ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

Перша лінія Роду. Походження герба Нечуя.

“Боярський син” Миколай Нецевич народив та виховав на Волині, куди він потрапив у 1579 р., щонайменше трьох синів, та тільки для одного з них, наразі старшого, нам стали відомими його ім’я та доля. Інші діти Миколая, які згадувалися в документі [45], не залишили по собі нащадків і історія їхнього життя постає невідомою. У Московському князівстві, звідки він був родом, найменування або титул “боярський син” та “боярин” до 1566 р. було для шляхтича більш почесним, аніж “дворянин”, і постійно використовувалося там принаймні до кінця ХYІ ст.. Тим більше, що записи в документах середньовіччя «із дворян», тобто – дворових дітей боярських, та прямо «із дітей боярських», вважалося, принаймні в Московському царстві, за беззаперечний та прямий доказ дворянського стану особи, про яку йшлося в тих документах.
“Боярський син” – обіднілий нащадок знатного батька, життєвою справою якого стала військова діяльність, в Литві взагалі найменувався “панцирним боярином”, і безумовно ніс ту службу важко озброєним військовослужбовцем, найчастіше «1 кінь». Доля склалася таким чином, що Миколай, а можливо ще його батько “Ярош”, заклали в Роду підвалини окремої лінії професійних військовослужбовців, багато поколінь якої з успіхом займалися в свій час саме цією суто чоловічою справою.
Родина цього безгербового військовослужбовця, бо його батько покинув Литву скоріше за все ще до 1538 р. і тому не мав прав на герб Яніна, яка лишилася поки що невідомою, мешкала на своїй долі батьківщизни засновника Роду, в селі Паридуби (а можливо що й окремому від нього фольварку, який тоді біля нього існував, як і в ХІХ ст., та йменувався тоді хутором), Коростишевської волості, що знаходилося в 15 верстах від села Ружино, Старокотарської волості, одного і того ж Володимир-Волинського повіту – давньої батьківщизни князів Ружинських.
Суто формальне визначення невисокого офіційного статусу Миколая Нецевича однак ніяким чином не заперечувало існування принаймні двохсотлітніх підвалин давнього дворянства у всіх членів різних гілок того боярського литовсько-українського-литовського Роду, до якого він належав. Разом з тим в Речі Посполитій княжий титул ніякої додаткової ваги не мав – «поміж шляхтичами ніяких відмінностей!». А шляхтичем тоді взагалі вважався той, хто володів землею, і їм всім, наразі, суворо заборонялося створювати в ті часи будь-які майорати, навіть якщо вони були при цьому княжі за ознакою. Внаслідок такого багатих шляхтичів в тій державі було обмаль, однак дуже багатих людей з їхнього осередку вистачало, хоч самі роди цих осіб перебували у такому стані переважно не більше якихось ста років.
Тому навіть досить ранній, до 20 років, шлюб його служивого сина, ковельського боярина Іоанна (у документі, наведеному в [46], названого Janski, або на сучасній українській мові - Івана) з зовсім юною княжною Глушею (Hlushi, або, литовською, Галші) Ружинською, який стався на початку XYIІ ст., не порушив поглядів того суспільства на конче належні династичні підвалини для таких взаємин [36,45]. Не виключено між тим, що ім’я цієї князівни могло бути також трохи іншим, а саме Helusia, або принаймні таким було її родинне призвісько (придомок). Бо саме таке жіноче ім’я, можливо маючи для цього якісь підстави, використав у своїй, написаній буцімто про реальну долю окремих членів Роду князів Ружинських, але насправді просто «повісті поетичній на тлі ХYІ століття», стародавній польській історик та поет Броніслав Коморовський [192].
Батьки цієї княжни залишилися між тим невідомими, бо про них немає жодної згадки в будь яких документах. Можна лише цілком певно вважати, виходячи з часу народження Глушею її первістка, що сама вона з’явилася на світ у тих батьків у проміжок часу від 1580 до 1585 р.. Разом з тим саме ім’я княжни дозволяє, якщо вважати його «родинним», висловити принаймні одну робочу версію з її походження. При цьому годиться врахувати ще й той факт, що старша її онука теж отримала таке саме ім’я. Бо єдиною особою серед усіх дружин чоловіків великого сімейства князів Ружинських, яка таки носила схоже ім’я, була Галшка (Галжбета) Кацпровна Ондровазовна із Стужина, дружина, а з 1592 р. удова, князя Миколая Остафьєвича Ружинського.
