|
Слобода Майдан Вербецький.
Село Черешеньки та слободу Майдан Вербецький відділяє досить незначна відстань – всього тільки 6 – 7 км ліса. Тому постійне спілкування поміж собою володарів маєтку в тому селі і мешканців означеної слободи, на одне і те саме прізвище Нецевичі (Нечевичі), родичів поміж собою, хоч з кожним наступним поколінням Роду все більш віддалених, слід вважати цілком закономірним. Визначити саму кількість родин тих селян Нецевичів, які (поступово) населяли в ХYІІІ та ХІХ ст. слободу Майдан Вербецький, Войтовської волості, Летичівського повіту, Подільської губернії, розміри якої постійно зростали, дуже важко. Родинні стосунки в ті часи важили однак дуже багато і тому спілкування цих родин із найближчими (тим більше багатими) сусідами-родичами наразі ніколи не переривалося.
Тому переїзд обох згаданих вище братів, володарів маєтку в селі Черешеньки, до нових місць свого помешкання, в кожному з яких вони мали досить великі за розмірами площі орної землі, закономірно потягнув за собою переїзд на ці місця певної частини родин Нецевичів, членів третьої лінії Роду, які до того були мешканцями слободи Майдан Вербицький та сусіднього з нею с. Вербка. Про наявність в них таких чисельних родин, на додаток до тих, які там залишилися і про долю яких мова піде далі, безумовно свідчать деякі факти.
Так 10.ІІІ.1863 р., в слободі Майдан Вербецький, пішов зі світу такий собі Йосиф Ничевич, який прожив аж 86 років [214]. Тобто роком його народження постає 1777 р. і він цілком міг бути навіть сином одного із зазначених вище братів – Онуфрія-Йосифа або Конрада-Йосифа-Константина, бо обидва народилися ще у середині XYIII ст.. На можливе родство цього небіжчика з братами також показує його «базове» ім’я, Йосиф, і саме написання прізвища цього чоловіка, яке цілком співпадає з їхнім. Померши «від старості», цей Йосиф залишив по собі лише дружину Петрунелю із Мілевських, тоді як спогади за їхніх дітей в метричному записі про його смерть відсутні. Вірогідно їх у цієї пари таки не було, бо подовження їхньої гілки Роду в слободі не мало місця.
Між тим ніякого відношення до тих двох братів, а також до їхніх маєтків в с. Шмирки та с. Морозов, він наразі міг зовсім не мати, принаймні за подібне відсутні будь які документарні свідчення. Мабуть цей Йосиф взагалі не володів якоюсь значною нерухомістю, бо писався (і був) лише однодворцем. Однак ні записів у дворянську достойність по Подільській губернії, до початку роботи Київської центральної ревізійної комісії, ні документів від нього, поданих в ту комісію, ні її документів з відмовою підтвердити його дворянство та з наказом перевести його у однодворці, взагалі не існує. По цій конкретній особі, та по її родинному походженню, існує лише значно більше запитань, ніж на них зараз є відповідей.
Крім того, 8.YIII.1876 р. в сусідньому із розглядаємою слободою с. Вербка пішла зі світу Розалія із Попелів Нецевичева, яка мала на час смерті 70 років. Вона залишила вдовим, звичайно що більш літнього за себе, відставного солдата Францішка та їхнього сина Антона [239]. Ніякого родового коріння цього Франтішка з’ясувати однак не вдалося.
Дійсним же засновником того відгалуження Роду, яке наприкінці XYIІ ст. вже переселилося до означеної вище слободи Вербецький Майдан, і про долю нащадків якого мова піде далі, слід вважати батька (а скоріше що й діда) того Павла Нецевича, який народився саме на Поділлі близько 1720 р.. У цього Павла був єдиний син на ім’я Іван, який народився там у 1745 р..
