзекіеля з кола дуже схожих низькою якістю отриманої ними освіти московських церковних ієреїв і «відіслав» його на Соловки. Наразі наступного (п’ятого) патріарха серед тих московських ієреїв шукали аж два роки і завершили ту справу взагалі примітивним жеребкуванням (!).
Так воно тому і сталося, що креатура Ієзекіеля, без його підтримки, залишилася «лише» пресвітером в селі Паридуби, а не стала принаймні його коадьютером, з подальшим «наслідуванням» єпископської кафедри. Таким чином, займаючись вже духовною діяльністю, Іоанн Миколаєвич безумовно що прожив більше ніж 60 років. Рік смерті Іоанна визначити не вдалося, але оскільки його син Ярош особову мусив платити «подимне» вже у 1651 р., то відбулася ця сумна для родини подія ще раніше. Його дружина і троє з синів між тим були живі ще й у середині 1653 р. [36], однак сам Іоанн, та первісток родини, Ян, з ними в цьому документі вже не згадувалися.
Тобто княжна Глуша Ружинська, як і її свекор, прожила не менше 75 років. Безумовно, що “москвитин” Миколай був православним, цієї віри визнавали його невістка і син, разом з тим подальші події духовного життя родин сімейної пари пресвітера Іоанна та Глуші визначити вже досить непросто. Разом з тим принаймні в записах метричних книг костьолів тієї місцевості за ХYІІ ст. ніхто із їхніх чотирьох синів ніколи не згадувався.
Свідчення про багаторічну професійну військову службу братів Іоанновичів, яка беззаперечно відбувалася в період 1637-1639 років “під хоругвами єго моцності пана Сапегі, повного коронного писаря, у єго моцності пана Ма(ло)ховського” [36], а згодом продовжувалася у військових формуваннях мултянського воєводи, підтверджує та обставина, що ніяких згадок стосовно цих братів в матеріалах судових справ 1630-1650 років не знайдено. Тільки з середини XYIІ ст. вони отримали можливість з’являтися до суду “очевисто” та вести в ньому відповідні справи, мабуть вже лише після того, як закінчили ту службу.

-----
Старший з братів, Ян, багато років служив мултянському воєводі Мацею Бесарабу, та отримав за ту службу великий матеріальний зиск [242]. Однак в січні 1652 р., повертаючись із тієї служби додому, він тяжко по дорозі захворів і 14 січня, в с.Торговиця, поблизу від Луцька, оскільки писати вже не міг, «тестамент намислив собі і на словах його виказав». А записане чотирма свідками ще спромігся власноруч підписати. Прізвище його в тому підписі було однак трохи іншим, ніж у батька, та згідно правилам запису по синтаксису польської мови, виявилося трохи зміненим – Nicewich.
Жодних згадок за власну родину та дітей в тестаменті Яна не було, що в сукупності з відсутністю судових справ з такими особами в усі наступні часи дає змогу дійти висновку, що він не встиг народити собі нащадків. Всі отримані на службі добра Ян залишав у «найпристойніше» розпорядження своєму молодшому братові Ярошу. В тестаменті він також закликав Яроша одразу поділитися тими добрами ще й «з братом моїм, який є при мені».
Не зважаючи на тяжку хворобу, Ян прискіпливо намислив весь обряд свого поховання. Воно повинно було відбутися у православній церкві, а його «грішне тіло» мусило бути одягнутим в білий жупан та підперезано паском із білої овечої вовни. На голові мусила бути одягнутою зелена шапка, а в труні належало лежати шаблі, оздобленой сріблом. Над місцем його поховання родичі повинні були повісити лампаду. Звичайно, що священнослужителям для належного виконання ними усіх поховальних служб та треб, необхідно було заплатити. Для цього його останньою волею братові Ярошу було доручено продати двох коней і віддати виручені з цього продажу гроші священнослужителям.
