ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

21 поколение за последние 600 лет. 2939 кровных родственников
Текущее время: 29-03, 18:06

Часовой пояс: UTC + 3 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: 12. Друга лінія Роду. Герб Яніна.
СообщениеДобавлено: 03-01, 22:20 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
Друга лінія Роду. Герб Яніна.

Габрієль Нецевич, саме так на початку XYIІ ст. писалося в документах, на польській мові, його ім’я, був однак названий ще на честь свого діда-литовця, таким чином насправді отримав ім’я Ґабріель. Тобто ім’я цього онука боярина Жомойтського було корінним литовським – Ґабрияло – бо в ті часи дуже схоже на нього написанням католицьке ім’я Габрієль (православне – Гавриїл) навіть у Польщі використовували ще доволі зрідка. По батькові він, звичайно, наслідував для своєї лінії Роду ще отриманий у Литві герб Рода «Нацевичей і Нецевичей».
Ґабріель народив та виховав на Волині принаймні одного нащадка – сина Героніма [47]. Тобто ім’я його сина явно вже було латинізованим польським: Heronim ( Heronimus ) – Геронім – Jarosh. Всім подальшим чоловічим нащадкам в цій лінії Роду їхні батьки чомусь теж давали вже лише латинізовані імена, незважаючи на своє безумовно православне віровизнання.
Ці двоє членів другої лінії Роду спочатку оселилися в селі Мизові, ще однієї батьківщизні Роду [91], але згодом вони за певних умов залишили цю батьківщизну родичам та переїхали мешкати у село Малєво, яке розташоване південніше м. Луцьк. Однак про над тісні родові стосунки Ґабрієля та Героніма в ті та всі наступні часи із членами першої лінії Роду свідчить те, що саме імена цих двох осіб було наведено в дарчому записі Миколая Нецевича, зробленому у 1694 р. в м. Жидичині, а їхні нащадки проголошені можливими родовими наслідовниками добра, що тим записом дарувалося – навіть через сто років, наприкінці XYIІ ст. [9, 45].
Геронім одружився із Софією Віардовською і вже у 1621 р. згадується разом з нею [191]. Згідно матеріалів судової справи 1622 р. можна дійти висновку, що сам він народився ще наприкінці XYI, або на самому початку ХYІІ ст. [91]. В названий час родина Героніма мешкала ще в с.Мизо(со)ві, де у неї трохи раніше народився син Теодор (польське ім’я Boh dan або Dadzi Bog) [93]. Геронім знався грамоті, оскільки отримав позов до суду по справі повернення взятого ним екземпляра Литовського статуту, мав гроші та був вже з молодих років лихварем, який давав клієнтам, принаймні з 1621 р., позички в розмірі 100-200 пол. злотих.
Помер він раптово, доволі молодим, невдовзі після 30 березня 1630 р., в селі Малєво, яке йому за 500 пол. злотих було закладене Романом Загоровським та врешті частина якого перейшла згодом у повну власність того Героніма. Мешкати до цього села Геронім переїхав з родиною ще у 1626 р.. Однак борги по багатьом з виданих ним позичок ніхто удові вже ніколи не збирався повертати [93 та 191, стор. 646]. Софія після нього взяла ще два шлюби – з Єржимом Нікрошевським та Яном Лясковським. Перебуваючи в останньому шлюбі, Софія «тримала», на умовах аренди у Загоровського, вже геть усе село Малєво, тобто ця її родина була цілком заможньою. Саме в цих двох родинах і був вихований Теодор.
Він отримав тоді належну правову освіту, добре знався грамоті і писав принаймні на трьох мовах, в тому разі і на класичній мові – латині. Цілком можливо, що його освіченість в релігійних справах також мала під собою певний освітній фундамент, як і в адвокатських та судових, вирішенню правових колізій яких Теодор присвятив усе своє життя. Теодор отримав право захищати інтереси Луцької архімандрії в різних судах і урядах вже у 1647 р.. Ще раз його адвокатська практика в інтересах цієї архімандрії була підтверджена у 1650 р. [240].
Скоріше за все діяльність Теодора на адвокатській посаді оцінювалася церковною верхівкою високо. Бо згідно польських порозумінь тих часів “худий та неславний” Теодор Нецевич обирається в 1657 р. старостою ставропігіального Луцького Крестовоздвиженського братства церкви східного обряду, тобто членом її правління [96]. Звичайно для того, щоб він міг обіймати цю посаду, власного православного віровизнання було замало, його обов’язково повинна була дотримуватися принаймні ще родина його батьків. В той час Теодор працював ще й слугою та пеніпотентом пана Яна Соліського, королівського хорунжого та старости свядчиського [95].
В 1651 р. мати робить синові вливкову запис на частину села Малєво [92], а оскільки ще й у 1654 р. Теодор продовжував вирішувати свої справи у луцькому гродському суді, то він безумовно залишався мешканцем саме цієї місцевості [94]. Теодор був одружений із Іванною Сарновською, яка найчастіше писалася як Іванна із Сарнова. Перша згадка за цей шлюб є в документі 1661 р. [97], але в дійсності він стався набагато раніше, судячи з часів існування у цього подружжя дітей (вже у 1654 р. Теодор згадується одруженим і з дітьми). Родина мала та спромоглася виховати принаймні двох нащадків – сина Кршистофа, який, як вдалося з’ясувати виходячи з окремих фактів його життя, народився близько 1645 р., та дочку Хелену [98].
Скоріше за все що його дружина до “княжого” дому Сарновських, а саме так підписав документ Базилю Нецевичу якийсь Адам Сарновський разом з королем у 1687 р. [61], не належала, бо про це немає ніяких згадок, але судячи з віровизнання та високого рівня ряду посад, які в ті часи обіймав Теодор, допомога йому з боку свояків була зовсім не виключена. Теодор з родиною після 1660 р. переїхав мешкати до м. Володимира [99]. На новому місті помешкання він спочатку став земським володимирським регентом у 1662 р. [100], потім був обраний суддею каптуровим воєводства Волинського [101], а в 1666 р. його було обрано володимирським гродським писарем [47]. Крім того, Теодор був ще й адміністратором акцизу Володимирського повіту [102].
