ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

21 поколение за последние 600 лет. 2939 кровных родственников
Текущее время: 28-03, 12:41

Часовой пояс: UTC + 3 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 13 ] 
Автор Сообщение
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:26 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 1

Пруси.

Не зважаючи на розселення по досить значній за своїми розмірами міжрічковій лісистій місцевості, племена летто-литовців досягли з часом певного групового об’єднання і згодом стали йменуватися в цій місцевості наступним чином: вздовж річки Західна Двіна – латгалами, в нижній течії Німану, а також по річкам Дубіссі та Несвязі – жмудинами, а в середній течії Німану та по річці Влії – литвинами. На південному заході від цих місць оселення литвинів лежали землі ще одного литовського групового об’єднання – ятвягів.
Далі на захід від усіх цих народностей, по центру помор’я нинішньої Польщі, від гирла Вісли до гирла Німану, споконвіку мешкали 10 «колін» племені давніх прусів. Загальна площа 11 окремих прусських племінних територій становила там 42 тис. км2. Кожне з цих прусських «колін» йменувалося в минулому конкретним топонімом окремої території, на якій воно постійно мешкало: помезани, погезани, вармійці, наттанги, самби, надрови, скалови, барти (бартенсіти), судини та галінди (Птоломеєві). Однак в праминулому вважалося, що західне племінне об’єднання литовців складалося взагалі лише із трьох груп племен, які постійно перебували тоді відокремленими одне від одного – прусів, галіндів та судинів (ятвягів або палешан). При цьому племінна територія, яку обіймали ятвяги на крайньому сході тих прусських земель, поначалу виглядала взагалі досить незначною, бо становила тільки якихось 17 тис. км2.
Оскільки розміри окремих, ще цілком лісових племінних місцевостей розселення давніх прусів були невеликими, то й чисельність кожного із 10 «колін» прусського племені була доволі цупкою. Бо усім «єдокам» цих колін потрібно було мати в ту пору, для задоволення власних продуктових потреб, які забезпечувала відповідна сільськогосподарська діяльність та її реальні результати, ніяк не менше ніж по 2,5 – 3 десятини орних ґрунтів. Про цей момент в житті усіх без винятку людей мова буде в подробицях вестися далі. Між тим одна із трьох груп прусських племен, галінди, взагалі мешкала тоді у «пущі галіндській», де таких ґрунтів було вкрай обмаль. Крім того, на землях латгалів, литвинів та прусів існувало 4.819 рік і річок, вже взагалі навіть не беручи до уваги їхніх ніколи не найменованих багаточисельних протоків, які з’єднувалися із двома морями, а також там існували чисельні болота і озера. Усе це, разом, ще більше обмежувало площу землі для сільськогосподарської діяльності литовського народу.
Тому в давніх поселеннях литовців орної землі, пригодної для тієї сільськогосподарської діяльності, постійно було обмаль. І самі ті поселення найчастіше були доволі незначними за своїми розмірами та малолюдними, оскільки вони налічували «прирізані» земельні наділи лише загальною площею від 45 до 90 десятин орного ґрунту [398]. Внаслідок цього найбільш значущими для прусського племені виступали його поселення на морському узбережжі. Ця місцевість відома зараз під загальною назвою Elbląg, яке визначає назву річки, що протікає від озера Друзно до Віслінського залива. Однак в минулі часи ця річка мала там, звичайно, інше русло та зовсім іншу назву.
Також споконвіку були щільно заселеними землі Самбрії та Наттангії, де на кожному квадратному кілометрі мешкало до 10 осіб, і у них існувала цілком окрема культура Dollkeim-Kovrovo. Однак окремі землі в тій Прибалтиці (Прусії), зважаючи на свою загальну малочисельність, давні пруси практично почали «засвоювати» лише на початку ІІ тисячоліття. Тому деякі місцевості прусської території, поділеної на 11 частин, постійно перебували тоді ще вкрай малонаселеними. Такими виступали, наприклад, земля Кульмська (Добжинська) та земля Любавія, які знаходилися поблизу річки Вісла, але вже віддалік від акваторії Балтійського моря. Між тим морське узбережжя, особливо гирла річок Вісла та Преголя, постійно залишалося місцем найбільшого скупчення прусів взагалі із різних колін цього племені (це й була так звана місцевість Elbląg). Бо саме в цих місцях знаходилися чисельні та зручні бухти, цілком пристосовані для каботажу невеликих морських суден, кнорре, якими тоді користувалися (морські) торговці на (досить довгому) давньому торговельному шляху із Європи до Скандинавії, а також у протилежному напрямку.
Це дозволяло прусській народності постійно підтримувати з тими морськими торговцями надто тісні та цілком взаємовигідні стосунки. Вже у І тисячолітті нашої ери на прусській землі існували три доволі відомі торговища – в містах Трусо і Друзно, в Погезанії, та в місті Віскіте. Внаслідок такого безперервного торговельного спілкування із морськими торговцями самі прибережні пруси з часом також перетворилися на вправних торгових посередників, які поставляли різноманітні товари, що приходило до них «із моря», тим племенам латгалів, литвинів та ятвягів, котрі «осіли» по віддаленим від нього берегам річок Німан та Західна Двіна, разом з усіма їхніми протоками. Звичайно, що «морський товар» поставлявся прусами також до земель русинських вендів, давніх мешканців межиріччя Вісли та Західного Бугу.
Разом з тим південне балтійське помор’я мало свій власний та цілковито ексклюзивний товар, яких виник із смоли сосен ери прадавнього третинного періоду в історії Землі, тобто товар, який мав вже декілька мільйонів років існування, та взагалі міг зберігатися, без будь-яких змін, майже постійно. Мова йде про бурштин, коштовні прикраси з якого вельми цінувалися у прадавньому світі та зустрічалися навіть ще у людей пори неоліту.
Ці прикраси, вже на початку ІІ тисячоліття до нашої ери, розповсюдилися по усьому регіону греко-мікенської культури, а також взагалі на Близькому Сході, в Середній Азії та інших місцевостях далекого від Балтики півдня. Можливо сталося це тому, що у прадавню пору бурштин був не лише коштовною прикрасою, але й ніс іншу, як вважалося тоді головну для цього товару функцію – магічну. Саме «магічні властивості» відігравали тоді для людей чи найвизначальнішу роль у привабливості прикрас з бурштину. Таким чином навіть в ту, ще взагалі праминулу пору, торгівля бурштином вже була вельми поширеною і тому виступала у прусів на другому місті після хлібопашества.
Існували два головних торговельних шляхи сушею, якими в акваторію Середземного моря доставлявся цей коштовний (та магічний) товар. В кам’яному і бронзовому віках, коли головним поставщиком бурштину ще виступала Данія, цей шлях розпочинався з гирла Ельби (Лаби) та кінець-кінцем приводив до північної Італії. Але згодом, у залізному віці, коли функції головного постачальника бурштину перейшли до східних прибалтійських земель, цей товар спочатку доставлявся (прусами), так званим «бурштиновим шляхом по узбережжю», до самого гирла Вісли, а вже потім, спочатку тією річкою, через місто Познань, а потім через Сілезію, Угорщину та Балкани, його шлях вів до Адріатичного моря.
Саме на цьому торговельному шляху фіксується переважна більшість іллірійських топонімів в землях Східної Європи. В епоху розквіту Римської Імперії, І – Y століття нашої ери, бурштиновий європейський шлях також розпочинався з вельми доступного гирла річки Вісла і вів звідти, через Австрію та Угорщину, до італійської землі. Таким чином не одне тисячоліття поспіль бурштиновий європейський шлях розпочинався саме в землях «прусської Литви» та функціонував постійно. Тому вже дійсно істинні торговці з цієї давньої прусської народності споконвіку займалися тією прибутковою бурштиновою торгівлею та подорожували зі своїм коштовним товаром усім відомим на ту пору прадавнім світом.
Дуже вигідне, з точки зору прибережної посередницької торгівлі, розміщення прусських земель на південному балтійському узбережжі лише постійно посилювалося з плином часу, коли менш екзотичний, але більш потрібний багатьом людям міжплемінний товарний обмін почав стрімко зростати. Бо саме в землі давніх прусів завозили морем, з різних країн, чисельні нові товари, які поступово почали в цих країнах масово виробляти. Надходили туди морем навіть товари з Римської Імперії, тобто морський торговий шлях поміж цими місцевостями був для римського суспільства досить добре відомим.
З нових товарів найбільш потрібними для суспільства цієї пори поступово постали різноманітні металеві вироби, особливо необхідні для задоволення потреб приморських народів, які взагалі не мали їхнього власного виробництва за відсутністі у них відповідної вихідної для такого сировини. Внаслідок цього Данія, наприклад, з певної пори почала взагалі вимінювати свій бурштин саме тільки на подільний метал, необхідний для виробництва бронзи, тобто на олово та мідь, а ще брала за нього золотом.
Так або інакше, але внаслідок постійного багатовікового спілкування при торговельних операціях прадавня прусиновська мова багато чого дала спорідненій із нею праслов’янській мові сусіднього великого за чисельністю племені венедів ще в самий момент її створення та при подальшому (первинному) становленні. Принаймні з іншими слов’янськими народами, носіями багатьох майбутніх різновидів діалектів тієї праслов’янської мови, навіть з досить далекими чехами, давні пруси завжди спілкувалися цілком вільно. Можливо саме тому культура давніх прусів вже на переламі тисячоліть виявилася найбільш розвинутою та безумовно переважала собою культурні набутки усіх інших племен та народностей «литовської основи».
Саме у племен давніх прусів вперше виникли жерці, або вайлоти, головними обов’язками яких в їхньому суспільстві виступало лікування людей, а вже потім поставало виконання жертвоприношень їхнім богам, накладання заклять і таке інше. Жерці вищої касти, криве-кривейта, мали головним своїм обов’язком нагляд за народними суддями та святилищами, де були розвинуті давні «вогняні» вірування цього народа. Центром подібних вірувань поставало тоді місто Велава (Велау або Вилов), в Наттангії, де саме, буцімто, знаходилася свята роща Ромове. Однак з цими висновками зараз не погоджується доволі багато дослідників, які взагалі вважають існування криве – верховного жерця у давніх прусів, міфом.
У Петра із Дузбурга , який в своїй хронічці ХІІІ ст. вперше навів саме те слово, «криве», її носій безумовно виступав жерцем вогню. Однак, цілком можливо, що він просто «ввів» цю особу у свою хронічку, користуючись специфічним «літературним прийомом», і взагалі не мав для цього якогось певного реального підґрунтя. Просто таким чином він бажав наглядно показати вірним католикам своєрідність вірувань язичників-вогнепоклонників. Вірування цих язичників хроніст продемонстрував усьому католицькому світу як повну протилежність віруванням христіан, бо навіть залишків згаданої ним святої рощі Ромове археологи в Пруссії так ще й досі не знайшли. В цьому питанні історія давніх прусів також залишається переважно «темною та незрозумілою».
Як би то ні стало, святий римський престол проголосив ті «вогняні» вірування людей суто язичненськими і поставив їхніх прихильників поза людськими законами. Він нацькував на боротьбу із прусами цілий сонм правовірних католиків. В результаті багаторічна навала різних народів католицького світу на «прусських язичників» завершилася тим, що всі 10 «колін» цієї народності на їхній власній землі було частково винищено, частково витіснено, а нечисельні залишки цього племені були тими загарбниками поступово асимільовані. Усі ці події в історії життя давніх прусів встигли завершитися вже до ХYІ ст..
Однак в минулій історії людства жодна держава, та жоден народ, не виявлялися знищеними докорінно. Держави просто змінювали свою (особову) назву, а народ, навіть при повному завоюванні його земель та інших силових діях сильнішого за нього загарбника, завжди встигав пристосовуватися до нових життєвих обставин і ніколи не гинув «без сліду». Але за вільними до того, а потім вже підкореними супостатами людьми, переважно зникала наразі власна мова спаплюженої ними нації. Так сталося і в цьому випадку – прусиновська мова згодом перетворилася на «мертву», а разом з нею в минуле відійшло багато прусських антропонімів.
Як би то тільки чогось подібного до цього не сталося зараз із нинішньою Україною та з її найдревнішим, серед усіх існуючих нині слов’янських мов, власним (українським) язиком.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:27 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 2

Тевтонці.

