[size=150]А друга донька, ім’я якої у нинішніх родичів взагалі не збереглося, була скоріше за все Ольгою, яка побралася в свій час із селянином Анастасієм Виговським. Вони народили, 7.YІІІ.1912 р., сина Вікентія, в с. Березів Груд, Веледницького римо-католицького приходу. Подальша доля цієї родини невідома. Кінець кінцем ця донька Теодора (тобто Ольга, а можливо що й Олена), яка наразі була молодшою від своєї сестри Ганни, за згадками нинішніх родичів, була ще в 1937 р. репресована та розстріляна, у віці близько 45 років (?), однак ніяких архівно-слідчих документів про цю подію в сучасних архівах знайти не вдалося.
Голодомор 1848 р., коли в Російській Імперії померло на 1 млн. осіб більше, ніж до того багато років поспіль помирало в ній щорічно, суттєво змінив тоді демографічну рівновагу поміж кількістю чоловіків та жінок. Особливо в Київській губернії, яка взагалі втратила в той рік 15 % свого загального населення, що вимерло з голоду. Причому жінок померло в цій губернії від голоду у ті часи значно більше, ніж чоловіків, бо саме їхньою «пайкою» підтримувалася тоді працездатність теж добряче голодуючих (в умовах вимирання) та все одно єдиних від родини на полі сільськогосподарських робітників.
В результаті голодомору, навіть у суміжному до Київської губернії Новоградволинському повіті досить помірно постраждалої тоді Волинської губернії, доля жінок, по відношенню до осіб чоловічої статі, стала сягати в 1849 р., серед римо-католиків, лише 92,5 %, причому як для дорослих осіб, так і для дітей. Холерна епідемія того року, внаслідок якої в Російській Імперії померло ще 690 тис. послаблених тим голодомором осіб, додала до цього горя. Саме тому проблема пошуку шлюбного партнера в Правобережній Україні постала для чоловіків у середині ХІХ ст. на перший план.
В результаті жорстокого «дефіциту» наречених брати Франца, які постійно «сиділи на місці», спромоглися створити власні родини і (або принаймні) народити своїх перших дітей дуже пізно. Так Іван мав на той час вже 40 років, Миколай зробив таке лише у 50 років, а Людвиг взагалі у 53 роки. Бо в тій слободі Кривотин Колцкой і не чисельних селах навкруги неї достойних шлюбних партнерів бракувало. Та навіть певний «потяг до міграції» молодшого з братів, Станіслава-Гонората, мало йому допоміг. В результаті він народив свого первістка лише у віці 42 років, бо також дуже довго відшукував свою шлюбну пару.
Франц Франц-Салезієвич прожив на цьому світі аж ніяк не менше ніж 45 років, однак коли саме він помер – свідчень не маємо. Відсутні ці свідчення також і відносно його дружини Гелени.
Людвиг. Дворянин Людвиг, четвертий син в родині Франца-Салезія та Розалії, парубкував доволі довго. За документами архівно-слідчої справи його старшого сина, він, буцімто, поки холостякував, хазяйнував аж на 100 десятинах орних ґрунтів, тримав 7 – 8 коней і мав 10 – 12 корів [275]. Однак лише у віці під 50 років («сивина в бороду – біс в ребро») він спромігся підібрати собі шлюбну пару – селянку Дарью Кирилівну Рабчук, яка була за своїм віросповіданням православною.
Ще до того часу, як вони офіційно побралися (у православній церкві) в 1885 р., ця пара встигла народити собі принаймні двох позашлюбних нащадків, які були охрещені, та потім йменувалися у всіх дворянських документах, як Іван стар. та Іван мол.. Після одруження Людвиг і Дарья народили собі ще чотирьох синів та трьох доньок – усі вони звичайно були онуками Франца-Салезія. Шестеро чоловічих нащадків Людвига і Дарьї, законно та незаконнонароджені, офіційно отримали потомствену дворянську достойність указом дворянських депутатських зборів Волинської губернії у 1904 р.
В записах метричних книг Ушомирського (та Барашівського) парафіяльного костьолу не вдалося знайти свідчень про вінчання двох старших синів цієї сімейної пари. Відсутні вони і в метричних книгах Мяколовичеського православного приходу, дослідження яких було проведено, оскільки, згідно законів Російської Імперії, діти Дарьї Кирилівни були охрещені при народженні саме в цій греко-руській релігійній конфесії. Між тим, досягнувши певного віку, усі вони отримували можливість перемінити своє віровизнання на те, якого дотримувався їхній батько (та й взагалі на будь-яке інше, з певними на це потугами). І таке сталося, принаймні для чотирьох з них – Катерини, Ганни, Михайла та Григорія, про що можна говорити беззаперечно, бо всі вони у своєму дорослому віці дотримувалися вже саме латинського віровизнання.
Так в Ушомирському парафіяльному костьолі, 14.ІХ.1908 р., дворянка Катерина Нецевич, дівчина 20 років (тобто 1888 р. народження), взяла шлюб із селянином Францем Висоцьким, холостяком 22 років, походженням із с. Кам’яні Гірки. Її батьками були зазначені Людвиг та Дарья Рабчукова Нецевичі, а його – Мартин та Бенігма із Журавських Висоцькі. Ця шлюбна пара, за спогадами нинішніх нащадків, мала п’ятеро дітей. Записи про хрещення двох їхніх дітей (з числа перших) знайдено у метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу: син Франц з’явився на світ у цієї шлюбної пари в слободі Кривотин Колцкой 2.YІІ.1911 р., та помер вже 10.Х.1911 р., а близнята, сини Доменік та Петро, народилися 4.ХІІ.1914 р., але вже у с. Кам’яні Гірки. У обох восприємницею виступила Кароліна Нецевич, дружина Альбіна-Станіслава.
Однак за спогадами нинішніх нащадків ще до цих двох (наразі – трьох) дітей Франц та Катерина вже цілком могли мати, та мабуть таки народили, свого первістка (?), сина Вінцента, записи про хрещення якого знайти не вдалося. Цей Вінцент однак прожив всього тільки 27 років, бо в буремні тридцяті також був репресований та розстріляний, але жодних архівно-слідчих документів про таку сумну подію в його долі у сучасних архівах не залишилося. Ще ця шлюбна пара мала доньку Яніну і наймолодшого сина, Йосипа (Юзека) (1923 – 2008) . Катерина Людвиковна померла у 1985 р., проживши майже повний столітній вік, і похована дітьми на цвинтарі в с. Яменець.
Дворянин Іван старший , якого в сім’ї завжди називали Яськом, а в записі про смерть батька, яка сталася у 1911 р., вже йменували Йосифом, скоріше за все ще в 1909 р., тобто у віці 27 років, одружився. Його дружина на ім’я Марія Євміївна, 1884 р. народження, була донькою литовського банкіра, мала цілком «зрозуміле» для цього Роду литовське родове походження, та просто виявилася «привезеною» ним до цього шлюбу із тих, досить далеких від цієї української місцевості, але цілком «рідних» литовських країв, де він проходив у свій час обов’язкову військову (імперську) службу.
Після комуністичного перевороту родина вважалася у своїй слободі «заможною середнянською» і хазяйнувала там на 10 – 12 десятинах орних ґрунтів, тримала 2 – 3 коня та мала 2 – 3 корови [275]. Іван стар. в свій час таки вступив до колгоспу, який там зорганізувався, але згодом, зважаючи на кричущу безгосподарність у ньому, вийшов із того «об’єднання землеробів» і продовжив хазяйнувати одноосібно. В його родині, поступово, з’явилися на світ семеро дітей, правнуків Франца-Салезія, однак жодного запису про ці події у метричних книгах Ушомирського (та Барашівського) парафіяльного костьолу знайти не вдалося.