Отримати всі ці цивільні звання та зайняти означені цивільні посади міг в Речі Посполитій лише її потомствений дворянин, і члени другої лінії Роду Нецевичей цей вимозі повною мірою відповідали. Мабуть з усіма справами на тих високих посадах, як і з справами церковними, Теодор Геронімович управлявся добре, принаймні на посаді писаря – члена суду та його секретаря – він особову провів безліч судових справ і залишався на ній більше ніж 10 років, тобто мав певний хист до цього і належні знання з юриспруденції, які дозволяли приймати виважені рішення по справам певного напрямку, дорученим тим судом саме своєму писарю. По всім іншим справам писар мав в суді дорадчий голос, складав по ним рішення та вироки, наводив судді та підстарості необхідні для справи довідки та відшукував закони і фіксував усі свідчення сторін в старостинських книгах.
Остання судова справа, яку він вів, обіймаючи посаду гродського писаря, відбулася 17 вересня 1677 р., а вже 7 грудня гродський суд затвердив повноваження свого нового писаря [103]. Того, останнього для нього 1677 року, Теодор ще брав участь у виборах нових старшин Луцького братства, таким чином він безумовно залишався православним віруючим, не зважаючи на те, що в кінці ХYІІ ст. вже більше половини родин «кращих руських прізвищ» відреклися від віри батьків, внаслідок чого православні церкви Луцька в ті часи поготів зачинялися, поки із 17 не залишилося жодної. Теодор був записаний в помінник згаданого православного братства наприкінці 1677 р., серед панів та князів шляхти під № 61 [30]. Таким чином прожив Теодор близько 55-57 років. Його дружина згадувалася живою у 1676 р.
Хелена пішла за Яна Кароля на Віхрополю Віхропольського з Віхропольських. В цій родині виховали єдиного нащадка – сина Йоанна Кароля. Померла Хелена ще до 1700 р. [104].
Кршистоф одружився, в 1679 р., із Теофілою Високінською, яка в першому шлюбі була за Марціном Анржейовським [105]. Батьками дружини були Станіслав Високінський та Маріанна (Хананна) Громазецька. В родині Кршистофа, яка постійно мешкала саме в селі Городищі, де Теофілії “на посаг” мати записала ґрунтів та дворів на 200 пол. злотих, після того, як ця родина заплатила їй ту суму грошей, виросло троє синів-погодків – первісток Кршистоф, Грегор та молодший Ярош. Обидва старші брати згадуються в судових справах 1689 р., тобто ще в дитинстві [106], а молодший вперше згадується в тих судових справах лише у 1696 р. [107]. Найвірогідніше, що усі троє братів вже не дотримувалися православного віровизнання. Їхнього батька викликали до суду у 1690 р. [108], а також ще раз у 1697 р. [109], і він, буцімто, особисто з’являвся на ті виклики, тобто на цей час ще був живим. Між тим Теофіла згадується як така, що живе з родиною сина вже у 1696 р. [107], і це дозволяє зробити припущення про смерть її чоловіка саме тоді.
Доля Грегора залишилася невідомою. Всі згадки про нього зникають після 1692 р., тобто він міг померти саме в той моровий рік. Нащадків по ньому не залишилося.
Родина Кршистофа – вже онука Теодора – нам також невідома, але одружився він доволі молодим і у нього одразу народився та виріс принаймні один нащадок, син Теодор, який вперше згадується у судовій справі 1709 р.. З кінця XYIІ ст. родина цього Кршистофа, разом із родинами членів третьої лінії Роду та Базилем Нецевичем, які всі загалом також вже відійшли від православ’я, мешкала в селі Городищі, батьківщизні цього Роду, а ще, одночасно, батьківщизні роду матері Кршистофа, Теофілії Високінської, та навіть помітно збільшила там площу належних їй земель. У 1726 р. Кршистоф неодноразово тягався з сусідами за ґрунти та добра в селі Городищі [110], які ті бажали собі повернути. Кршистоф Кршистофович прожив доволі довге життя, принаймні 50 років, за якого переважно займався вирішенням судових справ поміж мешканцями Володимирського повіту. Спочатку він багато років працював міським урядовим свідком (регентом володимирським), тобто на посаді, з якої в свій час починав службу його дід, а згодом став бубновським підстаростою. Кршистоф був живим та вів судові справи ще у 1728 р. [111].
Його син Теодор був одружений двічі: в першому шлюбі він перебував з Катериною Лазецькою, принаймні до 1729 р. [112], а в другому - з Агнешкою Скржетуцькою [113]. Батьками останньої були Войцех Скржетуський, чашник пінський, та Аполонія із Войнаровських. В першій родині було народжено, а в другій - виховано єдиного його сина на ім’я Самуель [114]. Обидві родини Теодора мешкали в селі Моковичі і були досить заміжніми. Вони мали там ґрунти та добра, порядок успадкування яких – “все залишиться тому, хто переживе” – ті подружжя обидва рази увладнювали між собою через суд.
Теодор Кршистофович загалом часто мав справи з судами, бо про юридичну приналежність ґрунтів та добр маєтку родини його в селі Моковичі зовсім іншої думки дотримувався - спочатку чашник мулнінський і дрогичінський бурграф, а згодом вже аж бурграф володимирський - Андрій Кринський. Останній постійно стверджував, що навіть фундатори тих ґрунтів та добр, члени першої лінії Роду, стрийчені брати, вже зошлий на той час Базиль та підстолій волинський Андрій Нецевичі, ніколи не мали на той маєток необхідних юридичних документів (“були без фундаменту”). Тому, на думку цього бурграфа, належні документи на ґрунти та добра в селі Моковичі відсутні також і у Теодора, який власне тим маєтком - “просто володіє”.
Дійсно, яким саме чином тим двом братам з першої лінії Роду дісталися за межами їхньої споконвічної батьківщизни ті ґрунти та добра в селі Моковичі – достеменно невідомо. Однак, згідно матеріалів чисельних судових справ, можна зробити висновок, що скоріше за все Базиль встиг таки продати щось із належного йому в Хотівлі добра і наприкінці життя натомість придбав собі маєток саме в селі Моковичі, разом із декількома десятками кріпаків. Бо на додаток до того, що написано в судових справах про саму кількість тих кріпаків, дійсно дуже вже велике поголів’я різної свійської худоби залишилося по небіжчикові [66].
