ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

Деякі висновки .

Історія життя Роду литовських бояр-шляхти Нецевичей в Литві та в Україні протягом половини тисячоліття дає можливість реально відстежити наскільки непередбачуваними іноді можуть бути процеси інкорпорації Роду в середовище того нового етносу, який саме формується. Тому суттєве спрощення перебігів цих процесів в Україні, яке мало місце в працях істориків Російської імперії, особливо факт повного нехтування ними періодом розквіту великого князівства Литовського, за якого на території України оселилася багато чисельна спільнота литовської шляхти, безумовно потребує суттєвої корекції зроблених тими істориками висновків.
Окрім самих русів, корінних мешканців, за чотири сторіччя на цю територію прийшло ще принаймні три відчутні хвилі різних за походженням мігрантів – спочатку литовської основи, потім російської і нарешті польської. Саме всі вони загалом прийняли безпосередню участь у формуванні середнього та вищого прошарків української нації і її національної самоідентифікації [222]. Але історичний досвід свідчить, що подібне змішування народів, особливо з такими надто різними традиціями, не йде на користь справі, тим більше, якщо подібне має місце багато сторіч поспіль.
Однією з головних причин такого гальмування процесу консолідації українського етносу постало те, що в свій час Короною польською та великим князівством Литовським була створена лише «держава обох народів», без інкорпорації до її соціуму українців як цілком окремої нації. А «революційні події» першої половини ХYІІ ст., які суттєво скоротили чисельність прошарку саме української нації, що певним чином вже встигла сформуватися на ті часи в Речі Посполитій, призвели до потужної хвилі міграції «нового населення», цього разу з Малоросії. Мігранти додатково загальмували той процес консолідації, бо окрім релігійної складової їх з місцевим населенням геть нічого спочатку не зв’язувало.
Внаслідок цього формування українського етносу, як соціуму по цілостній системі, суттєво розтягнулося в часі і фактично стало невизначеним, а його етнічна стихія – пасіонарність нації, глибинний рівень її колективного та особового розуміння, а також спосіб мислення, набір традиційних цінностей та поведінкових установок – тобто саме внутрішній потяг до дій, спромоглася викарбуватися, ще й в фазі упаду всієї східнослов’янської цивілізації, лише у суто українську національну ідею “моя хата з краю” та “аби то не було війни”.
Ось чому, як в ХІХ, так і в ХХ сторіччях стало можливим те, про що історики Російської імперії писали такими словами: “невеликі відзнаки в говорі, які зустрічаються у росіян в Червоній, Білій, Чорній, Малій та Великій Русі, не зничтожують характер самої мови – ця мова повсюди російська” [14]. Між тим українські священнослужителі, які добре володіли декількома сучасними та древніми мовами, ту російську мову в згадані часи характеризували не дуже високо – однак, на відміну від тих істориків, ніяк не зничтожуючими її словами – вони говорили лише про “новорусское испорченное простонаречие “ [181]. Ті висловлювання російських істориків імперські об’єднавчого напрямку, що були одночасно підтримані законодавчо прямою забороною української мови, ще більше загальмували сам процес формування української нації. А вже в наступному імперському об’єднанні, Радянському Союзі, і зовсім були відкинуті ідеї князя Трубецького про те, що людство існує як єдність лише на рівні виду. Насправді людство не стає єдиною цілостною системою навіть зараз, в перші роки нової інформаційної епохи, коли вже мають місце великі якісні зміни в організації його життя на теренах всієї планети.
Тому стереотипи “національної” поведінки, які є основою культури народів та фундаментом етносів, в Україні, яка в тих двох імперіях не пройшла природного шляху своєї етнічної історії, а зараз залишилася разом з іншими східнослов’янськими народами на попередньому вітку цивілізації, влада тепер намагається, та прикладає для цього великі і не по розуму зусилля, вводити примусово. Саме як її субпасіонарії спромоглися цю справу “зрозуміти”: “ми старанно та постійно маємо творити націю із цього народонаселення”, а точніше кажучи з тієї його кількості, яку маємо за мету залишити мешкати на цій території. Але молодий вік української нації та невисокий рівень її пасіонарності в теперішню глобальну інформаційну пору передбачають, що на цьому шляху будуть отримані зовсім інші імперативи поведінки людей, ніж очікує та влада. Входження такої нації до круга цивілізованих народів, якщо на таке тільки стане часу, призведе в будь-якому випадку до відмови від українських традицій та стереотипів поведінки тієї нації, а також до відмови від поглядів і уявлень її етнічних суспільств, та навіть окремих осіб, які зараз вводяться, і це апріорі закінчиться таки повною асиміляцією української нації до етносу тих народів.
І нащадкам залишаться лише дослідження з генеалогії та історії життя тієї спільноти, якої вже не достане. Ось тільки чи буде все це загалом цікаво для членів наступної за людством спільноти роботів? Між тим, як вважав в свій час славетний російський поет О.С.Пушкін: «Повага до минулого – ось риса, яка відрізняє освіченість від дикунства».