Згідно свідчень нинішніх нащадків цього відгалуження першої лінії Роду старшою дитиною в родині Івана стар. та Марії був син Олександр, який народився в 1910 р. і загинув, наразі був вбитий, у 1945 р.. Після нього у них були, послідовно, донька Олена, яка народилася 13.YІ.1911 р. і померла 31.ІІІ.1989 р., та син Євген, який народився 1913 р.. Останній літом 1938 р. був заарештований органами НКВС, але ніякої слідчої справи по ньому в сучасних архівах взагалі не залишилося [275]. Бо ті архіви НКВС при комуністичному режимі систематично «переглядалися», при цьому справи «ворогів народу» там звичного для документів окремих осіб архівного грифу «зберігати вічно» взагалі не отримали. Тому поступово ті, вже «неактуальні» для діючої тоді комуністичної влади, справи сотень тисяч репресованих осіб «утілізовалися», внаслідок чого усі згадки про колись закатованих її каральними органами безневинних осіб, або навіть просто про репресії відносно них, взагалі поступово «зникали».
Наступними дітьми родини Івана стар. та Марії були донька Фаїна, яка народилася 16.ХІІ.1914 р. і померла 13.YІ.1975 р., та син Арсен, який народився 9.Y.1924 р. і помер 25.ХІ.1975 р.. Означені дві доньки померли і поховані в м. Києві, а син Арсен – в с. Трохимівка (до війни – с. Нова Трохимівка, або Новотрохимівка), Іванівського району, зараз вже Херсонської області. Наймолодшими дітьми у цієї шлюбної пари були донька Леоніда, яка народилася в 1927 р., і син Сергій, який народився в 1928 р., але загинув вже чи не у 5-річному віці.
В тому с. Нова Трохимівка, 16.YІ.1938 р., Іван стар. був заарештований «за підозрою в шпигунстві на користь Польщі, а також за ворожі настрої проти радянської влади». Однак усі свідки давали свідчення лише на користь того Івана стар. , і можливо саме тому, 1.ІІ.1939 р., посполу із кузеном Станіславом Станіславовичем, слідча справа проти нього була припинена, а сам він із під варти у Мелітопольській буцегарні звільнений [275].
Івана стар. помер 8.ІІ.1969 р., у віці 86 років, та був похований нащадками на цвинтарі с. Нова Трохимівка. Доля виявилася до нього цілком прихильною, бо, по-перше, ніяких каральних рішень по його справі так ніколи і не було прийнято, а, по-друге, сам він після звільнення із під варти більше вже ніколи до карної відповідальності, з будь якого привиду, владою не притягався.
Дворянин Іван мол. , який в метричних записах про одруження доньки своєї кузени Розалії Миколаївни був іменований Іоанном, взяв шлюб із Оленою Іванівною у 1912 р., або навіть ще на рік раніше, тобто одружився в тому ж самому віці, що і його старший брат. Вже через рік ця сімейна пара мала нащадка, сина Петра, який народився 14.ІY.1913 р.. В родині Іоанна та Олени було ще двійко дівчат: Ганна (1915 – 2002) та Ольга (1921 – 2006). Ця родина була відселеною в 1935 р. до с. Нова Трохимівка, Іванівського району, в ті часи ще Дніпропетровської області. Помер там Іван мол. у 1937 р., в лісі, від зупинки серця, як це сталося і з його власним батьком. Таким чином репресувати його радянська влада просто «не встигла».
Всі діти Івана мол. у свій час створили власні родини, народили в них дітей та мали від них багато онуків. Так Петро Іванович, правнук Франца-Салезія, народив чотирьох синів, разом з дружиною Вірою Миколаївною (1921 – 1995). Чисельні нащадки цього відгалуження Роду (це вже «і таке інше», по Францу-Салезію) існують ще й досі. Сам Петро Іванович помер 12.Y.1991 р.
Існує однак певна можливість, що ця сімейна пара, Іван мол. та Олена, мала ще сина Григорія, саме який і був її первістком, але метричні записи про таке відсутні. За спогадами нинішніх нащадків цей Григорій буцімто загинув на фронтах другої світової війни, але жодних офіційних свідчень про таке в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області знайти не вдалося. Ніяких свідчень нинішніх нащадків за родину цього Григорія також не маємо.
Наступні за віком сини Людвига та Дарьї, брати-погодки Михайло і Григорій, одружилися одного дня, 19.Y.1913 р., а їхнє вінчання відбувалося в Ушомирському парафіяльному костьолі. Дворянин Михайло, холостяк 27 років (тобто 1886 р. народження), взяв за дружину дворянку Франциску (Стефанівну) Венгловську, дівчину 19 років, походженням із тієї самої слободи Кривотин Колцкой. Її батьками були Стефан і Марьяна із Хоментовських Венгловські. А дворянин Григорій, холостяк 26 років (тобто 1887 р. народження), взяв за дружину селянку Павліну (Філліповну) Лісовську, дівчину 22 років, походженням із сусідньої слободи Кривотин Звягельский. Її батьками були Філіп та Юзефа із Журавських Лісовські.
Першою дитиною в родині двох дворян, Михайла та Франціски, була донька Людвіка, яка народилася 20.YІІІ.1914 р.. В Російській Імперії вона ще безумовно поставала дворянкою. Батьки спромоглися виростити цю дитину і паспорт Людвізі був виписаний 21.ІY.1931 р.. Однак оскільки сама вона у ті буремні часи ще продовжувала мешкати в слободі Кривотин Колцкой, де також продовжувала мешкати родина її батьків, то Людвіка виявилася репресованою, разом із власним батьком та двома молодшими братами, і висланою, у 1933 р., ще при першій хвилі «відселення населення» прикордонної зони, на спецпоселення до Карелії.
Там, в 1939 р., Людвіка Михайлівна одружилася із Болеславом Свентицьким, але досить скоро її чоловік загинув на фронтах другої світової війні. Після війни, за допомогою дядька Івана стар. (Яська) , вона почала працювати в с. (Нова) Трохимівка, Іванівського району, Херсонської області. Згодом Людвіка повернулася звідти до своєї «батьківщизни», ще двічі там одружувалася, народила трьох синів і дочекалася від них онуків. Померла Людвіка Михайлівна у віці 86 років, в 2002 р., та похована у м. Києві.
Ще до народження Людвіки її батько, Михайло Людвикович, вже мав первістка, позашлюбну доньку Катерину, яку у 1907 р. народила його перша наречена, Павліна Висоцька, побратися з нею йому однак так і не довелось. Дворянин Михайло Нецевич воював ще у першу світову війну, причому зовсім не на офіцерській посаді, але в армії Брусилова він командував тоді кулеметним відділенням і за свої успішні військові дії на фронті був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Михайло був пораненим та контуженим при вибуху снаряда, внаслідок чого його, після лікування в Мелітополі (Мариуполь?), демобілізували із лав тієї армії ще у 1915 р.
Тому перший син в родині Михайла та Франціски, правнук Франца-Салезія, та безумовно, формально, дворянин, з’явився на світ вже 18.IY.1916 р., і був охрещений Броніславом. Цей Броніслав отримав нагоду за часів другої світової війни перебратися мешкати до Польщі. Там він одружився двічі і народив трьох синів, чисельні нащадки яких існують ще й досі. Броніслав Михайлович багато років прослужив у польському війську. Він прожив всього тільки 59 років, помер 2.YIII.1975 р., і похований родиною у м. Познань, Польща.