Загарбання земель литовського народу розпочалося ще на самому початку ХІІІ ст.. Незадовго перед тим завершився трьохрічний третій хрестовий похід на Палестину, який відбувся під проводом найвищих керівників Святої Римської Імперії, Англії та Франції (1189 – 1192). Велика кількість лицарів тих трьох хрестових походів, яку ще суттєво збільшили п’ять наступних, з плином часу однак постарішала і стала потребувати для себе якоїсь «осілості», але вільної землі тоді для їхнього компактного розселення в континентальній (католицькій) Європі вже взагалі не залишилося.
Спроба «осадити» лицарів в Угорщині, в землі Бурца (Борца), на кордоні із Валахією, на площі у 12 тис. км2, яку їм виділив для цього угорський король і де тими лицарями хрестових походів навіть був споруджений замок Крейцбург, закінчилася наразі їхнім цілковитим розгромом, коли вони почали ще й зазіхати на землі сусідніх місцевостей того угорського королівства. Лише через якесь єдине десятиліття, у 1221 році, угорці вже принудили тих старечих лицарів піти звідти.
Після цього залишилися, до певної міри, «доступними» для компактного розселення лицарів лише землі язичників у Прибалтиці. Дійсно, там, ще у 1209 – 1210 роках, лицарі-мечоносці Лівонського духовно-лицарського ландмейстерства, члени Ордена братів меча, або Ордена мечоносців, вже захопили собі території, населені литовськими народностями земгалів та селів, а також угро-фінською народністю лівів, загальною площею у 58 тис. км2. Оскільки летто-литовці, загальна чисельність яких не перевищувала тоді 145 тис. осіб, взагалі не були об’єднані якоюсь єдиною політичною владою, то зробити таке вправному військові мечоносців було неважко. Спроба летто-литовців «стати під руку» полоцького князя, щоб мати змогу протидіяти Лівонському ордену, практично не досягла мети – військової сили у самого полоцького князя було обмаль, хоч данину він із летто-литовців залюбки брав, а нашвидкуруч створити об’єднану державу із декількох розрізнених народів, зібрати разом все їхнє військо і налаштувати його для належного відпору загарбникам той князь не спромігся.
Однак «прусська Литва» поставала на ту пору вже конфедерацією 11 окремих князівств (земель) племені давніх прусів і захопити її було зовсім не так просто, навіть не зважаючи на те, що самі удільні князі її земель виступали лише старійшинами окремих родів та взагалі не мали там якоїсь певної політичної влади. Найбільша кількість поселень «прусської Литви» була зосереджена у двох приморських місцевостях, Надровії та Шелавії, центрах старовинної приморської торгівлі. Поляки північних герцогств Корони здавна намагалися підкорити цих прибережних прусів та «перехопити на себе» їхню прибуткову торгівлю. Якоїсь релігійної складової в цих планах північних поляків взагалі, однак, не існувало, бо всі народи прибалтійських земель ще до Х ст. перебували язичниками. Навіть не зважаючи на те, що населення південних герцогств Корони почали хрестити ще наприкінці того століття. Між тим зробити таке «перехоплення торгівлі» власними військовими силами поляки не спромоглися. Хоч розпочали вони свої спустошливі походи на землі Пруссії ще принаймні у 1010 році, маючи в ту пору загалом 1.225 тис. осіб власного населення та можливість виставляти до 30 тисяч війська.
Дуже войовниче та вправне у військових діях кінне військо давніх прусів постійно давало тим полякам достойну відсіч, при цьому спустошуючи, в свою чергу, землі Корони. Однак частина прусської народності, галінди, зазнала на ту пору, саме при чисельних набігах війська поляків, таких великих втрат, що їхні власні землі, кінець кінцем, виявилися вже повністю спустошеними і згодом були зайняті іншою прусською народністю, ятвягами.
Військові протистояння прусів з поляками два століття поспіль були майже постійними, та інколи напруженість їхніх стосунків помітно зростала – так сталося, наприклад, у 1166 та 1191 роках. Разом з тим всі (кінні) походи прусів і поляків «на сусідні землі» обмежувались тільки тимчасовим захопленням там окремих волостей і містечок, та вимаганням з них данини, після чого нападники якнайскорше поверталися додому. Боротьба ж прусів із лицарями минулих хрестових походів, членами Лівонського та Тевтонського орденів, постала зовсім іншою і одразу стала виглядати значно більш рішучою та кривавою.
Зазіхання на землі акваторії Західної Двіни розпочалося у минулих хрестоносців ще в 1185 році. Однак велике військо цих професійних вояків з’явилося в означеній місцевості лише у 1200 році. Вони заснували тоді на морському узбережжі, ще з часів залізної доби населеному летто-летгалами, місто Ригу. А через два роки, для успішної боротьби «із туземцями», на вже захоплені землі прибули нові війська лицарів і саме з них був створений там Орден мечоносців, який отримав устав тамплієрів, але магістр його повинен був підкорятися місцевій духовній владі [399].
Підкоривши летто-литовців, вояки цього Ордена пішли спочатку на північ, в землі естів, сусідів лівів, а потім на південь, в Жемайтію. Бо есті не підкорилися тоді воякам Ордена, та й взагалі ця народність не підкорилася на своїх власних землях геть нікому та ніколи. А наступні походи мечоносців мусили статися тому, що в 1207 році кількість орденських братів ще раз значно зросла, а вся земля, на якій вони тоді могли знаходитися та мешкати, формально належала католицькій церкві, бо саме їй вона була «дарована» германським імператором. Третини «дарованих» земель, яку тоді надав у користування мечоносцям єпископ, при цьому лише у вигляді лену, і з якої вони отримували подать на свою користь, стало ординцям на ту пору вже наразі не вистачати, і загарбання земель місцевих мешканців було для них лише справою часу.
А з 1226 року, згідно укладеної особової угоди, ординські брати стали навіть справжніми городянами заснованого ними самими міста Риги, де вони додатково спорудили кілька сторожових башен та постійно тримали там сильний військовий гарнізон. Ординці взагалі домагалися повного панування над усім цим містом, однак їхня залежність від архиєпіскопа та єпископів всіх 6 нових католицьких приходів у землях летто-литовців постійно зберігалася, бо ніяким чином звільнитися від неї лицарі-мечоносці так тоді і не спромоглися [399].
Інший лицарський орден, Тевтонський, був створений в землях Палестини у 1192 році. Він також мав устав тамплієрів, який передбачав три обітниці – бідність, послухання та ціломудреність. Цей орден, магістр якого однак зовсім не повинен був підкорятися місцевій духовній владі, володів багатими маєтками у різних державах Європи, але якихось значних земельних наділів там не мав, особливо після того, як його лицарів «виштовхнули» із Угорщини.
Між тим мазовецький герцог Конрад І , землі якого зазнавали тоді зубожіння від двохвікового протистояння із сусідніми племенами прусів, заснував, за згоди самого римського понтифіка, особливий орден для боротьби із язичниками і віддав йому у користування місто Добржань на Віслі. Однак цей (кишеньковий польський) Добржанський орден виявився у військовому плані доволі слабким і досить швидко втратив багатьох своїх вояків у постійних битвах із прусами.
Тому у 1226 році поляки вирішили скористатися військовою міццю тевтонців і передали вже їм у (тимчасове) користування, строком на 20 років, Хелминську та Кульмську землі, як такі, що мали, буцімто, «польській характер». Зовсім не зважаючи на те, що обидві ці землі були переважно населені тоді саме прусами. На додачу до цього, поляки ще й дозволили тим лицарям безперешкодно розширювати цей «німецький анклав» за рахунок земель сусідніх племен прусів. Крім того, на поміч цьому мазовецькому герцогу у 1227 році прийшов також зі своїм військом ще й галицько-волинський князь Данило .
Магістр Тевтонського ордена одразу скористався нагодою заснувати власне князівство, бо площа всіх земель «прусської Литви» втричі перевищувала площу земель угорської Бурца (Борца), а римський понтифік згодився визнавати усі нові володіння цього ордена в тій місцевості безпосереднім леном папського престолу. Мабуть в віддяку за щедрий «подарунок» Добржані тевтонці у 1230 році охрестили (?!) мазовецького герцога Конрада І, за власний кошт, і дозволили використовувати німецькі закони магдебургського права в усіх належних до його герцогства землях, а також в інших містах, де їхнє використання буде тому герцогу до вподоби. Конрад І міг тоді, з якоїсь нагоди, бути охрещеним вже вдруге, однак, скоріше за все, він таки дійсно до цієї пори ще перебував у язичнічестві.
Безперечно, що відповідний «офіційний дозвіл» на майбутній розбій в прусських землях магістр Тевтонського ордена отримав одразу, ще в 1226 році, від германського імператора Фрідриха ІІ, в його «золотій буллі». Крім того, своє окреме благословення на загарбання «сусідніх земель» та фізичне винищення язичників надав тому тевтонському магістрові у 1234 році ще й Святий престол, духовно-лицарським орденом якого споконвіку виступали тевтонці.
Однак це сталося вже після того, як сам Орден розпочав загарбання князівств (земель) конфедерації прусської Литви у 1233 році. Саме тоді, після сильнішого голоду 1230 – 1231 років, коли ціна хліба на північних землях Східної Європи сягнула найвищої історичної позначки, і наріжне прусське населення доволі ослабло, регулярне військо лицарів-хрестоносців вперше увійшло на землі конфедерації Пруссії. Взагалі голодування населення в цій північній місцевості було доволі частим явищем, бо зернові збори там завжди перебували на крайній межі забезпечення продуктових потреб його наявного населення, але той голодомор був просто жахливим.
Разом з тим (нерегулярні) загарбницького плану війни тієї епохи переважно характеризувалися лише короткостроковими військовими походами вельми не чисельного війська окупантів, а все інше їхнє військо тоді поступово «осаджувалося» на вже захопленій території та контролювало її для подальшої колонізації. Декілька сотень тевтонських лицарів, у важкій броні, верхи, доволі мало мобільні, насувалися при таких військових походах на «вражу територію», де вели місцеві бойові дії та винищували населення окремих невеличких поселень, захоплюючи там нові землі для свого ордена. Саме подібну тактику повзучого загарбання «прусської Литви» лицарями-хрестоносцями описав у своїй хронічці орденський священик Петр із Дузбурга . На «звільнені від прусів» землі тевтонці осаджували німецьких колонізаторів та споруджували там замки. Тим самим відбувалося поступове розширення анклаву земель, прямо підпорядкованих цьому Ордену.
З кожним роком лицарі просувалися вглиб земель Пруссії, примусово хрестили там їхніх мешканців, обкладали останніх важкими поборами та примушували платити великі налоги, а також взагалі відбирали їхні землі на користь німецьких колоністів. Головною метою такого «повзучого загарбання» поставала реальна можливість створення на цих споконвічних землях давнього прусського народу якоїсь міфічної «лицарської держави».
Однак площа прусських земель виглядала явно замалою для подібної масштабної (державної) розбудови, тому подальше загарблення місцевостей усіх найближчих сусідів прусів, в тому разі земель Корони, яка сама дала «перший поштовх» такому розвитку подій, було безсумнівним. Але навіть тільки на те, щоб захопити землі усіх тих 10 народностей прусів та заснувати там окремі замки і укріплені міста, лицарям-хрестоносцям знадобилося більше ніж 50 років. Мабуть дуже вже войовничий та вправний у військовому протистоянні народ досить нечисельного племені давніх прусів населяв в ту пору ці (свої споконвічні) землі!
Загальна чисельність «осілих» прусів не перевищувала в середині ХІІІ ст. якихось 170 тисяч осіб, тобто у середньому на кожному квадратному кілометрі прусських земель мешкало тоді по 4 фізичні особи. При перерахунку означеної спільноти людей на «єдоків», за звичайним у середньовіччя коефіцієнтом 1,45, для забезпечення усіх тих прусів необхідною кількістю продуктів харчування, на їхній споконвічній території мусило б бути задіяним під сільськогосподарське виробництво аж ніяк не менше ніж 8 – 9 % усіх наявних земель.
Однак доля задіяної під сільськогосподарське виробництво території одразу суттєво зростає, якщо врахувати лише реально придатні для такого землі цієї місцевості, виключивши із підрахунку загальної площі Пруссії її чисельні річки, їхні пойми, болота та озера. Наразі навіть мати у наявності тільки 8 – 9 % сільськогосподарської території вже було для тих часів доволі забагато. Разом із тим мешканці всього того прусського краю налічували у своїх рядах лише 40 тисяч дорослих чоловіків, які були спроможні тримати в руках хоч якусь військову зброю. І зазвичай тільки десяту частину цих чоловіків пруси, тоді вже споконвічні землероби, мали можливість реально виставляти проти тевтонців.
Навіть племена суто кочових племен, кримських татар, зовсім не задіяні на сільськогосподарську діяльність, тобто не привязані в своїй діяльності до землі, ще через чотири століття по тому, виявлялися спроможними «підіймати на коня», у великі загарбницькі походи на Україну-Русь, не більше третини власних дорослих чоловіків.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:33 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 3

Міндовг.

