ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

Дворянська спільнота.

На початку XYIІІ ст. двоє членів першої лінії Роду, кожен із своєї нагоди, залишили захід Волині разом з родинами. Можливо головним приводом для зміни ними місця постійного помешкання стало те, що прадавня батьківщизна цієї лінії Роду в селі Паридуби, разом з іншим майном Базиля, вже мала тоді певну перспективу потрапити до сторонніх рук. Юридично однак таке сталося лише 1736 р., коли король Август ІІІ передав маєток та землі в селі Паридуби, вакантні після шляхетних Нецієвичей – і тільки ці землі! - каштеляну мстиславському, старості довговському Адаму Бржостовському [67]. Невідомо хто був той останній, після якого по першій лінії Роду там взагалі не залишилося нащадків і ті прадавні землі Роду «впали до диспозиції» короля. Однак цілком вірогідно зробити висновок, що можливо геть усі гілки першої лінії Роду Нецевичей, які тільки залишалися ще мешкати на заході Волині, таки згасли саме на початку XYIІІ ст., бо навіть не стало кому передати ті землі, якими Рід володів там чи не 300 років!
Дочка Яроша, Констанція, із села Смідіна, 26.02.1685 р. одружилася із Станіславом Могільницьким, який був родом із сусіднього села Могільна [227], тобто вона народилася близько (скоріше до) 1670 р.. Отримавши добра після смерті батька, вона негайно через суд владнала з чоловіком їхнє спадкування – мор 1692 р. добряче всіх налякав [56]. Є певна вірогідність, що в цій родині було виховано принаймні двох синів – Миколая та Томаша, а також, і це вже безумовно, дочку Катерину. Остання одружилася з Жозефом Заржецьким та залишилася мешкати в селі Городищі [68], яке споконвіку становило батьківщизну декількох ліній і багатьох членів Роду Нецевичів. Томаш Могільницький також мешкав постійно саме на заході Волині, де обіймав у 1745 р. посаду гродського пршемильського судді та був мечником землі хелмської [69]. Певні додаткові роздуми про подружжя Констанції та Станіслава викладено ще й у розділі “Деякі додаткові свідчення”.
Цілком можливо, що однією з перших в цій лінії Роду, вже видавши доньку заміж, тобто на початку ХYІІІ ст., покинула захід і переїхала мешкати на північний схід Волині саме родина Констанції. Однак немає жодних сумнівів, що таке в ті часи дійсно зробив її стрий і майже одноліток, підстолій волинський Андрій Нецевич, мабуть із сином та безумовно що з онуком, чи скоріше за все вже при них. Всі ці троє осіб, а надалі їхні нащадки, оселилися в Овручському повіті, але коли конкретно це сталося, та на яких умовах з іншими членами різних ліній Роду відбувся той переїзд – невідомо. Чому вони не спадкували потім земель в селах Паридуби, а також в Моковичі, історія придбання та наслідування яких викладена в розділі “Друга лінія Роду. Герб Яніна”, залишилося також невідомим. Тим більше виникає питань з того приводу, бо не тільки онук з цієї гілки Роду, але навіть ще й сам його дід Андрій був живим ще принаймні у 1731 р. [70].
Іван Миколаєвич, онук Андрія, перший раз одружився з дочкою хорунжого військ панцирних з Луцького повіту, Станіслава Маріяновського. Ім’я цієї дружини Івана не збереглося. Скоріше за все Іван познайомився із своєю майбутньою дружиною ще в дитинстві, бо бездітний на схилі своїх 90 літ стрий його діда, Миколай, який взагалі залишився без прямих нащадків, найвірогідніше передав у спадок саме тому, майбутньому, дідові Івана свій маєток в селі Бруховському, і там, скоріше за все, мешкала спочатку дідова, а потім батькова родина. Таке було цілком конкретно записано відносно небожа Андрія, як можливого спадкоємця Миколая, в документах про послідовню, яку Рід створював в місцевості Хотівль у 1694 р..
Тесть Івана Миколаєвича, син чашника плзенського Олександра Маріяновського, володів значною нерухомістю на Волині. До неї належали маєтки в селах Деркал (Додеркал?) та Щуріно у Луцькому повіті, а також маєток в м.Ксаверово, Овручського повіту (зараз – Малинський район, Житомирської області), та дещо в інших місцях, оскільки в уступчому запису 10 січня 1729 р., який було занесено до овручських гродських книг, Станіслав Маріяновський відписує різні маєтки одразу чотирьом особам – синові Антону та трьом зятям.
Третім зятем, можливо одруженим на наймолодшій дочці Станіслава Маріяновського, якраз і був зазначений Іван Миколаєвич. Мабуть його родина оселилася мешкати в свій час саме в тому маєтку м.Ксаверово, який знаходився у Овручському повіті, принаймні разом з дідом, а на 1729 р. він вже виконав головну умову тестя для уступчого запису того маєтку – своїми (дідовими?) грішми розрахуватися за борги по ньому отцям-ієзуітам. Тому цей маєток з селянами та всіма належними принадами було передано Івану Миколаєвичу тестем без права домагатися зворотного його повернення, тобто – назавжди.
Нащадків в цій першій родині, однак, виховати не спромоглися, та коли Іван Миколаєвич залишився багатим бездітним удівцем десь в віці під 45 років, проблем із створенням другої родини у нього не виникло. Можливо він ще щось тримав в руках із матеріалів про підвалини походження герба своїх пращурів, але вже в кінці ХYІІІ сторіччя його нащадки не мали про це жодної конкретної уяви – принаймні в дворянських документах цієї гілки Роду ні про княжну Ружинську, ні про її дітей немає згадки [71]. Вся ця інформація про походження Роду залишилося для тих нащадків лише на рівні усних пам’яток, які передавалися його наступним поколінням та існували в такому вигляді у його окремих осіб Роду ще наприкінці ХІХ ст., тобто на ті часи ніяких документарних генеалогічних свідчень про своє дійсне походження та минуле родство цей Рід не зберіг.