Іван Павлович був одружений із Маріанною Іванівною, своєю одноліткою. В їхній родині були син Ігнатій, який народився у 1770 р., а також три доньки – Катерина (народилася у 1777 р.), Розалія (народилася у 1780 р.) та Агнішка (народилася у 1784 р.). Всі ці діти були живі у 1795 р. (Y ревізія). Помер Іван Павлович в 60-річному віці, у 1815 р..
Ігнатій в 1792 р. взяв за дружину Анастасію Іванівну Скульську, яка народилася у 1777 р.. Першими родами в цій родині з’явилося на світ двійко – дочка Марія та син Вінсент (Вікентій), а сталося таке у 1793 р.. Потім ще в ній народилися сини Франціск (у 1800 р.) та Казимир (у 1803 р.). Помер Ігнатій Іванович в 1819 р., проживши всього тільки 49 років [168]. Вже в стані удови Анастасія Іванівна оженила обох своїх молодших синів. Вона померла 18.ІІІ.1831 р., в слободі Майдан Вербецький, у віці 54 роки (в метричному записі про смерть – 60 років), «від глибокої старості, скоріше ніж від конкретних болячок» [214].
Доля чоловічих нащадків Ігнатія певним чином відома тільки на 1844 р., виходячи із документів поданих ними до Київської центральної ревізійної комісії, і поки що лише в окремих випадках вдалося перейти для них цю часову межу.
Свій перший шлюб Казимир Ігнатьєвич взяв 17.ХІ.1828 р., у віці 25 років, з Феклою Мечінською, дівчиною 18 років. Її батьками були Бартоломій та Антоніна із Данілевських Мечінські. Шлюб було освячено у Летичівському костьолі, бо сім’я Мечінських походила з с. Ярловське, яке належало до його парафії [218]. Однак жодного разу після цього сімейна пара Казимира та Фекли до згаданого костьолу не зверталася. А після передчасної смерті першої дружини Казимир вдруге одружився із Вікторією, родинне походження якої невідомо, що була старшою від нього на 6 років. Дітей ця родина не мала. Оскільки Казимир Ігнатьевич, однодворець, виступав восприємником ще 12.ІY.1864 р., то прожив він безумовно не менше ніж 61 рік, але яким саме чином після 1844 р. склалася його подальша родинна доля – не відомо.
За спогадами нинішніх мешканців двох сусідних із Майданом Вербецьким сіл, один із членів Роду Нецевичів, який постійно жив там, мав дуже довгий вік – за 108 років. Він ще працював на покосі, коли мав вже сто років, не відмовлявся «перехилити чарчину», і навіть захворівши просив лікувати себе тільки саме таким чином. Аналіз подій життя усіх чоловічих осіб Роду Нецевичів із тієї слободи, про яких відомо на цей час, залишають поки що єдину «кандидатуру» на роль того довгожителя – а саме означеного вище Казимира Ігнатьєвича.
Франціск Ігнатьєвич одружився з Анною із Сестровських, 1803 р. народження. В цій родині мали дочку Аполонію, 1827 р. народження, та сина Казимира, який народився 4.Y.1833 р.. Франциск помер раніше від дружини, тоді як Анна сконала у віці 60 років, в слободі Майдан Вербецький, 4.ХІІ.1864 р., «від ядухи» [214].
Вінсент Ігнатьєвич свого часу одружився з Анною із Смолінських, 1799 р. народження, яка походила із дворянської сім’ї. В цій родині постало на світ троє синів – Йосиф (народився 4.IY.1817 р.), Лаврентій (народився 14.YIII.1819 р.) та Франц (народився 6.Х.1821 р.). Всі вони були охрещені в Новокостянтиновському баптиському парафіяльному костьолі. Помер Вінсент, вірогідно, ще до 1842 р..
Саме троє братів Вінсентовичей наважилися звернутись 1.І.1832 р. до Подільського дворянського депутатського зібрання задля отримання для себе дворянської достойності Російської Імперії. І те зібрання своїм рішенням № 343 від 3.ХІІ.1832 р. таки дало згоду записати цих трьох братів до І частини дворянської книги Подільської губернії [169].