Однак жодної згадки про нащадків цієї сімейної пари (а згодом – удови) в документах знайти не вдалося. Та й взагалі жодних спогадів про якісь зазіхання Глуші Ружинської, яка прожила доволі довге життя, на добра Сквирського маєтку цієї подружньої пари не залишилося, і всі вони, свого часу зареєстровані, мабуть саме за відсутності тих нащадків у рідного брата, на князя Кирика Остафьєвича Ружинського, в 1618 р. перейшли вже до рук удови по його сину, князю Роману Кириковичу, згідно указу Жигмонта ІІІ, що робить цю робочу версію аж занадто непевною.
Разом з тим для Глуші перелік можливих «претендентів на батьківство» саме з цього покоління Роду князів Ружинських взагалі набагато ширший і визначити якісь конкретні їхні «переваги» один перед одним немає жодної реальної можливості. Тим більше, часи народження Глуші певним чином дозволяють припустити, що її батько міг навіть належати ще до попереднього покоління Роду князів Ружинських і безумовно мусив народитися ніяк не пізніше 1560 р.. Цим додатковим умовам, враховуючи часи смерті окремих членів з означеного попереднього покоління Роду, відповідають у ньому лише дві особи – в першу чергу князь Абрахам Федорович, в своєму першому шлюбі з особою, ім’я якої не збереглося, а також князь Михайло Іванович, у шлюбі з Ганною Янівною княжною Яковицькою. Принаймні остання подружня пара дала своїй дочці, яка народилася у них наприкінці ХYІ ст., ім’я Овдотья, на честь (пам’ять) померлої сестри чоловіка, і скоріше за все що найменування цієї пізньої дитини відбулося із однакових для неї та Глуші православних святців.
Наразі князі Ружинські з’явилися на Волині одночасно з Нецевичами, ще на самому початку ХY ст., причому їхній княжий титул ніколи не викликав у прадавніх сучасників жодних сумнівів. При цьому своє походження, як і князі Сапєгі, вони споконвіку започатковували від одного з шести (?) синів знаного Наримунта Гедимінайтіса, а першозасновником їхнього Роду, згідно родової традиції та результатів ще стародавніх генеалогічних досліджень, (переважно) вважається Олександр, князь подільський, безумовно що із тією дружиною, яка була у того князя в його молоді літа. Він буцімто помер 1390 р., і вважається що був вбитим (або повішеним – тобто страченим «на горло»), потрапивши в полон під Вільнюсом, за наказом великого литовського князя Вітовта, на дочці якого, Анні, був тоді одруженим [197].
Навіщо зовсім молодій та знаній жінці знадобився в чоловіки той старий дідугань віком під 70 років – окреме питання. Певної відповіді на нього не існує, не зважаючи навіть на сам факт вбивства («кари на горло») того Олександра тестем. В 1392 р. молода удова вдруге побралася з Монтвілдом, маршалом литовським, і таки створила з ним належну родину та народила в ній дітей, подовживши тим самим вже цю лінію Роду Гедиміновичей. Таким чином можна вважати, що багаті згодом князі Сангушко і Сапєгі, а також постійно досить таки бідні князі Ружинські, мають цілком спільне родове походження і безумовні права на ті княжі титули, бо всі вони є Гедиміновичами.