Звичайно що східні балти, русинські пруси (переважно західні ятвягі, які згодом також зайняли спустілі на ту пору землі галіндів), а ще русифіковані кривичі та східні ятвягі, складали на початку ХІІІ ст. переважну більшість населення північно-західних земель нинішньої Білорусі. Усі вони походили із різних племен литовського народу, в тому разі також із тих 10 колін давніх прусів, які мешкали на цій території. Центр зайнятої ними місцевості припадав тоді до міст Гродно, Волковиска, Слоніма, Новогрудка та Вільно.
Вже із самого початку загарбницького розбою тевтонських лицарів на землях конфедерації Пруссії ці східні литовські народи почали надавати своїм давнішнім західним соплемінникам посильну для них військову допомогу. Однак до цієї пори у розселених по Німану та Західній Двіні литовських племен та їхніх русифікованих південних родичів ще взагалі не існувало якоїсь об’єднуючої їх разом політичної влади. Між тим вимушені з’єднатися воєдино перед очікуваною великою бідою довкола згаданих міст, які знаходилися в місцевості, що споконвіку йменувалася Литвою, ці литовські народи заклали підвалини, спочатку досить невеликого, але вже цілком об’єднаного князівства «прусської основи».
Взагалі загальна площа території Литви становила 58 тис. км2 і мешкало там тоді 170 тис. осіб. Однак окремі удільні князі цього не досить чисельного народу «литовської основи», користуючись переважно міжусобицями сусідніх племен русинських князівств та постійними протистояннями у середовищі московітів (меркель), на початку ХІІІ ст. почали здійснювати неодноразові військові походи на їхні землі, що безперечно сприяло підвищенню особової ролі тих князів у старовинному литовському суспільстві. В 1219 році минулі литовські удільні князі запропонували молодому галицько-волинському князю Данило Галицькому , який ще навіть не мав належної влади у своєму князівстві, цілком мирне подальше співіснування і навіть намагалися вже тоді разом з ним провести сумісні військові дії проти сусідніх поляків. При цьому одним із підписантів договору про таке мирне співіснування з литовської сторони виступив князь Міндовг .
В тридцяті роки ХІІІ ст. саме Міндовг (Міндаугас) , у володінні якого знаходилися тоді землі по річці Вілія та в басейні верхнього Німану, піднявся вже на чільне місце серед інших удільних литовських князів. На своїх землях він спромігся створити тоді (вперше!) невелике об’єднане князівство литовців під єдиною владою одного очільника. Невелике князівство того Міндовга , спочатку суто «прусської основи», отримало владу порусського конунга, печатка якого навіть зберегла напис прусськими рунами, а удільні князі цього князівства та очільники окремих його волостей спромоглися зібрати для нього об’єднане військо вже до 1235 року. Воно тоді стало конче необхідним Міндовгу для нападу на Мазовію, щоб задовольнити прохання галицько-волинського князя Данило Галицького , з яким він постійно підтримував тоді добросусідські відносини, допомогти захистити його землі від поляків. Військо Міндовга зайшло тоді навіть до земель Куявії, а також звільнило від поляків місцевість Хелм, де згодом добрий сусіда поставив нову столицю свого князівства.
Поступове приєднання до князівства Міндовга інших племен литовського народу, селів, аукшайтів, литви, жемайтів, а також постійне просування його кордонів на схід та південь, у московські (меркель) та окремі русинські землі, невдовзі суттєво збільшило підпорядковану новій (єдиній) політичній владі площу (литовських) земель. Внаслідок цього у 1240 році з’явилася вже наступна, при цьому визначальна на довгі віка, особова назва цих земель – «Велике князівство Литовське».
Звичайно, що (нове) об’єднане князівство «прусської основи» спочатку проводило, переважно, саме тільки пропрусську політику, яка передбачала силову протидію будь-яким спробам окупації земель конфедерації Пруссії тевтонськими лицарями-хрестоносцями. Але князівство було вимушене також змагатися і за власне існування із декількома сусідами, хоч для успішної боротьби із багатьма супротивниками воно взагалі ще не мало тоді належної кількості війська.
Так, при цьому майже одразу, новостворене литовське князівство, доволі невеличке, опинилося вимушеним захищати свої власні землі на півночі від зазіхань лівонських лицарів-мечоносців. Загарбницькі потуги Лівонського ордена були до цієї пори переважно скеровані лише на захоплення земель Новгородського князівства. В цьому намаганні хоч щось загарбати у тих східних сусідів лицарів-мечоносців не зупинила навіть важка поразка, отримана ними від війська тих новгородців у 1234 році. Просто після неї лівонці повернули свої ще недобиті військові загони на південь, в землі, як вони мабуть тоді вважали, роз’єднаних поміж собою невеличких удільних князівств Литви, легкої здобичі для регулярного війська.
Однак в тій (вже новій) Литві лицарі-мечоносці отримали достойну відсіч. Підтягнувши з земель Мазовії об’єднане військо свого князівства, загальна кількість вояків якого однак навряд чи становила більше 4 тис. осіб, порусський (прусський) конунг Міндовг , в 1236 році, під Шавлем (нині Шауляй), завдав лицарям-мечоностям Лівонського ордена ще однієї, але вже взагалі ніщивної поразки. В цьому двобої більшість лицарів-мечоносців була знищена фізично, і магістр цього Лівонського ордена в тій жорстокій січі також втратив своє життя. Після такого тевтонці нашвидкуруч перетворили створене ще у 1202 році на землях Латвії Лівонське духовно-лицарське ландмейстерство, що саме було розгромлене Міндовгом , в підпорядкований ним особову окремий лицарський орден, який отримав найменування Німецького, і ввели на північні литовські землі власні війська. Крім того, (новий) лицарський орден був ще й поставлений тевтонцями під егіду Святому престолу, який вже мав на цій землі 6 власних єпископств [399].
З Тевтонським орденом такої «міцної основи», який отримав тоді реальну можливість діяти проти земель Литви одразу з двох напрямків, Міндовг , внаслідок ще й інших, цілком об’єктивних обставин, які саме в ту пору почали складатися довкола його власного князівства, вимушений був укласти «угоду замирення» (союз). Але ще один військовий похід в Польщу, у 1237 році, фактично назустріч тевтонцям, військо Міндовга таки здійснило. Однак в результаті, лише через три роки після початку загарбання тевтонцями «подарованої поляками» території, яка належала прусам, протидії супротиву них на заході, з боку військ Міндовга, суттєво послабилися і саме з тієї пори «повзуче нашестя» Ордена на землі конфедерації Пруссії продовжувалося вже безупинно.
Такому перебігу подій сприяла ціла низка військових та політичних катаклізмів, які сталися саме в ці роки і завадили минулим спробам військових сил литовців дати відсіч тевтонцям. Більше того, для Міндовга «угода замирення» із тевтонцями, спочатку суто тимчасове політичне рішення, призвела у 1250 році, після його католицького хрещення, до укладання ще однієї мирної угоди з тим Орденом, доволі невигідної для литовців, яка, як вважалося, мусила була вже стати (взагалі) постійною. І навіть до мирного поступу тому Ордену певної частини земель самого великого литовського державного об’єднання, при цьому як на заході, так і на півночі. Крім того, щоб ще більше підкріпити «угоду замирення» та наступну мирну угоду, Міндовг у 1253 році взагалі подарував тевтонським лицарям велике прусське місто Недерове, а наступного року – місто Шелаве.
На перших порах однією з головних причин проведення Міндовгом з тевтонцями саме такої, вкрай поміркованої та миролюбної «добросусідської політики», постав похід війська монголо-татар на північні області Московії (Меркель) у 1237 році, внаслідок якого усі її землі виявилися тоді спустошеними. Це військо монголо-татар доволі близько наближалося в ту пору до східних кордонів князівства Міндовга , що безумовно потребувало від нього відповідної військової реакції. Наступний загарбницький похід військ монголо-татар, під проводом хана Батия ,вже в іншу країну, Угорщину, було розпочато у 1241 році. При цьому поході через землі України на Європу 30-тисячне кінне військо Батия переміщувалося також буквально поряд із південними територіями нинішньої Білорусі, які вже перебували на ту пору відповідним кордоном великого князівства Литовського.
Ці південні вежі князівства, зважаючи на цілком зрозумілу загарбницьку мету (другого) військового рейду монголо-татар, потрібно було належним чином захистити. Тому перед конунгом Міндовгом , першим великим литовським князем, під проводом якого відбулося на ту пору поєднання чисельних окремих удільних князівств, які споконвіку існували на теренах Литви і Жмудії, постало завдання термінового формування міцного військового блока. Тільки такий військовий блок дозволяв звести разом розрізнені військові сили усіх невеличких князівств Литви. Створене тоді об’єднане військо великого князівства Литовського було зосереджене Міндовгом на його південних землях, головним чином поблизу містечка Новогрудок, яке постало першою столицею його князівства.
За подібних реальних обставин будь-які активні дії «на два фронти» виявилися для Великого князівства Литовського цілковито безперспективними. В результаті військові зусилля князівства по захисту споконвічних земель і наріжного населення конфедерації Пруссії взагалі стрімко пішли на спад. Пруси практично залишилися від тієї пори вже взагалі наодинці із тевтонцями.
Разом з цим самим прусам, в їхньому одинокому протистоянні з Тевтонським орденом, раптово допоміг тоді (сам) хан Батий . Бо в 1241 році північна гілка монголо-татарського війська пішла, за його наказом, аж до Балтійського моря, спустошивши по дорозі Сілезію та Польщу, і зайшла там в землі Ордена. В цих землях монголо-татари розбили об’єднане військо польських та німецьких лицарів під містом Легніцей. Потім військо монголо-татар цієї північної гілки, через Брест та лісове Полісся, повернулося до головних військових сил Батия , взагалі не зачепивши при цьому земель Великого князівства Литовського. Однак Міндовг вирішив таки допомогти тоді своєму доброму південному сусідові та невдовзі ввів литовське військо у землі Галицько-Волинського князівства. Чим би все це для нього (та майбутньої історії цієї землі) скінчилося, якби хану Батию не виявилось потрібним найскоріше повертатися в ту пору в Сарай, щоб там самому очолити Орду, краще навіть взагалі не гадати.
Такому успішному монгольському рейду сприяло те, що монголи ніколи не тягнули за військом якихось обозів та не опікувалися доставкою війську провіанту – усі такі питання якимось чином вирішувалися ними «прямо на місці». Звичайно, що північний рейд частини монгольських сил відволік та послабив військові загони лицарів-хрестоносців у прусській Литві. За таких сприятливих для прусів обставин, в 1243 році, на вже захоплених тевтонцями землях Пруссії піднялося перше збройне народне повстання. Однак допомога прусам з боку Міндовга виявилася і тоді доволі слабкою, бо сам він був вимушений у 1244 році виступити проти (нового) Лівонського ордена, який підпорядковувався тевтонцям, та зробити військовий похід на Курсу. В результаті сил у самих тільки прусів виявилося замало і це їхнє перше народне повстання швидко скінчилося прикрою невдачею та було лицарями безжально придушено.
Кривава розправа хрестоносців над переможеними прусами, яка розпочалася одразу по тому, примусила останніх, і тоді це також сталося саме вперше, почати масово покидати рідні землі. Значна кількість прусів, переважно з тих їхніх колін, які мешкали на західних прусських землях, та інших племен західних балтів, тобто додошан, мазурів та кріве, потягнулася тоді вже на (етнічну) територію Великого князівства Литовського. Цю першу хвилю прусських мігрантів, яка налічувала в собі багато тисяч осіб, литовці розселяли у своєму князівстві, переважно, на землях ятвягів, поблизу від міст Пінськ та Брест. Можливо, що якась частина повісленських прусів із Помезанії пішла тоді в еміграцію також ще й бурштиновим шляхом, по річці Вісла, і дійшла ним аж до узбережжя Адріатичного моря, де й «осіла» на добре відомих її торговцям вільних землях.
Після цього загарбницькі дії тевтонських лицарів на західних землях конфедерації Пруссії лише постійно посилювалися, бо вільної військової сили у Міндовга навіть після її чисельного поповнення прусами-мігрантами першої хвилі, яка була б спроможною запобігти такому розвитку подій, на ту пору не існувало, і він вимушений був дотримуватися «умов замирення». Але великому конунгу Міндовгу вдалося таки запобігти (?) іншій великій біді – можливому нашестю військ хана Батия на землі самого Великого князівства Литовського, вірогідному підкоренню його монголо-татарами та перетворенню цієї вільної землі в улус (майбутньої) Золотої Орди. Улуси тієї Орди мусили, наразі, виплачувати їй щорічні упоминки, розміри яких переважно вели до швидкого зубожіння усього їхнього населення, та невдовзі цілком втрачали свою державність.
Після досить бурхливих історичних подій минулого десятиліття настала цупка, всього лише у 15 років, пора доволі спокійного, якщо так взагалі можна вважати, життя наріжних мешканців Великого князівства Литовського. Конунг Міндовг навіть зрікся тоді язичества та (спочатку) прийняв у 1246 році православне віросповідання, внаслідок чого отримав у своєму князівстві всіляку підтримку з боку церкви. Він ще залишався на ту пору надійним союзником князя Данило (Галицького) . Однак внаслідок того, що ятвягі та пруси-мігранти першої хвилі, оселені литовцями в їхніх південних землях, постійно робили набіги на Галицько-Волинське князівство, один з яких, наприклад, відбувся у 1250 році. Данило Романович здійснив зустрічний військовий похід проти земель цього окремого племені, розгромив там його військо та підкорив (місцеве) населення своїй владі. Звичайно він, тим самим, скоріше за все, сусідські взаємини свого князівства із Великим князівством Литовським Міндовга значно погіршив. Однак ті окремі походи народності ятвягів на русинські землі Галицько-Волинського князівства цілком спокійному перебігу життєвих подій етнічних литовців на півночі їхнього невеликого князівства взагалі ніяким чином не заважали.
Цю пору доволі мирного життя Міндовг присвятив переважно державній розбудові новоствореного великого об’єднання чисельних удільних литовських князівств та його політичній інкорпорації до вже існувавшого на ту пору європейського співтовариства окремих держав. Мирна угода, яка була укладена з Тевтонським орденом Святого престолу, постійно дотримувалася ним, та навіть ще й посилювалася низкою нових угод. Таке призвело до визнання Святим престолом самого факту існування нової литовської держави на теренах Європи. Але сталося це вже тільки після того, як конунг Міндовг зрікся раніше прийнятого ним православного та визнав (вже) католицьке віровизнання. Відбулося таке у 1250 році, і після цього, на наступний рік, він був офіційно коронований тим престолом у своїй державі. Одночасно Міндовг взяв також свій другий (скандальний) шлюб.
Друге повстання прусів проти тевтонців на захоплених ними землях розпочалося у 1249 році та тривало загалом одинадцять років поспіль. Однак саме в цю пору тевтонські лицарі таки спромоглися увійти до прусських земель Вірмінії, Наттангії та Самбрії, постійно продовжуючи своє «повзуче нашестя» на територію прусської Литви. До крайньої східної місцевості південного балтійського узбережжя, де згодом ними була поставлена Кенігсбергська фортеця, тевтонці підійшли вже у 1255 році. Таким чином друге повстання прусів зовсім не зупинило тевтонців, бо військової сили у самих тих прусів виявилося обмаль, і це призвело до нової хвилі міграції їхнього населення. Однак, постійно поступаючись тоді землями в Пруссії, Міндовг перейняв вже саму ту загарбницьку тактику тевтонців і став потроху захоплювати землі що лежали на півдні, в русинських областях, які у подальшому підпорядковував Великому князівству Литовському.
Залишаючись, формально, союзником галичан, Міндовг у 1253 році, коли Галицько-Волинське князівство успішно опиралося навалі татаро-монголів під командуванням Куремси , військо яких мало аж 60 тисяч вояків та було скеровано на це князівство ще у минулому році, в битві з тими татаро-монголами під Луцьком зрадив військо Данило Романовича . Після цього, вже навіть у тому самому 1253 році, литовці почали «ходити» в землі галичан та захоплювали там собі здобич, зовсім не зважаючи на військові дії їхнього сусіди проти (тих самих) татаро-монголів. Однак вже наприкінці цього року король Міндовг знову тісно зблизився із королем Данило (Галицьким) і набіги литовців на землі князівства останнього припинилися. Такому сприяло ще й те, що Данило Галицький взяв у 1254 році свій другий шлюб із донькою литовського князя Довснунга , який був старшим братом Міндовга .
Між тим із зовнішньою політикою свого великого князя не були згодні тоді багато литовських удільних князів. Вони ще й також не бажали миритися і з постійним свавіллям та пригнобленням вищого керівного прошарку минулого литовського суспільства з боку того Міндовга . Останній був вимушений тому піти на суттєві поступки (своїм) удільним князям, щоб мати змогу уникнути в Литовському князівстві великих внутрішніх протидій власній особовій владі, та спромігся примиритися із своїми головними опонентами.
Замирившись із Галицько-Волинським князівством, Міндовг ще й віддав у 1254 році старшому синові князя Данила Галицького , Роману, на кшталт того замирення, раніше захоплену литовцями Чорну Русь із містами Новогрудок, Слонім та Вилковиськ. Уся ця південна місцевість Литви перебувала до тієї пори власним уділом його старшого сина, Войшелка (Вайшвілкаса), який по своїй волі прийняв в ту пору чорний монаший сан та взагалі відійшов від виконання державних справ. А молодший син Данила Галицького, Шварн , побрався на ту пору із донькою самого Міндовга ,і був ним, згодом, навіть цілком офіційно всиновленим.
Відбулося також замирення Міндовга і з його власним небожем, Товтивідом , якому великим князем (тоді вже королем!) було повернуто місто Полоцьк. Разом з тим, за 1250 – 1261 роки, Міндовг видав німцям ще 8 грамот на окремі литовські землі, жодним чином не узгоджуючи такі свої дії із їхніми удільними князями.
Подібна самовладність великого князя виявилася, звичайно, зовсім не до вподоби окремим удільним князям, і з їхнього боку поступово став визрівати зговір проти влади Міндовга , якого вони взагалі хотіли позбутися. Відчуваючи подібне, Міндовг
у 1261 році відписує німцям геть усі землі Литовського князівства, однак лише за тієї умови, якщо, та коли, його власний рід в ньому перерветься. І одночасно передає північні землі свого князівства, населені племенем селів, Лівонському ордену. Це однак не вберегло йому життя, бо в 1263 році, при військовому поході литовців на Брянськ, заколотники раптово повернулися до цілком беззахисної столиці, де захопили та вбили Міндовга і двох його малолітніх синів.
Але до цього в житті нової литовської держави відбулася ціла низка подій, в яких Міндовг брав безпосередню участь та приклав багато зусиль для їхнього успішного вирішення і подолання їхніх негативних наслідків. Через 15 років після Батия верховний хан (майбутньої) Золотої Орди Берке таки зажадав підкорити, підпорядкувати та обкласти даниною вільне населення Великого князівства Литовського. Взагалі особова назва тієї держави, «Орда», з’явилася у монголів лише у сімдесяті роки ХІІІ ст., і тільки тоді вона стала вже йменуватися як Ак-Орда, тобто Біла Орда. Однак, за визначенням російських джерел, ця назва стала перекладатися (ними) тоді трохи інакше, а саме як Золота Орда.
Щоб здійснити власні «побажання» отримати данину від Литовського князівства, верховний хан Берке скерував до нього 30-тисячне кінне військо монголо-татар під командуванням Бурундая . Це військо мало від хана ще одне, супутнє, завдання – здійснити «відбір данини» від сусіднього Галицько-Волинського князівства, король якого був «мірником» монголо-татар. Задіявши для отримання тієї (віртуальної) литовської данини ще й військо галичан, Бурундай привів свої військові загони до південних земель Великого князівства Литовського, та навіть спромігся пройти їх звідти до півночі наскрізь, дійшовши там аж до місцевості із особовою назвою Литва.
Однак вчасно оцінивши величезні сили супротивника, Міндовг слушними маневрами спромігся уникнути генеральної сутички із монголо-татарами та галичанами і тим самим зберіг власне військо, яке навряд чи нараховувало тоді навіть 5 тис. осіб. Бо ще через півтора століття по тому литовці виявилися спроможними виставити на Грюнвальдське ристалище, де взагалі вирішувалася тоді подальша доля об’єднаних Корони та Великого князівства Литовського, лише 12 тис. вояків, при цьому переважна більшість яких була за своїм походженням зовсім не (етнічними) литвинами, а (споконвічними) русинами.
В результаті згаданого похода великого війська монголо-татар і галичан в Литву Міндовг навіть був вимушений «дозволити» Бурундаю захопити столицю свого князівства, місто Новогрудок. В ту пору подібне захоплення столиці супротивника взагалі не мало якогось суттєвого (наразі навіть суто політичного) визначення, як, можливо, вважав командувач тих монголо-татар. І чисельному війську Бурундая , в якому були відсутні продуктові обози, супротивником «виявилося дозволеним» скільки завгодно часу вештатися безкрайніми болотами та хащами Полісся, де звичних продуктів харчування, яких таки щоденно потребувало монголо-татарське військо, взагалі реально не існувало, і ніхто із нечисельних місцевих жителів там це військо з ними не очікував.
В ту пору лише повне захоплення військом земель супротивної сторони і наступне «осаджування» його там, якщо подібне ще й дозволяли робити наявні у того наріжного населення продуктові запаси, виступало надійною основою для «політичного вирішення» питань підкорення її земель, переводу їх в улус і подальшого використання їхніх ресурсів. Внаслідок такого перебігу подій, які тоді в дійсності мали місце, Бурундай не спромігся виконати жодного із поставлених перед ним великим ханом завдань по «обкладанню даниною» Великого князівства Литовського. В результаті цього він виявився примушеним перемістити все своє військо, у 1259 році, для збору хоч би якоїсь данини, до терен Галицько-Волинського князівства, де землі були вже переважно звільненими від лісів, та зупинився з ним там. Саме звідти монголо-татарське військо того Бурандая «зайшло» згодом на Поділля і повністю підкорило цю надто тоді малонаселену, але благодатну та родючу степову землю, (майбутній) Золотій Орді.
Звичайно, що Міндовг одразу розірвав всі багаторічні дружні стосунки із Галицько-Волинським князівством, і з тієї пори його війська вже постійно «ходили» на її землі. Одночасно він позбувся католицьких вірувань і знову став язичником, бо Святий престол ніяким чином не запобіг зраді тих (минулих) мирних угод, які були укладені з ним галичанами-католиками. А новогрудського князя Романа Даниловича він взагалі наказав тоді стратити.
Разом з тим, скориставшись слушною обставиною відсутності монголо-татар, Міндовг спрямував тоді частину свого війська на землі конфедерації Пруссії, де в 1260 році розпочалося вже третє повстання прусів проти німецьких загарбників, під проводом Матіаса . Воно виявилось більшим по масштабу ніж попереднє, проходило, за постійною підтримкою литовців, напрочуд успішно і продовжувалось значно довше.
Внаслідок отриманої від Великого князівства Литовського військової допомоги, при третьому народному повстанні прусського народу загонам тевтонських лицарів одразу було завдано прусами цілого ряду відчутних військових уражень. Та найбільш ніщивною для об’єднаної армії хрестоносців ободвох Орденів виявилася зустріч із самим регулярним литовським військом, підсиленим прусами-мігрантами, яка відбулася вже у 1260 році. Тоді на полі жорстокої січі, поблизу річки та озера Дурба, в Курляндії, загинули магістри, тобто очільники, одразу ободвох, Німецького та Тевтонського, рицарських орденів.
Тевтонські лицарі зазнали також відчутної поразки у наступному році. І ще однієї жорстокої поразки їм було завдано військом Великого князівства Литовського в 1262 році, не зважаючи на військову допомогу, яку ці лицарі отримали тоді від германців та датчан. Все це, однак, не завадило великому князю Міндовгу саме в ті роки, при цьому цілком офіційно, відписувати німцям навіть геть усі землі Литовського князівства, в тому випадку, якщо його рід у ньому перерветься, та взагалі віддати їм у користування землі племені селів. Політика мабуть була в ті часи, як і завжди, дуже складною та кумедною справою. В 1263 році тевтонці ще раз програли двобій із литовцями під Любавою. Але далі справи повсталих прусських племен пішли вже не так успішно.
Бо саме в 1263 році верховний хан Золотої Орди Берке ще раз зажадав підкорити землі усієї північної та західної Русі і спрямував до Великого князівства Литовського нове військо, під командуванням темника Киданя . Темником, а точніше тумен-беєм, найменувався в ту пору правитель окремої адміністративно-територіальної одиниці, яка у початковий період існування Золотої Орди була спроможною виставити військо чисельністю в 10 тис. вояків («тьму»). Так само найменувався тоді і командувач такого війська, фактично генерал, згідно прийнятого зараз визначення цієї керівної посади. Прибувши на кордони того Литовського князівства, монголо-татарське військо не пішло однак в ліси Полісся, а «сіло» в гирлі річки Прип’яті, поблизу Дніпра, де стало чекати подальшого розвитку «подій підкорення». Саме із цього військового табору Кидань спрямував до Новогрудка послів із вимогою негайної виплати Орді данини, яка «накопичилася за 5 років» [336].
Вірогідно відлік такого бажаного для монголів «часу початку відбору данини» був відтермінований саме до (минулого) року приходу в литовські землі війська Бурундая . Останній, однак, не вирішив тоді жодного із «політичних питань» підкорення цієї території, бо не зустрівся у відкритому двобої із литовським військом, хоч і спромігся дійти тоді до столиці цього князівства. Конунг Міндовг затримав послів Киданя всілякими обіцянками виплати тієї данини, а сам тим часом зібрав свої військові частини на південних землях князівства, де ще й дочекався з ними військової допомоги.
Після підходу тієї допомоги Міндовг відмовився виплачувати Золотій Орді взагалі будь-яку данину, а своє об’єднане військо перевів під місто Мозир на річці Прип’ять, де тоді проходила південна вежа великого князівства Литовського. На цій вежі, в слушний для такого час, литовцями був нанесений удар по війську «осаджених» там монголо-татар. Бій був жорстоким та тривалим і в результаті військо темника Киданя виявилося наголову розбитим, після чого поразок зазнали також інші окремі монголо-татарські загони, які його супроводжували.
Але чомусь саме після цього безперечного військового успіху литовців змова проти влади Міндовга нальшанського князя Довмонда , жмудського князя Тройнята , який постійно знаходився при дворі великого князя та мав, перебуваючи практично другою особою в Литовському князівстві, величезну політичну вагу, а ще й князя Товтивіда та кузена Ердена , вийшла на «заключну фазу» і закінчилася фізичним знищенням великого конунга разом із його малолітніми дітьми.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:35 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 4