А землі в тому Хотівлі король Август ІІІ після шляхетних Нецевичей нікому не передавав, бо у них, навіть коли не стало нащадків по першій лінії Роду і король отримав формально право взяти землі цієї лінії до Корони, спадкоємців з наявних нащадків другої та третьої ліній Роду залишалося б доволі багато. Якби тільки ті ґрунти свого часу таки не були продані Базилем і це питання не було взагалі знято. По смерті Базиля маєтком в селі Моковичі саме на користь членам другої лінії Роду, а подібне вже не раз мало місце в житті цього Роду на протязі XYIІ ст., розпорядився підстолій волинський Андрій Нецевич, можливо коли саме перебирався вже постійно мешкати разом із родиною онука на схід Волині.
Бурграф володимирський Кринський “не був згоден” з таким незвичним для польської шляхти майоратним по суті перерозподілом добра серед різних ліній Роду Нецевичів, мав великі претензії до підстолія володимирського Андрія [70], і починаючи з 1729 р. дуже активно, багато разів на рік, судився із Теодором. Тяганина в різних судових інстанціях безперервно продовжувалася аж до 1737 р., поки королю вона не остогидла і він не видав таки декрет по ґрунтам та добру маєтку села Моковичі на користь Теодора [115]. Оскільки однак на той час Андрієм Кринським вже було притягнуто до тієї тяганини ще декілька “керівних осіб”, навіть з Овручського повіту, де мешкав Андрій Нецевич, і в процесі з’ясування різних юридичних питань розправа доходила навіть до смертовбивства, всі ті судові справи – з королем не сперечаються! – закінчилися облатними записами лише у 1738 р. [116]. В наступному році в судовій справі ім’я Теодора згадувалося вже лише єдиний раз, а ще раз він вів судову справу, з іншого приводу та з іншими людьми, наприкінці 1742 р. [117]. Між тим Теодор та Агнішка були живими ще й у травні 1748 р. [118].
Перші згадки про Самуеля Теодоровича, вже досить дорослого, щоб самому вести судові справи для улагодження майнових стосунків поміж родинами другої лінії Роду, з’явилися в 1736 р., коли він вирішував справу повернення боргу, який відповідачі стали винними ще його діду. Ці справи повернення боргу тягнулися в цій гілці Роду аж з 1699 р.. Чи мав якесь відношення до отримання імені цією особою чернігівський скарбник, який згадується на цій посаді ще у 1690 р., Самуель “Szolowski” Нецевич, інформація відносно якого розглядається в розділі «Деякі додаткові свідчення» - невідомо, але таке ім’я було тоді таки доволі рідкісним і його подвійне використання у осіб з однаковим прізвищем, причому в досить стислий часовий проміжок, примушує вважати їх родичами, тільки нажаль невідомо якими.
Саме Самуель Теодорович спадкував по батькові маєток в селі Моковичі, разом з тим він згадується також і як мешканець іншого села – Мисліни, в Російській Імперії у хіх ст ці села належали до Скобелківської волості, Володимир-Волинського повіту, Волинської губернії. Самуель був одружений із значно молодшою від себе Катериною, дівоче прізвище якої невідоме, і ця родина призвела на світ принаймні двох синів – Францішека Іоанна Юлія, який народився 6.YІІІ.1749 р., та Валентина, який народився у 1756 р.. Їхня мати однак померла ще доволі молодою, у віці лише 30 років, 3.Y.1759 р., в м. Ковель.
Сам Самуель згадується як учасник в судових справах 1748 р. [119], а також у судових справах 1751 р.. Звичайно, що він безперечно ще був живим у 1756 р.. Однак скільки дійсно років прожив той Самуель, та чи одружувався він вдруге – невідомо.
Але його старший син Франтішек таки став дорослим, між тим як молодший, Валентин, помер вже через місяць після матері. Франтішек Самуілович був одружений з Елізабет, дівоче прізвище її невідоме, яка народилася близько 1760 р.. Вони мали принаймні двох дітей – сина Вінсента Іоанна Хрисостома, який народився 25.І.1778 р., і доньку Агнету (Агнес), яка народилася 10.І.1782 р. та померла вже 15.ХІ.1782 р. Також не виключено, наразі, що ця родина мала ще доньку Анну, яка померла 9.Y.1795 р., в м. Ковелі. Сам Франтішек Самуілович прожив всього тільки 45 років і помер 15.YІІІ.1794 р., також в м. Ковелі. Долю його сина Вінсента встановити не вдалося.
Однак оскільки звернень в губернські дворянські депутатські збори в 1802-1804 роках з боку осіб цієї гілки Роду не відбулося, то цілком ймовірно, що вона згасла ще у XYIІІ ст..
Молодший з братів, Ярош (Jarosowi, Janowi, Janosowi), мабуть був найулюбленішим онуком, бо саме йому баба, на додачу до його власних, подарувала ще своїх ґрунтів та добра поблизу села Городищі. Однак його вуйко Олександр мав з приводу цього дарунка іншу думку і неодноразово звертався до суду з вимогою повернути ті ґрунти саме йому [120].
Ярофтей або Єрофтей, як було записано ім’я цього Яроша у судовому документі 1736 р., а потім ще й далі неодноразово використовувалося при його визначенні, чи не в 16-річному віці вже одружився із Анастасією Романович, мешканкою села Мисліни, що знаходилося в 4 верстах від села Городищі. Ця родина в 1699 р. за 47 пол. злотих докупила нових ґрунтів під рідним селом дружини, де і створила ще одну батьківщизну для подовженої ними другої лінії цього Роду [121].
Родина мала значні суми грошей, бо нею сестрі дружини у 1699 р. були позичені 407 пол. злотих під заставу дедічних ґрунтів [114]. Мабуть в родині одразу пішли діти, за якими наглядала бабуся Теофілія [107]. Однак дорослими в цьому сімействі вдалося виростити лише двох її (дуже) пізніх синів, які народилися близько 1710 р., коли їхнім батькам було вже далеко за 30 років: Григорія та Кіпріана [3].