Мабуть при взятті того шлюбу не останню роль відіграли визначна хоробрість та належні військові успіхи самого Миколая, які він виявив і досяг в походах та інших бойових діях армії Речі Посполитої наприкінці XYI ст., коли у нього стала нагода битися за неї пліч о пліч разом із своїми сусідами (та потім свояками), князями Ружинськими [10]. Зазначимо, що в походах проти Москви на початку XYIІ ст. війська Лжедмитрія ІІ три роки очолював саме князь Роман Ружинський, а крім того в тих військах знаходився ще й князь Адам Ружинський, але чи перебували в них шляхтичі Нецевичі – достеменно невідомо. Певну роль в заручинах могла також відіграти і родичка молодої – удова по князю Михайлу Федоровичу Ружинському, яка саме в той час віддавала свою доньку від другого шлюбу за члена третьої лінії цього Роду – шляхетного удівця та знаного вояка Гаврилу Нецієвича. Так воно було, або інакше, але до 1615 р. в родині Іоанна та Глуші, яка оселилася в селі (чи фольварку) Паридуби, вже народилося принаймні четверо синів – Ян, Ярош, Єремей та Миколай. При цьому син Ярош з’явився на світ в цій родині ніяк не раніше другої половини 1603 р., а Ян тоді, скоріше за все, у 1601 р.. Тобто, Іоанн та Глуша побралися у 1600 р.. Останнього, мабуть молодшого з синів, родина назвала, як і належить, на честь діда.
Певний час більшість Гедиміновичей, особливо з першої їхньої генерації, користувалися переважно своєю власною родинною родовою геральдичною емблемою – гербом литовської Weikimas (Погоні), тобто фігурою панцирного військовослужбовця верхи, автором якого вважається великий литовський князь Вітень, брат ще більш знаного Гедиміна, який йому наслідував. Між тим при переході в христіанство вже навіть діти Гедиміна, та безумовно що його онуки, отримували можливість обирати для себе та своїх нащадків інші родові геральдичні емблеми. Так згаданий вище онук Гедиміна, князь Олександр Наримунтович, який (буцімто) започаткував Рід князів Ружинських, обрав собі, разом з братом Юрієм, за родову емблему зображення колони (але зовсім не литовський герб тієї ж самої назви!), яким нібито в свій час користувався як геральдичною емблемою ще його міфічний римський пращур.
Взагалі всі литовці прагнули виводити своє походження із підвалин Римської Імперії. Великий литовський князь Гедимін вів свій власний родовід від князів Ейраголи із Жмуді, які володіли там якимось невеличким маєтком і теж наголошували власне походження від тих римлян [199]. Між тим конкретних свідчень про походження їхньої династії, яка правила у великому князівстві Литовському майже триста років поспіль, у єдиному на цю тему так званому літописі Бишовця (kronika rekopisna Litewska Byhowca) залишилося нажаль напрочуд мало, але ця князівська династія, як вважалося, належала саме до римської генерації Колюмнів. Тому ця суто римська геральдична емблема – колона – дійсно могла розглядатися для членів родини Гедиміна як «родова».
Постійні військові (феодальні) заворушення, які мали місце в Західній Римській Імперії наприкінці першого тисячоліття нашої ери, вже у ІХ ст. призвели до варварства, анархії та хаосу в усіх гілках її господарчого життя, а внаслідок цього – до проявів періодичних, страшних за своїми наслідками явищ голодування всього пересічного населення тієї Імперії. Скінчилося таке «господарювання» повним розвалом славнозвісної Імперії Карла Великого вже у 888 році.
Наступна, ще більш спустошлива для римського суспільства війна, розпочалася на теренах Імперії вже на початку Х ст. – у 911 р. [208]. Одночасно з цим в ній настав тоді ще й період правління так званої порнократії («правління блудниць»), за якого тими блудницями був введений на папський престол «кишеньковий» папа Іоанн Х. В часи його понтіфікату, з 914 по 928 роки, уся (цивільна та навіть духовна) влада в Римі практично зосередилась в руках трьох жінок – його коханки та двох її доньок, одна з яких, мабуть найбільш заповзята, навіть прийняла тоді титул патриції. Кінець кінцем патриція Мароція, після того, як у 926 р. в Павії, за її наполяганням, вищі духовні та світські вельможі коронували графа Гугона (Гуго), ув’язнила та фізично знищила того «кишенькового» папу. Після цього, на протязі всього лише одного, 929 , року вона послідовно призначила і скинула ще двох римських пап, поки третім по черзі на папський престол не виявився введеним її власний син (Іоанн ХІ) [208].