Завершення історії прусів.

На цій стадії викладення історичних матеріалів про Литву та Прусію є певний сенс повернутися і до рогляду питання про історію походження та перебіги життя осіб роду Нецевичів . Більш детальна розмова про це буде йти вже у наступному розділу цієї розвідки. Батьківщиною цього роду безперечно була Прусія, тому усі попередні події, які в ній, наразі, відбувалися, певним чином стосувалися також і самої долі цих осіб. Члени цього роду, кінець кінцем, таки емігрували із тієї Прусії до Литви, де й «осіли» на її земліх аж до початку ХY ст.. Питання на цьому етапі викладення матеріалу полягає лише в тім з якою саме хвилею міграції прусів таке переселення цього роду відбулося, однак певної відповіді на нього не існує. Разом із тим жодного сумніву в тому, що ці особи таки знаходилися після тієї міграції у лавах литовського війська, нема. Тож, принципово, вони мали змогу приймати участь як у вже згаданих вище битвах литовського війська із тевтонцями, так і у наступних його двобоях із військом татаро-монголів, про які мова піде далі.
Домовитися про те, хто з них буде наступним великим князем литовським після Міндовга заколотникам однак не вдалося, і цією посадою з 1264 року почав вже опікуватися Войшелк , який покинув для цього монастир. Галицько-Волинське князівство одразу «було вимушено» повернути йому минулий уділ – землі Чорної Русі. Однак князювання Войшелка тривало лише три роки, після чого на княжому троні опинився всиновлений його батьком литовський князь Шварн Данилович. Князювання останнього також однак виявилося вельми коротким.
Внаслідок усіх цих міжвладних «перехідних» подій поміч населенню Пруссії з боку великого князівства Литовського поменшилася ще суттєвіше. Це дозволило тевтонським лицарям оговтатись, а крім того вони спромоглися ще й отримати значну військову допомогу від своїх германських спільників. В результаті у 1273 році прусські загони Матіаса були подолані тевтонським військом. Самого Матіаса тоді тевтонці полонили та потім стратили «на горло». Однак треба визначити, що третє прусське народне повстання було дуже довгим та тривало аж цілих тринадцять років поспіль!
Такому переможному для тевтонців перебігу подій в Прусії можливо сприяло те, що у 1272 році «великий цар татар заволжських» Балаклай зажадав отримати від Великого князівства Литовського ще більшу за розмірами данину, яка, буцімто, «накопичилася за усі минулі роки». Він привів тоді до кордонів цього князівства велике об’єднане військо багатьох своїх прихильників та спільників.
В цю пору посаду великого литовського князя обіймав вже Тройден , який посів її після загибелі Шварна Даниловича . Однак до містечка Кайданове, на двобій, де зустрілося військо монголо-татар та литовців, останніх вивів князь Скиримонт Микгайлович , онук Міндовга . Монголо-татари вщент програли той двобій, а в його жорстокій січі загинув й сам той «великий цар» Балаклай . Після цієї важливої військової перемоги литовці визволили від монголо-татар ще багато міст на півночі України [336].
Таким чином в цю пору будь-які дії проти тевтонців в Прусії з боку війська Великого князівства Литовського були загалом неможливими. Внаслідок такого тевтонські лицарі у 1275 році спромоглися захопити вже майже усі найбільш населені прусами землі (князівства) Надровії, а наступного року їм підкорилися ще й землі (князівства) Шелавії. Потік біженців з обох цих земель одразу став значно більш масштабним, бо він навіть виявився відзначеним у руському Іпатьєвському літописі, в записі під 1276 роком.
Разом з тим дійсна «битва народів» поміж монголо-татарами та їхніми спільниками із Московії, з одного боку, і об’єднаним військом литовців, а також багатьох південних та південно-східних князівств Русі, з другого, відбулася таки на самому початку 1276 року. Ця «битва народів» і на цей раз пройшла під Мозирем, але вона відбувалася в цій місцевості вже над річкою Окуневкою, знову таки ще на кордоні великого князівства. Об’єднане військо монголів привів туди, звичайно, вже новий очільник Золотої Орди – «Курдан Солтан , цар заволский, мстяся за битого отца свого, царя Балаклая .
Проти монгольської військової сили, серед якої також перебували тоді військові загони галичан, виступило об’єднане військо литовців під проводом новогрудського князя Тройнята Скиримонтовича , правнука Міндовга. На допомогу йому підійшли війська багатьох дружніх великому Литовському князівств: Карачаєвського, Чернігівського, Туровського, Стародубського, Київського, Друцького, Луцького, та навіть княжат Волинських. Битва між двома великими військовими когортами, яка стала для північно-західних земель Русі наразі визначальною, розпочалася вранці, але лише ввечері військам князя Тройняти вдалося зламати опір татаро-суздальців. Після цього загони монгольської сторони побігли і в результаті жахливої для них нічної погоні та різанини були майже повністю винищені. Лише з малою частиною тих сил, які він вивів вранці на поле бою, Курдан Султану вдалося втекти.
Цей бій зараз вважається для земель центральної Русі більш значною подією прадавньої історії, ніж так звана Куликовська битва, яка, буцімто, відбулася в землях Московії ще аж через 100 років по тому. Поразка під Окуневкою стала для монголо-татар не лише визначальною за втратами, бо на тому полі бою залишилась більша частина їхнього війська, але й взагалі «кінцевою» – у наступному війська Орди на землі Великого князівства Литовського вже взагалі ніколи не ходили, і на якусь данину від нього Золота Орда не зазіхала. Однак перемога також коштувала литовській стороні життя багатьох литовців та русинських воїнів, в тому разі значної кількості їхніх князів, які привели тоді свої військові загони на поле цієї жорстокої січі. На цьому полі знайшли свою смерть і обидва брати Тройняти .
Однак саме беззаперечна перемога війська литовців та волинян остаточно поклала край всім подальшим намірам Золотої Орди загарбати «під себе» ще й землі центральної (частини) Русі і створити на них ординські улуси, як це раніше мало місце зі східними землями Московії (Москель), які залишалися тими улусами ще аж чотири сторіччя поспіль [336].
Разом з тим внаслідок такої «ніщивної перемоги» військо Великого князівства Литовського на ту пору суттєво послабшало, а південна вежа етнічно литовської території, народності аукшайтів, постала після цього взагалі майже безлюдною місцевістю. Тим більше, що на неї одразу відбувся напад з боку військ галичан, тоді знову ставших «мірниками» переможених під Окуневкою татаро-монголів. Виставляти надто послаблене отриманою перемогою литовське військо проти загонів важко озброєних тевтонських лицарів великий князь Тройден не наважився. Хрестоносці миттєво скористалися цією щасливою для них нагодою і вже до 1283 року спромоглися зайняти геть усю територію Східної Пруссії. На додачу до цього, в заключній фазі свого загарбницького походу, тевтонці спромоглися ще й розгромити окреме військо східних ятвягів, яке останні наважилися самостійно виставити проти них. Внаслідок цього чорноруські землі спорожніли не тільки після Окуневської битви, але й ще після того (додаткового) розгрому ятвягського війська, яке сталося також у горезвісному 1276 році.
Військовий опір окремих прусських дружин було подолано, а проти мирних мешканців, на землі яких одразу почали масово заселяти німців, розпочався кривавий терор. Тому вцілілі пруси, мирне населення та військові, продовжили великими масами емігрувати до земель Литви, Жамойсті та навіть до ще більш віддалених земель народності слов’ян. Саме тоді, «в год 1276», Іпатьєвський літопис зафіксував (реально – вже безумовно що другу!) хвилю масової міграції прусів із різних «колін» цієї народності, яких Тройден переважно розселяв на спорожнілих землях поблизу міст Гродно, Вилковиска, Слоніма, тобто саме на території Чорної Русі, яка до того виступала прусською землею, бо споконвіку була заселена прусським племенем ятвягів.
Тройдену довелося вирішувати тоді багато практичних питань – розселення великої маси біженців, забезпечення усіх їх належною надільною землею, укріплення захисних веж на південних кордонах князівства, відновлення боєздатності литовського війська, та подолання наслідків сильного голоду 1279 року, який мав місце у Великому князівстві Литовському. Цей голод ще й повністю виснажив залишки ятвягського племені, яке після цього вже остаточно «перейшло під руку» великого князя Тройдена .
«Осаджені» прусські мігранти останньої хвилі почали тоді службу у місцевих військових дружинах удільних литовських князів, а також у хоругвах окремих територіальних (повітових) боярств. До лав реєстрового війська великого князівства увійшли також окремі прусські військові загони, які останніми, зі зброєю в руках, залишили в ту пору землі конфедерації Пруссії. Саме таким чином, тобто непереможеними, з’явилися в Чорній Русі, у 1283 році, воїни загона прусського князя Скурди .
Прусські воїни стали з тієї пори головною військовою силою цієї давньої прусської (ятвягської) землі, приєднаної до великого князівства Литовського. Згодом пруси взагалі перетворилися в Чорній Русі на місцевих бояр-шляхту окремих її територіальних хоругвей. Разом з тим галичани намагалися захопити ці земля для себе, внаслідок чого там доволі постійно відбувалися бойові дії поміж ними та прусами. В 1278 році пруси та борти виявилися навіть вимушеними, внаслідок цього, виїхати із деяких міст Чорної Русі, куди вони були оселені, але потім самі пруси досить скоро туди знову повернулися.
А борти після цього були «осаджені» Тройденом вже на середньому Німані та нижній Вілії (Неріс), тобто у самій етнічній Литві, де ними у Пеляському воєводстві була створена окрема «бортнянська волость». Бо їхньою військовою професією та постійним обов’язком в князівстві було «мостити мости», «повинні» та «неповинні», за що ця окрема прусська народність була повністю звільнена у тому князівстві від барщини та інших повинностей.
Однак життєвою долею прусів та бортей опікувався вже, переважно, лише наступний великий литовський князь, Лютувер (Букидид, Пукувер). Він наслідував по Тройдену , але був представником зовсім іншого за походженням литовського роду, який започаткував вже наступну литовську династію, Яггелонів . Саме на долю Лютувера припало займатися проблемами забезпечення харчування усього корінного населення Литовського князівства, та й ще чисельних біженців прусського племені, в період жорстокого чотирьохрічного голоду (скоріше навіть голодомору) 1283 – 1286 років, коли «ізомре все, коне, і скота, і овца, все ізомре, не осталося нічегоже». І саме він опікувався належним розселенням «мігрантів останньої хвилі» та докорінним трансформуванням литовського війська, до якого увійшло тоді багато прусів.
З усіма цими важкими завданнями Лютувер цілком успішно впорався, витративши на таке десять років свого правління. Своєму наступникові, синові Вітеню , він залишив міцну литовську державу цілком спорідненої етнічної основи, з відновленою великокняжою владою, яка дозволяла цією державою впевнено керувати. Ці обставини дозволили великому князю Вітеню розпочати приєднання до Литовського князівства тих сусідніх земель, які лежали на північному сході та крайньому півдні території нинішньої Білорусі.
Щоб мати реальну змогу приєднати згадані землі, Вітень взагалі перебудував литовське військо по русинському зразку та суттєво підняв вагу русинського елемента в своїй державі. При Вітені литовська армія стала суттєво більш боєздатною і не один раз перемагала поляків та тевтонців у багатьох регулярних двобоях, які в ту пору постійно між ними відбувалися. Його найближчим помічником став русин Давид , староста гродненський. Етнічні литовці та жмудини були цим невдоволені і підтримували наміри Пелюзи , сина Тройдена , скинути владу Вітеня . Однак це протистояння кінець-кінцем скінчилося тим, що у 1314 році Пелюзу таки схопили та стратили.
Вітень вів багаторічну боротьбу із Тевтонським орденом, але не дуже вдало, бо військо останнього завжди було дуже добре налаштованим. Однак ще на самому початку його правління, в 1292 році, тевтонцям у битві з литовським військом було таки завдано важкої поразки, коли на полі бою загинув куявський князь Казимир, буцімто аж із 1.800 своїми лицарями. Разом з тим в поході 1298 року литовські війська також втратили у двобої із тими тевтонцями 800 своїх вояків, важких людських втрат литовському війську було завдано тевтонцями також і у 1311 році.
Значно більших військових успіхів Вітеню вдалося досягти в Лівонії, куди литовським військом було зроблено при ньому аж 11 походів. В Турайській битві, яка сталася також у 1298 році, там загинув навіть сам ландмейстер тих лівонців. Крім того, відбулися ще й великі походи війська Вітеня на Польське королівство у 1293, 1294 та 1296 роках. Всі ці походи були доволі довготривалими та відбувалися далеко вглиб території Корони. Литовські війська переважно йшли туди вже разом із військами руссів (рутенців), бо останні не тільки мали цілком відповідну для такого зброю, але й володіли тими бойовими навичками, які мали у своєму арсеналі західні лицарі.
Однак постійні зазіхання на північно-східні землі нинішньої Білорусі з боку Московського улусу Золотої Орди призвели до того, що великий князь Вітень вимушений був розпочати у своєму князівстві політику укріплення оборони наявних на той час міст та видав наказ спорудити лінію окремих охоронних замків вздовж усього південного кордону землі аукшайтів. Більша частина цих замків споруджувалася саме в Чорній Русі і розпочався процес їхньої розбудови ще наприкінці ХІІІ ст.. Конкретна згадка про існування такого охоронного замку в містечку Ліда, самому центрі розселення прусських мігрантів, збереглася в документі, який було випущено ще у 1326 році.
Звичайно, що усіма проблемами укріплення оборони міст та спорудженням охоронних замків опікувався гродненський староста, вищий посадовець у тій Чорній Русі та взагалі друга особа у Литовському князівстві. Безумовно, що захистом прикордонних міст та охоронних замків займалися в цій землі бояри-шляхта відповідних територіальних хоругв, а до складу останніх входило там багато прусів. Це було цілком вправне та добре підготовлене військо, яке в 1314 році спромоглося захистити місто Гродно від навали тевтонських лицарів. Бо вже у 1308 році тевтонці захопили Померанію та почали воювати звідти із Польщею. Саме боярами-шляхтою тих територіальних хоругв, в містечку Радунь, неподалік від Ліди, ще принаймні із початку ХІY ст., перебували давні пращури (майбутнього) роду Нецевичів.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:38 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 5