Саме на руках у братів Яроша та Кршистофа, а також сина останнього, Теодора, помер Базиль Нецевич у 1708 р. І ця трійця добряче пограбувала, з точки зору закону, дуже суттєве рухоме майно небіжчика та забрала собі чисельну свійську худобу, яку той мав, не залишивши від неї Короні практично нічого [66]. Враховуючи однак, що саме тим особам потім перейшов (був вчасно подарований) маєток Базиля в селі Моковичі, можливо, що той бобиль таки постійно жив разом із двома їхніми родинами і тому остання воля небіжчика про своє майно та худобу постала такою “не законослухняною” з точки зору Корони. Між тим вуйко опікуємих Базилем сиріт стверджував, що Ярош та Кршистоф не залишили по небіжчику хоч би якихось коштів, навіть таких, щоб було чим розрахуватися із святими отцями за всі ті католицькі обряди, які вони виконали при його похованні.
Мабуть що старшим з тих синів був Григорій, який залишився “на дворі” і 9 листопада 1735 р. в Обланській приходській церкві села Мисліни одружився із Маріанною Мислінською. Родина спромоглася народити 1.І.1738 р. сина Івана (І-го), а в 1754 р. (скоріше за все – в 1744 р.) ці батьки охрестили в згаданій церкві ще одного сина, і знову Іваном (2-м) [121]. Однак в записах метричних книг Ковельського римо-католицького костьолу ці дві особи, рідні брати Григоровичі, йменувалися виключно Іоаннами [229].
«Перший» Іван Григорович одружився із дворянкою Катериною Голянською, яка народилася близько 1750 р., і саме їхня родина продовжувала мешкати в селі Мисліни, наслідуючи після діда та батька. У 1802 р. вона навіть мала там (аж) 8 (!) кріпаків [3], тобто один старовинний «дим». На той час ця родина встигла народити 11 дітей та продовжувала виховувати синів Матеуша (Матвія), 1772 р. народження (в дворянських документах – 1782 р.), та Фому, 1790 р. народження, а також чотирьох доньок – Катерину (народилася 1779 р.), Агнішку (народилася 1775 р., але в дворянських документах – 1784 р.), Феклу (народилася 1777 р., але в дворянських документах – 1787 р.) і Жозефіну (народилася 1789 р.).
Зазначений в записах метричних книг рік народження Матеуша додатково підтверджує та обставина, що він виступав свідком при укладенні шлюбів серед мешканців цього села вже навіть в 1794 та 1799 роках. Первістком же родини була донька Барбара, яка народилася 30.YІІІ.1769 р., і цілком могла на часи початку ХІХ ст. вже давно бути одруженою. Іншою, вірогідно, постала доля сина Томаша, який народився в грудні 1782 р. та безумовно що помер в дитинстві, бо ніяких інших згадок за нього не маємо. І доля трьох інших дітей цієї родини постала такою ж самою сумною – син Мартин народився 13.ХІІ.1785 р. і помер 18.Y.1795 р., у віці 10 років, донька Розалія народилася 21.ХІІ.1788 р. і померла у вересні 1791 р., не проживши й взагалі трьох років, а син Михайло народився того самого вересня 1791 р. (13 числа) і також не прожив трьох років, бо помер 25.Y.1794 р. [229, 230].
Старий (або вже навіть дуже старий) батько та обидва сини, Матвій (Матеуш) і Фома, буцімто були ще живі у 1841 р., бо «разом» подавали документи до Київської центральної ревізійної комісії. Але в такому разі «перший» Іван мусив безумовно прожити аж за 100 років, щоб отримати змогу спілкуватися із тією комісією в 1841 році, що малоймовірно. І всі троє вони, згідно тих документів, батько та ці двоє його дітей, буцімто продовжували мешкати на той час в селі Мисліни.
Обидва ті брати між тим безумовно що покинули свою прадавню батьківщизну в тому с. Мисліни ще в першій половині ХІХ ст., але де вони потім «осіли», з’ясувати документарно поки що не вдалося. Зважаючи на тісні родинні стосунки їхнього батька, «першого» Івана Григоровича, з давніми житомирськими родичами, походженням із другої лінії Роду, при цьому зовсім не виключено, що обидві ці особи, Матвій та Фома, можливо що й з родинами, в свій час могли перебратися мешкати ближче до тих родичів, на значно родючіші землі східної Волині.
Звичайно, що про народження дітей в тридцяті роки ХІХ ст. вже у 60-річного Матеуша Івановича годі думати. Між тим проблем у літнього, але всього тільки в віці під 40 (до 50) років, Фоми Івановича із народженням тих дітей не повинно було виникнути, бо голодомор 1848 р. був ще далеко попереду. Разом з тим про родини Матвія та Фоми, якщо вони тільки існували у них на той час, та про народження ними дітей у ті часи нічого конкретного знайти не вдалося, а у поданих ними до тієї комісії документах були взагалі відсутні будь-які згадки про їхніх нащадків.
Разом з тим взагалі жодного метричного або сповідного запису про родини мешканців того с. Мисліни та інших місць стародавньої батьківщизни у членів другої лінії Роду, на прізвище Нецевичі, в документах різних римо-католицьких костьолів цієї західної місцевості Волині за часи середини та кінця ХІХ ст. взагалі знайти не вдалося. Таким чином друга лінія Роду по «першому» Івану Григоровичу, велика родина якого мешкала в свій час в с. Мисліни, до тієї пори безумовно скінчилася.
Між тим все це найвірогідніше просто ще раз повторює епізод із подачею документів в ту ревізійну комісію від осіб з першої лінії Роду, а насправді батько Матвія та Фоми, «перший» Іван Григорович, на 1841 р. вже встиг (при цьому досить давно) померти, однак вказівки про таке наразі відсутні.
«Другий» Іван Григорович був одружений з Йоанною, дівоче прізвище якої невідоме, і про цю родину вдалося з’ясувати лише те, що в ній народили доньку Розалію 23.YІІІ.1769 р.. Ця дитина померла в с. Мисліни на свій дев’ятий день народження, а саме 22.YІІІ.1777 р. [231]. Будь-які інші згадки за долю «другого» Івана Григоровича і членів його родини в метричних книгах Ковельського костьолу взагалі відсутні. Оскільки цих осіб не було вписано у 1802 р. в рішення дворянських депутатських зборів про запис шляхти до дворянської книги губернії, слід зробити висновок, що всі вони на той час вже померли.
Молодший з синів Яроша, Кіпріан, одружився із Софією Дембчинською. В цій родині виховали двох синів – двохіменного Стефана-Григорія, який народився 1743 р., та Франца, який народився 1756 р. Вірогідніше за все, що родина Кіпріана одразу, ще в середині ХYІІІ ст., тільки народивши тих своїх дітей, виїхала із села Мисліни і оселилася мешкати вже на сході Волині.