Разом з ним перебрався мешкати до Польщі і наступний із синів Михайла та Франціски – Доменік (Янек), який народився 25.ХІ.1920 р.. Ця особа однак вже навіть не могла мати ніякої дворянської достойності, бо радянська влада на той час усю ту дворянську спільноту заперечила, «як клас», та «відмінила», і взагалі ліквідувала в СРСР цей класовий соціальний інститут. Доменік одружився вже на «новій батьківщині» та народив там трьох доньок. Він помер 1.ХІІ.1968 р., у віці лише 48 років, від хвороби лоханок, отриманій ще на фронті. Похований родиною в м. Рацибож, Польща.
А сталося таке «переселення» братів саме тому, що в 1933 р. дворянина Михайла та чотирьох його дітей було відселено на спецпоселення у Карелію, а потім й взагалі запроторено до архангельських лісів. Там Броніслав та Домінік, як «особи із польськім корінням», попали в часи другої світової війни до лав (польської) дивізії ім. Костюшко, воювали в ній і наразі залишилися після тієї війни мешкати у «новій» Польщі – таке тоді всіляко дозволялося. Але їхній батько всеодно до 1948 р. залишався на спецпоселенні у Карелії. Тільки через 15 років він повернувся до рідних країв, де ще займався теслярством, а в другій половині 1954 р., у віці 68 років, помер там і був похований дітьми на цвинтарі в с. Яменець, неподалік від дружини.
Останньою дитиною в родині Михайла та Франціски був їхній молодший син, Франц, який народився 21.ІХ.1928 р.. Мати однак недовго пестила цю дитину, бо померла ще в 1930 р., при наступних пологах, разом із дитиною, у віці всього тільки 37 років, так і не дочекавшись онуків. Вона похована на цвинтарі с. Яменець.
Доглядала цю дитину, після смерті матері, баба, Дарья Кирилівна. Саме вона прийняла на свої плечі весь тягар по його вихованню, а коли таки ходила навіщати інших своїх онуків у с.Яблунець, то обов’язково поверталася того ж дня додому, не зважаючи на те, що до того сусіднього села було більше ніж 10 км. Франц Михайлович із самого раннього дитинства, аж 16 років поспіль, невідомо з якої нагоди, мабуть просто як «син репресованого», провів спочатку у тому спецпоселенні в Карелії, а потiм в Архангельских лiсах, звідки був «відпущений» вже тільки після батька, аж у 1950 р.. Звільненого споконвічного спецпоселенця невдовзі однак «забр(и)ли» ще на три роки – цього разу вже до лав армії.
Франц був одружений із Антоніною Віцентьєвною Станішевською, 2.ХІІ.1931 р. народження, і ця родина довгий час мешкала за 20(?) км від слободи Кривотин Колцкой, у с. Горщик, де народила двох синів, вже праправнуків Франца-Салезія. В 1964 р. родина збудувала собі дім на станцiї Омельянівка, а після чорнобильської катастрофи взагалі перебралася до м. Володимир-Волинський, на прабатьківщину свого Роду. Але про те, що це була прабатьківщина цей правнук Лювига та Дарьї Кирилівнi так і не встиг дізнатися , бо помер 31.YІІ.2006 р. у віці майже 78 років. I тiльки через декiлька мiсяцiв пiсля цього восени того ж року його синам стало вiдомо про цю розвiдку генеалогiї Роду Нецевичiв. Франц Михайлович нiчого не знав про iснування свого прадiда Франца-Салезiя та багатьох iнших предкiв минулих поколiнь, але з теплотою зберiгав спогади про все, що стосувалося вiдомих йому членiв Роду, обставин їх життя з переказiв родичiв, до спiлкування з якими завжди мав жваве зацiкавлення.
Похований Франц Михайлович в міському поселенні Малаховка Люберецкого району Московської області, де жив з дружиною останні свої 6 років. Сюди подружжя переселилось, щоб на старостi лiт бути поближче до своїх синiв, що й зараз мешкають неподалеку. Перша дитина в родині Григорія та Павліни народилася на пів року раніше, ніж перша дитина в родині старшого брата. Вже 8.ІІІ.1914 р. вони мали сина Франца. Після цього у цієї шлюбної пари, послідовно, народилися ще два сини: Станіслав, 26.YІ.1915 р., та Віталій, 18.ХІІ.1918 р.. Однак тільки двоє перших мали наразі можливість називатися дворянами. За згадками нинішніх нащадків в цій родині буцімто були ще й три доньки – Емілія, Теофілія та Маня (?), які чомусь виховувалися у дитбудинку. Павліна померла 1947 р., а чоловік пережив її на 20 років. Подружжя поховано на цвинтарі с. Яменець.
Їхній син Франц, згідно спогадів нинішніх нащадків, загинув на фронтах другої світової війни, буцімто ще у 1942 р., але в «Книзі пам’яті України» по Житомирської області він взагалі не зазначений. Інші сини цієї сімейної пари, як і їхні сестри, створили власні родини та мали чисельних нащадків. Це відгалуження Роду існує й досі.
П’ятий син Людвига та Дарьї, дворянин Миколай, народився 5.ХІІ.1893 р. В свій час він одружився, але записів про цю подію в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу немає. В 1948 р., разом з двома дітьми та дружиною Марцеліною, Миколай (вже третім з цієї гілки Роду) перебрався мешкати в Польщу, до небожа Бронека.
Миколаєм та Марцеліною було народжено трьох синів. Одного з них, ім’я якого не збереглося, було вбито німцями ще за часів окупації, а двоє інших правнуків Франца-Салезія, Юзеф (народився 18.Х.1920 р.) та Зігмунд (народився 1928 р.), разом із батьками, довгі роки потім мешкали у Польщі. Вони в свій час там побралися і народили власних дітей, а їхні нащадки роз’їхалися вже геть по усьому світу. Сам Миколай Людвикович прожив 70 років, помер 25.ХІ.1963 р., і був похований дружиною на цвинтарі м. Свідниця, Польща.
Наймолодший з синів Людвига та Дарьї, дворянин Петро, народився 27.Y.1895 р.. Однак він якимось чином спромігся збільшити свій вік аж на 5 років і тому був залучений до імперського війська та воював в ньому ще на фронтах першої світової війни. Там він дуже скоро отримав шрапнельне поранення і потрапив у полон. Кілька років поспіль Петро Людвикович примусово пропрацював у тому полоні на різних сільськогосподарських підприємствах Угорщини, звідки втік у 1918 р. і спромігся ще тоді повернутися до рідної слободи. На самому початку двадцятих років Петро одружився із Антоніною Станіславовною Цалко, 1903 р. народження, також мешканкою слободи Кривотин Колцкой. Родина хазяйнувала у тій слободі на 4 десятинах орної землі, та мала ще 4 десятини лісу, тобто була цілком бідняцькою.
Петро та Антоніна народили у двадцяті роки ХХ ст. четверо дітей, наразі сина та трьох доньок. Але коли самого Петра Людвиковича репресували у 1933 р., та заслали на Соловки, щоб забрати у родини ті бідняцькі 4 десятини землі до колгоспу, то мати втратила у той жахливий голодомор аж трьох своїх дітей, які померли тоді від нестерпного голоду, і лише одну дитину, доньку Розалію (Розу) , 1928 р. народження, вона спромоглася вберегти, бо спромоглася тоді віддала її до дитячого притулку.