Додаткові гроші Ярош мусив видати кревним, разом з жупанами та сукном, щоб ті мали змогу відправляти служби (по Яну) в інших церквах. Нарешті, після закінчення служби в кінці зими мултянському воєводі, його 12 galbinow повинні були прийти до церкви, де він буде лежати, і там помянути його. Наявність саме такої кількості підлеглих, які знаходилися на повному його забезпеченні, свідчить про те, що цей Ян був у тому війську ротмістром та командував підрозділом, який налічував 50 вояків.
Молодшому братові Ярошу всі ті добра Яна – одяг, споднє, зброя, разом із чисельними кіньми справними, відписувалося у повну над ними власність, посполу із його дітьми. Ярош також отримав право віддавати те рухоме добро кому завгодно із рідних своїх. Разом з тим Ярошу було також відписаним у повну власніть нерухоме майно Яна - «добра мої дедричні, в воєводстві Волинському біля Володимира лежачі, в тому разі с. Паридуби та частина с. Хотівля». Тобто він, як старший син, а наразі разом з ним і його молодший брат Ярош, вже встигли отримати до 1651 р. ту нерухомість від свого батька у спадок.
Крім цього, Ян в тестаменті ще й опікувався долею свого susevrica Яна Лукашевича, який знаходився на той час в неволі. Ярошу було доручено визволити його із неволі та віддати тому шляхетський жупан, шубу із соболів і пасок срібний.

----
Про Єремея залишилася тільки єдина згадка у матеріалі середини 1653 р. [36], яка дозволяє зробити цілком природнє припущення: він міг таки не пережити страшної епідемії чуми 1651-1653 років, що майже споловинила населення Правобережної України. Ніяких нащадків по ньому також не залишилося.

----
Набагато довше за всіх братів, аж під 90 років, прожив наймолодший з них, Миколай [9, 45]. Він мешкав неподалік від Луцька, можливо отримавши там маєток на землях Семашків в нагороду за свою багаторічну військову службу. Принаймні у 1670 р. Миколай згадувався як дедрич (дідич) села Бруховського [47]. Зазначимо, що жодних свідчень про наявність на тому місті якоїсь батьківщизни самого Роду взагалі немає і найвірогідніше її ніколи там не існувало взагалі. Ніяких згадок про його родину та нащадків в документах не залишилося – однак це зовсім не означає, що останніх у нього ніколи не існувало. Миколай був живим у 1694 р., бо “очевисто” спочатку у м.Жидичині, а потім у м.Володимирі зробив тоді дарчий та вливковий записи ґрунтів та добр Хотівля, розпорядження відносно яких сам отримав після смерті родича з третьої лінії Роду, на користь своєму небожеві Базилю.
----
Другий з братів Іоанновичів, земянин Ярош, якого, щоб відрізнити від двох кузенів з тим самим ім’ям, ще писали як “старшого”, мав два шлюби. Є згадка, що якийсь Ярош вів судову справу з Миколаєм Городиським вже у 1646 р., за 500 пол. злотих, на які останнім був записаний залог, тобто не можна виключати, що саме цей Ярош і був “старшим” серед кузенів – Ярошей.
Таким чином він на той час вже міг за віком покинути військову службу та мешкати на прадавній батьківщизні свого Роду [157]. Але мешкав він там ще зовсім не постійно, бо після смерті старшого брата Яна сам цілий рік провів на службі у того мултянського воєводи, внаслідок чого подав тестамент покійного до Луцького гродського суду тільки 8.03.1653 р. [242].
Від першої дружини, ім’я та родинне походження якої невідомо, у нього залишилися син Базиль та дочка Гальшка. Цих двох дітей ще цілком могла пестувати старенька княжна – їхня бабуся. Вже в ті часи, ще до наслідування по Яну, Ярош Нецевич «тримав» частину села Паридуби – 3 «дими» із 94, які взагалі існували у тому селі, та мав ще 1 «дим» в с. (Пустий) Хотівель. Про що й було зроблено запис в щорічних «виказах про подимне» 3.02.1651 р. [241]. Така сама кількість «димів» збереглася у нього і в 1953 р.. Тобто виходить так, що саме Ярош отримав від батька найбільшу частину нерухомості цієї гілки Роду, бо після спадкування братової долі кількість належних йому «димів» взагалі не змінилася. Однак в наступному році, згідно «виказів про подимне», записаних 17.09.1654 р., у нього залишився вже тільки 1 «дим» в с. Паридуби – «по такрочній татарській інзкурсії».