Стефан-Григорій (або просто Гржегош) мав шлюб із Маріанною Козинською, 1751 р. народження. Ця родина, згідно перепису римо-католиків Київського та Житомирського повітів 1790 р., мешкала в той час у Волинській губернії, Житомирському повіту, на північний схід від Житомира, у Житомирській волості, в селі Студениці, де його двір був записаним під №11, а сам він був записаний чиншовою шляхтою. Але належала ця родина до парафіян Коростишевського костьолу, який знаходився вже в межах Київської губернії.
В родині було, як годиться, багато дітей – п’ятеро синів, Михайло, 1774 р. народження, Ян (якого звали ще Якобом та Іваном), 1781 р. народження, Миколай, 1786 р. народження, Йосиф, 1788 р. народження, Андрій, 1792 р. народження, а також дві доньки, Маріанна (народилася 1785 р.) та Олександра (народилася 1789 р.) [122].
Долею усіх молодших дітей цієї родини мабуть певний час опікувався Михайло, бо їхні (та його) батьки померли ще до 1797 р. Не виключено, що старший брат ще на деякий час завозив таки тих (молодших) дітей «на виховання» до родича в с. Мисліни, бо всі документи по належному оформленню їхнього (та його) дворянства були написані потім разом із тим родичем, «першим» Іваном Григоровичем, який тоді ще безумовно був живим, «для небог із Ковельського повіту». Однак оскільки чиншова шляхта не володіла власною землею, а в їхньому селі вільної під чинш землі, мабуть, було обмаль, то принаймні двоє з цих братів, доживши до певного віку, перебралися мешкати в інші села цієї місцевості. Одним з них було село Кошарищи (Косарищи), яке знаходилося неподалік, на південь від того села Студениці, але вже у Коростишевській волості, Радомишлівського повіту, Київської губернії.
Франц (Францишек) одружився із Софією Чулаєвською (в інших документах – Чугаєвською), яка народилася у 1765 р.. Ця родина у 1790 р. також мешкала в селі Студениці, двір № 8, та була записана там чиншовою шляхтою. В родині виросло двоє синів – Шимон, який народився 1786 р., та Степан. Крім того, в ній було принаймні три доньки: Маріанна, яка народилася 1788 р., та близнюки Олександра і, буцімто, Юлія , які народилися 27.YI.1800 р. [122,123]. Однак запис про народження тих близнюків, який зберігся, був лише чорновим виписом із метричних книг, які не збереглися, і цілком можливо, що ім’я однієї з тих близнючок могло бути записаним в тому виписі не таким, яким воно було в дійсності. Бо родина Франца та Софії безумовно мала ще доньку на ім’я Розалія, записів про народження якої немає, але яку батьки спромоглися виростити, в свій час видали заміж, і яка в тому шлюбі спромоглася народити свою першу (?) дитину вже у 1821 р..
Розалія Францівна пішла за Івана (Яна) Піотровського, який народився у 1784 р., і наразі стала мешкати у селі Стрижовка (з приселком Тиснівка), яке знаходилося поруч із селом Кошарищи, в межах Коростишевської волості, Радомишлівського повіту, Київської губернії. Найчастіше в метричних записах згадувалося саме це поселення, яке мало 38 «дворів» в 1828 р., але інші, сповідні, записи свідчать, що родина Яна та Розалії скоріше за все мешкала у сусідньому, більшому за розмірами, селі Кошарища. Бо саме в цьому селі сповідні записи 1827 та 1828 років згадували ту родину Яна та Розалії, і як члена їхньої родини, також матір Розалії, Софію Нацевичівну. Таким чином остання прожила щонайменше 63 роки і безумовно що пережила свого чоловіка [245].
В родині Яна та Розалії свідчення маємо про Романа (Ромуальда), який народився у 1821 р., про Теодора (Федора), який народився у 1826 р., в селі Стрижовка, згідно метричного запису про його шлюб, про доньку Маріанну, яка народилася у 1828 р., про Фелікса, який народився наприкінці 1829, або у 1830 р., про доньку Богумілу (Емілію), яка народилася у 1831 р., про Антонія, який народився у 1833 р., і, нарешті, про доньку Франціску, яка народилася 7.Х.1837 р. [246]. Дитина ця народилася ще вночі, а вже у день, тобто всього тільки через декілька годин, батьки спромоглися охрестили її у Коростишевському костьолі. На час народження цієї дитини Розалії було вже близько 37 років.
Родина Яна та Розалії між тим перебралася мешкати на початку тридцятих років вже до іншого села, де і виросли всі її діти. Старші сини родини, Роман та Теодор Піотровські, кожен у віці 23 років, одружилися саме як мешканці іншого села – перший 5.ХІ.1844 р., а другий 23.Х.1849 р. [243]. Коли вінчався молодший із цих двох братів, Теодор, згідно його брачному оголошенню, він та вже вдовая Розалія Францівна мешкали у с. Минайки, і, звичайно, матір була присутньою на цій родинній події, яка відбулася у Коростишевському парафіяльному костьолі. Розалія Францівна прожила принаймні 58 років, бо згадувалася у сповідних записах того костьолу у 1858 р..
Посімейні дворянські списки 1833 та 1835 років, які збереглися в документах, що подавалися у Київську центральну ревізійну комісію в 1840 р. [124], дозволили виявити, цілком не виключено що лише частково, наступне покоління нащадків другої лінії Роду. На той час у Шимона, який був одружений з Анастасією із Баранівських, стало четверо синів – Станіслав, який народився 18.ХІІ.1817 р. (згідно дворянських документів – у 1822 р.), Іван (Ян), який народився 28.ХІІ.1819 р. (там же – у 1826 р.), Каетан, який народився 31.ІІІ.1825 р. (там же – у 1828 р.), та двохіменний Антон-Іван, який народився 25.ІІІ.1829 р., вже лише згідно документів тієї дворянської справи [123,124]. Родина Шимона в часи того посімейного перепису дворян буцімто продовжувала мешкати в селі Студениці, однак згідно сповідних записів вона вже у 1825 р. проживала тоді трохи південніше від нього, в селі Кошарища [245]. Ніяких згадок в тих документах про долю Шимонового брата, Степана, знайти не вдалося.