Однак ті брати Нецевичі – чиншова шляхта, яка займалася виключно землеробством – не мали жодних шансів отримати згоду на запис до родової книги дворян Подільської губернії від Київської центральної ревізійної комісії для розгляду дій дворянських депутатських зібрань. Рішенням цієї комісії в січні 1842 р. їхній Рід був викреслений із дворянської родової книги Подільської губернії. Оскаржити те рішення брати та їхні нащадки не наважилися.
В 1844 р. Йосиф Вінсентович (Вікентьєвич) вже був одруженим з Феклою Понієловською, 1816 р. народження. Її батьками були Ян та Маріанна із Добровольских Понієловські, а походили вони також із слободи Майдан Вербецький. На той час в родині Йосифа та Фекли була донька Пауліна, 1839 р. народження, та немовля Анна.
Те немовля, Анна Йосифовна Ницевичева, дівчина 20 років, однодворка, взяла 26.ІІ.1864 р. шлюб із удівцем, дворянином Антоном Смилінським (Смоленським), 45 років, мешканцем тієї самої слободи Майдан Вербицький і родичем її бабки. Цей шлюб було освячено в Новоконстянтинівському парафіяльному костьолі [214]. Її батько, також однодворець, безумовно мав бути присутнім на цій церемонії, бо 30.І. та 3.ІІ.1864 р. виступав в тому костьолі восприємником двох немовлят слободи, тобто наразі досяг принаймні 47 років життя.
Лаврентій Вінсентович був одружений з Марією, 1824 р. народження, родинне походження якої невідоме. Разом з тим його дійсне ім’я було подвійним – Лаврентій-Вавро, і саме як такий собі Ваврзинець цей однодворець 12.ІХ.1876 р. виступав восприємником у одного із немовлят слободи, тобто він прожив ніяк не менше ніж 57 років. А його дружина була восприємницею 8.YII.1864 р., коли вже мала 40 років. Таким чином в цій родині цілком можна було чекати появи на світ чисельних нащадків, однак на означений вище час там була лише донька Антоніна, 1842 р. народження.
А Франц Вінсентович в 1844 р. ще парубкував [170].
Не можна цілком заперечувати такий варіант, що саме ця особа, вже під іменем Фавстин, та Іоанна із Дмуховських, народили 19.І.1876 р. в слободі Майдан Вербицький сина Петра [239]. Дійсно, Францу Вінсентовичу мусило виповнитися на той час (всього тільки) 55 років. І ту дитину, в люті морози, повезли хрестити до далекого Новокостянтинівського парафіяльного костьолу, де ця подія відбулася вже 22.І..
Казимир Францискович в свій час одружився із Маріанною і вони народили 8.YII.1864 р. в слободі Майдан Вербецький сина Станіслава. Він виявився єдиним нащадком наступного покоління цього відгалуження Роду. Ця родина не мала інших нащадків, бо після перших пологів Маріанна стала дуже огрядною жінкою і більше народжувати мабуть не могла. Батьки Станіслава померли ще молодими, і за спогадами нинішніх його нащадків, він взагалі «сиротою був». Тому Станіслав виховувався «на руках» у інших сімей Роду Нецевичів, які мешкали в ті часи у цій слободі. Станіслав Казимирович одружився, як і багато інших членів Роду Нецевичей, доволі таки пізно – не раніше ніж у 42 роки. Ніяких згадок про ім’я та походження його дружини у нинішніх нащадків не залишилося. В його родині з’явилися на світ семеро дітей. Старшою дитиною постала Антоніна (Антося), яка народилася в 1906 чи 1907 році. Після неї там народилися ще її молодші брати Никодим, Станіслав, Віталій (у 1911 р.), Броніслав (у 1919 р.) та сестри Агафія і Розалія (Рузя) (у 1920 р.).