Вже взагалі повністю деморалізовані усіма попередніми історичними подіями в Імперії римські вельможі просто не витримали такої зухвалої наруги блудниць над залишками демократії і того 929 року масами побігли із Риму «світ за очі», причому деякі з них добігли аж до далеких лівів. 500 вельможних римських уродженців, на чолі із знаним римлянином Палемоном, у тому 929 році перебралися із агонізуючої Імперії до місцевостей, які знаходилися на берегах північного Балтійського моря, конкретно в Жмудь, де і оселилися. Побравшись із місцевим населенням, ті римляни кінець кінцем там «осіли» і залишилися вже мешкати в тій Жмуді назавжди.
Вони народили в цій землі чисельних войовничих нащадків, які також стали цілком певно належати до членів різних генерацій найдавнішого в Європі римського дворянства (патриціїв). Мабуть саме тому їхні (наступні) литовські нащадки дуже часто стали йменувати себе князями Жмуді, володіючи в цій місцевості практично лише невеличкими за своїми розмірами земельними наділами. Наразі в створеному пізніше великому князівстві Литовському, вірогідно внаслідок таких історичних подій при формуванні його суспільства, існували чисельні поселення, геть усі мешканці яких були боярами [207].
Оскільки уявити собі реально наявність подібної кількості мужніх та знаменитих своїми особовими (військовими) заслугами пересічних громадян досить таки важко, доводиться наразі вважати, що їхнє найменування боярин вже в ті часи було переважно лише потомственим званням. Воно походило ще від римських пращурів тих бояр та означало (тільки !) родову приналежність останніх до когорти найдревнішого (європейського) дворянства.
Разом з тим згадані бояри не лише становили вищий клас сучасного їм прадавнього литовського суспільства. Саме існування тих чисельних генерацій цих бояр та постійне наслідування членами їхніх родів того найменування певним чином свідчило про дуже давній «фундамент» згаданих родів ще у європейській дворянській спільноті першого тисячоліття нашої ери. Таким чином послідовні генерації цих бояр вже наступного тисячоліття, «вільні мужі» того суспільства та його багаті на ті часи землевласники, спромоглися зберегти пам’ять про своє історичне походження та створили для себе велику східноєвропейську державу – князівство Литовське.
Разом з тим зображення колони стало у князів Олександра і Юрія Наримунтовичів вже лише навершенням (князівського) герба обох братів, під його власною вихідною назвою Pien (Пень), який мав спочатку чотири картуші. При цьому колона знаходилася у верхньому картуші згаданої гербової емблеми, а до її кінців було ще додано чотири хрести [206]. У двох середніх картушах було однак зображення головного в тому гербі - трьох суків пня, основи основ князівської достойності їхнього Роду, і герба литовської Погоні, який свідчив про родове литовське походження згаданих осіб. Нарешті в нижньому картуші знаходилося стилізоване зображення українського тризуба, який можливо засвідчував постійне місце їхнього помешкання, або приналежність до певних (русинських, або вже на той час українських) військових формувань. Зазначена князівська геральдична емблема, основою якої було зображення пня, у згаданій формі трьох суків, які розміщувалися в одному із картушів середнього поясу, отримала при цьому власне вихідне найменування – герб Słup (Слуп).
Сам герб в країнах Західної Європи звичайно підпорядковувався суворим правилам герольдіки. Бо герб служив постійним супутником благородної людини, був незмінним охоронцем її походження, вірним тлумачем видатних дій та подвигів її пращурів, і ніс з собою певну моральну думку про кожен конкретний дворянський Рід. Тому вже з ХІY ст. лише одні західні монархи зберегли за собою право надавати згоду на будь які зміни дворянських гербів своїх підданих. Однак у Польському королівстві і Речі Посполитій з тими змінами родових гербів все було значно простіше, бо в цих двох країнах ніхто офіційно не слідкував за тим «перевтіленням» гербів взагалі [205].
Досить таки складна конструкція колони в навершенні герба Słup мабуть з часом трансформувалася до більш простого та виразного зображення там кавалерійського хреста. Крім того, з нього поступово зникли нижній та обидва середні картуші, разом з їхніми зображеннями, але сама основа вихідного князівського герба Pien звичайно при цьому збереглася та прийняла, у єдиному картуші, який залишився після такого трансформування («перевтілення»), вигляд натурального пня із двома суками одесную та трьома суками ошуюю, саме поверх якого вже розміщувався той кавалерійський хрест, на який в ті часи перетворилася колона.