22 січня 1747 р. Іван Миколайович взяв другий шлюб з Олександрою Яблонською. Мабуть на посаг дружини родина придбала собі ще й поселення Соболіовку (Собольовку), поблизу нинішнього м. Коростень, принаймні вона володіла цим поселенням у 1756 р. Оскільки в той час Іван Миколайович увладнював через суд свої взаємини з орендарями того поселення, то беззаперечно що прожив він більше ніж 60 років. Родина мала двох синів - первістка Ігната, який народився 1748 р., та Петра.
Не виключено, що Іван Миколайович ще мав брата. Принаймні ним міг бути той пан із Овручського повіту на ім’я Міхат Нецевич, який у 1752 р. подавав до суду екстракт по документу люстрації м. Овруч [72]. Але цей висновок-припущення зроблений лише на засаді їхнього проживання в одному повіті, оскільки Міхат нащадків не мав і уточнити його родинні стосунки з Іваном неможливо.
Ігнат Іванович 13 липня 1774 р. одружився з Агнетою Іваницькою, 1756 р. народження, дочкою Станіслава Іваницького та Хелени Барожицької, за якою взяв посаг в 2.000 пол. злотих. Родина його брата Петра, який теж взяв в ті часи шлюб, залишилася однак невідомою [73].
Ігнат та Агнета мали четверо синів та доньку. Первісток, трьохіменний Віктор-Станіслав-Костка, який народився у селі Іскорості, що знаходилося поруч із нинішним м. Коростень, був охрещений в Ушомирському приходському костьолі 19 вересня 1776 р.. Потім у них з’явився на світ у тому ж селі син Шимон, який народився 1781 р., а вже в селі Кутищі, куди тоді перебралася мешкати родина Ігната, у них народився третій син, двохіменний Франц-Салезій, якого охрестили в тому самому костьолі 30 січня 1783 р. Донька Розалія народилася 1789 р., а крім того до 1795 р. у них народився ще пізній син Нікифор, який однак беззаперечно помер у ранньому дитинстві, бо згадки про нього після Y ревізії взагалі відсутні.
На додаток до викладеного є сенс зазначити, що це сімейство з першої лінії Роду мабуть взагалі відзначалося, і це в ті прадавні часи, схильністю до «зміни місць помешкання». Такий потяг сімейства до змін тих місць помешкання, в означеній лісостеповій бездорожній місцевості, що знаходилася значно північніше м.Житомир, навіть для тієї вільної її шляхти, яка не була ще закріпаченою якимись «околичними» обов’язками, поставав тоді досить таки нетиповим явищем. В результаті тих чисельних переїздів місця помешкання сімейства Ігната витягнулися там тоді довгою смугою від Коростеня до Малина, тобто на добру сотню кілометрів, а від Малина ця смуга ще й загиналася зовсім на північ – до м. Ксаверова.
В другій половині XYIІІ ст. в Речі Посполитій наступила тяжка економічна криза і почався період повальних злидень у переважної частини її належного землеробського населення. В ті часи землеробство навіть взагалі перестало само себе окуповувати, тому десь з 1775 р. в країні стало розповсюджуватися нагальне пиятство, за якого кількість шинків там зростала буквально кожного дня.
Чи не з нагоди цієї економічної кризи, за якої виробництво зерна на чорноземах країни багато років перевищувало всі її нагальні потреби, завдяки чому ціна на нього стала надто низькою та навіть не окуповувала обмолот і оплату перевозу того зерна на ринок, фінансові справи родини, яка хазяйнувала на бідних нечорноземних ґрунтах, вже до 1783 р. постали вельми кепськими. Бо спочатку було продано поселення Соболіовка, у 1782 р., а потім від імені батька та синів, тобто назавжди, було продано маєток в м.Ксаверово, 20 березня 1783 р., шляхтичу Валентину Пружинському за 2.200 пол. злотих.
В той час у цьому вільному невеликому містечку, яке підпорядковувалося магдебурзькому праву, мешкало 300 осіб, з яких 73 були євреями, і лише декілька поляками. Можливо однак, що ті гроші ще стали потрібні Ігнату, щоб розрахуватися за якісь борги внаслідок допущених ним хиб під час управління чужими маєткуми в селах Іскорості та Біля за періоду тяжкої економічної кризи. Такий висновок можна зробити, оскільки після продажу маєтку в м.Ксаверово, вже за часів приєднання цієї території до Російської Імперії, родина перебралася мешкати зовсім на “чортові кулички” – до хутора Чорнобілька в урочищі Дубровському, Малинської волості, Радомишливського повіту, Київської губернії, де окрім них жило ще тільки три родини [74].
Цілком можливо, що в наш час цей старовинний хутір – малесеньке поселення Ярочище, поблизу села Діброва, бо саме воно виступає найближчим сусідом м. Ксаверова, але, скоріше за все, то саме цей хутір «піднявся» з часом до розмірів невеличкого села і вже тоді отримав нову назву (Дуброва), яка походила від попередньої назви самого того урочища. Принаймні на карті 1855 р. про урочище Дубровське вже не згадується, хоч інших урочищ в тій місцевості нараховується буквально десятками, при цьому навіть на території кожного окремого села.
Саме тут, на хуторі, народилися Розалія та Нікифор. З часом однак, після 1790 р., родина Ігната Івановича таки перебралася мешкати до сусіднього с тим урочищем села Баранівка, яке також належало до Малинської волості, Радомишлевського повіту (зараз – до Малинського району, Житомирської області), де і створила нове «родинне гніздо». В цьому селі, де в 1803 р. проживало 179 осіб чоловічої статі, ця родина однак жодним чином не входила до складу його 12 поважних власників, оцінка загального майна кожного з яких перевищувала на той час 3.700 злотих [249].
В Речі Посполитій землі цього села були королівськими, а в Російській Імперії стали державними. Члени родини Ігната по трьох ревізіях 1795 р. ( Y ), 1811 р. ( YI ) та 1816 р. ( YIІ ) були записані до складу чиншової шляхти того села, а трохи згодом в ньому стали мешкати і власні родини його синів [71].