Особові імена.

Особові імена, які певним чином дозволяли ідентифікувати кожну конкретну особу, існували у суспільства людей ще взагалі в зовсім прадавню пору – окремі особи вже визначалися ними навіть у початкову добу палеоліту кам’яного віку. Що ж стосується найменування тих окремих осіб не лише їхнім особовим іменем, але й ще по-батькові, яке дозволяло більш впевнено відрізняти одну особу від іншої, то до цього людське суспільство дійшло лише у ІХ ст. нашої ери. А вже до наступного етапу найменувань своїх окремих осіб, іменами-прозваніями їхніх пращурів, які також почали згодом додаватися до її особового імені, суспільство людей дійшло ще тільки через два століття, вперше на землях північної Італії. Згодом у багатьох випадках імена-прозванія пращурів перетворювалися в тому давньому суспільстві на певний культурний універсал – прізвище вже усіх членів кожної конкретної родини, а далі й на прізвище усього їхнього роду. Для цілей ідентифікації конкретної особи таке використання особових імен та постійних прізвищ (роду) виявилося напрочуд зручним і поступово розповсюдилося по всій Європі.
Коли ж до земель Корони дійшли нові набутки європейського суспільства із ідентифікації окремих осіб, воно спромоглося швидко оцінити їхню перевагу та сповістило про це сусідів, в першу чергу литовців. Тим більше що й населення земель Чорної Русі мало тоді надтісне спілкування із населенням сусіднього Польського королівства і само не хотіло якимось чином від нього відрізнятися. Внаслідок цього мабуть одним із перших зміну ідентифікації окремих осіб в землях Чорній Русі князівства Литви зробив ще гродненський староста Давид , місто якого стояло прямо на кордоні із землями Корони, а особової влади у тому великому князівстві для такого цілком вистачало. Бо двочленні найменування окремих осіб, саме з прізвищем, миттєво розповсюдились тоді геть по всій території Чорної Русі. Новими набутками суспільства із ідентифікації окремих осіб, які цілком дозволяли визначити її родове походження, стали користуватися в Чорній Русі вже із самого початку ХІY ст.. Згодом нова практика найменувань конкретної особи, тобто вже із її родовим прізвищем, розповсюдилась також по території (минулої) Білорусі.
Для населення такі нововведення безумовно були тим більше прийнятні, бо на ту пору переважна більшість його прийшла в Чорну Русь ще саме із заходу та становили його, наразі, особи із різних племен давніх прусів. Ще навіть у ХІХ ст. (давня) прусиновська мова використовувалася, буцімто, у окремих землях південної частини Віленської губернії Російської Імперіїї, в (минулому) Пеляському воєводстві, а також у тих волостях, які межували там із мазурами (гудасами). Нині діалектні матеріали з (білоруської) місцевості Радуні дають всі підстави вважати постійну присутність та участь прусиновської мови, тобто так званого західнобалтійського діалекту індоєвропейського язика, у формуванні сучасного говору всього населення Лідського повіту.
Взагалі на землях Білорусі, в праминулу пору, ще до часів хрещення її населення, існувала лише так звана «народна система» особових імен людей, або антропонімів, саме від яких, згодом, і виявилися створеними перші білоруські прізвища. Подібне використання ще язиченських особових імен для створення прізвищ на цих землях було притаманне також балтійській ономастиці та її апелятивній лексиці. Древні балтійські антропоніми, як і взагалі усі інші особові імена людей, найчастіше виникали на базі лексемних апелятивів, і в їхній основі завжди знаходились досить сходні за вимовою апелятивні одиниці. Між тим нічого подібного до згаданої зміни найменувань окремих фізичних осіб не відбулося тоді на іншій території великого князівства Литовського, більш віддаленій від земель Корони, де проживали племена суто литовської основи.
Вище вже розглядалося питання про джерело появи існуючої зараз назви народу давніх естіїв – пруси. Разом з тим в давній мові малоазійського бітінського народу, від якого вони, буцімто, походять, взагалі існувала дуже схожа за своєю вимовою апелятивна одиниця – особове ім’я (лексема) Пруссіяс. Однак якійсь певний вплив саме цього давнього бітінського антропоніма, або навпаки, на існуючу самоназву прусського народу виявити зараз вкрай важко.

Роздiл 5А
Походження прізвища роду

Оскільки прусиновська мова вже давно постає «мертвою», то дослідження її лексем виявилося досить складною справою. Але реконструкція окремих прусських назв, захованих в записах давніх німецьких документів, таки дозволила визначити декілька десятків одноосновних лексем (іменних коренів) давньої прусиновської мови. Серед них виявилася присутньою цупка лексема *na-, саме з якої, через безпосереднє додавання до неї найбільш поширеного в давній прусиновській мові закінчення –is, виникало коротке пруське особове ім’я Nais.

Зазвичай в прусиновській мові одна голосна, –і, в двоголосній конструкції такого цупкого слова-імені редуцировалася, внаслідок чого наведене особове ім’я ще більш скорочувалося – взагалі до трьохлітерної конструкції Nas. Те ж саме відбувалося і з особовим іменем, яке виникало в ній із цупкої лексеми *рa- та також широко використовувалося у пору середньовіччя. В самій же литовській мові згаданому прусському закінченню також відповідає цілком схоже закінчення, –аs, використання якого, при його додаванні до означеної апелятивної основи, не змінює жодного із згаданих вище цупких прусських особових імен взагалі. Ще й у нинішні часи закінчення –аs в особових іменах людей зберігається у латвійській мові як цілком необхідний її компонент і досі є визначальним при найменуванні чоловічих осіб цієї нації.

Встановити зараз де та коли народився носій особового імені-прозванія Nas, давній пращур-протопласта (майбутнього) роду Нецевичів, досить важко. Бо навіть досконченно невідомо, коли ж саме це ім’я-прозваніє перетворилося в Чорній Русі на прізвище якоїсь із родин його кревних нащадків. Існують разом з тим підстави вважати, що таким чином була вшанована історична пам’ять про певну конкретну особу, яку натще зберегли попередні покоління цього роду. В ту прадавню пору така пам’ять зазвичай зберегалася відносно якихось військових досягнень того минулого пращура. Однак, в будь-якому разі, для конструювання цього прізвища (рода) було взято ім’я-прозваніє принаймні діда першого очільника тієї родини, який заклав підвалини цього рода (майбутніх) Нецевичів в самій Чорній Русі.

У слов’янській мові, якою переважно користувалися в Білорусі, функцію патронімів, які цілком певно визначають родинні зв’язки батько < син, зазвичай виконують два суфікси, – ович та –євич, а в записі подібних прізвищ латиною для такого визначення використовуються суфікси – owicz та – ewicz.

І вже у 1420 році на теренах Волині безумовно мешкав озброєний військовослужбовець, в основу прізвища роду якого було покладене, при його створенні, саме ім’я-прозваніє Nas (Nais), а патрономічне прізвище пращурів осіб цього роду отримало там тоді необхідну у слов’янській мові конструкцію, Nasewicz.

Найвірогідніше особове ім’я цієї особи, як зазначено в документі 1440 року, було Ігнатій. Оскільки означений Ігнатій з прізвищем Nasewicz народився наприкінці ХІY ст., то слід вважати, що це вже сталося у батьковій родині, яка безумовно носила на цю пору те родове прізвище.

В такому разі роки народження його прадіда, саме за ім’ям-прозваниєм якого, скоріше за все, й було сконструйовано (первинно) прізвище цього роду, слід відторочити принаймні на кінець ХІІІ ст..

А сам Ігнатій за відсутності будь-яких інших свідчень за його кревних пращурів, безумовно виступає першозасновником (майбутнього) роду Нецевичів, принаймні тієї із його чисельних гілок, яка згодом була «осаджена» на землях Волині.

Безумовне походження роду із земель Чорної Русі, де кревні родичі, які там залишилися, продовжували виступати боярами Радунськими та Жижморськими ще й у ХYІ ст., дозволяє зробити припущення, що рід міг належати там до членів єдиного, та дуже чисельного литовського роду, протопластом якого поставав прус Крупос . Його рід згодом виявився одним із найчисельніших родів Литви, а членами саме цього роду історики взагалі наголошують носіїв багатьох відомих литовських прізвищ, бо це поставало (для них) «престижним надбанням», звичайно якщо тільки не брали при цьому до уваги їхнє дійсне родове походження.

Однак, одночасно з цим визначним для усіх прусів (литовців) протопластом, землі в Радунській волості, вже після завершення успішної битви із хрестоносцями в Грюнвальді, отримали у 1410 році також декілька родини із прізвищем Насевичі , тобто особи, які вже безумовно носили на ту пору це (первинне) прусське прозваніє-прізвище. А їхні (кревні) родичі, з цілком певної нагоди, мова про яку піде пізніше, отримали для себе у той рік додаткові землі ще й на території Волині. Таким чином (визначного) пруса Крупоса та прусів Насевичів таки доволі важко ув’язати, на початку ХY ст., у якусь єдину родинну схему батько < сини.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:45 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 6

Визначеність роду.

