ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

с. Литва, Волинь.

Вже згадані у попередніх розділах цієї розвідки «пописи» 1528 та 1567 років лише фіксували особові зобов’язання шляхти великого князівства Литовського перед його військом. При цьому та гербова шляхта була переважно визначена в «пописах» вже своїми постійними (і незмінними на все її подальше існування) прізвищами. Загальна чисельність бояр-шляхти, яка була зобов’язана виступати в рядах того війська особову, або мусила обов’язково виставляти замість себе відповідну заміну, становила в означені часи близько 10 тис. Осіб. Одночасно з цим існування у тієї шляхти певної кількості селянських «потуг», конче необхідних їй саме для виконання згаданих військових зобов’язань, свідчило про наявність у тому князівстві ще великої кількості спадщин них селян (так званих «отчічів»).
При наявності навіть тільки 8 «потуг» у кожного з тих шляхтичів, які забезпечували їм можливість виступати в тому війську принаймні як «сам», з відповідним особовим оснащенням та озброєнням, загальна кількість спадщин них селян у великому князівстві Литовському мусила сягати 300 тис., а взагалі вважається, що в ньому їх було не менше ніж 600 тис. осіб. Звичайно, підневільне життя цілком безправних (їх навіть так і називали – «непохожих») селян було в часи середньовіччя доволі важким. Однак зовсім не зважаючи на ті життєві обставини, їхня войовничість, як членів єдиної литовської спільноти, завжди була такою ж високою, як у шляхти. Наразі досить значна кількість тих селян навіть постійно перебувала у війську великого князівства, і саме вони становили в ньому когорту професійних (рядових) військовослужбовців (звичайно їх найменували жолнери).
Тому велике селянське повстання в Жмуді у 1536 – 1537 роках привело до зменшення кількості шляхетських родів в цій землі і загалом в усьому великому князівстві. Головним саме для цієї розвідки є при тому той факт, що мало місце помітне поменшання кількості тих шляхетських родів, постійні прізвища яких були створені в свій (позаминулий) час на основі особового литовського імені Нец, з урахуванням фонетики української та білоруської мови – Нецевич, Нецович, Нацевич та Нацович. Зазначимо одразу, що прізвище Нецевич, яке саме відповідало правилам української фонетики, використовувалося на етнічній території великого князівства Литовського, на відзнаку від трьох інших, доволі зрідка.
Після згаданого повстання у великому князівстві залишилося буцімто вже всього лише три окремих Рода та ті зазначені прізвища. Враховуючи, разом з тим, ту суттєву обставину, що «пописи» взагалі не були переписами геть усіх членів кожного шляхетського роду, який мав ті зобов’язання перед військом, зовсім не виключено, що в князівстві ще цілком могли зберегтися також окремі відгалуження інших, ніж ті три, родів на наведені варіанти прізвищ, створених від особового імені Нец.
Однак в часи порубіжної межі, з якихось певних нагод шляхетські зобов’язання тих відгалужень родів перед військом великого князівства Литовського вже просто «не виникали». Можливо, що члени тих родових відгалужень, які збереглися, були надто бідними, бо кількість земян у великому князівстві наразі була меншою, ніж кількість її шляхти, навіть гербової, а відсутність необхідної кількості «потугів» не дозволяла тій бідній шляхті оснаститися та озброїтися за свій власний кошт, внаслідок чого вона не могла нести відповідну військову службу.
А у боярина Радянського Павла Яновича Нацовича, який згадувався в цій розвідці раніше, ті військові зобов’язання взагалі фактично зникли ще тоді, коли він був занотований в «попис» 1567 року вже як «отчіч», тобто спадщин ний селянин. Доля цієї особи, яка перебралася мешкати тоді до Волині і повернула там своє боярство, висвітлена в попередніх розділах – вона у нього зовсім не змінилася і не перестала бути цілком шляхетською. Однак доля його братів, які залишилися мешкати на етнічній території великого князівства Литовського, скоріше за все виявилася обумовленою вже саме тим принижуючим гідність бояр записом членів цього Роду у «низше сословіє». Бо почавши «дяко давати», всі вони згодом перетворилися на простих селян, скінчили нести військову службу і сліди цього (шляхетського) родового відгалуження загубилися серед багатьох тисяч їм подібних за прізвищем родів «непохожих» селян.
Таким чином дійсна кількість шляхетських (в свій час) родів, як би ти роди потім не записувалися – носіїв прізвищ Нецевич, Нецович, Нацевич та Нацович – наразі могла бути більшою, ніж про це свідчить «попис» 1567 року. Про можливість подібного сценарію і його наслідки, з точки зору нащадків, завжди слід пам’ятати, але разом з тим його документарне дослідження в архівах іншої держави дуже сумнівне.