Ігнат Іванович помер 18 травня 1810 р. і служба по ньому відбулася в Ушомирському приходському костьолі. Загалом він прожив 62 роки. Його дружина Агнета залишила чоловіка вдовим ще 26 березня 1800 р., вона померла у віці 44 років.
Наприкінці XYIІІ ст. родина Ігната та Агнети перейшла до розряду дуже бідної дрібної чиншової шляхти. Вона не мала маєтку, кріпаків, чина, а служба Ігната загалом приносила злиденну обмаль грошей. Їх не вистачило навіть на те, щоб подати заяву до дворянського депутатського зібрання у 1802-1804 роках, коли закон про російське дворянство було поширено на всі знову поєднані з Імперією території. Тому запис чоловічих членів цієї родини – старшого, середнього та молодшого (на той час - Франца-Салезія) синів Ігната до І частини дворянської книги Волинської губернії відбувся лише за другої черги обліку тієї чиншової шляхти: згідно рішення губернських дворянських депутатських зборів № 25 від 14 серпня 1814 р. [2]. Однак їхню сестру в це рішення записано не було. Родини всіх трьох братів в тому рішенні не згадувалися, бо тоді ніхто з них тих родин ще не мав – лише пізніше, у віці далеко за 30, та навіть і за 40 років, вони побралися з жінками, які були молодшими за своїх чоловіків на 20 – 25 років.
Петро Іванович мав сина Йосифа і по Y ревізії (1795 р.) вони були записані серед шляхти села Блудов, Острожського повіту, Волинської губернії. Там Йосиф Петрович одружився з Вікторією Голинською і їхнього сина Івана охрестили в Чудновському приходському костьолі 9 лютого 1804 р. Внаслідок віддаленого помешкання нікого з цих осіб свого часу, у 1814 р., до вищезгаданого рішення № 25 записано не було. Лише у 1834 р., після офіційного визнання Францем-Салезієм родових стосунків з тим стриєм і його нащадками у Житомирському повітовому суді, постановою № 193 губернських дворянських депутатських зборів від 14 березня 1834 р. Йосиф Петрович з сином Іваном були дописані в рішення № 25 [75].
Віктор – Станіслав – Костка у 1815 р. побрався з Марією Жигульскою (із Жигадлів), 1794 р. народження. В цій родині стало четверо синів – Станіслав (народився 8.ІХ.1819 р.), Фома (народився 10.Y.1824 р., але був охрещений лише через 9 років), Йосиф (народився 24.Y.1826 р.) та Іван (народився 5.YIII.1828 р.), а також три доньки – Домініція (народилася у 1816 р.), Агнішка (у 1821 р.) та Теофіла (у 1822 р.). Всі семеро дітей, народжені саме в селі Баранівка, були живі при посімейному перепису шляхти 1834 р., коли їхня родина вже мешкала у слободі Умічній, Пулинської волості, Житомирського повіту.
Таким чином старший з братів, як і годиться, згідно традицій та положень Литовського статуту, покинув «родинне гніздо», де залишилася жити родина його молодшого брата, разом із холостим середнім з братів, і став мешкати з власною родиною південніше, в місцевості окрест села Грінталь, де цим відгалуженням Роду було створено своє власне, але як згодом з’ясувалося, лише тимчасове «родинне гніздо».
Франц – Салезій у 1822 р. взяв шлюб із Розалією Андрієвною Малишевською, 1806 р. народження. Їхня родина постійно мешкала в згаданому вище селі Баранівка. В родині стало п’ятеро синів – Миколай (народився 18.ІХ.1823 р.), Іван (народився 15.ІХ.1825 р.), Франц (народився 16.Y.1827 р.), Людвіг (народився 1.ІХ.1829 р.) та Станіслав-Гонорат (народився 15.Y.1832 р.), і дві доньки – Катеринка (народилась у 1830 р.) і Агнішка (народилась наприкінці 1834 р.). Шестеро старших дітей цієї родини також були зареєстровані при посімейному перепису шляхти на початку 1834 р.
Треба зазначити, що лише Станіслав-Гонорат і його молодша сестра були охрещені в Ушомирському приходському костьолі, а інші його брати та старша сестра приймали той обряд хрещення ще в кармелітському монастирі Ушомирського приходу “по древнім монастирським правилам”. Монастир кармелітів був ліквідований владою у 1832 р., мабуть ще зимою, бо обряд хрещення наймолодшої на ті часи дитини Франца-Салезія в травні місяці того року відбувався вже в іншому релігійному закладі.
Разом з родиною Франца-Салезія постійно проживав його рідний брат Шимон (Симон). Принаймні в віці 53 роки ні власної родини, ні своїх дітей він не мав [71].
Франц-Салезій помер 16.YІІ.1835 р., проживши всього тільки 51,5 рік, в («столюдному») селі Баранівка, а служба по ньому при похованні проводилася вікарієм Ушомирського приходського костьолу [225]. Його удова Розалія із Малишевських залишилася після цього з сімома дітьми на руках, мал мала менше, у віці всього тільки 29 років. І вона таки спромоглася всіх своїх дітей «підняти на ноги», бо існує беззаперечне письмове свідчення житомирського предводителя дворянства у 1859 р., принаймні за її п’ятьох синів, про їхнє цілком пристойне життя тоді, вже в повністю дорослому віці. З тією чисельною малечею на руках Розалія Андріївна мабуть залишалася на той час вже зовсім одна, бо ніяких подальших згадок про Шимона не знайдено, а в 1840 р. у документи, які подавалися від Роду до Київської центральної ревізійної комісії, він взагалі вписаним не був.
Хазяйнувала Розалія Андріївна, в тому селі Баранівка, на його ще пустинних землях (!), які однак її родині на правах власності ніяким чином не належали, дуже успішно, бо наразі зуміла досить швидко заробити з того велику суму грошей. Ці гроші в свій час дозволили їй купити собі та дітям, у повну власність, незаселені (тобто також пустинні) землі в іншій частині території цієї місцевості, вже у Овручському повіті. Інформація про умови купівлі тих земель цим відгалуженням Роду буде розглянута далі.