Така геральдична емблема – «на полі червоному пень натуральний (чи срібний), о трьох суках з правої та двох суках з лівої сторони, з надвершям у вигляді хреста (або меча) золотого, і такий самий пень над шоломом в короні шляхетський, між двома чорними орлиними крилами», в часи її створення отримала окреме вихідне найменування: герб Nieczuja (Нечуя). Цілком певно вважається, що цей князівський споконвіку герб прийшов із Чехії, але чи сталася ця подія за часів правління в Польщі чеського короля Вацлава (1300 – 1306 рр.), сучасні дослідники з питань герольдіки належної думки не мають. Тим більше вони не наважуються говорити чи відбулося таке серйозне графічне трансформування внаслідок змін ще самої родової геральдичної емблеми князів Ружинських, чи ті зміни настали вже лише у гербах споріднених з ними Родів.
Згідно законів, які існували в ті давні часи в Речі Посполитій, шлюб із титулованою особою давав чоловічим нащадкам такої сімейної пари право на герб материнського Дома. Однак в цьому разі «молодому» Роду Нецевичей було нема чого триматися за князівську згадку в гербі за Литву, тим більше якщо він взагалі там мешкав лише певний, не дуже довгий, час. “Молодими” (młodże) ж звуть звичайно ті роди та Дома, які породнилися з родами та Домами seniora. Михайло Додеркало на початку XYIІ ст. мав шлюб із Настасією Дмитрівною княжною Ружинською, тому їхні чоловічі нащадки також отримали згадані вище права на герб материнського Дома. Династичні улагодження вже поміж польської шляхти віднесли герб Nieczuja до 8-ї династії, роди і Дома якої становили по лінії seniora – серед інших, князі Ружинські, а по лінії młodże – Челепатов, Нечуй та Додеркало [32].
Звичайно, що однакові із згаданими кузенами права на той герб Nieczuja мали також і брати Нецевичі, а потім всі їхні нащадки, які таки тим гербом справно користувалися. Відсутність прізвища Нецевич в династичному переліку польської шляхти між тим цілком зрозуміла, бо їхній Рід завжди вважався лише шляхтою литовською, навіть при унії, а ще на додаток до цього вони особову завжди наголошувалися польськими істориками схизматиками, спогади про яких у католиків середньовіччя взагалі були не варті уваги. Є також сенс нагадати, що графічна трансформація гербів поза межами центральної Європи в ті часи була скоріше правилом, ніж виключенням з нього, бо навіть герб графа Кирила Розумовського, останнього козацького гетьмана, який «виводив» своє походження прямо від князів Ружинських, взагалі вже не мав жодних ознак старовинної родової символіки цього Дома.
При цьому граф Кирила Розумовський «вважав», що його прапрадідом буцімто був князь Дмитро, а прадідом князь Роман Ружинський [209]. Між тим батьком останньому був князь Кирик Остафьєвич, а сам князь Роман взагалі не мав синів (в тому разі Якова, буцімто діда графа Кирила). Бо за сім років єдиного шлюбу того князя Романа дружина встигла народити йому тільки трьох доньок.
Та й наразі саму ту князівську символіку, особливо після закінчення існування Роду князів Ружинських в середині ХYІІ ст., в наступні часи сподобилися спотворити вщент. Бо у ХYІІІ ст. окремі письменники тих часів – єдині дослідники шляхетських гербів, які переважно користувалися приватними («інших осіб») свідченнями, довели ту родову символіку Гедиміновичей до межі її повної геральдичної безглуздості, проголошуючи в якості герба княжого Роду Ружинських, що прямо походив від Наримунта Гедиміновича, якісь krzyze litery, при цьому навіть не наважуючись на будь який опис його взагалі [196].