При тій дворівневій системі ідентифікації особи – на її особове ім’я та по-батькові – якою аж до ХYІІІ ст. користувалися, переважно, у багато чисельному середовищі «непохожого» сільського населення великого князівства Литовського, в усі минулі часи існувало доволі багато носіїв визначень особи, за своєю конструкцією, якщо використовувалися білоруські форманти (та фонетика), цілком схожих з будь-яким дійсно постійним прізвищем, створеним на основі особового імені. Однак усі ті визначення були лише «батьківські», і вони зовсім не поставали постійною родовою ознакою, бо з кожним поколінням Роду змінювалися. Разом з тим, оскільки серед того сільського населення литовське особове ім’я Нец було в добу середньовіччя одним із найбільш розповсюджених, «батьківське» визначення осіб на основі цього імені зустрічалося тоді доволі часто.
В результаті проведена у великому князівстві у ХYІІІ ст. зміна дворівневої системи ідентифікації особи на іншу – її особове ім’я та (родове) прізвище, отримала можливість закріпити постійне найменування (Нецевич), Нецович, Нацевич та Нацович за досить значною кількістю окремих селянських родів. Існування цих родів, вже під означеними постійними прізвищами, подовжилося на цій землі і в наступні сторіччя. Скоріше за все це саме вони вже стали, кожен в сій час, джерелом для розповсюдження Родів на такі прізвища спочатку у споріднену з великим князівством в межах Речі Посполитої польське королівство, а потім й в інші місця землі, коли темпи міграції людей на ній помітно зросли. Звичайно, що в тому джерелі швидко «розчинилися» ті (вже селянські) роди на ці прізвища, які «пішли» в свій час ще від родів шляхетських. Відстежити родоводи великої кількості родів на одне і те саме прізвище, не володіючи про них якоюсь додатковою інформацією, що обмежує ту неосяжну для дослідника кількість, практично неможливо.
Між тим записи майже половини тисячоліття про окремі шляхетські Роди, які споконвіку носили означені вище постійні прізвища, спочатку в Речі Посполитій, а згодом і в (литовських) Віленській та Ковельській губерніях Російської Імперії, цілком дозволяють відстежити їхні родоводи. Так рід шляхтичів Нацевичів, «прізвища здревля і непам’ятних часів», багато поколінь якого постійно мешкали в місцевості поблизу м. Вілкомір, вперше згадується ще у великому князівстві, коли він отримав у 1508 р. від короля власний герб Ліс. Але пращур цього Роду, земянін Давидча, офіційно був удостоєний дворянського звання владикою Ровенського повіту тільки 10.ІІ.1560 р., і наразі був зарахований після цього вотчинником на Лугчі Срібній. Наступні (нові) члени означеного дворянського (шляхетського) Роду в повній мірі виконували свої військові обов’язки, за що отримували, кожен в свій час, привілеї на цілий ряд окремих маєтків в тій місцевості від діючих тоді королів Речі Посполитої.
Саме тому, після приєднання цієї території до Російської Імперії, означений Рід шляхтичів Нацевичів був признаний в російській дворянській достойності ще 25.І.1807 р. і внесений до YІ частини дворянської книги Ровенської губернії – тобто одразу до лав древнього дворянства. Нові члени цього вже російського дворянського Роду поступово дописувалися в ту книгу окремими резолюціями її дворянських депутатських зборів ціле сторіччя поспіль [235].
Тих дворян Нацевичей, вже російських підданих, народжувалося у ХІХ ст. таки доволі багато. Та головним для їхньої етнічної батьківщини постала та обставина, що природний приріст її населення в 10 Привісленських губерніях Російської Імперії взагалі зріс у ХІХ ст. спочатку в 2,5, а згодом аж в 3,5 рази і досяг показника в 16,1 0/00. Тому питання забезпечення місцевого населення необхідною йому кількістю землі, бодай бо навіть старовинними 3 моргами (2,1 га) на окрему фізичну особу, поставала в цей час, принаймні в самій Литві, надто болючим. Саме такий розмір тих грунтів дозволяв населенню забезпечувати себе в тій місцевості необхідною кількістю продуктів споживання, але тієї землі на цій території людям споконвіку не вистачало.
Тому ще в часи великого литовського князя Вітовта владою було «організоване» перше масове переселення литовської спільноти на вільні землі Волині і Подолії. Подальші історичні події – наявність на західному кордоні войовничого тевтонського ордену, а на півдні татар з турками, і майже постійні війни із східним сусідом, Московським князівством (царством), на тлі надто низького приросту населення в часи середньовіччя, частково стабілізували на той час демографічну ситуацію в самій Литві. Однак вже коли за мирних часів ХІХ ст. загальна чисельність населення в литовській групі губерній Російської Імперії сягнула 4 млн. осіб, з тих губерній розпочалася постійна міграція їхнього населення.. При цьому вона була не лише стихійною, але й частково «організованою» діючою владою.