Згадане вище село Баранівка, фактично колиска двох відгалужень першої лінії Роду – по Францу-Салезію та Віктору-Станіславу-Костці –розміщувалося в річковій долині поміж двома невеликими рівчаками, Ризією та Дидівкою. В тридцяті роки ХІХ ст. в цьому селі головними власниками його земель виступали вже тільки четверо дворян І розряду (поміщиків), які загалом мали там своїми кріпосними селянами 187 чоловіків та 151 жінку. В селі налічувалося тоді 210 домівок, існувало 52 «двора», та було піднято під сільськогосподарське виробництво, тими кріпосними та чиншовими шляхтичами, всього близько 1000 десятин орної землі. А через тридцять років, в 1864 р., це село мало вже 2419 десятин приписаної орної землі, і в ньому мешкало тоді загалом 608 православних, 30 римо-католиків та 9 євреїв. Тобто в часи хазяйнування Розалії Андріївни пустинних земель поблизу цього села дійсно було ще досить таки багато.
Ще на карті 1855 р. біля села було зазначено цвинтар, який цілком можливо існував там також в тридцяті роки ХІХ ст., бо щось подібне до нього було позначено на (чорновому) плані цього села тих часів, який зберігся, але чи саме там свого часу було поховано Франца-Салезія – невідомо. Бо в смертному записі по ньому було лише зазначено, що вікарій «тіло …поховав …на публічних парафіяльних могилах за містом». Чи могло означати те слово «місто» згадане «столюдне» село Баранівку, і яким саме чином встигли тоді сповістити на привезти за два дні до того досить далекого від костьолу села (завжди зайнятого) вікарія, чи тіло Франца-Салезія за вершини літа таки цілий день везли в труні у той далекий Ушомир – з’ясувати зараз неможливо. А у самому Ушомирі існувало тоді аж три цвинтаря, і при цьому два з них таки точно лежали «поза містом».
На згаданій воєнно-топографічній карті Волинської губернії 1855 р. в селі Баранівка було чітко визначене окреме невеличке поселення, розташоване в урочищі Семенів кут, саме у якому наприкінці ХІХ ст. мешкали два брати Нецевичі, діти Станіслава-Гонората – віддалік від єдиної в тій місцевості ще й досі дороги, на пагорбі, понад рівчаком Ризією, де вони мали в ті часи великий плодовий сад та пасіку.
Між тим це окреме поселення існувало там «споконвіку», згідно (чорновому) плану того села початку тридцятих років ХІХ ст.. Воно займало тоді 77 соток та мало три домівки, і беззаперечно належало у той час одному із братів Ігнатовичів. Цілком можливо, що інший брат також мешкав тоді поруч, трохи ближче до того рівчака, бо на тому плані (а потім і на карті) там було визначене (ще одне) окреме поселення із трьох домівок, площа якого сягала загалом 137 соток.
Маємо звернути увагу на те, що навіть в документах, які в 1840 р. Віктор-Станіслав-Костка разом з кузеном Йосифом та його сином подавали до Київської центральної ревізійної комісії, будь-які згадки про власних нащадків братів Ігнатовичів були відсутні. Рішення Київської центральної ревізійної комісії про виключення Роду із дворянської Родової книги губернії, яке було прийнято 27 червня 1842 р., за № 2065, означені особи одразу відкинули і почалася довга 16-річна боротьба членів першої лінії Роду за його скасування [76,77].
Однак самі брати Ігнатовичі та їхній кузен Йосиф взяти у цьому участь не спромоглися, бо всі троє на той час вже померли. Так Віктор-Станіслав-Костка сконав у віці 69 років, скоріше за все близько 14 квітня 1845 р., одразу після того, як подав до Київської центральної ревізійної комісії нове прошеніє та додаткові документи на поновлення дворянської достойності свого Роду, хоч замість нього на ті дії у самих дворянських документах був «задіяним» клерками його давно вже покійний молодший брат.
Тому проблемою повернення дворянської достойності всім 9 кузенам – членам цієї лінії Роду – став обійматися ті довгі роки один із старших серед тих кузенів, первісток Франца–Салезія, Миколай. Незважаючи на відсутність свого імені в документах ревізійної комісії, цей 22-річний “дворянин ІІ розряду Волинської губернії, Житомирського повіту”, наважився звернутися 14 квітня 1845 р. з прошенієм, де зазначив наявність документів про володіння Родом маєтком з селянами, аж до самого Імператора Миколая Павловича. Оскільки губернські дворянські депутатські збори знову отримали право реєстрації документів дворян-землевласників тільки 16 вересня 1847 р., почалося тривале листування Миколая по тому приводу із різними канцеляріями Сенату, яке закінчилося 31 грудня 1853 р. ще одним прошенієм, цього разу вже до Імператора Олександра Миколаєвича, який таки схвалив його мотивацію відносно прав Роду на дворянство.
За цей час, цілком можливо ще до 1845 р., вже досить дорослі діти Франца-Салезія змінили місце свого помешкання, та перебралася жити аж за 100 км, у лісову глухомань, до слободи Кривотин Колцкой, Лугинської волості, Овручського повіту, Волинської губернії (зараз – с. Малий Кривотин, Новоградволинського району, Житомирської області).
А новим, тимчасовим, «родовим гніздом» дітей Віктора-Станіслава-Костки вже постали на той час хутора Нейманівка та Сахарня, розташовані в Пулинській (чи Горошківській) волості, Житомирского повіту. Ці хутора, а також інші, де в середині ХІХ ст. мешкали родини дітей Віктора-Станіслава-Костки, знаходилися поряд з нинішнім селом Зелена Поляна (колишня назва – Грінталь), Червоноармійського району, Житомирської області. В часи Російської Імперії той Червоноармійськ мав зовсім іншу назву – Пулини. Зараз назва маленького поселення Нейманівка також змінилася – на Ужівку. І лише це одне, серед тих багатьох поселень цієї місцевості, де в середині ХІХ ст. мешкали родини згаданих вище дітей Віктора-Станіслава-Костки, на цей час збереглося, тоді як усі інші згодом були людьми покинуті та зникли. Причини зміни місця помешкання членами цього відгалуження Роду буде конкретно розглянуто в наступному розділі.