В перші роки радянської влади тиф на Поділлі буквально «викошував» його населення. Саме від тифу помер Станіслав Казимирович в 1920 р., у віці 56 років, а в наступному році той тиф забрав також життя його дружини. Внаслідок цього на руках у 14-літньої старшої за віком, однак всеодно дитини, Антоніни Станіславівни, яка не мала дорослих родичів по батькові, залишилося тоді шість молодших братів та сестер, в тому разі немовля. Антоніна пішла між тим своїм станом саме по бабові і виглядала вже на той час цілком дорослою. Якимось чином вона спромоглася виростити усіх тих шістьох своїх кревних, не зважаючи на два голодомори і на те недоїдання, яке постійно мало місце в Україні у двадцяті роки ХХ ст., навіть і в цілком «повних» родинах.
Таким чином Антоніна (записана як уроджена Ницевич), із третьої гілки Роду, повторила ще раз те, що за 85 років до неї спромоглася зробити тоді значно старша за неї віком та досвідом, вже 29-річна, Розалія (уроджена Малишевська) із першої гілки Роду. Антоніна одружилася в свій час із шахтарем Федором Семеновим. В їхній родині з’явилася на світ лише одна донька – Валентина. Можливо надто вже огрядною завжди була Антоніна. Вона померла у сімдесятих роках ХХ ст., проживжи загалом близько 70 років. Благодарні кревні та їхні чисельні нащадки завжди вшановують її пам'ять.
Віталій Станіславович (1911 – 1995) був одружений із Терезою Йосиповною Годлевською (1913 – 1998). Вони народили трьох нащадків: сина Івана (Яська) (1938 – 23.YІ.2009), сина Йосифа (Юзека) (у 1940 р.) та доньку Юзефу (Юзю) (1944 – 2005).
В родині у Івана Вітальєвича народилося троє синів – Віталій, названий на честь діда, Леонід та Сергій. Двоє з них стали лікарями, а третій – електронником. Всі вони мають власні родини та нащадків.
Йосиф Вітальєвич був одружений два рази. З першою дружиною він мав двох дітей. У другому шлюбі дітей не народилося.
Никодим Станіславович народив єдину доньку Юзефу (Юзю).
Станіслав Станіславович родини не створив і дітей не народив, бо ще в свої молоді роки впав із копни і забив голову, після чого довго хворів і кінець кінцем помер.
Броніслав Станіславович (1919 – 8.ІХ.1998) пройшов усі випробування (постійним) голодом та війною. Свою власну родину він також створив доволі таки пізно – під 40 років. Його дружиною стала Леоніда Йосиповна Яворська, дівоче прізвище якої було Обертинська (31.ХІІ.1923 – 16.YІІІ.1990). В родині Броніслава та Леоніди народилася єдина дитина – син Віталій, 18.Х.1959 р.
Розалія Станіславовна має єдину доньку Антоніну.
Агафія Станіславовна також має єдину доньку Альбіну.
Члени цього окремого відгалуження Роду залишалися постійними мешканцями тієї слободи із Подільської губернії. Про таке свідчить, наприклад, «Книга пам’яті України» по Хмельницькій області, де в 6 т. сповіщається про загибель на фронтах другої світової війни, із осередку мешканців с. Майдан Вербецький, Летичевського району, мобілізованих до лав армії в січні 1944 р.:
Ніцевича Альбіна Івановича, 1908 р. народження, поляка,
рядового, стрільця, який загинув у 1945 р.,
Ніцевича Йосифа Степановича, 1908 р. народження, поляка,
рядового, стрільця, який загинув у 1944 р.,
Ніцевича Йосифа Федоровича, 1921 р. народження, поляка,
рядового, який загинув у 1944 р..
Місця їхнього поховання в тій книзі не наведені.
|
Вход
Регистрация
FAQ
Поиск
))