Найвірогідніше, що Анастасія Баранівська походила із родини православного віросповідання і мешкала до шлюбу в с. Стрижовка. Саме там у 1819 р. проживали три родини шляхетних Баранівських, які сповідувалися у Георгієвській православній церкві с. Бельковець, до якої було приписано тоді 86 дворів із загальною кількістю населення в 670 осіб [259]. Однак Шимон Францевич та його діти постійно сповідувалися у Коростишевському римо-католицькому парафіяльному костьолі, принаймні у 1825 – 1828 роках [245]. Разом з тим записи про наступні сповіді там членів цієї родини відсутні. Але геть уся родина Шимона, його дружина та 4 дітей, в 1835 р., при складанні посімейних списків дворян 2-го розряду (шляхти), була переписаною саме у сусідньому с. Студениця, всі мешканці якого були парафіянами того костьолу.
А їхній наймолодший син, Антон-Іван (Антоній), безумовно виріс там, бо продовжував мешкати в тій місцевості ще й в середині ХІХ ст.. Родина його невідома і нащадків він по собі не залишив, але вже з 1851 р. цей Антон-Іван неодноразово згадується у метричних записах як восприємник чисельних дітей з тієї місцевості [247]. Він мабуть підтримував тісні родинні зв’язки із своєю тіткою Розалією, бо аж чотири рази ставав тоді кумом свому кузену Роману Піотровському - у 1851, 1853, 1856 та 1860 роках. Остання його участь в хрещенні дитини, згідно тих метричних записів, мала місце у 1864 р., коли той Антон-Іван мав вже 35 років. В ті часи він постійно мешкав у с. Минайки.
Між тим долю його старших братів, з яких Іван мав на час перепису 1835 р. вже 16 років, а Станіслав навіть 18 років, з’ясувати поки що не вдалося, оскільки в метричних книгах Коростишевського костьолу ніяких згадок про них немає. Однак принципово виключати їхній можливий перехід до православних релігійних уподобань матері ніяким чином не треба, бо саме такою була тоді (релігійна) політика Імперії.
У Михайла, старшого сина Стефана-Григорія, який одружився із дворянкою Вікторією (Іванівною) Свирською, 1782 р. народження, виросло в родині троє синів: Феліціан, 1798 р. народження, Лука, 1805 р. народження, та Фома, а також донька Емілія, яка народилася 29.Y.1812 р.. Михайло Григорович та його син Лука, згідно матеріалів YIІ ревізії, вже мешкали на той час у селі Кошарищі.
Шляхетний удівець Михайло Стефан-Григорович помер 10.Х.1840 р., «залишивши по собі» двох синів, Феліціана та Луку. Вік його у тому записі був зазначений в 83 роки, але в дійсності він мав тоді тільки 66 років [125]. Поховання Михайла Стефан-Григоровича відбулося через римо-католицький костьол м.Коростишева.
Феліціан (Фелікс та, по родинному, Філліп) Михайлович був одруженим двічі. Перша дружина, Марьяна (Маріанна, з якою він побрався вже у 1815 р.), народила йому принаймні двох доньок – Юліану, 13.YІІ.1816 р., та Агату, у 1819 р.. В ті часи родина Феліціана мешкала у с. Минайки.
Другою дружиною у нього стала Марія Афанасьєвна із Піотровських. В цьому шлюбі народилися доньки Олександра, у 1825 р., Анна, у 1833 р., Теодора (яку знову інколи називали Агатою), у 1837 р., та син Філліп-Салімон, який народився скоріше за все у 1829 р., але в матеріалах посімейного перепису дворян 1835 р. роком його народження вважається чомусь 1831 р.. Ці роки народження дітей Філліпа відтворені згідно сповідних записів їхнього віку в відповідних сповідних документах Коростишевського римо-католицького костьолу [251].
Між тим в метричній книзі Георгієвської православної церкви с. Бельковець знайдено запис такого змісту: «двадцять седьмого числа [мая месяца] у жителя деревни Тесновка, дворянина Филлипа Михайлова Нацевича и законной второбрачной жены его Марии Афанасиевой родилась дочь Феодосия» [250]. Звичайно, что ця донька Феодосія (Федора) і була згаданою вище Теодорою. Сама ж родина Філліпа між тим продовжувала згадуватися у сповідних документах того римо-католицького костьолу аж до 1843 р. включно [251]. Бо навіть кумом Філліпа та Марії виступав у тій православній церкві при хрещенні Феодосії римо-католик за віросповіданням, дворянин Вінцент Йосифович Зелінський. Але після вказаної дати, коли Філліпу Михайловичу було ще тільки 45 років, всі подальші свідчення за нього і його родину із метричних та сповідних документів наразі зникають.
Лукаш Михайлович, молодший брат Філліпа, був одружений із Олександрою із Шиховських, 1806 р. народження, з якою він побрався у 1824 р.. Якийсь час родина мешкала в с. Бельковці, але потім перебралася до с. Стрижовка. Першою дитиною в родині була донька Бриджита, яка народилася у 1825 р.. Однак у згаданому раніше чорновому виписі із метричних книг ця дитина йменувалася чомусь Катериною, що народилася 25.ХІ.1825 р.. Своїх синів родина отримала в 1835 р., коли народився Франціск, та у 1840 р., коли народився Владіслав. В 1867 р., разом із родинами синів, Лукаш та його дружина продовжували мешкати в с. Стрижовка. Їм було на той час 62 та 61 рік, відповідно [252].
Франціск Лукашевич одружився у 1858 р. із молодшою від нього та дуже юною жінкою - Маріанною із Баранівських, яка народилася у 1841 р.. В цій родині з’явилися на світ 10 дітей, переважно записаних як такі, що народилися у м. Коростишові, однак сама родина тоді жила весь час в селі Стрижовка, а саме в його приселку Тисновка.