Події 1848 та 1849 років, про які вже йшла мова в попередніх розділах цієї розвідки – голодомор та холера – призвели до «позапланових» втрат 1,7 млн. населення Російської Імперії. При цьому ті втрати переважно відчувалися саме в південно-західних губерніях Імперії, де ті події переважно відбувалися і населення яких помітно скоротилося. Так Київська губернія, на додачу до природного приросту населення, втратила тоді ще й взагалі 15 % свого наявного населення, близько 300 тис. осіб. Це втрати на рівні голодомору 1932 – 1933 років. Втрати двох інших губерній були помітнішими, але ті біди не обминули жодну із них. Звичайно, що людські втрати розподілялися по губерніям нерівномірно, і в результаті деякі їхні місцевості після тих подій в буквальному сенсі обезлюдили.
Щоб оперативно компенсувати ті людські втрати, діюча влада одразу «організувала» переселення на (нові) безлюдні землі Волині та Подолії «надлишкового» литовського сільського населення. Саме таким чином вже до 1855 р. неподалік від м. Луцька з’явилося с. Литва (зараз це – с. Сарновка, Торчинського району, Волинської області). Всі мешканці того села постали в той час переселенцями «із Литви» (принаймні – з Прибалтики).
За спогадами нинішніх нащадків тих переселенців одна із їхніх родин мала (споконвіку) прізвище Нецевич. Тобто їхнє прізвище читалося згідно законів фонетики української мови буцімто ще в самій Литві. На жаль ніяких документарних підтверджень цього прізвища поки що знайти не вдалося, а трансформування будь-яких прізвищ, створених на основі особового імені Нец, відбувалося в українському анклаві, згідно законів фонетики української мови, напрочуд швидко. Також стверджується, що та родина «з самого початку», тобто одразу після свого переїзду, притримувалася в Україні православного віровизнання. Більше жодної інформації про походження цієї родини, її родовід і навіть про місце її помешкання в тій Литві (чи Прибалтиці) у нинішніх нащадків не збереглося. За таких умов відсутня можливість навіть розпочати відповідні генеалогічні дослідження (розвідки) для роду цієї родини, хоч потреба в них постає нагальною.
Вже в Україні, найвірогідніше в тому с. Литва, невідомі особову (литовські) переселенці Нецевичі народили собі сина, якого дійсно назвали по православним святцям – Саввою. Відносно інших дітей цієї родини інформації у нинішніх нащадків не збереглося, але в будь-якому разі якихось «розгалужень» цього прізвища в означеній місцевості так таки і не відбулося. Яким чином існувала в Україні та родина переселенців, з дітьми, нинішні нащадки взагалі не знають: їм невідомий її статус, в також у них немає жодної згадки про наявну у тих переселенців (власну) землю.
Савва одружився із Домініцією (Домінією), походження якої невідоме. Їхня родина мала четверо дітей – 3 сина та доньку. Первістком в родині був син Іван, який народився близько 1875 р., а в 1881 р. в ній народилася на світ двійня Йосиф (Осип) та Никита (Микита). Рік народження доньки Христини (Христі) не зберігся. Безумовно, що всі ці діти були охрещені по православним святцям.
Іван Савович був одружений із Анелією, походження якої невідомо. Він прожив 48 років і помер на початку двадцятих років ХХ ст. , цілком можливо що внаслідок жорстокого голоду 1921 – 1922 років, який тоді мав місце геть у всій Європі. Анелія набагато пережила свого чоловіка і дожила принаймні до 75-річного віку. Померла вона вже в п’ятдесяті роки, за часів радянської влади в цій місцевості, переживши загалом багато голодувань.
Іван і Анелія народили шестеро дітей – синів Феодосія (Тодося) та Олексія, і доньок Марію, Павліну, Антоніну та Аксінью (Оксану). Старший із синів, Феодосій, який народився не пізніше 1900 р., вже з 1918 р. мешкав на Кубані. Він був одруженій із Марією. Дітей ця сімейна пара не народила. Другий син, Олексій, який народився 15.ІІІ.1905 р., був одружений з Дар’єю Іллінічною Міхальчук, яка народилася 17.ІІІ.1908 р.. Ця сімейна пара народила сина Ростислава 20.YІІ.1932 р.. Обидва брати виявилися непосидющими, бо Олексій з родиною у 1938 р., ще до початку другої світової війни, емігрував із Польщі до Аргентини. Там в його родині з’явився на світ ще один син, Алехандро, у 1945 р. В 1956 р. уся родина повернулася до СРСР.