Отже в Речі Посполитій, на землях Волині, принаймні починаючи з часів порубіжної межи, мешкали три лінії єдиного роду бояр-шляхти Нецевичів , споконвіку (давньо)прусського за своїм генетичним походженням, потім йменованого русь-литовським, які вже згодом являли там її великий український (русинський) рід.
Старовинна місцевість із назвою Литва зовсім не перекривала собою етнічно литовської землі, а зараз ця місцевість взагалі входить тільки до складу республіки Білорусь. Там ця старовинна місцевість виступає, переважно, територією Мінської області, а також окремих частин Гродненської та Вітебської областей. Саме мешканців цих суто білоруських місцевостей, які «з’явилися на світ» в результаті асиміляції групи місцевих племен пришлими із земель прусської Литви західними балтами-русами, тобто давніми прусами, ще у зовсім праминулу пору стали називали литвинами.
Тому, з історіографічної точки зору, взагалі було б точніше писати в цій розвідці про прусське походження, а вже потім про русинській, по своїй нинішній суті, рід бояр-шляхти Нецевичів. При цьому, однак, не слід випускати з поля зору ще й проміжне, більш відоме як русь-литвинівське, проживання осіб цього роду на етнічно білоруських землях. Саме внаслідок того, що рід багато років проживав у місцевості з русинською мовою спілкування, ніяких мовних проблем при його переселенні на Правобережну Україну-Русь не могло виникнути. Бо навіть при дворі великого литовського князя Вітовта всі керівні особи та їхня челядь спілкувалися тоді саме по-русинські, а все офіційне листування поміж установами великого князівства Литовського взагалі споконвіку відбувалося виключно по-руські.
Вже на самому початку ХY ст. прадавні русь-литовські пращури цього роду оселилися на землях тоді ще тільки «місцевості Ружино», що належала до території Ковельського повіту, який знаходився в землях центральної Волині. Таким чином життя цього роду розпочалося там ще за часів найбільшого розквіту великого князівства Литовського, а сам рід взагалі становив прадавній шляхетський осередок цієї волинської місцевості України-Русі.
Історики Російської Імперії середини ХІХ ст. дійшли глобального висновку, що із всієї шляхетської маси Південно-Західної Росії (тоді вже – Правобережної України) тільки десять відсотків родів належало до польського етносу. Всі інші роди тут, на їхню думку, походили тільки із прадавніх родів руської, тобто русинської, основи. Однак при цьому вони залучали до них ще й ті роди русь-литвинівської основи, які також в свій час, з якоїсь нагоди, «осіли» на цій території.
З їхньої точки зору, яка спиралась на постійне використання цими дослідниками історії виключно «русского языка», значна частина шляхетських родів мішаної основи вела своє пряме походження зовсім не від давніх русинів, а від різноманітних родів русів, або русичів, під якими вони розуміли ті прадавні роди, які “весь час” мешкали саме в цій місцевості. Тобто на величезній території, яка знаходилася поміж 490 та 520 північної широти і простягнулася там до 700 км на захід від Києва [14].
Розміри означеної території Правобережної України-Русі становлять зараз третину від розмірів земель усієї нинішньої України, таким чином вони досить таки суттєві. Ця територія була тоді навіть вполовину більшою, ніж землі, де на ту пору проживали племена древніх германців. Крім того, територія Правобережної України-Русі, як за своїми розмірами, так навіть трохи за формою, взагалі нагадувала собою острів Великобританія. Однак різниця поміж двома цими землями та їхніми народами постає не лише в наявності величезних морських просторів навколо острова Великобританії. Головна різниця в минулому завжди полягала у зовсім інших погодних умовах, забезпечених там Гольфстрімом, які біля того острова існували споконвіку та ще навіть в пору середньовіччя цілком дозволяли отримувати на його землях, при цьому цілком постійно, врожаї зернових хлібних культур досить високого на ту пору рівня зборів, «сам 5».
В дійсності, однак, спираючись на події порубіжної межи, ті імперські історики навіть серед названих ними родів руської основи мабуть в першу чергу мали на увазі роди російської основи, які, звичайно, таким чином могли бути названі лише в (їхньому) майбутньому. Це були ті (російські) роди, які встигли переїхати до Правобережної України-Русі, із свого Московського князівства (та навіть царства), протягом декількох десятиліть XYI ст., у часи правління там великого князя (царя) Івана IY Грозного. Як відомо таких, вчасно емігрувавши і тому зберігши тоді своє існування родів було доволі багато, принаймні більше, ніж їх встигла вирізати, за вісім років своєї «активної діяльності» по створенню на землях їхньої минулої батьківщині так званої «Великої Росії», славнозвісна царська «опричнина» [15].
На думку стародавніх російських істориків, «проживаючи потім понад два сторіччя в Речі Посполитій», де загальна чисельність шляхти взагалі сягала у самому Польському королівстві вісьмох відсотків населення, а у великому князівстві Литовському чисельність тієї шляхти коливалася тоді від 3 до 6 % відносно загальної кількості усього литовського населення, шляхетні роди означеної (руської) основи в багатьох випадках, з часом, ополячилися та прийняли католицьке віровизнання.
Речь Посполита завжди проводила цілеспрямовану державну політику ошляховування всього свого суспільства, тобто політику створення у ньому чисельного прошарку вільних людей, і одразу військовослужбовців, як це раніше постійно відбувалося в великому князівстві Литовському. Таким чином у членів цих вільних родів, на думку стародавніх російських істориків, власна самовизначеність вже стала тоді безумовно цілковито подвійною: «gente Ruthenus, natione Polonus».
Наприкінці XYIІ ст. звичайно інакше вже не могло й бути, оскільки для усього населення Правобережної України-Русі ще й примусово було нав’язано сповідувати тоді взагалі штучно створене (вигадане) католицькою церквою для цієї території «віровизнання» – так зване уніатське. Фактично новостворене віровизнання було греко-католицьким, і хоч воно не чіпало, наразі, самої суті та засобів відправлення релігійних обрядів, до якого споконвіку звикло місцеве православне населення, але при цьому це віровизнання повністю сприйняло головні догмати католицької церкви відносно Святого Духа та Трійці, а ієрархи уніатів виявилися прямо та беззастережно підпорядкованими римському понтифікату.
Вже при самому акті «створення» уніатського віровизнання воно приназначалося тільки для використання у так званій «селянській» церкві, тому служби правилися там виключно для задоволення релігійних потреб головного прошарку її пастви, селян, колись православних віруючих. Внаслідок такого загалом усі сільські підневільні люди на ціле сторіччя поспіль стали “відторгнуті насильством” від своїх споконвічних релігійних уподобань церкви східного обряду. За допомогою релігійної складової суспільного життя їх стали тоді примусово асимілювати до соціуму панівної в Речі Посполитої католицької польської нації.
Однак жодних висновків відносно попередніх принаймні двох сторіч «всього часу» життя цієї території у великому князівстві Литовському, перепитій проживання там давніх шляхетних родів (прямої та проміжної) русь-литвинівської основи, а також, загалом, талану і долі самого литовського етносу в Україні-Русі, на додаток до етносу старовинних русів та етнічних росіян, ці історики не зробили. Між тим вже саме у давніх русь-литвинівських родів, починаючи із самого моменту їхньої «осілості» на українській території, стала в ХІY – ХYІ ст. активно відбуватися перша фаза формування української народності. Саме в цій народності склався тоді особливий характер і закріпилася та культура відносин, якими ще й досі цілком відрізняється від усіх своїх сусідів-слов’ян, в першу чергу поляків та литвинів (білорусів), але особливо від москвитинів, українська нація.
Головними чинниками при цьому стала наявність і постійне реформування власної руської (русинської) мови, яка згодом набула назви української, релігійні християнські православні уподобання кафолічної церкви східного обряду, цілком специфічне місцеве право, ще суто русь-литовської основи, та народні звичаї різноманітних прадавніх південних народів. Сукупно все це спромоглося створити першу, однак, наразі, найважливішу самовизначеність вже «осілих» тут шляхетних родів різного етнічного походження – національну, яка суттєво відрізнялася від тієї, з якою всі вони в свій час прийшли на цю землю.
Саме тоді українська народність перший раз «народилася на світ», згодом збільшивши свою загальну чисельність від 150 до 500 тис. осіб, а потім взагалі спромоглася відроджуватися ще двічі, коли проходила буквально через «голкове вушко», втрачаючи фізично значну кількість вже сформованого на новій національній основі українського суспільства, особливо в часи «революційних подій» середини ХYІІ ст..
Спочатку польські, про які згадано вище, тобто релігійні, а потім ще й російські прагнення до примусової асиміляції «української народності», для чого в імперські часи російська влада стала використовувати іншу, мовну складову суспільного життя, взагалі заперечуючи існування у «якоїсь там малоросійської народності» власної мови, та забороняючи відправляти на тій мові навіть православні церковні богослужіння, призвели тільки до багатовікової боротьби української нації за свою свободу і незалежність, яка, нажаль, ще й досі не завершилася.
Стосовно підвалин роду бояр-шляхти Нецевичів, який завжди вважався русь-литвинівської основи, стародавні історики дійшли згоди про значну давнину його походження в Південно-Західній Росії (тобто в Правобережній Україні-Русі), і спираючись переважно на те, що він проживав там ще задовго до порубіжної межи, зарахували цей рід в перелік прадавніх боярсько-шляхетських (але все одно руських!) родів цієї місцевості [14].
Процеси, які керували колись розвитком суспільства, що мешкало в Правобережній Україні-Русі, та які запровадили формування із нього українського етносу, можна звичайно досконало з’ясувати лише тоді, коли стане достеменно відомою історія життя окремих його генерацій. Але за часів бездержавності українського народу, з метою розуміння вказаних вище процесів та можливості вірогідного тлумачення багатьох питань історії прадавнього українського суспільства, спочатку в «державі обох народів» – Речі Посполитій, а згодом у російській великодержавній багатонародній формації, в першу чергу набуває неабияке значення дослідження саме родоводів та історії життя, а точніше генеалогії, його не дуже чисельної еліти – найвідоміших та найвпливовіших прадавніх родів цієї території, особливо її феодальної верхівки. Бо історія, як наука – це, в першу чергу, саме встановлення безумовних фактів минулого, а вже потім їхнє належне (частіше однак довільне) тлумачення.
Звичайно, що тільки в другу чергу має сенс проводити аналогічні дослідження для прадавніх родів більш чисельної середньої ланки (української) шляхти того часу. І хоч з таких досліджень є можливість отримати інформацію лише по цілком обмеженому колу питань (особливо всесвітньої) історії, але оскільки одне з них – як саме йшло тоді формування багато чисельного середнього прошарку української нації, то такі розвідки обов’язково повинні виконуватися. Тим більше, що сам перелік елітних прадавніх родів Правобережної України-Русі вкрай обмежений для того, щоб зрозуміти яким чином тут з’явився «на світ» навіть клас великої національної буржуазії – верхнього прошарку української нації у ХХ ст.. Разом з тим тільки прискіпливо оглядаючи прийдешнє життя, та постійно спираючись на добре вивчене і зрозуміле минуле, можна уявити собі яких конкретно суспільних проявів слід очікувати від українського народу в майбутньому. Події київського майдану кінця 2013 – початку 2014 року все це цілком певно собою підтвердили.
Спочатку давні етнічні пруси, потім русь-литовські бояри, які поступово перетворилися на українську шляхетську спільноту, а вже згодом ополячені шляхтичі Нецевичі стали саме звичайною за своєю життєвою вдачею та середньою за достатком ланкою бояр-шляхти відповідних часів. Тому вони – безумовно прадавній рід тієї, в першу чергу саме середньої за достатком, української шляхти, також слушний об’єкт для вказаних історичних досліджень. Бо життя роду бояр-шляхти Нецевичів , тобто бояр, які в усі попередні часи мали безсумнівні докази свого благородного походження, в цій генеалогічній розвідці взагалі вдалося простежити впритул до ХIY ст., а саму появу їхнього протопласти навіть до середини ХІІІ ст..
Це сталося можливим завдяки матеріалам литовської метрики та архівним документам Російського державного історичного архіву (РДІА) в м. Санкт-Петербург, Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАКУ) в м. Києві, державного архіву Житомирської області (ДАЖО) в м. Житомирі, державного архіву Хмельницької області (ДАХмО), його філіалу в м. Кам’янець-Подільському, державного архіву Чернігівської області (ДАЧО) в м. Чернігів, державного архіву Волинської області (ДАВО) в м. Луцьку, державного архіву Київської області (ДАКО) в м. Київ, та державного архіву Херсонської області (ДАХерО) в м. Херсон. Початковий варіант цієї розвідки був раніше опублікований в [16].


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:48 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 7

Рід бояр-шляхти Нецевичів.