Звичайно, щоб переселення обох відгалужень цієї лінії Роду могло тоді відбутися, ті кузени повинні були придбати собі в означеній слободі та в двох тих хуторах, або принаймні взяти під чинш, їхні незаселені землі. При цьому в такій кількості, яка б була достатньою принаймні для забезпечення їхніх (майбутніх) родин необхідними продуктами споживання. При трьохпіллі і середніх зернових врожаях початку ХІХ ст. на рівні «сам 3,5» та мінімальна кількість землі, яка була конче необхідною для цілей забезпечення продуктами споживання невеликої родини із 5 осіб, становила в цій лісостеповій смузі 5 десятин.
На згадані часи ті незаселені землі в Волинській, Подільській та Київській губерніях ще існували і дворяни Нецевичі цілком мали право на їх придбання. Але коштувало їм це зовсім не дешево, бо в тих губерніях було необхідно виплатити державі, за одну десятину придбаного грунту, аж по 30 рублів [224]. Щоб належним чином зоорієнтуватися зараз про дійсний рівень тієї ціни на землю, є певний сенс одразу нагадати про ринкову вартість головного в усі часи сільськогосподарського продукту – зерна. В ті ж тридцяті роки ХІХ ст. чверть (8 пудів) жита, якою зазвичай засівалася одна десятина поля, щоб отримати з нього врожай «сам 3,5», йшла на ринкові по 10 рублів. Тобто з мінімального за розмірами родинного поля при врожаю «сам 3,5» можна було отримувати тільки по 4 пуда товарного зерна, тоді як все інше товарне зерно давали для родини із 5 осіб лише ті поля, які були засіяні нею понад ці мінімальні 5 десятин. Звичайно, якщо означені поля родина таки мала в наявності та й ще їх засівала.
Діти Франца-Салезія однак не тільки придбали собі ті незаселені (вологі) землі в слободі Кривотин Колцкой, але й залишили за собою родинний маєток в с. Баранівка, з його досить таки сухою на першу половину ХІХ ст. землею, тобто вони мали на ту купівлю достатню суму грошей. І досить велику їхню кількість, бо одразу придбали собі там ніяк не менше ніж 100 (втроє більших мінімальних) десятин грунтів (тобто для усіх 5 осіб чоловічої та, можливо, 2 осіб жіночої статі). Але за спогадами нинішніх нащадків те земельне придбання за розмірами свого поля було ще значно суттєвішим, бо становило, загалом на всіх, аж 200 десятин землі, яка коштувала їм тоді 6 тис. рублів.
Таким чином діти Франца-Салезія придбали собі аж 2,2 км2 поля, заплативши за нього ціну 80 т зерна. Розмір такого поля значно перевищував розміри тих маєтків, які в свій час отримали їхні далекі пращури від литовської влади при їхньому переїзду на Волинь. Таким чином можна зробити висновок, що сімейство покійного Франца-Салезія в селі Баранівка ніяким чином не бідувало. Що стало для цього основою – окреме питання.
Однак родина Віктора-Станіслава-Костки в слободі Умічній, а потім в хуторах Нейманівка та Сахарня, подібного придбання землі у свою повну власність мабуть дозволити собі не могла. Всі землі там вона брала у землевласників лише в аренду, під чинш. І ті умови чиншу можливо були надто жорсткими, бо коли після 1870 р. неподалік від місць їхнього помешкання було засновано (нову) слободу Абрамок, всі його сини з родинами швидко перебралися туди, засновавши в ній нове, вже постійне на наступні часи, «родинне гніздо».
А з тим великим за розміром полем в слободі Кривотин Колцкой у дітей Франца-Салезія також з’явилася нова «отчизна», яка згодом вже стала дідіною для наступних їхніх поколінь. Однак продовжувалося таке лише до 1935 р., бо після поразки нової держави, яка створилася на теренах Російської Імперії – СРСР – від Польші у 1920 р., землі саме цієї місцевості постали прикордонною смугою. На ній у середині тридцятих років ХХ ст. почалася розбудова смуги оборони із системи чисельних різноманітних залізобетонних споруд. Тому багатьох мешканців цієї прикордонної смуги в ті часи переселили примусово на південні землі країни, у Херсонську область, яка «спорожніла від населення» у голодомор 1932 – 1933 років. Принаймні шість родин Нецевичів, нащадків Франца-Салезія, опинилися тоді серед тих переселенців.
Разом із сусіднім селом Кривотин Ємільченський, яке знаходилось на відстані 5 верст вже у Новоградволинському повіті, слобода Кривотин Колцкой належала до Ушомирської римо-католицької парафії [184], яка загалом задовольняла релігійні потреби мешканців великої території із 88 поселеннями чотирьох повітів [78]. Для обслуговування чотирьох поселень Новоградволинського повіту та інших надто віддалених від костьолу сіл тієї місцевості, в цій слободі, або десь неподалік від неї, працювала римо-католицька каплиця, приписаная до Ушомирського приходського костьолу.
В такій каплиці, починаючи з тридцятих років ХІХ ст., владою офіційно дозволялося, при цьому лише виключно Настоятелю костьолу (!), до якого вона була приписаною, служити церковні служби у великі пости, а також (наїздами) приймати там сповіді та виконувати обряди причащення. Ніяких метричних книг в згаданій каплиці звичайно не велося, але цілком можливо що в ній таки існували якісь «записові» (чорнові) зошити.