Вже до 1650 р. він вдруге одружився на Аполонії Монтовідловні [48], яка була молодшою від нього на 30 років. Скоріше за все вона була з дому Беневіч-Монтовідлів, який започатковує своє походження від знаного Монтовідла Гедимінайтіса. Його прямий нащадок, маршал литовський, мав в свій час за дружину дочку великого литовського князя Вітовта, удову по князю Олександру Наримунтовичу, тобто також Гедиміновну. Таким чином на етапі існування першої лінії Роду Нецевичей у ХYІІ ст., ця лінія аж два рази, на його початку та в середині, отримала «свіжу кров» від жінок, які мали своїм далеким пращуром саме великого литовського князя Гедиміна і двох дружин того князя: Віду, яка народила синів Монтвіда і Наримунта, та мала онука Олександра (започаткував лінію князів Ружинських), і Ольгу, яка народила сина Кейстуса та мала онука Вітовта (забезпечив подовження лінії стрия Монтвіда).
Цілком певно, що Аполонія була з родини Яна Бенедиктовича Монтовідла та Маруші Осховської [48]. В 1665 р. якийсь Стефан Монтовідл був принципалом та помічником луцького намісника, але родові стосунки його з Аполонією невідомі. На той час її родина постійно мешкала в тому маєтку, що знаходився в селі Паридуби, де мала один “дим” та лише одного підданого [159]. Саме мачуха виростила Базиля та Гальшку, а також встигла народити вже досить літньому чоловікові ще п’ятеро синів та дві доньки. Оскільки в метричних записах Мацієвського римо-католицького костьолу жодного разу не згадувалися обидві родили Яроша, а також там відсутні будь-які записи про події народження у нього дітей, мусимо дійти висновку, що всі ці особи притримувалися ще православного віросповідання.
З часу передачі батьком прав на маєток в селі Паридуби синові Базилю у січні 1677 р. ця родина залишила його і все своє наступне життя продовжувала мешкати вже в іншому маєтку, на тій долі батьківщизни, яка відійшла першій лінії Роду в селі (Пустий) Хотівль [51]. Таким чином сама нерухома власність у тому селі в родині напевно збереглася, однак «димів» вона там таки позбулася.
Цілком можливо, що в місцевості Хотівля родина Яроша «старшого» взагалі володіла неабиякою власністю, бо в ході посполитого рушення в січні 1656 р. тільки на самому острові Хотівль у неї “взяли добра” на 1.500 пол. злотих [49]. Однак Ярош з’ясував це лише тоді, коли літом того року навідався на цей острів, виїхавши саме із села Паридуби. А в 1659 р. на тім острові Ярошу були ще дозаписані ґрунти від пана Єржі Ярновського [50]. Ярош також судився з ним у 1660 р. за ті добра, які лишилися на острові після померлого земського писаря.
У Яроша та Аполонії перший син народився скоріше за все близько 1650 р. і був названий на честь батька, потім народилися Жозеф та Олександр, а близько 1670 р. народилися двоє молодших, Андрій та Стефан. Їхні сестри Єфросінія та Анна з’явилися на світ в цій родині останніми, близько 1675 р., коли їх мати мала мабуть вже далеко за 40 років. Виховати чотирьох своїх пізніх дітей Аполонія однак не спромоглася, бо разом із чоловіком померла близько 1682 року. Таким чином старший з братів Іоанновичей – Ярош – прожив також доволі довго, чи не всі 80 років. Зазначимо, що він був спроможний у віці за 70 років не лише започаткувати дітей, але й в 1662 р. ще мав змогу особову їздити на суд до Люблінського коронного трибуналу, а в 1678 р. вирішувати у володимирському гродському суді справу про розподіл добр з королем у селі Смидіно на користь свого товариша, королівського полковника Станіслава Лацнінського.