Первісток Томаш народився 29.ХІІ.1858 р., однак в сповідному записі 1867 р. вже не згадується, тобто до того часу помер [252,253]. Донька Філіна народилася на початку 1860 р. і померла від конвульсій 21.ІІ.1863 р.. Потім в родині з’явилися на світ донька Юзефа, на початку 1863 р., син Доменік, 12.YIІ.1864 р., син Станіслав-Владіслав 12.Y.1867 р. та син Фелікс 4.ХІ.1869 р.. Після них народилися донька Іоанна, на початку 1874 р., яка померла від віспи вже 4.ІІІ.1874 р., син Йосиф, 10.YI.1875 р., донька Павліна, в квітні 1878 р., яка померла від запалення зубів 19.ІХ.1878 р., та син Северін, 8.ІІ.1882 р., який помер 25.Х.1883 р..
Згідно сповідних записів Коростишевського костьолу в 1883 р. були живі, окрім батьків, Франціска та Маріанни, ще тільки їхні четверо дітей: Станіслав-Владіслав, Йосиф (Іван), Юзефа, та, буцімто, Павліна [254]. Звичайно, що останнє ніяким чином не могло тоді вже мати місця, і той запис безумовно стосується їхнього сина Северіна.
Однак якщо при народженні перших чотирьох дітей родина була записана дворянською [85], то при народженні інших – спочатку стала писатися однодворницькою, а згодом, вже після 1867 р., міщанською, що належала до Війтовського міщанського товариства м. Коростишова [86]. Згідно законів Російської Імперії її дворяни мали усі права входити до спільноти міщанського (тобто мешкаючого в місті) товариства, не втрачаючи при цьому своєї достойності, та йменуватися там тими міщанами. Нагадаємо, що саме до міщанського товариства м. Левково спочатку було записано також і двох синів «найстаршого» із кузенів, дворянина Станіслава, а вже тільки після цього їм було офіційно оформлено ним те дворянство. Однак жодного із своїх синів-міщан Франц у ту дворянську достойність не вводив, бо її ніколи не мав, оскільки його батько сам втратив ту достойність ще у 1841 р..
Вдалося з’ясувати подальшу долю лише єдиної дитини Франціска і Маріанни, Юзефи. Вона побралася із Євгенієм Березовським, 1864 р. народження. В цій родині, яка мешкала в м. Коростишів, з’явилися на світ принаймні четверо синів: Владіслав, 19.ІІ.1893 р., Франц, 30.ХІ.1894 р., Антон, у 1896 р., і Віктор, 9.YІ.1900 р. [255]. Таким чином Юзефа прожила щонайменше 37 років.
Владіслав Лукашевич взяв 3.ХІ.1863 р. шлюб із Камілою Яківною із Заблоцьких. Її батьками були – Яків та Анна із Піотровських Заблоцькі. Родина мешкала в с. Стрижавка [256]. В ній з’явилися на світ дві доньки, Кароліна-Жозефа, яка народилася 5.Х.1864 р. і померла від скарлатини 29.ІІ.1874 р., та Марьяка, яка народилася 8.ІХ.1869 р. і померла від тифу 1.YІІ.1874 р.. Після того «чорного» для родини року в ній залишився вже тільки син Олександр, який народився 6.YІ.1867 р.. Владислав прожив принаймні 63 роки, а його дружина не менше 77, бо вона згадується у сповідних записах Коростишевського костьолу за 1916 р. [257].
Олександр Владіславович вже в 1890 р. одружився із Броніславою із Шавирських. Родина мешкала спочатку на хуторі Березки, а потім в колонії Бобрик. В родині було п’ятеро синів та три доньки. Констанція, первісток родини, з’явилася на світ у 1891 р., Марія народилася 2.ХІІ.1897 р., а Олена (Гелена), у 1899 р., вона виконала над собою суїцид у 1917 р.. Синами у цих батьків були Миколай, який народився 13.ХІІ.1893 р., Олександр, у 1895 р., Роман, у 1896 р., Віктор, 13.ІY.1901 р., та Богдан, у 1904 р.. В сповідних записах Коростишевського костьолу за 1916 р. не згадується з цієї родини лише син Олександр [257]. Миколая та Віктора ще раз охрестили в Коростишевському парафіяльному костьолі в грудні 1904 р., бо перше їхнє хрещення відбулося лише святою водою і не було зроблене помазання маслом. Восприємником старшої дитини був Владіслав Нацевич, який доводився їй дідом [258].
Молодший брат Михайла, Миколай, перебував у шлюбі із Ельжбетою Заржицькою. Ця родина - Миколай Стефан-Григорович, буцімто 1791 р. народження, що є цілком помилковим визначенням віку цієї особи в документах YIІ ревізії, бо згідно матеріалів перепису римо-католиків 1790 р. він вже тоді мав 4 роки, та Ельжбета, 1796 р. народження, ще без дітей, також мешкала в 1816 р. у згаданому вище с. Кошарища. Не зважаючи на однакову відстань цього села та іншої батьківщини другої лінії Роду на сході Волинської губернії, села Студениці, від м. Коростишева, належали вони однак до двох різних губерній – так тоді визначив таке кордон поміж тими губерніями в Імперії.
У родини був син Яков, який народився 26.ХІІ.1819 р. (за дворянськими документами родини – у 1824 р.) [123,124]. Крім того, в цій родині були ще дві доньки – Розалія, 1822 р. народження, та Єва, 1826 р. народження. Однак, згідно тих же самих дворянських документів, ця сімейна пара охрестила в Коростишевському римо-католицькому костьолі ще одного сина на таке саме ім’я Яков, 16.YІ.1832 р.. Найвірогідніше їхня старша дитина, згаданий вище («перший») Яков, на той час вже померла.
Їхній брат Андрій, який теж був одружений із Ельжбетою, дівоче прізвище якої невідоме, мав тоді дочку Теофілію, яка народилася у них 17.ІХ.1823 р. [123]. Ніяких свідчень про подальшу долю цієї родини знайти не вдалося.
А Ян (Якоб) з дружиною Вікторією, походження якої також невідоме, мали дочку Маріанну, яка народилася 10.ІХ.1809 р. [123]. Скоріше за все саме в цій родині з’явилися згодом на світ ще й двоє синів – Йосиф (Осип), який народився 1812 р., та Станіслав, який народився 1815 р. Хоч обидва писалися саме Івановичами, але метричних записів про їхнє народження відшукати не вдалося.
Той Осип встиг навіть до посімейного перепису дворян народити собі сина Михайла (17.ІХ.1833 р.). Також в одному із документів згадувався якийсь Миколай Йосифович, можливо що ще один син Осипа.