Звичайно що як в Речі Посполитій, а до того у великому князівстві Литовському, де в свій час мешкало багато поколінь роду Нецевичів , потомствене наслідування членами цього роду визначаючих саме вищий стан особи найменувань, якщо вони дійсно були «із роду суть бояре» – тобто землянин, боярин, боярин-шляхта, або шляхтич, ставало можливим лише при наявності фактичного наслідування там неабиякої земельної власності і безумовно свідчило про постійне збереження цієї власності кожним із наступних поколінь їхнього роду.
Нецевичі мали на волинських територіях Червеної Русі принаймні сім місць помешкання («батьківщин») та володіли в кожному з них досить значними на давні часи землями. Згодом однак, зважаючи на усі минулі історичні події, нащадки цих давніх бояр-шляхти Нецевичів роз’їхалися вже, кожен свого часу, по іншим теренам Волині та Подолії, де вони також продовжували володіти земельною власністю.
Взагалі сімейні прозвання у потомственому наслідуванні роди почали використовуватися в країнах Європи лише тоді, коли до їхнього постійного використання настали певні умови, а також ці прозвання виявилося цілком готовим та згодним сприйняти там прадавнє людське суспільство. Сімейні прозвання (прізвища), як і власні особові імена, були для середовища давніх людей лише певними язиковими та культурними універсалами, тому єдиного визначення ободвох цих термінів взагалі не існує [394]. А при заглибленні у досить праминулі часи сімейні прозвання (прізвища) взагалі ще не виступали для того середовища постійними універсалами, досить часто змінювалися, і навіть про наслідування familia саме по чоловічому коліну свідчать тільки, переважно, певні родословні розписи та герби шляхти, які наразі збереглися [338]. Зазвичай прадавні прізвища найчастіше були пов’язаними із історією певної території, на якій вони в свій час з’явилися, та згодом почали вже саме там широко використовуватися.
В українських пам’ятках ділової мови, грамотах ХІY – ХY ст., прізвища, в їхньому сучасному розумінні, з’являлися лише у тих осіб, які належали до суспільної верхівки місцевого прадавнього суспільства – князів, магнатів, власників великих земельних маєтків (тобто панів), землян, тощо. Бо лише їм доводилося виконувати у ті часи юридичні дії, які вже стали потребувати цілком чіткого (судового) визначення фізичної особи конкретного учасника подібних розборів [349].
Зважаючи на довгострокове наслідування членами багатьох поколінь роду Нецевичів свого сімейного прозвання і старинного литовського визначення боярин, можна беззаперечно дійти висновку про давнє походження цього роду. Між тим для належних доказів свого походження в минулому рід таки мусив мати «на руках» певні документи і ті документи у нього раніше безумовно існували. Принаймні у 1663 році їх було особисто пред’явлено членами цього роду комісарам при виконанні останніми люстрації міста Ковеля, однак зберегти їх в часи середньовіччя бояри-шляхтичі Нецевичі не спромоглися. Разом з тим навіть сам боярин Роман Юрієвич – засновник московської царської династії Романових, із ординського рода боярина Кобили, не спромігся зберегти тоді належних документів про своє власне походження, внаслідок чого залишив цей (царський!) рід наразі «без фундаменту».
У відповідності до означеного про таке в законах Російської Імперії, та спираючись при цьому на безперечний документарне підтверджений факт володіння маєтком з кріпаками дідом та прадідом особи, яка подавала документи від згаданого сімейства Нецевичів до російської імперської Герольдії, роду вдалося визначити у ХІХ ст. лише столітній проміжок часу, який надавав йому права російського дворянства. В решті решт це (конкретне) сімейство було записано в Імперії тільки до І частини книги дворянам Волинської губернії [1,2].
Разом з тим прізвище цих дворян латиницею, на польській мові, завжди мало в Російській Імперії подвійний запис, вже у відповідності до законів фонетики саме української мови місцевості, де Нецевичі постійно мешкали на момент її приєднання до тієї Імперії – Necewich та Neciewich . Ці записи використовувалися постійно в судових документах, складених у часи середньовіччя в Україні-Русі, а їхній запис латиницею в «остаточній» для цієї землі формі, ще взагалі згідно законів фонетики існувавшої раніше на цій землі старовинної русинської, яку зараз звуть староукраїнською, мови, був наступним – Nіecewich та Nіeciewich . Наразі, жодне з цих чотирьох прізвищ, а також ще й чисельних «різновидів» його, в довідниках сучасних українських прізвищ взагалі не зазначене [349.
Але крім того, як вдалося встановити в наш час за архівними документами, до кінця ХІХ ст. дожили ще дві, доволі таки чисельні, лінії того самого роду шляхтичів Нецевичів, причому пращури цих двох ліній також виступали раніше у Речі Посполитій мешканцями (різних) місцевостей Волині та Подолії [3,4]. Саме делініація, тобто уточнення окремих ліній цього роду, спочатку у часи середньовіччя, в Речі Посполитій, а вже потім, у ХІХ ст., в Російській Імперії, є одним з головних завдань цієї генеалогічної розвідки.
За архівними документами, члени принаймні двох ліній цього роду, в тому разі (російської) дворянської, не зважаючи на різні місця свого постійного помешкання, завжди добре усвідомлювали давнє родство і підтримували поміж собою певні родові стосунки принаймні до кінця ХІХ ст.. Разом із тим згадані дві (нові) лінії роду, з усіма своїми власними гілками, які згодом так і не були зараховані до (російської) дворянської спільноти, завжди належали в Речі Посполитій до іншого шляхетського братерства – герба Яніна. Члени цих двох ліній не спромоглися отримати підтвердження своєї дворянської достойності в Російської Імперії під час, та після завершення, діяльності Центральної комісії, Височайше заснованої в місті Києві для вирішення дій Дворянських Депутатських Зібрань Київської, Подільської і Волинської губерній (далі – Київської центральної ревізійної комісії) у 1839 – 1847 роках [5,6]. Оскільки Імперія у ті часи, на відзнаку від Речі Посполитої, взагалі не клопоталася ростом чисельності прошарку своїх вільних людей.
В заявах до губернських дворянських депутатських зборів, які члени цих двох (нових) ліній роду подавали у 1802 та 1814 роках, також були відсутні будь-які згадки про походження, родоводи, та історію життя їхніх пращурів раніше XYIІІ ст.. Все це для двох зазначених (нових) ліній роду, і їхніх наступних власних гілок, наразі залишалося невідомим – генеалогія взагалі усього роду Нецевичів була відсутньою вже навіть для тих його пращурів, які жили у ХYІІ ст..
Нарешті, залишається тільки зазначити, що на 1.І.1850 р. жодної особи на усі наведені вище в записі латиницею прізвища Нецевичів не було внесено департаментом герольдії у Польському королівстві до списку його шляхти (дворян). При цьому як таких, що існували на цій території ще «із самого початку часів», тобто до пори зникнення Речі Посполитої з мапи світу у 1795 році, потім як таких, що з’явилися в Польському королівстві до появи нового положення про дворянство у 1836 році, і нарешті як таких, що визначилися там в цьому стані департаментом герольдії королівства вже після оприлюднення нового положення про дворянство [213].
Однак необхідно окремо наголосити, що мова йде саме про шляхту (дворян) тієї польської території, яка залишилася в Польському королівстві вже після приєднання значної частини території Волині та Подолії минулої Речі Посполитої до складу земель Російської Імперії наприкінці XYIІІ ст. (це приєднання завершилося тоді у два етапи, а саме в 1793 та 1795 роках).
В Західній Європі – колисці прадавнього дворянства, в більшості її країн, ще у XІY ст. були призначені офіційні особи та створені спеціальні геральдичні установи, які мусили стежити за цілісністю та недоторканістю гербів їхнього дворянства. Але в давньому Польському королівстві, тобто Короні, та у великому князівстві Литовському, де головним свідченням (доказом) благородства шляхтича завжди вважалося лише володіння ним власним земельним наділом, саме з якої він ніс «шляхетську службу», довгий час взагалі не функціонувало державницьких департаментів герольдії, які б професійно опікувалися цією проблемою.
Мабуть тому своєрідну роль «приватних герольдій» цих двох країн Східної Європи мусили взяти на себе окремі неофіційні особи – головним чином письменники-історики, які проводили, кожен в свій час та «на свій смак», власні дослідження гербів шляхетських родів Речі Посполитої, користуючись при цьому як офіційними, так і суто приватними («інших осіб») свідченнями по цій тематиці. Саме свідчення давніх письменників-істориків, опубліковані ще за їхнього життя, досить часто поставали у ХІХ ст. єдиними підвалинами для складання генеалогії окремих шляхетських Домів департаментом герольдії (нового) Польського королівства, бо більш надійної інформації про таке взагалі на ті часи не існувало [355].
В XYIІІ ст. саме на територіях Волині та Подолії, які належали тоді до об’єднаної поміж собою в унію Корони та великого князівства Литовського – Речі Посполитої, існували і були відомі згаданим вище «неофіційним герольдіям» два окремі Дома натще родовитої там в ті часи шляхти, які саме носили досліджуєме в цій розвідці особове прізвище-найменування – Нецевичі.
Ними виступали Нецевичі герба Яніна, які на польській мові були записані стародавніми дослідниками польської герольдії як Neczewich, тобто, в україномовному прочитанні – Нечевич, та інші Нецевичі, герба яких в переліку тієї шляхти взагалі не було зазначено, які були записані там під прізвищем Nieciewski (тобто, у тому ж самому прочитанні – Нєцієвські) [196]. Скоріше за все, однак, гербом Яніна насправді володів Дім шляхтичів на останнє з двох записаних прізвищ, Nieciewski, як про таке цілком певно свідчать результати проведеної генеалогічної розвідки.
При цьому прізвище шляхтичів з іншого Дому, Neczewich, також походить від наведеного вище прізвища Nieciewski, та й взагалі до конкретних записів польської і литовської «приватних герольдій», які, нагадуємо ще раз, зовсім не були офіційними (та професійними) державними геральдичними установами, існує дуже багато запитань та нарікань. Взагалі за тієї давньої пори, геть в усіх країнах Східної Європи, записи особових прізвищ настільки постійно змінювалися писарями, що у Московському царстві в 1685 році було навіть видано особовий царський указ, яким писарям таке фактично дозволялося робити (при цьому зазначено – «не ставити їм це у безчестя») [338].
Проведені в цій розвідці ретроспективні дослідження історії життя прадавніх пращурів шляхтичів Нецевичів, протягом чотирьох сторіч поспіль, показали, починаючи той зворотній відлік із середини ХІХ ст., що для двох (нових) ліній роду герба Яніна (Поле в полі) та лінії роду герба Нечуя (Пень, або Колода) всі пращури тих ліній, які жили на початку XYIІІ ст., безумовно знаходились поміж собою у тісних родинних стосунках, тобто належали до одного сімейства (familia).
Згідно ж документів XYIІ ст. виявилося, що ще більш давні пращури усіх трьох ліній роду були поміж собою вже просто досить близькими родичами. А по документам, які стосувалися життя зовсім прадавніх пращурів цього роду, що жили у XYI ст., було однозначно визначено наступне: засновниками трьох окремих ліній цієї династії, саме на початку того сторіччя, постали троє рідних братів – нащадки боярина Радунського Андрія Нецевича. Однак ця подія, а також отримання трьома братами герба шляхетського братерства Яніна, мали місце ще у великому князівстві Литовському, на давній (але проміжній) батьківщині цього роду, тоді як дійсні прадавні пращури Нецевичів безумовно походять ще із прусських земель.
В проведеній розвідці вдалося дослідити генеалогію рода Нецевичів починаючи від ХІІІ ст., в усі буремні віка середньовіччя, при проголошуваних тоді істориками постійних набігах на територію Правобережної України-Русі татар і турок, та за «революційних подій» епохи Богдана-Зиновія. Її вдалося безперервно відстежити через досить чисельні події недоїдання (голодування), та інколи жорстокого голодування прадавнього суспільства цієї території. А ще через морові негаразди, що в ту пору часто визначали сумну долю багатьох шляхетських і селянських українських родів, які мешкали на цій землі, та згодом таки зникли. Оскільки, наприклад, чотирирічний жорстокий мор 1283 – 1286 років, коли засновники досліджуємого роду вже перебралися із Пруссії до земель Литви, призвів, крім значної втрати самого населення великого князівства, ще й до того, що «на Русі, та у Ляхів, а також у Татар – ізомре все, коні, і скоти, і овца, все ізомре, не осталося нічегоже» [393].
Деякі моменти означених подій будуть розглядатися в цій розвідці як цілком окремі суспільні явища, однак, наскільки дозволяють знайдені документи, вони будуть також аналізуватися з точки зору їхнього конкретного впливу на долю окремих гілок роду самих бояр-шляхти Нецевичів.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:48 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 8

Походження роду.

В результаті проведених досліджень родоводу та окремих розвідок з подій життя прусських пращурів бояр-шляхти Нецевичей з’ясувалося, що (проміжні) підвалини цієї династії перемістилися в свій час на територію Чорної Русі, а саме у Підляшшя, в південно-західну частину старовинного Полоцького князівства. Ця місцевість з початку ХІІ ст. була підпорядкована великому Галицько-Волинському князівству. Згодом цю Чорну Русь захопили північні сусіди, литовці, які потім знову передали її «до рук» Галицько-Волинського князівства, але вже у середині ХІІІ ст. вона постала цілком невід’ємною частиною великого князівства Литовського.
Чорна Русь, або ще Середнє Понімання, вбирала до свого складу значні частини віленської, гродненської та чернігівської земель, починаючи від лівих притиків річки Німан, та простягаючи потім свою територію аж до річки Свислочь. Саме із чернігівської землі бере свій початок річка Німан-Русь, і всі землі її водозборів у місцевих, в тому разі етнічно литовських за своїм походженням племен, серед яких переважали аукшайти, споконвіку йменувалися тільки єдиним словом «русь». Однак про походження особової назви самої місцевості Чорної Русі якихось певних думок у нинішніх істориків не склалося.
На переламі тисячоліть територію нинішньої Білорусі переважно населяли племена скандинавських готів, а також чисельні племена західних та східних балтів. Всіх цих балтів у прадавньому суспільстві цих земель переважно «виставляли на світ» різноманітні племена кельтів – галів, раків, кимрів, кривичів. Саме із місцевими племенами кельтів відбувалася, в свій час, асиміляція емігрувавших на цю землю західних слов’ян-русь, внаслідок чого на ній з часом виявилася створеною окрема нація русь-литвинів, відомих зараз як білоруси.
Судячи з усіх подальших подій, власне саме у північно-західному кутку цієї території, на кордоні з Польським королівством, в досить населених місцях спільного помешкання прусів, аукшайтів, готів та кельтів, а також їхніх нащадків, які згодом отримали те особове найменування русь-литвинів, існував майже півтора сторіччя поспіль етнічний прусський рід, прізвище якого було сформовано на засаді старовинного прусського особового імені Nas.
Особовим іменем людини у прадавні часи взагалі могло стати будь-яке слово, відповідно до мови, на якій це її найменування тоді відбувалося. Однак про саме «особове ім’я» людини та його дійсне походження у лінгвістів існує зараз безліч різних гіпотез [17]. Разом із тим під прізвищем лінгвісти безперечно розуміють «особове ім’я, яке поєднує членів родини та передається їхнім нащадками далі двох поколінь». Від досить цупких прусських особових імен, крім прізвищ окремих родів, в Чорній Русі могли також виникнути в свій час відповідні назви її поселень, де ті роди оселялися на постійне помешкання.
Бо ще й досі на території минулої Чорної Русі, а саме в Мостовському районі, Гродненської області, республіки Білорусь, існують чисельні населені пункти із назвами Нацевичі, Нацково, Пацевичі, Мацевичі і таке інше. Звичайно, що назви поселень, в свою пору, виступали для прадавнього суспільства носіями значно більш важливої інформації, ніж найменування окремих конкретних осіб, які їх населяли, і тому просто мусили постійно зберігатися. Таке, цілком певно, стосується також найменувань десятків поселень іншого прусського племені, бартів (бартенситів), які знаходяться у (минулому) Пеляському воєводстві, тобто на етнічній литовський території, з особовою основою Borcie/Bortele.
Внаслідок такого не виключено, що саме прізвище роду Нецевичей могло бути наданим в Чорній Русі, виходячи із найменувань належних там йому маєтків, як це згодом стало постійно відбуватися при наданні прізвищ вищим особам феодального суспільства у Московському царстві. Однак в будь-якому разі потрібно враховувати, що у Чорній Русі запозичену з Польського королівства дворівневу європейську систему ідентифікації особи вищих верств прадавнього суспільства – при цьому саме з прізвищем! – стали використовувати ще на початку ХІY ст.. Між тим у Московському царстві типовий спосіб надання сімейного прозвання роду «по маєткам» не використовувався ще навіть у ХYІ ст., зовсім не зважаючи на те, що фізичні особи, які його там тоді вже безумовно потребували, беззаперечно належали до вищих верств його суспільства.
В першу чергу звичайно, також саме з початку ХІY ст., сімейні прозвання (прізвища) стали надаватися у великому князівстві Литовському членам окремих відгалужень його найбільш видатних родів, головним чином згідно назви належних їм тоді особову маєтків. Однак необхідно мати на увазі, що самі розміри переважної більшості родинних (навіть княжих!) маєтків були тоді взагалі досить незначними, принаймні якихось письмових згадок про їхні реальні розміри та дійсне розташування у наш час практично не залишилося.
Доцільно зауважити, що на території самої етнічної Литви виникнути рід з прізвищем в ті часи аж ніяк не міг, бо там, у середовищі «непохожих» селян та місцевої шляхти, ще до кінця XYIІІ ст. продовжувала використовуватися зовсім інша дворівнева система ідентифікації конкретної особи: її особове ім’я та прозвище по-батькові, яке майже завжди формувалося тільки двома формантами, –айтіс та –тіс.
Разом з тим, взагалі не володіючи якимись визначними маєтками, чисельні служиві князі «лоскітного» великого князівства Литовського мали тоді вплив лише у межах окремих відгалужень свого власного роду. Тому ці служиві князі зовсім не трималися на ту пору за належне їм княже достоїнство, або взагалі за постійне княже визначення свого роду, навіть з прізвищем, залишаючись тільки боярами-шляхтою, бо це також забезпечувало їм відповідні майнові та особові привілеї у прадавньому литовському суспільстві [338]. А після прийняття Люблінської унії суто литовський титул «князь» взагалі втратив у новоствореній державі, Речі Посполитій, будь-яке значення, внаслідок чого (минулих) князів стали переважно йменувати там, при наявності у них великої земельної власності, просто знатними боярами, а ще, на додаток, визначати панами або феодалами.
В великому князівстві Литовському питання спадщини нерухомості у бояр, та навіть у більшої частини його князів і панів, вирішувалося досить таки специфічно: найчастіше таке відбувалося там по простим феодальним формулам – нерухомість надавалася усім цим особам тільки “до волі господарської”, “на прожиття”, або “до живота”, та зрідка “до двох животів”. Після закінчення строку дії таких спадщинних формул всім було необхідно знову звертатися до великокняжої влади для отримання наступного дозволу на користування вже споконвіку належною, та наявною, землею та нерухомістю. Тому, ще у середині ХIY ст., із поступовим розвитком литовської великокняжої влади, не зважаючи навіть на суттєве поменшання тоді загальної чисельності населення князівства внаслідок європейської пандемії чуми, багато родин формально вільних людей – русь-литвинівських бояр-шляхти, а також князів і панів, завдяки цій феодальній сваволі (праву), почали втрачати в ньому свої отчини та навіть дідини.
Вперше реальну можливість «осісти» на Волині, отримати там належні земельні наділи і облаштувати власне хазяйнування (литовські) бояри-воїтелі війська великого князівства Литовського отримали у 1350 році. Ця можливість реально з’явилася у них після того, як литовським військом були звільнені від польської окупації волинські землі Галицько-Волинського князівства, які були захоплені Короною за рік до того. В ту пору, окрім безумовно необхідної «переднім, ліпшим людям» особистої мужності, яка проявлялася ними на полі бою, вільні служиві люди великого князівства Литовського, щоб отримати реальну можливість увійти до верхівки його феодального суспільства, мусили ще обов’язково володіти неабиякою земельною власністю.
Між тим чи взагалі намагалися тоді (литовські) бояри-воїтелі отримувати земельну власність саме на Волині – окреме питання. Оскільки чумний мор сорокових років ХІY ст. споловинив населення Європи і навіть в досить населеному князівстві Литовському вільних земель виявилося тоді доволі багато. А голод та ще один мор, сумні події яких відбулися на багатьох землях Корони, Волині та великого князівства Литовського у 1360 – 1362 роках, в свою чергу додали до цього людського горя і «забезпечили» означені території додатковими вільними землями.
Однак члени окремих ліній правлячого литовського княжого Дому, вже переважно тільки онуки Гедиміна, зовсім не відмовлялися від нових княжих столів в землях Волині, які їм надавав там кревний родич, луцький князь Дмитро-Любарт. І хоч вони, ставши внаслідок такого васальними князями Галицько-Волинської землі, постійно при цьому наголошували, що «нового не вводять, а старого не рушать», але спадкові порядки в своїх (нових) володіннях литовські князі одразу поставили саме такими, які існували у великому князівстві Литовському.
Тому не слід вважати, що в волинський землі, при литовських феодальних порядках наслідування, могли виникнути у середині ХІY ст. великі та чисельні осередки «осілих» бояр-шляхти «першого розряду», саме які складали тоді місцеві княжі дружини, бо на таке взагалі не існувало якихось об’єктивних обставин. Тим більше, що військові баталії наступних 30 років, коли значні території Волині послідовно захоплювали та звільняли польські і литовські війська, безумовно не сприяли масовому «осадженню» там литовських бояр-воїтелів, або цілеспрямованому переселенню інших бояр на ці землі. Особливо таке стосувалося прикордонних в ту пору земель Белзського та Хелмського князівств Волині, де бойові операції військ обох країн взагалі практично ніколи не припинялися.
Однак навіть суто номінальне входження на польський престол великого князя литовського Ягайла (Владислава ІІ) змінило ситуацію в землях Галицько-Волинського князівства докорінно. В 1387 році, при проведенні польською королевою операції звільнення Галичини від угорського правління, для наступного приєднання цих земель до Корони, польське військо останній раз пройшло територією Белзського та Хелмського князівств, після чого там вже запанував довгостроковий мир. Тим більше, щоб забезпечити вільний вихід Польському королівству на землі загарбаної ним тоді Галичини, територію обох цих удільних князівств також «приєднали» до Корони. Внаслідок цього на кордоні з’явився значний виступ нових польських земельних володінь у північно-східному напрямку, який отримав назву Хелмсько-Ратненського, або Любольмсько-Ратненського.
Сам стол минулого Белзського князівства, розділеного на окремі уділи, був переданий у 1388 році князям мазовецької землі Корони, далеким родичам останнього короля «Галіції і Лодомерії». При цьому, оскільки вони залишалися ще й васалами своїх старших князів, то передані землі Белзського князівства стали просто ленним уділом князів польської Мазовії. Всі ці об’єднавчі дії Ягайла (Владислава ІІ) в повній мірі були обумовлені необхідністю виконання належних умов Кревської унії, згідно якої він і отримав, згодом, свою королівську достойність та корону.
Разом з тим окреме положення цієї унії обумовлювало постійну присутність короля-консорта, чоловіка правлячої тоді польської королеви, саме в землях Корони. Тому, для виконання головної умови унії, а саме об’єднання Корони із великим князівством Литовським, Ягайло (Владислава ІІ) призначив намісником у тому князівстві, і дав йому можливість правити там від власного імені, свого рідного брата, князя Скиргайло.
Однак цей королівський кревний намісник не спромігся знайти належного порозуміння із феодальною верхівкою великого князівства Литовського, фактичною ліквідацією якого він мусив тоді опікуватися. Бунт проти цієї умови Кревської унії значної частини княжих нащадків Гедиміна очолив в землях Литви князь Вітовт Кейстутович. Його батько, який в минулому майже рік перебував на посаді великого князя литовського, мав у власному ленному володінні міста Трок, Гродно та Берестейські землі. Ці родинні надбання були передані великим литовським князем Ягайлом до рук братанича Вітовта ще у 1384 році. Однак це ніяким чином не вплинуло, через два роки, при необхідності приносити присягу вже новому польському королю, Ягайлу (Владиславу ІІ), на цілком сталі політичні погляди 35-річного князя Вітовта Кейстутовича, які стосувалися необхідності збереження самого існування та цілковитої незалежності великого князівства Литовського.
Після коронації братанича князь Вітовт залишив власні родинні землі та відійшов у еміграцію. Він набрав прусське військо в Німеччині і декілька років поспіль намагався оволодіти землями етнічної Литви, хоч помітних успіхів в цій компанії не досяг. Ситуацію, однак, докорінно змінили в 1392 році дві визначні події – захоплення найманим прусським військом Вітовта кріпості Вільно та шлюб його доньки із новим Московським князем. Король Ягайло (Владислав ІІ), який на ті часи вже встиг втратити свою молоду дружину, польську королевну, дуже добре розумівся на монархічних шлюбах та тонкощах обумовленої подібними матримаріальними подіями середньовічної політичної гри. Він вмів досить досконало використовувати, звичайно на свою користь, ті сприятливі обставини, які при цьому виникали.
В результаті, задля досягнення миру і злагоди в номінально об’єднаній державі, та особливо для безумовного припинення міжродинних сварок, Ягайло (Владислав ІІ) в 1392 році замінює на посаді намісника великого князівства Литовського свого рідного брата князем Вітовтом Кейстутовичем, тобто своїм братаничем. Згідно головних умов складеної поміж цими особами Острівної угоди, землі Литви, Білорусі та України, в тому разі Волинь, які залишалися надалі удільними володіннями Польського королівства, мусили лише допомагати війську короля в воєнні часи. А в усьому іншому (політичні) дії їхнього нового королівського призначенця, який був одразу проголошений при цьому великим князем литовським «до живота», Вітовта Кейстутовича, були визначені цілком вільними.
Узгодивши такі дії з польським королем, новий управитель великого князівства Литовського, притримуючись власних планів відносно безумовного існування того князівства, одразу почав укріплювати підпорядковану йому державу, як внутрішньо, так й ззовні. Він виявився вельми серйозним реформатором і свої головні зусилля спрямував на посилення та централізацію великокняжої влади, задля чого суттєво зменшив кількість уділів і створив окрему литовську грошову систему. Взагалі зміни порядків в цій державі, які були введені тоді князем Вітовтом, згодом були наголошені нащадками «нормативними».
У великому князівстві Литовському Вітовт з самого початку свого правління почав позбавляти столів найвпливовіших литовських князів, власних кревних родичів, зовсім не спиняючись при цьому навіть перед їхнім фізичним знищенням. А князям зі столами у невеличких князівствах, особливо молодим, він взагалі ніколи не давав змоги там міцно «осісти», мабуть щоб у майбутньому не виникало якихось достойних конкурентів його власній великокняжій владі.
Внаслідок цього більша частина удільних литовських князівств була перетворена Вітовтом на звичайні провінції, для керування якими було призначено відданих йому особово намісників та урядників. Для наведення і підтримки належних порядків в підпорядкованому йому великому князівстві Литовському Вітовт неодноразово використовував війська. Одночасно, демонструючи власну непохитну політичну волю, він послідовно захоплює у татаро-монголів всі землі Поділля, які перетворює на ленні володіння Корони. Вітовт також кардинально вирішує на ті часи питання із приналежністю великому князівству Литовському цілого ряду земель, які знаходилися на кордоні із князівством Московським.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:52 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 9