Опіку над усіма чотирма малолітніми дітьми цієї напівлитовської родини, згідно ще литовського статуту, взяли на себе найближчі родичі – їхні повнолітні брати. Однак опікуном тоді став не Базиль, який на той час був військовослужбовцем, а також не Ярош – чи не залишив на цей випадок особових розпоряджень їхній батько, оскільки останній вже мав нагоду виховувати двох дітей своєї дружини від її першого шлюбу. Замість них опікунами чотирьом малолітнім дітям були призначені одразу обидва середні брати – Жозеф та Олександр, які таким чином народилися ніяк не пізніше ніж у 1664 р. [9].
Опіка братів над молодшими Андрієм та Стефаном закінчилася наприкінці 1690 р. [9], раніше, ніж достало повноліття сестер, яких опікуни ще й обов’язково повинні були видати заміж, але не зробили цього навіть літом 1691 р. [52]. Однак оскільки в інтересах захисту прав сиріт з 1413 р. сімейні володіння стали недоторканими тільки до моменту виповнення повноліття всім дітям, спадщина по Ярошу Нецевичу була відкрита саме у 1691 р.
Цю спадщину по батькові (і матері) отримав вже однак Жозеф, оскільки його старший рідний брат Ярош на ту пору – до літа 1691 р. – встиг померти. В володіння батьківщизною, яку складали ґрунти, добра, майно та нечисельні піддані в селі (Пустий) Хотівль, а також частина острова Хотівль, він миттєво ввів усіх трьох своїх молодших братів. Крім того, незабаром свою четверту частину спадщини він записав ще й на свою дружину – Теофілію Лімонтовну, одночасно з тим, як вона, отримавши спадщину по батькам, записала і її на свого чоловіка [53].
Родини Олександра, який був одружений на Магдалені Катуський, та Жозефа мешкали саме у селі (Пустий) Хотівль, де обидва брати, які зналися грамоті, займали якісь посади в адміністрації того села [54]. Ніяких свідоцтв про існування нащадків в цих двох родинах знайти не вдалося. А після 1694 р. всі згадки про цих братів та їхні родини з судових документів взагалі остаточно зникають.
Найстарший з братів, Ярош (Jaroshowi), вже був, ще раніше 1670 р., одруженим із Катериною Кршевською, тобто він одружився, цілком певно, у віці до 20 років, із старшою за себе удовою [55]. У першому своєму шлюбі Катерина була за Михайлом Хлебницьким, з яким мала двох дітей – сина Олександра та доньку Маріанну. В шлюбі із Ярошем вона народила єдину доньку – Констанцію. Померла Катерина 5.ІІІ.1686 р. і Ярош потім мав багато клопоту із пасербом. Сам Ярош помер вірогідніше за все саме на початку ще не морового 1691 р. [52], ледве досягнувши 40 років життя [56].
Молодші брати, Андрій та Стефан, освіти за часів опіки в молоді роки не отримали і грамоті тоді не зналися. В 1694 р. обидва, разом із сестрами, виступили позивачами на судових процесах, де виставляли претензії стрийченому брату Базилю, який, на їхню думку, протизаконно перебрав на свою користь ґрунти та майно в селі (Пустий) Хотівль, а також частину острова Хотівль, як дарунок від стрия Миколая, який виконував доручення на таке від родичів із третьої лінії Роду [9,45,57,58]. Про родини ободвох братів нічого невідомо і як склалася доля їхніх сестер - також. Згадки про Стефана після 1694 р. взагалі зникають, а нащадків по ньому знайти не вдалося.
Мабуть лише Андрію (Jedrzey) довелося народити та виховати на початку XYIІІ ст. єдиного на той час в цій лінії Роду чоловічого нащадка, який надалі і подовжив її існування – сина Миколая. Андрій, один з двох наймолодших братів родини, вперше згадується у документі 1673 р., як дитина, яку разом із його стрийченою сестрою, було побито “до крові” в селі Паридуби [59]. Наступний раз, після 1694 р., ця особа згадується у документі 1712 р., коли вона вже працювала підстолієм волинським, себто винна була колись таки навчитися грамоті [47].