Після відбуття строку висилки Петра, і його повернення до України у 1937 р., ця сімейна пара перебралася мешкати, із практично вже відселеної на ті часи прикордонної смуги, до м. Біла Церква. Там Петро Людвигович став працювати у лісгоспі і навіть отримав, 23.Х.1938 р., паспорт. Родина таки спромоглася відшукати у дитячих притулках свою доньку Розу і народила, наприкінці тридцятих років, ще двох синів. Старший з них, однак, помер маючи тільки рік, а в 1940 р. був народжений вже останній син цієї шлюбної пари, Віктор, правнук Франца-Салезія. Віктор Петрович виріс, одружився, і четверо його нащадків, з яких троє синів, живуть в місті Біла Церква ще й досі.
Сам Петро Людвикович прожив 86 років, помер 17.YІІІ.1981 р., і був похований родиною на цвинтарі в м. Біла Церква. Його дружина, Антоніна, померла в 1990 р., та була похована дітьми на тому ж цвинтарі поряд із своїм чоловіком.
Дворянка Марія Нецевич, яка народилася 12.YІІ.1892 р., побралася із селянином Григорієм Карчевським. За спогадами нинішніх нащадків, вони народили шестеро дітей, з них 5 синів, наразі Івана, Костянтина, Франца і Григорія, а також доньку Марію. Однак жодних метричних записів за цих дітей знайти в метричних книгах Ушомирського, Барашівського та Олевського парафіяльних костьолів не вдалося. Уся родина була висланою, «свого часу», на спецпоселення до Казахстану. Місцем їхньої висилки і постійного помешкання в тому Казахстані стало с. Держанівка.
Ще одна донька Людвига та Дарьї, дворянка Ганна, яка народилася 19.І.1891 р., одружилася із міщанином Ушомирським Станіславом Заруцьким із с. Зарубінки, рідним братом дружини Яна Теодоровича. Їхній шлюб стався скоріше за все через півроку-рік після шлюбу Яна, однак запис за нього у метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу відсутній. Ця сімейна пара мешкала саме в с. Зарубінки, де 18.ХІ.1912 р. народила свою першу дитину – доньку Марію. Нажаль наступна інформація про події життя цієї родини відсутня, а нинішні нащадки про неї взагалі нічого не знають, навіть про сам факт її існування.
За спогадами Юзефа Миколаєвича, онука Людвига, дід володів принаймні чотирма мовами – українською, польською, німецькою та французькою і сам вчив своїх дітей грамоті та математиці. Він працював багато років управляючим у кузена царя, Нікифорова, який мав в тому краї значні земельні угіддя. В розрахунок за цю його працю Людвигу кінець-кінцем той землевласник таки відписав певні, і досить значні, земельні наділи.
Прожив Людвиг Франц-Салезієвич Нецевич 83 роки і помер 20.ХІ.1911 р., в лісі, куди пішов сам перевіряти підвішені на деревах бджолині «пні» – просто зупинилося стареньке вже серце. Вірогідно трохи раніше, захворівши на дев’ятому десятку років, Людвиг в 1911 р. багато часу проводив у сусідньому містечку Ємільчино, де можливо лікувався, бо навіть сповідувався він тоді там, вже плебанам Новоградволинського костьолу, зазначаючись саме як його мешканець [308].
В записі про його смерть у переліку «залишених по собі», де згадувалися його дружина, сини та доньки, ім’я однієї з тих доньок, Ганни, чомусь взагалі не згадується, хоч вона у той час безумовно була живою та процвітала, однак мабуть оскільки жила в іншому місці, то дьяки за неї просто «забули». Поховали цього небіжчика на парафіяльному кладовищі Ушомирського костьолу, яке до нинішніх часів не збереглося.
За спогадами Юзефа Миколаєвича його баба, Дарья Кирилівна, була дуже доброю і багато опікувалася всіма своїми онуками, особливо наймолодшими. Вона померла, скоріше за все, 1932 р., і похована на цвинтарі с. Яменець, однак могила її не збереглася.
Станислав-Гонорат. Дворянин Станіслав-Гонорат, п’ятий і наймолодший син в родині Франца-Салезія та Розалії, наслідував по батькові «отчизну» – село Баранівка, невеличкий маєток в якому Рід таки зберіг за собою. Саме як мешканець цієї місцевості він згадувався ще у 1889 р., виступаючи тоді восприємником в Коростишевському римо-католицькому костьолі, разом із особою вже з другої лінії цього Роду, при хрещенні там дитини на ім’я Єфродіка (Комарковська) [271]. Станіслав-Гонорат повернувся мешкати до того села мабуть вже через багато років після того, як скінчилися голодомор 1848 р. та холерна епідемія 1849 р., бо сам народився лише у 1832 р.. Однак достойних кандидатів в шлюбні партнери там йому довелося шукати та чекати ще дуже довго, поки його дружиною не стала Аполонія із Березовських.
Лише у віці 42 років він народив з нею свого первістка, Павла-Норберта, 6.YІ.1872 р., а сталося це в селі Шлістиця (?), яке знаходилося у межах Веледницької (а можливо що і Народицької) римо-католицької парафії, Овручського деканату [248]. Однакок вже через кілька років Аполонії не стало, і 2.ІХ.1875 р. Станіслав-Гонорат взяв другий шлюб, з 28-річною панною (дівчиною) Людвікою, яка також походила із дому дворян Березовських. Першим сином у цієї (нової) пари був Люціан, який народився у 1878 (1876?) р. в м. Ксаверово. Обом цим своїм синам батько офіційно оформив потомствену дворянську достойність через постанову дворянських депутатських зборів вже 18.ІІІ.1880 р.. Він чомусь дуже поспішав зробити таке для цих двох, хоч іншим своїм дітям, молодшим за віком, вже нічого та ніколи офіційно по цій їхній достойності не оформлював.
Донька цієї шлюбної пари, Марія, яка народилася у 1879 р., померла від чорної віспи в селі Баранівка через два роки. Чітко слідуючи діючому у ті часи закону, щоб не розповсюджувати цю дуже небезпечну хворобу по великій місцевості, Марію одразу поховали на парафіяльному цвинтарі сусіднього Малинського костьолу, саме ще в день її смерті, 22.ІY.1881 р., а не стали везти тіло до далекого Ушоміру.
В Радомишлевському повіті, постійно мешкаючи після народження Люціана в селі Баранівка, Станіслав-Гонорат, можливо внаслідок родинних «потягів до міграції», декілька разів виступав восприємником дітей ще й у зовсім різних, та досить таки віддалених від того села, костьолах цієї місцевості. Разом з тим 15.Х.1883 р. він також «тримав на руках» у сусідньому Малинському костьолі Юзефу, доньку пруських підданих Франца-Вільгельма Андрійовича та Марії-Магдалени із Чайковських Штермерів, своїх найближчих сусідів по тому селу [245]. А у 1886 р. Станіслав-Гонорат вже виступив восприємником дітей в родинах міщан Гнадовських та Смеховських, причому зробив таке в зовсім далекому на ті часи від села Баранівка парафіяльному костьолі м. Коростишева [246].
В 1897 р., при першому всеросійському переписі населення, потомствений дворянин Норберт-Павел Нецевич, старший син родини Станіслава-Гонората, був записаний постійним мешканцем села Баранівка, яке (вже тоді) наслідував після батька. Там він мав невеличке господарство, сад та пасіку, на доходи від яких існував. При цьому його «дворянська усадьба» мала тільки одне житлове приміщення – деревяну хату, криту соломою. Разом із ще холостим на ту пору Норбертом-Павлом в цій хаті був також записаний постійним мешканцем його молодший (зведений) брат, Альбіна-Станіслав. Домашнє господарство двох братів вела у них єдина особа – кухарка-прислуга.