У 1877 – 78 роках кожен із костьолів Волинської губернії мав в середньому по три каплиці, причому деякі з тих каплиць навіть отримували більш високий статус їхніх філіалів [223]. В записах костьолу метричні книги тих філіалів, якщо вони взагалі велися, не дублювалися, між тим в архівах від «записових» документів усіх чисельних філіалів та каплиць костьолів не залишилося ніяких згадок. Внаслідок такого втрачено багато метричної інформації про мешканців тих віддалених від костьолів сіл парафії.
Життя в лісі, який з усіх боків оперезував слободу Кривотин Колцкой, а також в (лісовій) глибинці Пулинської волості мало ту перевагу, що постанова Київської центральної ревізійної комісії не була доведена кузенам до 14 лютого 1848 р., коли та комісія офіційно закінчила свою роботу. Тому, згідно законів Імперії, Рід не втратив своїх прав на дворянство. Поновлення тих прав почалося, однак, не зважаючи на схвалення мотивації Роду з цього приводу самим Імператором, лише у 1857 р., коли вийшла нова редакція правил затвердження дворянства в Російській Імперії, головний наголос в яких було зроблено на володінні Родом маєтком з кріпаками на правах повної власності, і таке могло мати місце ще при житті батька, діда або прадіда заявників.
Саме після цього всі 9 кузенів отримали документи про відсутність їхнього запису до подушного окладу та інші необхідні для того поновлення свідчення із різних офіційних джерел. Але юридичний процес поновлення прав тривав в дворянських депутатських зборах та Герольдії ще три роки. Указ його Імперської Величності, з приводу ще одного рішення тих зборів у 1859 р., за № 6334 від 25 червня 1860 р., наголосив наступне: “... постанови Волинських депутатських зборів в 1814 та 1859 р., які сталися про признання верх іменованих осіб Роду Нецевичів в потомственній дворянській достойності з внесенням їх в І частину Родословної книги, затвердити” [71,79].
Таким чином, до лав дворянства разом з дев’ятьма кузенами було ще зараховано двох їхніх давно вже померлих батьків, однак чомусь не було зараховано стрия. В самих дворянських документах Роду кузенами ще згадувалося ім’я померлого в ранньому дитинстві їхнього дядька Никифора, якого ніхто з них і в очі не бачив, але взагалі не згадувалося чомусь ім’я їхнього цілком літнього дядька Шимона, який багато років жив разом із родинами двох своїх братів і пестив усіх тих кузенів. Про тітку Розалію мова в тих документах взагалі не йшла.
З цього часу всі наступні нащадки згаданих кузенів, законні та визнані ними незаконні, становилися потомственними дворянами Російської Імперії. Однак для офіційного документарного оформлення благородного статусу цих осіб, згідно давньої постанови Імператриці Катерини ІІ від 1785 р., потрібно було рішення або указ губернських дворянських депутатських зборів, отримання яких зазвичай займало довгий час і доставало багато клопоту.
Звичайно, якби цій лінії Роду в ті часи був відомий свій родовід, вона мала бути внесеною в YI частину Родословної книги – до лав древнього дворянства. Остання заява, яку кузени подавали 1858 р. до «столу» Волинських дворянських депутатських зборів, була вже без участі Йосифа Петровича та його сина, і це може означати, що гілка Роду останніх саме на той час згасла.
Певна річ, що першим із 9 кузенів взяв шлюб “найстарший”, первісток Віктора-Станіслава-Костки, на ім’я Станіслав. Він одружився з дворянкою Анастасією із Борецьких і ця родина постійно проживала в хуторі (слободі) Нейманівка, Пулинської (чи Горошківської) волості, Житомирського повіту, яка належала до Пулинського римо-католицького приходу. В цій родині з’явилося на світ двоє синів: Віктор, який народився 28.YI.1852 р., та Йосиф, який народився 29.ХІ.1854 р. Скоріше за все що одразу за ними, у 1856 р., в ній народилася ще й донька, на ім’я Кароліна. Другою донькою цієї родини стала Юзефа-Гонората, яка народилася трохи згодом, у 1865 р..
Однак нових членів першої лінії Роду чоловічої статі чомусь не було одразу залучено до загального переліку тих осіб, які у 1858 р. домогалися для себе дворянської достойності. Лише через 20 років після народження Віктор та Йосиф були записані до товариства міщан в м. Левково, куди батьки почали платити за них подать ще з 1865 р. [78]. І тільки після цього обох братів було введено у дворянську достойність указом губернських дворянських депутатських зборів № 4574 від 25 листопада 1876 р. [80].
Із метричних книг Пулинського костьолу відомо, що якийсь Томаш Нецевич мешкав у 1859 р. в слободі (хуторі) Сахарня, Пулинської волості. Ця особа виявилася рідним братом Станіслава, ім’я якого у дворянських документах Роду було записано, по православному, як Фома. Там, в слободі Сахарня, в його родині з Вікторією із Кардашів, 10.YІІІ.1859 р. було народжено сина на ім’я Станіслав. Однак мати цієї дитини померла від родової гарячки вже через місяць по тому, а ще через два місяці померло від кашлю і саме те немовля. Запис про смерть матері, яка «залишила по собі» лише того єдиного сина, сповістив, що вона померла у слободі Нейманівка. Таким чином спілкування родин братів Станіслава і Томаша (Фоми) було доволі тісним.
Вже в наступному році Томаш побрався вдруге, із вдовою Мальгоржатою Пашковською, яка мала 33 роки. Це однак ніяким чином не завадило цій подружній парі народити принаймні четверо дітей: доньку Гонорату у 1861 р., сина Франца у 1867 р., сина Михайла у 1869 р. і доньку Франціску у 1871 р.. Мабуть що землі у того Томаша в слободі Сахарня було надто замало, або умови її аренди його зовсім не влаштовували, бо коли після 1870 р. було створено (нову) слободу Абрамок, недалік від місця помешкання його другої родини, то десь за 10 років він таки перебрався жити з родиною саме туди.
Разом з ним у ту нову слободу пішли жити також і його небоги – троє дітей брата Станіслава. Однак оскільки Кароліна Станіславовна на ті часи вже встигла одружитися із Петром Заболоцьким, то вона залишилася мешкати в слободі Радецька Болярка, Пулинської волості, Житомирського повіту.