Доля Гальшкі Нецевичівни відома принаймні на 1673 р., коли вона згадується у шлюбі з Григорієм Жуком. Саме тоді в селі Паридуби, де жила її родина, Гальшку було побито “до крові” разом із її стрийченим братом Андрієм [59].
Найстарший в родині, стрийчений для всіх згаданих вище братів, первісток Яроша, Базиль, народився близько 1645 р. Він мабуть що з трьома наступними дітьми другої родини батька таки отримав належну на той час освіту. Володів принаймні трьома мовами, на кожній з яких писав, причому каліграфічно, добре знався в юриспруденції, особливо в майновому законодавстві. Але обрав для себе професію військового і з молодих років служив у регулярному війську, як це робили раніше його батько, обидва його стриї, та їхні пращури.
Базиль отримав від батька судовим індугенатом перше “добро” ще у 1677 р. Внаслідок свого слабкого здоров’я Ярош «старший» 8 січня 1677 р. зробив синові вливковий запис на село Паридуби в Ковельскому старостаті. Цей “консенсус уступлєнія всього права” синові Базилю був особову дозволений та підтверджений власним листом короля Яна Казимира [60].
Однак ні Ярош з братами, ні його син Базиль не дослужили в регулярному війську до офіцерського чина. Останній був лише товаришем роти панцерної, командиром якої був суддя військовий, підстолій бузький Любенський. В одній з компаній проти татар, що знову почалися після 1682 р. (вірогідно - Surroparentney), Базиль потрапив у полон, де і перебував до 1687 р. [61]. Мабуть оскільки полон був багаторічним, то його дідичний маєток в селі Паридуби король передав під нагляд і дав привілей правити їм до повернення хазяїна шляхтичу Миколаю Ручинському. Таким чином родини, яка мусила залишатися в цьому селі, наглядати та володіти маєтком, у Базиля принаймні до 1687 р. взагалі не існувало.
Звичайно, що після визволення чи викупу Базиля із полону, новий “хазяїн” Ручинський зовсім не поспішав повернути тому маєток в селі Паридуби, не зважаючи на всі знання Базиля з юриспруденції. Навіть особовий лист до того шляхтича в грудні 1687 р. від самого короля Яна ІІІ Собеського, з вимогою негайно повернути Дому Нецевичів належне останньому добро – «інакше буде застосовано ресурс» – ні до чого не привів [61]. Бо вже в 1690 р. цією проблемою обіймався коронний надвірний підскарбій Атанас Мигчинський, королівський полковник, також командир панцерної роти. Він і собі звернувся з особовим листом, але зовсім до іншого шляхтича – свого ротмістра Домініка Дріванського, в якому прохав того допомогти “чоловіку в війську речіпосполитої добре заслуженому, давньому жолнеру” розібратися з цією проблемою прямо на місці – “прошу пана виправити це без затримки”. Ротмістр можливо не так добре знався на юриспруденції, але досить добре знався «на ресурсі», тобто як саме дійсно треба вирішувати такі справи із знахабнілою шляхтою, бо в 1692 р. маєток у селі Паридуби та землі там знову були власністю Базиля [62].
Треба особову зазначити, що дарчий запис стриєм Миколаєм ґрунтів та добр в селі Хотівль своєму небожеві Базилю, які до того належали членам третьої лінії Роду, конкретно – Ярошу «молодшому», зроблений ним спочатку в м.Жидачові, був доволі незвичним, мабуть внаслідок мора 1692 р.. Суто формою то був юридичний “запис забезпечення”, який принципово не повинен використовуватися для оформлення дарчого запису. А згідно змісту самого запису, то той взагалі було зроблено “для створення дійсно признаної родової послідовні наступними легітимними спадкоємцями.... після запису особового імені благородного родового послідовника”. Фактично такий “запис забезпечення” означав спробу створення (Родом) майорату, що було неприйнятним згідно польських шляхетських законів, та юридичне приховування цієї дії [45].