Норберт-Павел скінчив двох класове училище в м. Малині і вважав своєю рідною мовою польську. Він притримувався римо-католицького віровизнання та був військовозобов’язаним – ратником І розряду [237]. Як склалася подальша, в тому разі родинна, доля дворянина Павла-Норберта – невідомо. Нинішні нащадки взагалі геть нічого за нього і його родину не пам’ятають, між тим у метричній книзі Веледницького парафіяльного костьолу, біля запису про його народження, є ЗАГС’овий припис про видачу цій особі паспорта – «виписаний 1934 р.». Таким чином цей Норберт-Павел, буцімто, прожив принаймні 62 роки, і в такому разі безумовно міг мати ту родину, долю якої ще б довелося з’ясовувати.
Однак, скоріше за все, Норберт-Павел таки помер ще до 1906 р., як про таке може свідчити смертний запис його мачухи, яка підіймала на ноги цю (свою взагалі сводну) дитину аж з 3 років, але, згідно того запису, так його і не «залишила по собі» [290]. Між тим сам той ЗАГС’овий запис про видачу цій особі паспорта міг взагалі нічого не означати, як це можна чітко побачити на прикладі аналогічного запису про «видачу паспорта» його зведеному брату, Станіславу, аж через десять років після смерті останнього.
Скоріше за все Норберт-Павел продав свій земельний наділ в селі Баранівка ще до 1900 р. його єдиній вже тоді поміщиці Марії-Магдалені Штермер, яка стала володіти там 178 десятинами землі із 2023 десятин, які були приписані у той час до цього села. В придбаному нею таким чином урочищі Семенів кут, яке знаходилося на мальовничому пагорбі, згодом стали проживати три її сини.
Невідомою постала також доля наймолодшого з синів Станіслава-Гонората і Людвіки, Франца, який народився у них, в селі Баранівка, 3.І.1888 р.. Залишився єдиний запис про його хрещення в метричних книгах Ушомирського парафіяльного костьолу. Повна відсутність у Житомирському архіві метричних книг «про смерть» цієї парафії, з 1863 по 1899 рік включно, не дозволяє конкретно з’ясувати як же довго прожив той Франц. Дворянських документів на цю дитину його батьками оформлено не було. Лишається тільки здогадуватися, що цей Франц, цілком можливо, помер ще у своєму (ранньому) дитинстві. Принаймні в смертному записі його власної матері, яка сталася у 1906 р., цей її (вже) рідний син, як «оставлений по собі», також не згадується [290].
Дворянин Люціан (Луціанъ) , холостяк 26 років (тобто 1878 р. народження), взяв 1.ІІ.1904 р. шлюб із селянкою Маріанною (Едвардовною) Залізко, дівчиною 18 років, походженням з сусідньої слободи Кривотин Звягельский. Її батьками були Едвард та Єва із Островських Залізко. Лише тоді, вперше за 50 років життя в межах крайньої західної частини парафії, шлюб членів Роду Нецевичів було освячено саме в Ушомирському парафіяльному костьолі, Овручського деканату. Принципово, оскільки місце проживання Маріанни належало до Ємільченської волості, Новоградволинського повіту, освячення того шлюбу могло відбутися також і у Новоградволинському парафіяльному костьолі, Новоградволинськ-Рівненського деканату. Між тим у довгій історії Роду Нецевичів в слободі Кривотин Колцкой, які неодноразово брали собі дружин із означеної вище слободи, подібна подія, буцімто, взагалі ніколи не відбувалася.
Сам же Люціан мабуть таки звик мати справу із тим Ушомирським костьолом та Домом Залізко, бо ще у 1896 р., в віці 18 років, вже хрестив там дитину разом із Теофілією Залізко. Наразі зазначимо, що лише батько Люціана, Станіслав-Гонорат, єдиний серед своїх братів і (старших) сестер, був у свій час охрещений в Ушомирському парафіяльному костьолі, і саме це, мабуть, якимось чином «відзначилося» на уподобаннях відправляти там релігійні обряди у його власних дітей. Хоч обряд хрещення самих цих дітей, окрім наймолодшого, Франца, в тому костьолі зафіксовано не було.
Але Рід дворян Нецевичей, мешканців дуже далекої слободи, в Ушомирському парафіяльному костьолі був взагалі нікому із його священнослужителей невідомий. Бо при хрещенні там первістка Люціана та Маріанни, сина Йосифа, який народився 11.ІХ.1904 р., його батьків було записано «селянами Лугинськими» (а в іншому місті – взагалі «Логінськими»). Основою для такого запису послужило те, що слобода Кривотин Колцкой належала саме до Лугинської волості, Овручського повіту, а хто такі ті добродії Нецевичі – в тому костьолі на той час і гадки не мали. Бо не тільки їхня суспільна приналежність, але й імена та навіть прізвища батьків того Люціана, в різних записах метричних книг цього костьолу були, саме тоді, записані зовсім різними: Нецевич, Ніцевич, Ницевич та навіть Ныцевич! Таким чином, виключно з «волі дьячків», шість сторіч поспіль, тобто споконвічно, постійне прізвище цього Роду – Н Е Ц Е В И Ч І «розщепилося», вже саме у ХХ ст., аж на три, а наступна жорстока радянська система «обліку населення» міцно «закріпила» ті змінені (точніше – скалічені) прізвища за окремими гілками єдиного Роду. Ми не будемо взагалі досліджувати будь-які «деталі» цієї сумної «події», внаслідок її появи лише з причини тієї дьячкової безграмоті та повної безвідповідальності ксьондзів. Подібні «виверти» дьячків, які взагалі змінювали «парсуну» особи, зрідка доводилося, ще за часів Імперії, виправляти вищий (наглядовій) релігійній інстанції діоцезії. Сумно, але в цьому разі такого не сталося – мабуть вже просто на таке не вистачило (імперського) часу.
Після первістка в родині Люціана та Маріанни народилися ще двоє дітей: син Адольф, який з’явився на світ 1.YІІ.1906 р. і помер 12.Х.1906 р., в записі про народження якого його батьків було названо чомусь міщанами, та донька Петронеля, яка з’явилася на світ 20.Х.1912 р. і померла від проносів 28.І.1913 р., в записі про народження якої її батьків було вперше названо, як і належить, дворянами. Більше дітей ця родина не народжувала, мабуть внаслідок дуже тяжких (наступних?) пологів у Маріанни та проведеній їй тоді операції. Родина постійно мешкала в слободі Кривотин Колцкой, де їй належали не лише значні земельні, та все ж менші ніж 50 десятин, але також великі лісові угіддя.
Разом з тим досить заможний дворянин Люціан, як і його двоюрідний брат, також дворянин Михайло (Людвикович), таки отримав призов до армії у першу світову війну, маючи вже цілком солідний вік у 36 років, і воював на фронті, причому також зовсім не на офіцерській посаді. Він потрапив із лав тієї армії у німецький полон, де й перебував тоді декілька років поспіль.
За радянської доби у Люціана, чи не з нагоди того, що він був дворянином, з початком масових репресій проти кулаків, 5.ІІ.1930 р., було одразу відібрано землю та ліс, а його самого було виселено із прикордонної смуги, та в тому ж таки самому 1930 р. відіслано «на перевиховування» до лісозаготівельної бригади, у Карпати (?). Наразі, принципово, справним селянам все ж інколи залишали у ті часи для користування землю, після 1924 р. – максимум! – 15 десятин (або га), якщо вона, звичайно, у тих селян ще й була в наявності «до того». Літній Люціан швидко отримав на тих важких лісозаготівельних роботах астму, тяжко захворів і помер від астматичної хвороби у 1936 р., в віці 58 років, на руках сина в м. Малин, та був похований ним на цвинтарі в с. Щербатово.