Спотворення тієї князівської символіки відбувалося однак скоріше за все саме тими деякими «іншими особами», причому доволі таки поступово: спочатку від первинного (окремого) герба Słup, який споконвіку мав чотири картуші, у випадку користування цим гербом родом князів Ружинських, були відтяті три. При цьому разом з головним в них з точки зору суворих правил герольдії зображенням самого символу князівської достойності їхнього Роду – трьох суків означеного пня (тобто князівського символу герба Pien, основи основ самого герба Słup). В результаті княжому Роду Ружинських залишили як родову емблему тільки зображення колони, у єдиному картуші – тобто означеним чином цьому Роду тими письменниками був фактично «наданий» другий із існувавших у тих литовців споконвіку герб, Kolymny (Колони).
Між тим сам герб Kolymny завжди «свідчив» лише про певні «підвалини» походження цього народу із терен Риму – і нічого більше. І хоч до тієї колони в разі герба Роду Ружинських було ще додано чотири хрести, по два до її основи та навершя, як певні ознаки приналежності христіанству нащадків Гедиміна, але всі ознаки їхньої князівської достойності із того трансформованого герба просто було вилучено [206]. Кавалерійський хрест поверх єдиного картушу з тією колоною вже фактично, окрім символу самого шляхетства, не означав геть нічого.
Разом з тим зараз, в незалежній Україні, навіть ту (римську !) колону, із доданими до неї чотирма хрестами, із герба князів Ружинських намагаються забрати. Натомість замість тієї «родової» для всіх членів князівського Роду Гедиміна колони її зображення в гербі Роду князів Ружинських запропоновано вважати «подвійною перехрещеною на кінцях стрілою, що лежить в стовп» [233]. При такому довільному тлумаченні того зображення колони одразу слід зазначити, що «запропонована» стріла не несе за собою взагалі жодного геральдичного навантаження, бо геть нічого для того князівського герба не означає та нічого в ньому не охороняє. І таке знущання з тим гербом князів Ружинських відбувається вже не вперше.
В свій час, вже коли сам Рід князів Ружинських давно і напевно згас, чотири хрести в тому спотвореному гербі споконвічних схизматиків якась «дуже вумна» (католицька ?) голова, явно взагалі мало обтяжена знаннями із герольдії, просто «замінила» згаданими вище krzyze litery. Зовсім не беручи до уваги що може наразі означати той кумедний за всіма геральдичними ознаками та химерною конструкцією «князівський герб». Можливо однак, що ті деякі «інші особи» саме таким чином вирішили тоді «звести рахунки» із чисельними атаманами і гетьманами вільного козацького війська князями Ружинськими, записаними до помінника православної Києво-Печерської лаври.
Але, скоріше за все, особову – з «гетьманом та маршалком найвищим військ найславетнішої царської величності», відомої в історії як Лжедмитрій ІІ, Романом-Яном Кириковичем князем Ружинським [203]. За метод тут було обране повне знищення пам’яті про славетне минуле Роду, яку ніс з собою його первинний родовий герб – ще не спотворений ними Słup із чотирма його картушами. При цьому навіть перехід самого князя Романа у католицьку віру, десь у віці під 30 років, коли він брав свій шлюб із полькою Софією Корабчиєвською, не забезпечив цій, досить незначній на історичній сцені постаті, спокійних спогадів за неї в Речі Посполитій. Мабуть надто вже суттєвого клопоту, з точки зору окремих «інших осіб», завдав цей войовничий католик, член завжди войовничого (козацького) Роду, польському війську на початку ХYІІ ст.. Але головне – він при цьому пішов із життя ніким не переможеним, з чим зазначені «інші особи» аж ніяк не бажали погодитися, натомість просто намагаючись взагалі стерти саму пам'ять про цей Рід, а також про військові заслуги та таланти окремих членів цього Роду, із терен історії.
Аналізуючи окремі події, які сталися у ті середні віки поміж сусідніми народами, це ще можна якимось чином зрозуміти, але навіщо зараз так знущатися з того герба та з самої пам’яті про цей Рід, який в свій час допомагав створювати підвалини української нації, що тоді формувалася – незрозуміло, або можливо і навпаки. Схрещені стріли … Старовинні геральдичні ознаки та пам’ять, яку вони собою ототожнювали, наразі значно складніша річ, ніж деякі сучасні «окремі особи» звикли їх собі уявляти. Або все навпаки, і ті «особи» таки добре про таке знають, але «зведення рахунків» з Родом Ружинських ще й досі триває. Прикро навіть про це писати.