Ця гілка Роду має ще можливість подовжитися, бо у Алехандро в шлюбі із Лілією, є син Артур (народився у 1971 р.). Крім того, ця сімейна пара ще має доньку Карину (народилася у 1977 р.). А у його брата Ростислава у шлюбі з Анастасією було тільки дві доньки. Ростислав помер доволі рано, у віці всього тільки 38 років, в 1970 р..
Микита Савович був одружений із Розалією (Юзею), походження якої невідоме. В цій родині було двоє дітей – син Віктор та донька Галина. Принаймні з приходом в ці місця радянської влади Микита Савович, який мав тоді вже 60 років, був ще живим, бо то самі він, «щоб кацапам легше читалося», виказав побажання та змінив прізвище свого роду із споконвічного Нецевичі на новітнє Ницевичі.
Віктор Микитович після повернення із німецького полону жив в сусідньому с. Смолигіно. В його родині були син Олег та донька Зінаїда. Наразі Олег Вікторович народив там тільки три доньки. Таким чином ця гілка Роду вже формально скінчилася.
Осип Савович був одружений із Яриною Яценюк. Він прожив рівно 50 років і помер у 1931 р.. Його дружина померла у 1947 р., але її вік на час смерті можна лише вирахувати виходячи із року народження її старшої дитини – сина Василія (1902 р.). Таким чином Ярина прожила, скоріше за все, не менше 65 років і народилася близько до 1885 р.. Загалом же у Осипа з Яриною було в родині семеро дітей – 5 синів та дві доньки. Їхні імена були такими – Василій, Федір, Никифор, Віктор, Никита, Олександра та Віра (Верка). Ще до першої світової війни Осип купив 20 десятин землі поблизу села у пана Зеленкевича. Усю цю землю було згодом поділено поміж його дітьми, та донькам досталося лише 1 і 2 її десятини. Разом з тим шлюби обох дівчат були цілком вдалими, так, наприклад, Олександра народила чоловікові 10 дітей.
В цій лісостеповій зоні мінімальна (ще імперська) норма забезпечення родини із 5 осіб землею становила 2,5 десятини, що дозволяло тій невеличкій родині отримувати з неї необхідну кількість продуктів споживання. Таким чином геть усі діти Осипа Савовича існували саме на цьому «мінімумі забезпечення», тобто вони були в тій Польщі, наразі, бідняками. Рівень тієї бідності був таким, що навіть створити власні родини переважна більшість тих братів до 30 років не спромоглася.
Василій Осипович (1902 – 1981) був одружений на Татьяні Володиміровні Ліщинській (1905 – 2000). В цій родині з’явилися на світ троє дітей – Орест (у 1930 р.), Леоніда (у 1932 р.) та Володимир (у 1936 р.). Їхні батьки поховані дітьми на цвинтарі с. Сарнівка, поруч із дядьком Віктором та обома тітками, Олександрою і Вірою.
Никифор Осипович мав у своєму шлюбі тільки двох доньок.
Віктор Осипович загинув майже одразу по приході в цю місцевість радянської влади – на 1 травня 1940 р., коли «органи» проводили «акцію» проти місцевого (буржуазного) населення. Спроба Віктора уникнути тієї «акції» була невдалою – його поранили, відвезли до Торчина і розстріляли у дворі міліцейського відділку, де і закопали під полуницею дров. При німецькій окупації родичі викопали його тіло і перепоховали його на цвинтарі села, де спорудили над могилою кам’яний пам’ятник. Всі ці дії робилися в той час за активної участі в них обох братів покійного, Федора та Никити. Саме брати зробили на тому пам’ятникові зворушливий поминний надпис. Після звільнення цієї місцевості з під німецької окупації співробітники НКВС одразу зруйнували пам’ятник Вікторові, залишивши над його могилою єдиний хрест. А заповзятих «на пам’ять» братів суворо покарали.
Федір Осипович, завжди бідняк із бідняків, одразу з поверненням в цю місцевість радянської влади був заарештований і запроторений до буцегарні, де його згодом і розстріляли. Родини та дітей він ще на той час взагалі не мав.
Така сама розстріляна доля в буцегарні спіткала і його брата Микиту Савовича. У нього теж тоді ще не було родини і нащадків по собі він не залишив. Де закопали тіла тих братів – невідомо.
Гілка Роду по Василію Осиповичу між тим, формально, вже також скінчилася. Бо у Ореста Васильовича у шлюбі з Тетяною Петрівною (1934 – 2001) народилося тільки дві доньки, і також дві доньки має його молодший брат Володимир Васильович у шлюбі із Іриною Йосиповною (народилася у 1939 р.).
Ці двоє братів мають надзвичайну, буквально фотографічну, подобу до окремих членів того Роду Нецевичів, який досліджується в цій розвідці, як з першої, так і з третьої його ліній. Однак генетичні дослідження такої подоби провести в Україні нереально і отримати якісь докази спорідненості обох розглянутих родів просто неможливо.