За часів існування Російської Імперії родина Люціана та Маріанни цілком мала змогу забезпечити (начальну та середню) освіту та належне виховання свого єдиного нащадка, принаймні таким чином, як це тоді розуміли у селі (слободі), але другий шабель тієї освіти мабуть вже потребував від родини значних зусиль та коштів. Однак, згідно законів Російської Імперії, сама імперська влада також повинна була опікуватися освітою та вихованням дітей своїх військовослужбовців-дворян. І чи не з цієї самої нагоди міг опинитися у лавах імперської армії вже досить літній дворянин Люціан – щоб у його родини з’явилася реальна можливість реалізувати більш суттєву (середню) освіту для сина.
Та як би то не було, але «в результаті» десятирічний дворянин Йосиф Люціанович, правнук Франца-Салезія, разом із матір’ю, став мешкати у часи полону батька в м. Малин, де і навчався в гімназії. Під час того навчання він добре познайомився в тій гімназії із своєю однокласницею Марією Яківною Пянкевич, яка народилася у 1905 р. Вже після того, як він закінчив ту малинську гімназію (а точніше – її наступницю) та став працювати вчителем, вони побралися. Вчителював Йосиф Люціанович у школах одразу двох сіл поблизу того м. Малин – Щербатово та Березів Грудів. В ці часи у його власній родині з’явилися на світ двоє синів – первісток Анатолій, який народився у 1929 р., та Вадим, який народився 4.ІІІ.1935 р.
Однак доля до самого Йосифа Люціановича, а також до його родини та близьких, виявилася напрочуд жорстокою. В 1936 р. він ховає одразу двох найближчих йому людей – батька і дружину. А в наступному, 1937 р., від двох малолітніх дітей, які вже залишилися без матері, забирають і їхнього батька. Йосиф Люціанович був заарештований, репресований і розстріляний 28.ХІІ.1937 р., у м. Житомирі. Жорстокість і звіряча суть радянської «влади» не знала тоді взагалі ніяких меж.
З тих часів долею двох малолітніх повних сиріт опікувалася вже тільки їхня рідна бабуся, яку в родині завжди йменували Марцеліною. Вона перебралася мешкати разом із малолітніми онуками знову до слободи Кривотин Колцкой. Не зважаючи на буремні часи боротьби радянської влади із власним населенням, багаторічні воєнні поневіряння та роки післявоєнної розрухи, баба таки спромоглася виростити обох своїх онуків.
Однак старший з них, Анатолій, все ж помер ще молодим, лише у віці 20 років, вже в 1949 р.. Між тим зла доля цього відгалуження Роду таки минула його молодшого брата, Вадима Йосифовича, праправнука Франца-Салезія, який живий ще й досі. Він одружений із Анною Антонівною, 1936 р. народження, і народив з нею трьох дітей. Вадим Йосифович зберіг найтепліші почуття до бабусі, яка перебрала на себе усі багаторічні турботи про його та братову долю. Марцеліна (Маріанна) Едвардовна померла у 1957 р., в віці 75 років, і похована на цвинтарі с. Яменець. Однак похована вона там саме під своїм ще дівочим прізвищем, а не як жінка «ворога народу». Страшні то були часи, добродії, погодьтеся!
Альбіна-Станіслав (записаний в деяких документах як Альбіна-Гонорат і дворянин, яким він таки в дійсності був, але не оформив собі тієї достойності офіційно), холостяк 25 років (тобто 1883 р. народження), взяв 20.І.1908 р. шлюб із селянкою Кароліною (Марківною) Висоцькою, дівчиною 18 років, із села Кам’яні Гірки, яке також належало до Лугинської волості, Овручського повіту. Її батьками були Марк та Олена із Островських Висоцькі, а свідком при їхньому вінчанні став Петро (Теодорович) Нецевич. Таким чином дружини згаданих рідних братів, Люціана і Альбіна-Станіслава, були поміж собою також близькими родичками, наразі двоюрідними сестрами.
Але ще до цієї події, у 1897 р., при першому всеросійському перепису населення, Альбіна-Станіслав, який мав тоді 14 років, був записаний як такий, що постійно мешкає, разом із своїм старшим братом Норбертом-Павлом, в «родинній колисці» Роду – селі Баранівка. У переписному листі було зазначено, що він навчався тоді грамоті вдома, вмів читати та вважав своєю рідною мовою польську [237].
Шлюб Альбіна-Станіслава та Кароліни також було освячено в Ушомирському парафіяльному костьолі, де потім ця родина вже хрестила своїх дітей, правнуків Франца-Салезія – первістка, сина Петра, який народився і помер одного дня, 6.І.1909 р., ще одного сина Франца, який народився 2.Х.1912 р., а також трьох доньок – Олену (народилася 1.І.1910 р.), Людвіку (народилася 24.YІІІ.1911 р.) і Альбіну (народилася 5.YІ.1914 р.). Дві з цих доньок однак невдовзі померли: Альбіна 21.ІY.1915 р., від невідомої хвороби, а Олена ще 9.ІІ.1915 р., від запалення лоханок.
Батьки зовсім не поспішали хрестити своїх наступних дітей одразу після їхнього народження. Цей обряд завжди відбувався з ними у тому далекому костьолі лише через 10 – 30 днів, в залежності від пори року, коли та дитина у цих батьків з’являлася на світ. Можливо таке відбувалося у цій родині по тій причині, що в випадку з Петром нею були порушені геть усі (реальні) строки тих «подій приєднання до релігії», принаймні у метричних записах про них, оскільки фізично зробити подібне було просто неможливо. Бо в обидва боки до того Ушомирського костьолу було під 100 км тих ще (лісових) доріг, а каплиця там сконала, скоріше за все, у 1887 р.
Повна відсутність будь-яких метричних даних за початкові роки радянської пори не дозволяє знайти записів про Ніцевича Семена Альбіновича, 1917 р. народження, із села Кам’яні Гірки. Він пропав без вісті ще у 1941 р., на самому початку війни, маючи всього тільки 24 роки. Але цей, скоріше за все наймолодший, син був в родині Альбіна-Станіслава та Кароліни не останньою дитиною. Спогади нинішніх нащадків свідчать про те, що в ній народилася ще принаймні одна донька, знову названая батьками Оленою, яку вони таки спромоглися виростити. Одружившись, ця Олена мешкала після війни деякий час у рідному селі своєї матері – Кам’яній Гірці. Вона народила в цьому шлюбі трьох дітей і мала чисельних онуків. Однак про долю усіх інших дітей Альбіна-Станіслава та Кароліни нинішнім нащадкам вже нічого не відомо.
Родина Альбіна-Станіслава ще за часів Російської Імперії перебралася мешкати із слободи Кривотин Колцкой, яка розташована серед суцільних болот, до рідного села дружини, Кам’яних Гірок. Там вона облаштувалася на так званій «Альбіновій точці» – невеликому (сухому) кам’яному пагорбі поблизу від того села. В часи, які передували колективізації, Альбіна-Станіслав порозпродував та пороздарював майже усе своє немале добро, а деяку залишкову частину його передав до колгоспу, куди вступив добровільно. У власній його родині «на хазяйстві» залишилася тоді тільки одна корова.