Ще двоє братів Фоми, молодших синів Віктора-Станіслава-Костки, також перебралися мешкати у ту (нову) слободу Абрамок, тим самим створивши в цій слободі нове та постійне, на наступні часи, «родинне гніздо». Про долю Івана там можна говорити цілком конкретно – він ніколи не був одруженим, помер холостим, у цілком похилому віці, і офіційних нащадків по собі не залишив. Однак існує можливість, що він мав позашлюбну дитину, подробиці життя якої в тій слободі, як і усіх інших нащадків по Віктору-Станіславу-Косткі, буде розглянуто в наступному розділі.
А у його брата Йосифа була створена родина з Магдаленою із Новаківських, та в ній було народжено, буцімто, лише єдиного їхнього нащадка, доньку Анелю, яка з’явилася на світ у 1894 р..
Наймолодший з усіх кузенів, Станіслав-Гонорат, молодший син Франца-Салезія, був одружений двічі. В першому шлюбі він перебував з Аполонією із Березовських. Її батьки, а також рік її народження, наразі невідомі. Родина мешкала в слободі Шлістиця (?), Народицького римо-католицького приходу, де у Станіслава-Гонората та Аполонії 6.YІ.1872 р. народився син Норберт-Павел [226].
Однак вже 2.ІХ.1875 р. удівець Станіслав-Гонорат, 43 років, із Народицького приходу, одружився вдруге, із панною (дівчиною) Людвікою, 28 років, прихожанкою Малинського костьолу [272]. Ця подія відбулася саме в Малинському костьолі, бо священники в той час отримали від влади можливість вінчати лише прихожан своєї церкви. Вести невісту для виконання того обряду вінчання до досить далекого на ті часи Народицького костьолу, від батьків та подруг, Станіслав-Гонорат разом з тим не наважився. Натомість він подав священнику Малинського костьолу дозвільний індугенат № 966 від 25.YІІ.1875 р., і той виконав обряд вінчання «на місті». Батьками Людвіки були дворяни Фелікс та Агнішка із Звершховських Березовські. Таким чином обидві дружини Станіслава-Гонората виявилися поміж собою родичками, принаймні вони походили з одного Дому.
Скоріше за все (нова) родина Станіслава-Гонората оселилася вже в «родинному гнізді» Нецевичів, тобто в с. Баранівка. Друга дружина «забезпечила» Станіслава-Гонората ще п’ятьма (своїми) дітьми, четверо з яких також виявилися синами – Люціан народився у 1878 р., Альбіна-Станіслав народився у 1883 р., Станіслав народився 21.04.1886 р., Юліана-Станіслав народився у 1887 р., та Франца народився 3.І.1888 р.. Франца охрестили в Ушомирському приходському костьолі 21 січня 1888 р. [81]. Крім цих дітей, родина ще мала принаймні одну доньку, Марію, яка народилася 1879 р.. Ця дитина померла у ранньому віці, від чорної віспи, в селі Баранівка, 22 квітня 1881 р. [82].
Коротшій за терміном процес офіційного оформлення дворянської достойності дітям через постанову губернських дворянських депутатських зборів ці батьки витримали між тим лише одного разу, коли нашвидкуруч зробили це для двох своїх старших синів, Павла-Норберта та Люціана (постанова від 18.ІІІ.1880 р.). Врахувавши мабуть ту обставину, що їхнім дітям доведеться все своє життя провести у тій болотній та лісовій глухомані, де дворянські документи ніколи нікому не знадобляться, іншим дітям батьки їх не оформлювали.
Дійсно, слобода Кривотин Колцкой, де мешкала їхня родина, в 1842 р. мала лише 28 дворів і проживали там тільки 31 чоловік та 28 жінок римо-католицького віровизнання. І незважаючи на те, що наприкінці ХІХ ст. загальна кількість дворів там значно зросла – до 116, а кількість населення збільшилась до 665 осіб, суттєво це не змінило геть нічого. От тільки чи не внаслідок того зростання кількості населення помітно поменшали земельні паї у окремих родин – у тій слободі ні одна з них не мала в 1913 р. навіть 50 десятин орної землі.
Людвіг, ще один син Франца-Салезія, який тримався латинського (римо-католицького) віровизнання, в середині 80-х років одружився із значно молодшою від нього за віком селянкою Дарьєю Кирилівною Рабчук, яка трималася православного віровизнання. Віку ж самому літньому Людвігу на той час вже було принаймні 53 роки.
В цій родині майже за тридцять років шлюбних та дошлюбних стосунків народилося шестеро синів – позашлюбні, перший, хрещений як Іван ст., якого завжди звали в родині Ясько, наразі був Йосифом і народився 1883 р., а другий, хрещений як Іван мол., вірогідно народився близько початку 1885 р. та наразі був Іоанном. Законнонародженими дітьми родини були Михайло, який народився 1886 р., Григорій, який народився 1887 р., Миколай, який народився 5.ХІІ.1893 р., та Петро, який народився 27.Y.1895 р.. Подружжя також мало трьох доньок – Єкатерину, яка вірогідно народилась у 1888 р., Анну, яка народилася 19.І.1891 р., та Марію, яка народилася 12.YIІ.1892 р. [84].
Згідно законів Російської Імперії всіх дітей охрестили в православному Мяколовічському церковному приході, до якого належала слобода Кривотин Колцкой, але потім вони всеодно перейшли до іншої конфесії і стали триматися римо-католицького віровизнання. Всі шестеро хлопців були введені у дворянську достойність указом губернських депутатських зборів № 2365 від 24.YI.1904 р..
Маємо дуже обмежену кількість свідчень про життя Франца, бо ніяких документів від того Франца до губернських дворянських депутатських зборів ніколи не подавалося. Вдалося лише з’ясувати, що у 1865 – 1866 роках, три рази поспіль, восприємницею, разом із Станіславом-Гоноратом, в Лугінському філіалі Веледницького костьолу виступала така собі «Олена (Гелена), дружина Франца Нецевича» [248].