Про родину та дітей останнього брата, Йосифа, ніяких свідоцтв немає, відомо лише, що він був живий у 1835 р..
Четверо синів Стефана-Григорія, можливо що вже без Яна, були ще живі у 1840 р. і всі вони, разом із своїми нащадками, мешкали тоді буцімто в селі Студениці, принаймні так було зазначено в поданих цією лінією Роду документах до Київської центральної ревізійної комісії. Однак вже в 1825 р. обидві родини, Михайла та Миколая, мешкали в селі Кошарища, де разом з ними проживала тоді ще й їхня неодружена сестра Маріанна, та неодружена тітка Анастасія Козинська. Крім того, як проживаючі разом з цими родинами братів, в сповідних записах були ще зазначені якісь Ян та Жозеф Нацевичи. Та чи приходилися вони тим Михайлу та Миколаю рідними братами – невідомо.
Маріанна Стефан-Григорівна так ніколи і не взяла шлюб. Вона прожила на цьому світі не менше ніж 68 років, бо згадується ще у сповідних записах Коростишевського костьолу 1853 р..
Звичайно, що розвідка генеалогії Роду за ті далекі часи ХІХ ст. ніяким чином не може бути повною, бо надто вже багато метричних документів тієї пори втрачено. Так досі немає можливості встановити походження наприклад Базиля Нацевича (чи взагалі Нацкевича?), який виступав восприємником у Коростишевському костьолі в 1840 та 1842 роках і мав на той час не менше ніж 20 років.
Так само поки що невідомо і походження такого собі Франца Нецевича, який народився 1845 р. та з дружиною Параскевою був зареєстрований в 1879 р. серед міщан христіянської спілки м. Івниця. Скоріше за все ці Томаш і Франц з’явилися на світ саме у членів другої лінії Роду Нецевичів, з’ясувати долю родин яких не вдалося, принаймні такий висновок можна зробити виходячи із зазначених місць помешкання тих двох осіб.
Крім того, в середині ХІХ ст. в невизначеній гілці другої (?) лінії Роду народилася Марьяна Нацевич, яка пішла за такого собі Ганевського, в с. Кулішовка, Брусиловського римо-католицького приходу. Їхня донька Юлія, 1884 р. народження, одружилася в Коростишевському костьолі у 1904 р. [258].
Також залишилася невизначеною гілка другої (?) лінії Роду, в якій народилася Антоніна Нацевич, мабуть що близько 1853 р.. Вона пішла за Антона Ястржембського, 1853 р. народження, в с. Юровку, яке знаходилося поряд із м. Малин. В цій родині були народжені доньки Юзефа, у 1872 р., Люцина, у 1878 р., та Людвика, у 1884 р., а також син Граціан, який з’явився в ній на світ у 1883 р.. В родині ще була пізня донька Церазина, яка народилася у 1891 р.. Батьки видали принаймні трьох своїх доньок заміж: Юзефу - у 1892 р., Люцину - у 1897 р., а пізніше ними також було видано заміж і молодшу доньку, Церазіну. Сам Антон та його дружина згадуються ще у сповідних записах 1917 р., тобто Антоніна прожила принаймні 62 роки [257].
Ще одна особа з невизначеної гілки другої (?) лінії Роду – Юзефа Нацевич, 1850 р. народження, була одружена із Григорієм Сливинським. Ця родина мешкала в м. Коростишів. У них були два сини - Венедикт, який народився у 1865 р., та Якуб (Яков), який народився у 1871 р.
Єдиний запис про конкретну особу чоловічої статі на прізвище Нацевич, який залишився у сповідних росписах Коростишевського костьолу за 1917 р. [257], сповіщає про смерть, у віці 81 року, якогось Ромуальда Нацевича. Більше однак за нього нічого з’ясувати не вдалося, бо він або його родина жодного разу не згадувалися у метричних документах та сповідних росписах костьолів тієї місцевості.
Нарешті в сповідних записах Коростишевського костьолу було зазначено таку собі Янелю Нацевич, уроджену Павловську, чоловік якої притримувався православного віросповідання [257]. Знайти якісь записи про цю родину, яка також мешкала в с. Кошарищі, наразі конкретно про чоловіка цієї особи, на прізвище Нацевич, нам не вдалося.
Тих членів другої лінії Роду, які народився раніше, в XYIІІ ст., було записано до І частини дворянської книги Волинської губернії, згідно рішень її дворянських депутатських зборів № 37 від 16.Х.1802 р. та № 847 від 2.ХІІ.1802 р. Членів наступних поколінь Роду, які народилися вже у ХІХ ст., було дописано туди згідно рішення тих зборів № 392 від 12.IY.1834 р.
Однак Київська центральна ревізійна комісія в 1841 р. постановила виключити всіх без винятку членів цієї лінії Роду із дворянської Родової книги Волинської губернії, бо подані ними документи не давали (саме так!) на її думку свідоцтв та доказів їхнього дворянства [124]. Навіть наявність у особистій власності заявників давнього, населеного селянами, маєтку саме там, де частина тих осіб (буцімто !) постійно мешкала – в селі Мисліни, не було комісією прийнято до уваги, хоч це повністю відповідало усім вимогам закону про правила затвердження в дворянстві Російської імперії: основою для отримання дворянства в ті часи було установлено вважати володіння, в тому разі пращурами, на правах повної власності, маєтками, населеними селянами. Вірогідно, що саме менталітет дрібної та чиншової шляхти, якою довгий час поставали члени другої лінії Роду і яка звикла тому беззаперечно виконувати усі повинності (розпорядження влади) разом із селянами, та фактично і являла собою просто прошарок “вільних селян”, не дозволив комусь із них розпочати боротьбу за скасування рішення тієї комісії, яку протягом 16 років вели і з успіхом довершили їхні родичі – члени першої лінії Роду.
В матеріалах перепису християнського населення Київського та Житомирського повітів за 1791 р. [126], серед мешканців села Касло, було зафіксовано родину уніата Гржегоша Нецевича, 1741 р. народження. Однак оскільки Гржегош з дружиною Хеленою, 1745 р. народження, мали лише двох доньок, Кристіну (1777 р.) та Hexa (1779 р.), це відгалуження Роду, якщо воно дійсно існувало, згасло.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 

Часовой пояс: UTC + 3 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 0


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by Forumenko © 2006–2014
Русская поддержка phpBB