Мабуть Альбіна-Станіслав добре зорієнтувався у «радянській дійсності та її перспективах». Разом з тим його сім’я не бідувала, бо в ті часи відбувалася постійна контрабанда різних товарів із сусідньої Польщі, кордон з якою проходив всього у декількох десятках кілометрів від слободи Кривотин Колцкой. В результаті якогось недогляду (?) Альбіна-Станіслав одного разу таки попався на цій контрабанді, був заарештований, та 9 місяців знаходився у (попередньому) ув’язненні в буцегарні. Однак вичерпних свідоцтв проти нього діючий тоді владі зібрати не вдалося, тому, враховуючи його добровільний вступ у колгосп, а також необхідність спорудження на «Альбіновій точці» великого доту прикордонної смуги оборони, родину Альбіна-Станіслава просто виселили. Спочатку у Дніпропетровську область, яка суттєво знелюділася в результаті жорстокого голодомору 1932 – 1933 років, а вже згодом та її, переселенська, місцевість перетворилася у землі Херсонської області.
З Херсонської області мабуть і був призваним до лав армії Семен Альбінович, ще на самому початку другої світової війни, бо інші Нецевичі, які мешкали в Житомирській області, потрапили до лав тієї армії лише у січні 1944 р., коли ця місцевість була звільненою від німецької окупації. Коли саме, та конкретно де, завершилося життя Альбіна-Станіслава і його дружини Кароліни – ще й досі не з’ясовано.
Станіслав (якого також писали дворянином, хоч офіційно цієї достойності він не отримував), холостяк 28 років, взяв 9.ІІ.1914 р. шлюб із селянкою Камілією (Філліповною) Залізко, дівчиною 20 років, походженням із слободи Кривотин Звягельский, і сталося це через 10 років по тому, як подібна подія відбулася в житті його брата Люціана. Її батьками були Філіп та Франциска із Суходольских Залізко (в метричному записі – Желизко та Желізко). Таким чином усі три дружини трьох означених братів виявилися поміж собою кревними родичками, причому двоє із них навіть походили із одного Дому.
Шлюб Станіслава і Камілії був освячений, а потім вони вже хрестили власних дітей, як і дві інші зазначені вище сімейні пари, в Ушомирському парафіяльному костьолі. Двох перших доньок Станіслав з дружиною народили ще у Російській Імперії – Альбіну 14.IY.1915 р., а Теофілію 22.ІХ.1916 р.. Син Іван з’явився у них вже наприкінці 1917 р. і ще міг вважатися дворянином, а потім в родині з’являлися на світ доньки: Аделія (народилася 1921 р.), Розалія (народилася 1923 р.), Антоніна (народилася 8.ІІІ.1925 р.) і знову Теофілія (народилася 1930 р.). Таким чином старша їхня донька, на ім’я Теофілія, вже померла до цього року, тобто сталося таке з нею ще у дитинстві. Швидко пішла зі світу і наймолодша дитина цієї родини, син Альбін, який народився в 1931 р. – він сконав ще у зовсім ранньому дитинстві.
Ця родина також була відселеною в 1935 р. до с. Нова Трохимівка, Іванівського району, в ті часи ще Дніпропетровської області. Там, 15.YІ.1938 р., Станіслав Станіславович був заарештований і запроторений до Мелітопольської буцегарні. Його хотіли зробити тоді (ще одним) «учасником контрреволюційної повстанської шпигунської організації, закладеної польською розвідкою», буцімто із загальною чисельністю діючих осіб в 12 чоловік. Перелік висунутих йому звинувачень був доволі стандартним і над ним ніхто тоді взагалі не замислювався – «паплюження, на все і про все, націоналістична пропаганда, вербовка, підготовка повстання, щоб відновити (?) фашистське правління в Україні» і таке інше. Та мабуть чисельність ворожої організації аж у 12 чоловік виставляла в «поганому світлі» діяльність органів НКВС на півдні України, наразі Станіслава Станіславовича вже через тиждень із тієї буцегарні звільнили, а його справу взагалі припинили, офіційно, розглядати вже 1.ІІ.1939 р.. При цьому зовсім не зваживши на те, що, можливо просто у загальному списку «ворогів народу», 3.Х.1938 р., «трійкою» Управління НКВС Дніпропетровської області йому, буцімто, було визначено покарання аж у 10 років виправних таборів. Більше однак, не зважаючи на таке (протокольне) визначення того покарання, Станіслава Станіславовича до карної відповідальності, невідомо за що і про що, вже, на щастя, ніколи ті органи не притягували [238].
Єдиний чоловічий нащадок Станіслава, і суто формально дворянин, син Іван, правнук Франца-Салезія, який помер 17.YIII.1978 р., у віці 61 року, був одружений із Антоніною (Степанівною) Островською, яка народилася 15.IY.1922 р. Вони мали двох синів, Віктора та Миколая, а також двох доньок, Антоніну та Станіславу. Саме з цими онучками, в с. Ново-Василівка, Бердянського району, Херсонської області, доживала свій вік Камілія Філліповна Нецевич. Вона померла 1982 р., у віці 88 років, і похована на цвинтарі того села.
Станіслав Станіславович помер 18.І.1954 р., у віці 68 років, і похований родиною на цвинтарі с. Яменець. Однак в метричній книзі Ушомирського костьолу, біля запису про його народження, існує (чомусь) ЗАГС’овий припис відносно видачи йому паспорта, згідно якого ця особа, буцімто, прожила значно довший вік. Оскільки той (свій?) паспорт Станіслав Станіславович отримав, буцімто, аж 19.ІІІ.1965 р., тобто у віці 79 років [90].
Юліан-Станіслав (взагалі записаний міщанином), холостяк 22 років (тобто 1887 р. народження), взяв 17.І.1910 р. шлюб із селянкою Павліною (Мартиновною) Красновською, дівчиною 18 років, зі слободи Кривотин Колцкой. Її батьками були Мартин та Кароліна із Ренкас Красновські, а свідком їхнього шлюбу став Люціан Нецевич. Через півтора року свідок шлюбу його брата, Альбіна-Станіслава, Петро Теодорович Нецевич, також взяв собі дружину із цього Дому, а саме рідну сестру Павліни, Ельжбету.
Не виключено, що ці сестри мали ще й двох братів, селян Лугинських, Миколая. та Вікентія, хресниками дітей в родинах яких виступали свого часу Люціан і Юліан-Станіслав. Таким чином стосунки братів Станіслав-Гоноратовичів та інших членів Роду Нецевичів з цим Домом весь час були напрочуд тісними, а шлюб Юліана-Станіслава та Петра із рідними сестрами ті стосунки лише «закріпив».
Шлюб Юліана-Станіслава та Павліни було освячено, а надалі вони вже хрестили власних дітей, як і три попередні сімейні пари, у тому самому Ушомирському парафіяльного костьолі,. Таким чином всі брати Станіслав-Гоноратовичі та їхні дружини були парафіянами саме цього костьолу. Свою першу дитину Юліан-Станіслав та Павліна народили 18.ІХ.1910 р., але цей їхній первісток, син Антонін, помер від скарлатини вже 29.ХІ.1911 р.. Наступна дитина, син Павло, народилася 23.І.1912 р.. А вже 17.ІІ.1914 р., у віці всього тільки 27 років, від сухот, помирає сам Юліан-Станіслав [90]. Як свідчить метричний запис «про смерть», він залишив по собі дружину Павліну та сина Павла.
Разом з тим на цвинтарі в с. Яменець удова по Юліану-Станіславу, яка померла в 1980 р., у віці 90 років, похована в одній могильній огорожі із Нецевич-Козак Альбіною Юліанівною, яка буцімто народилася в 1918 р., згідно напису на її могильному хресті. Звичайно що це не так, і згадана посмертна дитина у Павліни мусила з’явитися на світ ще в 1914 р., але метричних записів про її народження знайти не вдалося. Альбіна та Павло постійно мешкали в слободі Кривотин Колцкой, де останній отримав свій паспорт 11.YIII.1932 р.. Комусь з них 5.ІІ.1938 р. було також видано на руки свідоцтво про смерть батька. Альбіна померла через рік, у 1939 р., а всі сліди Павла, після того, як він отримав ще один паспорт 14.ІІІ.1941 р., взагалі загубилися і жодної інформації про нього не маємо.