На основі цих метричних записів можна дійти певного висновку, що родина Франца та Гелени таки мешкала тоді у межах Овручського повіту, Волинської губернії, але де конкретно – із тих цупких записів з’ясувати неможливо. Разом з тим означена слобода Кривотин Колцкой цілком відповідає можливому місцю їхнього помешкання, бо від неї до того м. Лугіни було всього лише якихось 25 верст.
Франц та Гелена, скоріше за все, народили лише єдиного нащадка – сина Теодора (Феодора), в проміжок часу, дуже близький до 1860 р.. Цей Теодор все своє життя мешкав у слободі Кривотин Колцкой, де однак вважався завжди тільки «селянином Лугинським». Разом з тим ім’я його батька в дійсності вимовлялося в тій слободі трохи іншим чином, мабуть по православному – Фокій, бо саме так, по батькові («Фокінов»), завжди йменувався в селі той Теодор.
Родини двох інших братів, які також походили із сім’ї Франца-Салезія та Розалії, залишилися невідомими. Все, що може якимось чином стосуватися долі Івана Франц-Салезієвича, буде детально проаналізовано в наступному розділі. Вірогідно, що він народив двох синів, Фокія і Григорія, а також доньку, ім’я якої було Франціска. Сталися ці події в його житті вже в шістдесяті роки ХІХ ст.. Однак жодного з цих двох осіб чоловічої статі тим Іваном у дворянську достойність також введено не було.
Доля ж первістка сім’ї Франца-Салезія та Розалії, Миколая, який фактично здобув для свого Роду те дворянство Російської Імперії, склалася особливо. Ще в 1842 р. у селі Кривотин Ємільченський, найближчого сусіди слободи Кривотин Колцкой, мешкало 95 чоловік та тільки 85 жінок римо-католицького віровизнання. Таким чином, вже тоді було закладено дефіцит невіст-єдиновірок, бо міграція в цій на ті часи глухомані не перевищувала п’яти відсотків населення.
Голодомор 1848 р., коли Київська губернія втратила 15 % свого населення, та при цьому переважно сконали від голоду саме жінки, суттєво погіршала становище з успішними пошуками достойного шлюбного партнера-єдиновірця для чоловіків цієї місцевості. Саме тому Людвіг взяв (мусив взяти ?) вже в досить солідному віці дружину іншого віровизнання. І саме тому долю його брата Миколая, який так і не створив своєї (законної) родини, також обумовила зустріч саме з жінкою православного віровизнання.
Наступним сусідом слободи Кривотин Колцкой в Новоградволинському повіті було село Осовка, яке знаходилось від неї в 12 верстах [43]. Обидва ці поселення належали до однієї Мяколовичської православної парафії. Мешканець села Осовка селянин Кирило Павлович Онопченко мав двох синів та дочку Євдокію, яка народилася 1851 р. Мати дівчинки померла при її родах, а після смерті батька від сухот в наступному році, 18.ІІІ.1852 р., двох старших сиріт стала виховувати молода, на той час ще бездітна сім’я, яку переселили мешкати на їхнє подвір’я [87]. Немовля ж Євдокія залишилася між тим на руках у своєї бабусі (?), яка її і виростила.
В свій час Євдокію віддали заміж за Тараса Федоровича Демиденко, але вже в 1869 р. вона, ще без дітей, залишилася одинокою, бо її чоловіка за результатами лотереї забрали у солдати. Кожен рік вона ставала хресною, разом з родичами чоловіка, у наступного немовляти села і довго таке безперспективне життя витримати молодій жінці було надто важко.
До 1873 р. було вже закрито каплицю Новоградволинського костьолу, яка багато років існувала в с. Куліши, бо тоді завершилася розбудова філіала цього костьолу в сусідньому м. Ємільчино [223]. Відкриття цього філіалу відбувалося наприкінці 1872 р., а саме на Різдво. Єдина дорога від слободи Кривотин Колцкой до того Ємільчино пролягала тоді через с. Осовку. Звичайно, що поважні католицькі гості не повинні були пропустити визначну на ті часи подію відкриття нового храму, тим більше якщо шлях до нього не перевищував якихось 30 км.
Найвірогідніше що саме тоді, «на півдорозі до храму», вперше зустрілися дві одинокі душі – Миколай та Євдокія, і порозумілися поміж собою. Потім вони безумовно зустріли разом Новий рік та започаткували нове життя, бо згідно записів про народження в метричній книзі Мяколовичського православного приходу, 29 вересня 1873 р. солдатка Євдокія “від незаконного ложа” народила дитину жіночого пола, яку охрестили “типовим” для тих місць ім’ям – Євфросінією [78].
Цю позашлюбну дитину – “подарунок” на 50-річчя, разом із матір’ю одразу забрав до себе в слободу Кривотин Колцкой, визнав, виростив та виховав її батько – Миколай Нецевич. Ось тільки замість записаного за православними святцями хрещеного імені доньки батько завжди називав її на честь своєї матері, яка цілком самостійно спромаглася «підняти на ноги» сімох своїх дітей, лише «родинним» жіночим ім’ям – Розалією. Потім саме цим «родинним» ім’ям все життя користувалася його донька, тільки свого старшого сина народивши, згідно церковних записів, під ім’ям, яке отримала в обряді хрещення.
Розалія Миколаївна Нецевич в свій час одружилася, мала власну велику родину – багато дітей та онуків. Вона померла 1953 р. та похована поряд із кількома своїми дітьми на Байковому цвинтарі в м. Києві.
А її велика по батькові родина – дворянське сімейство Нецевичей, перша лінія Роду - збереглася в ХХ ст. Деякі члени цієї лінії Роду залишилися і надалі мешкати в тій самій місцевості у Овручському повіті, де жили їхні пращури. Як з’ясувалося, наступні покоління нащадків окремих відгалужень цієї лінії Роду ще й досі продовжують мешкати в м. Коростені та в декількох селах поблизу від нього.