Немає сумніву, що той документ та інші на цю тему складав добре юридично освічений в майновому законодавстві Базиль, а не його 90-річний стрий Миколай, бо біля кожного з них є власноручний припис та підпис Базиля про вірність тексту. При цьому, скоріше за все, він скористався певними положеннями давнього русько-литовського права, яке продовжувало в ті часи діяти в трьох воєводствах Правобережної України, що знаходилися в складі Речі Посполитої. Оскільки своїх дітей у Базиля не було, серед можливих спадкоємців вже по ньому Миколаєм були названі діти Аполонії Мотовідловни, а також особи з другої лінії цього Роду, однак не було названо жодного майбутнього спадкоємця саме з його сторони, що скоріше за все свідчить про відсутність у нього на той час вже будь-яких прямих нащадків. Можливо їх всіх винищив таки мор 1692 р.. До цього документу був зроблений ще власноручний допис самого Миколая, де іншим його небожам, наразі Андрієві, маніфестувалося яким саме чином ту послідовню можна зробити. Вказівки про вибір наступних спадкоємців вже саме тільки серед стрийчених братів та сестер Базиля Миколай ще раз повторив у вливковому записі тому ґрунтів та добр Хотівля, зробленому ним в м.Володимирі [9]. Але мова про Базилеву рідну сестру Гальшку в тих документах вже не йшла, можливо внаслідок її смерті на той час.
Невідомо достеменно, що воно конкретно сталося у Базиля з тим майном в Хотівлі, а також з належним йому майном в селі Паридуби в наступні часи. Брати Андрій та Стефан свідчили в суді ще 1694 р., що їхні колишні опікуни, брати Жозеф та Олександр, виготовили фальшивий документ з “не існуючим” записом добр острова Хотівль на користь підчашія добржанського Домініка Грушевського [57]. Однак самі колишні опікуни таки визнавали борг останньому і навіть виплатили йому відшкодування в сумі по 280 пол. злотих з кожного [63].
Той борг найвірогідніше з’явився від закладу острова Хотівль за суму в 1000 пол. злотих, взяту ними 17 липня 1691 р., тобто одразу після відкриття спадщини по Ярошу Нецевичу, у того підчашія терміном на півроку [64], яку було загалом записано на всіх родичів. Родичі, однак, про той запис навіть нічого не знали, бо гроші брали тільки Олександр та Жозеф з дружинами. А від пана Грушевського тим боргом опікувався рідний брат дружини Олександра на ім’я Теодор Катуський, який мав ще й свої власні претензії до сестри [65]. Є свідчення, що принаймні у 1699 р. Базиль ще подовжував судову тяганину з цього приводу [47].
Мабуть одразу після повернення з полону Базиль, не маючи власної родини і маєтку, оселився в селі Городищі, де постійно мешкало багато членів другої та третьої ліній Роду. Навіть повернувши з часом свій маєток в селі Паридуби, Базиль залишився мешкати в селі Городищі, де саме йому, бобилю, досталося чомусь наприкінці життя опікувати осиротілих дітей родини з третьої лінії Роду. Бо спочатку саме як мешканець с. Паридуби він був зазначений, коли наприкінці 1704 р. підписувався свідком при шлюбі Думанських [227]. А потім Базиль, вже як мешканець с. Городищі, був зазначений 26.08.1707 р., коли підписувався свідком при шлюбі Сільнествицьких [228]. В Російській Імперії ці обидва села адміністративно підпорядковувалися Несухоженської волості, Ковельського повіту, Волинської губернії.
Помер Базиль там 1708 р., на руках у трьох осіб з другої лінії Роду, яким згодом його стрийчений брат Андрій переписав маєток в селі Моковичі, що його встиг придбати собі Базиль в останні роки свого життя замість майна таки проданого ним Хотівля. Він прожив, таким чином, лише трохи довше ніж 60 років і не залишив по собі нащадків. Згідно заяви-позова вуйка опікуваних ним сиріт, ті особи другої лінії Роду, на руках у яких він помер, добряче пограбували майно та поцупили собі всю чисельну худобу, що належала небіжчикові, серед якої тільки бидла рогатого налічувалося 200 голів [66].


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 

Часовой пояс: UTC + 3 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 0


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by Forumenko © 2006–2014
Русская поддержка phpBB