Станіслав-Гонорат не дожив до свого 60-річного віку, хоч ще був живим у 1889 р. і виступав тоді восприємником. Вже у 1892 р. його дружина, Людвіка, згадується, як удова, і проживає вона на той час у слободі Кривотин Колцкой. Там Людвіка викуповує для себе та дітей, у поміщиці Людвіки Сільвестрівни Ригельської, на її дачі при тій слободі, окремий наділ землі у вічний чинш. Той земельний наділ був загальною площею в 26,5 десятин, з яких тільки 2,1 десятини були орним ґрунтом. Наділ мав трикутну форму і включав до свого складу 13 десятин сінокосів та ще 10 десятин лісу. Повну оплату цієї купівлі, за допомогою ссуди банку, Людвіка провела 2.YІІІ.1893 р. [284].
Людвіка померла 8.І.1906 р., в м. Радомишлі, і була похована там на парафіяльному кладовищі місцевого костьолу [290]. Їй виповнилося тоді 60 років, але в записі про смерть вік її був вказаний у 70 років, можливо щоб підсилити визначення причини смерті – «від старості». Людвіка була названа у тому записі прихожанкою Вишевичеського римо-католицького костьолу, Радомишлевського деканату, тобто вона таки вже покинула на ті часи (вологу) слободу Кривотин Колцкой, отримавши вірогідно на своїй батьківщині якийсь (земельний) спадок по власним батькам.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++ Разом з тим при виконанні цієї розвідки виникло цілком окреме питання, а саме – сином кому доводиться такий собі Нецевич (він же - Ніцевич) Петро Михайлович, 1919 р. народження, походженням із с. Кривотин. Цей чоловік, записаний в «Книзі пам’яті України» по Житомирській області двічі, під обома тими прізвищами, був призваним до лав радянської армії у січні 1944 р., постав в ній рядовим солдатом і загинув в липні 1944 р., у віці 26 років. Місце поховання його невідоме.
Нинішні нащадки по Михайлу Людвиковичу та Францизці стверджують, що такої дитини в їхній родині не існувало. Дійсно, навіть ті імена, які ця шлюбна пара давала трьом своїм синам, «зовсім із інших святців», ніж ім’я Петро. Між тим у цивільних документах, які збереглися, не існує, поки що, жодних вказівок на родину у слободі Кривотин Колцкой, в якій цей Петро міг би народитися на світ. Інші нинішні нащадки за нього також нічого згадати не можуть.
Між тим з’ясування його родини, яка безумовно мешкала саме у с. Кривотино, «виводять» на невідому досі в цій розвідці особу Роду Нецевичів, мешканця слободи Кривотин Колцкой, з ім’ям Михайло, який міг народитися там близько 1890 р.. Але жодних конкретних спогадів про таку особу усі нинішні нащадки Роду також не мають, відсутні за неї і будь-які записи у метричних книгах Ушомирського та Барашивського костьолів. А у самій тій слободі, окрес Великоднього болота, де згодом, після організації в Імперії, на початку ХХ ст., системи окремих хуторів та отрубів, оселилися мешкати (усі) родини першої лінії Роду Нецевичів, взагалі не існувало хати, де б та особа на (третє!) ім’я Михайло могла проживати.
Ця особа звичайно ніяким чином не могла бути описаним раніше Михайлом Григоровичем, народженим у 1887 р., бо у того вже був один син на ім’я Петро, народжений ним ще в 1912 р.. В 1919 р., коли Михайло Григорович мав вже 32 роки, цей його син Петро був живим, і його подальша доля в цій розвідці цілком з’ясована.
Михайло Григорович загалом мав (тільки) трьох синів, і наступними за тим первістком Петром були у нього Олександр та Тофіль. З іншого боку, батьком того невідомого Михайла не міг бути і сам Григорій – родини двох дітей на одне і те ж саме ім’я взагалі не хрестили, якщо тільки вони не були у них незаконнонародженими (та й тоді їх охрещували тільки Іванами), бо цьому безумовно обов’язково мусили запобігти як православний батюшка, так і римо-католицький плебан. Значно складніше визначитися із походженням іншої беззаперечно існувавшої особи – Ницевичем (в оригінальному записі Ницевилем) Ігнатієм Миколайовичем, 1918 р. народження. В тому разі, якщо вважати місцем його народження слободу Кривотин Колцкой, кінець кінцем доведеться майже слово в слово повторити все те, що написано вище відносно Петра Михайловича, 1919 р. народження. Замінивши лише ім’я (батька), Михайло, на ім’я Миколай. Наразі в ободвох випадках, і про таке належить постійно пам’ятати, нинішні нащадки першої лінії Роду за означених двох осіб геть нічого взагалі ніколи не чули і не знають.
Між тим ця особа цілком може походити вже із другої лінії цього Роду, бо там в родині Олександра Владиславовича Нацевича та Броніслави із Шавирських, 13.ХІІ.1893 р., був народжений син, названий ними Миколаєм, який, згідно сповідних розписів Новоградволинського костьолу, безумовно залишався живим у 1917 р. [257]. Однак подробиці життя цього Миколи Олександровича з’ясувати поки що не вдалося і тому його спорідненість із тим Ігнатієм також залишається, наразі, під сумнівом.
На завершення досліджень цього розділу розвідки є сенс повернутися до позаминулих подій в родинному житті Роду Нецевичей. А саме, пригадати як у цьому Роду його члени, в ті давні часи, два рази називали одразу декількох малюків чоловічої статі на честь тих осіб, завдяки діям і зусиллям яких Рід двічі (офіційно!) підтвердив свою шляхетність та отримав для свого користування аж два герба, спочатку у великому князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій.
Багаторічні дії у напрямку підтвердження шляхетності Роду Миколи Франц-Салезієвича, вже на новітній батьківщині цього Роду, а саме на теренах Російської Імперії, теж призвели до такої самої, як і в минулі часи, визначної суспільної події – завдяки ним Рід було офіційно затверджено, втретє, у дворянстві вже цієї держави. Звичайно, що Рід, який ще у ХІХ ст. пам’ятав прадавні події свого родового об’єднання із князями Ружинськими і свою власну визначну шляхетність у минулій батьківщині – Речі Посполитій, мусив якимось чином, та безумовно що бажав, визначити видатну роль означеної особи (Миколи Франц-Салезієвича) в отриманні цим Родом вже російського дворянства.
Подібне визначення його ролі таки відбулося, причому вже цілком «традиційним» для цього Роду способом, бо Микола Людвикович, Микола Фокович, Микола Григорович і, нарешті, Микола Іоаннович, син самої Розалії Миколаївни, з’явилися на світ, один за одним, саме в останнє десятиліття ХІХ ст.. Не виключено, що таким чином в Роду вшанували вже тільки саму пам'ять по Миколі Франц-Салезієвичу, однак повна відсутність метричних записів про смерть Ушомирського парафіяльного костьолу за останні 40 років того століття не дозволяє стверджувати таке цілком конкретно. Разом з тим чомусь саме до кінця того століття у різних родинах цього відгалуження Роду дітям давали (тільки) інші імена – Григорій, Михайло та Василь, навіть і в родині самої Розалії Миколаївни.[/size]
|