Переселення роду на Волинь.

Звичайно, що в кожному з нових місць підпорядкування мусила залишатися, тобто «осідати», якась боярська спільнота. Вона створювала там місцеві дружини і становила головну опору влади князя Вітовта. Між тим наміснику великого князівства Литовського було конче необхідно мати ще й велике регулярне військо, щоб отримати можливість виконати амбітні плани підкорення південних земель України-Русі на узбережжі Чорного моря, та навіть плани оволодіння Кримом, шляхом всілякої підтримки там власного кандидата на ханство. Бо у 1396 році до лав війська Вітовта, та взагалі до помешкання на землях великого князівства Литовського, переходить зі своєю ордою хан Тохтомиш, розбитий перед цим на річці Терек військом Тамерлана (Тимура).
Можливо саме тому, в 1398 році, Вітовт навіть проголосив себе «королем Литви» і мусив належним чином в своїй наступній державній політиці поводитися. Однак здійснити ці свої амбітні плани Вітовт не спромігся, оскільки у 1399 році, в битві з татарами на річці Ворскла, литовське військо зазнало жахливої поразки, втратило дуже багато вояків і велику кількість служивих князів, в тому разі із правлячого Дому Яггелонів . Після такого розгрому Вітовт навіть був вимушений отримувати, на вже приєднані ним тоді до Литовського князівства південні українські землі, де раніше жили пращури татаро-монголів, окремий ярлик від ханів Золотої Орди. А його мрії про об’єднання під своєю владою всіх земель східної України-Русі взагалі довелося облишити.
Наразі всі ці дії князя Вітовта у південних землях України-Русі ніяким чином не зачіпали життя людей на волинських землях (минулих) Белзського і Хелмського князівств, які вже стали на ту пору «законним» польським володінням. Спокій панував також і в прикордонних з тими князівствами землях великого князівства Литовського. Взагалі, на початку ХY ст., минуле Белзське князівство налічувало в своєму складі шість повітів: Белзський, Бузський, Сокальський, Грабовецький, Любачівський і Городельський. Однак лише белзським і любачивським князем йменувався тоді Земовіт ІY Земовітович, який тримав свій стіл в тих землях. Оскільки два повіта минулого Белзського князівства взагалі належали на ту пору іншим князям, і Земовіт ІY постійно за них боровся, хоч всі його чисельні претензії на ці повіти королем ніколи не задовольнялися.
Значна частина земель цих двох повітів лежала на лівому березі річки Буг, де споконвіку проходив кордон великого князівства з Короною. Тобто обидва лівобережних белзських повіта фактично знаходилися на землях великого князівства Литовського. Зрозуміло що принаймні один із них, Городельський, приналежність якого, державна (литовська!) та особова (конкретно – великокняжа), підтверджується наявними офіційними документами, ніяким чином не міг бути переданим польським королем Земовіту ІY. Бо в 1412 – 1413 роках цей повіт на державних литовських землях був підпорядкованим особисто великому князю Вітовту Кейстутовичу, і фактично поставав тоді його повною власністю, принаймні «до живота».
Повітове містечко Городло знаходилося усього за 20 км від головного міста у Володимирському князівстві, Володимира (нині місто Володимир-Волинський). Воно стояло на березі річки Буг, тобто лежало прямо на кордоні поміж споконвічними землями Корони і великого князівства Литовського. А в головне місто цієї землі, Володимир, вів тоді великий та цілком упорядкований меридіанальний тракт (гостинець) із литовського міста Берестя, відомий ще як «зимовий» або «старий торговий шлях», який повсюди проходив неподалік від кордону поміж цими двома країнами. Один раз означений старовинний торговий тракт навіть перетинав той державний кордон, на Любольмсько-Ратненському виступі, в землях якого він проходив через місто Ратно, оскільки на визначних торговельних шляхах, в додаток до митниць, завжди мусили стояти ще й великі міста, а потім він знову повертався звідти в землі Литовського князівства.
Гостинці зазвичай тяжили до існувавших річкових вододілів, особливо на рівнинних болотистих землях Полісся, тому вони були там мало чисельними, а цей битий шлях взагалі проходив всюди лише по її природньому пограниччю з Волинню. Шляховий примус, права складу та митної системи цілком пояснюють консервативність напрямків тих старовинних гостинців [416]. Цей торговий тракт, відомий ще як «Вітовтов гостинець», йшов у південних землях великого князівства Литовського через поселення Поліське, Вижву, Смидін та Паридуби, після яких він вже прямо спускався на південь, до земель так званої «місцевості Ружино» [366].
Єдиний на ту пору західний литовський упорядкований торговий тракт, який перетинав усю болотисту територію Полісся, був прокладений ще в ХІY ст., бо поселення Смидін, через яке він проходив, вже безумовно існувало в період з 1362 по 1392 рік. Воно було підпорядковано тоді київському князю Володимиру Ольгердовичу та вже мало спорудженою Микільську православну церкву. Звичайно, що поселення Вижва, про яке перша письмова згадка датована 1508 роком, існувало ще значно раніше, бо воно стояло на (єдиному) мостовому перетині того гостинця через річку Вижівку. Потім означений торговий шлях зберігався та діяв в цій місцевості принаймні впродовж наступних 300 років поспіль [367].
Звичайно що ніяких карт або «кроків» проходження того гостинця в цій місцевості ніколи не існувато та й взагалі де він реально міг там проходити можуть свідчити лише (нинішні) мостови перетини. Однак оскільки в минулому село Паридуби було меншим за розмірами, ніж сучасне, а будь-яка дорога, яка проходила скрізь нього, безумовно мусила вести там до церкви, то існує ще одна можливість визначити де ж проходив той гостинець. Бо церква в селі Паридуби збереглася й донині, а вже після неї, найвірогідніше, гостинець йшов прямо на південь до гори Стакор (висота 220), куди зараз виходить в цій місцевості дорога Ружин – Миляновичі – Годовичі. Тобто саме вона є реальним подовженням того гостинця, бо у напрямку на південь прямо скерована до міста Володимира.
Згідно документів ХYІ ст., цей торговий гостинець отримав в свій час також цілком окрему власну назву, «Вітовтова дорога» [368]. Таке найменування свідчить, що князь Вітовт мабуть приділяв цьому єдиному на заході Литовського князівства торговому шляху через Полісся дуже велику увагу і особово опікувався забезпеченням його належного функціонування. Підвалини такого ставлення князя до цього сталого маршрута торгового сполучення заклали, мабуть, жахливі події 1399 року. Однак реально опікуватися цим гостинцем князь Вітовт почав вже тільки після Грюнвальдського ристалища, коли в залишені тоді практично беззахисними землі Володимирського князівства відбулася ніщивна навала орди кримських татар. Вірогідно саме після цієї події, яка продемонструвала необхідність належного захисту далеких окраїнних земель князівства, цей стратегічний шлях і було забезпечено належною постійною охороною.
Цілком можливо, що охорону цьому гостинцю було надано саме наприкінці 1410 року, коли польський король Владислав ІІ (Ягайло) приймав у Ковелі чеських послів, які запропонували йому одягнути ще й чеську корону [417]. Звичайно, що з нагоди минулої татарської навали охорона короля була тоді суттєво посилена, а після його від’їзду із Ковеля частина цієї особової охорони була «осаджена» в тій місцевості для постійного нагляду за цим магістральним шляхом.
Задля цього в усі поселення, через які він проходив, були «осаджені» литовські бояри-шляхта, які, скоріше за все, виступали членами військової дружини самого великого князя Вітовта. Оскільки цей старовинний торговельний шлях не лише йшов із родинних земель самого великого князя, але й відігравав на ту пору ще й значну роль у виконанні його далекосяжних політичних планів. Бо він виходив із земель Литовського князівства та вів прямо до містечка Городло, де у 1413 році мав відбутися сейм, на якому послами була прийнята так звана Городельська унія, яка зберегла окреме від Корони та постійне існування литовського князівства.
Вважається, що у місто Городло, на той сейм, литовські бояри мали право прибувати тільки в тому випадку, якщо вони особову, або принаймні їхні кревні родичі, мали певні військові заслуги в минулій Грюнвальдській битві. Подібний відбір «близьких» бояр, які після цієї битви почали займати важливі керівні посади у великому князівстві Литовському та з певним успіхом робили там політичну кар’єру, був своєрідною подякою Вітовта згаданим особам за досягнуту ними перемогу в тій «битві народів» [379].
Звичайно важко собі уявити, що бояри-шляхта із бойової дружини самого Вітовта, які були «осажені» ним для належної охорони стратегічного шляху сполучення поміж спорідненими країнами, могли взагалі якимось чином уникнути участі в тій Грюнвальдській битві. Принаймні «Грюнвальдський хрест за заслуги» в нинішній Польщі таки отримували на 550-річчя цієї битви саме нащадки бояр, які в свій час були «осажені» Вітовтом у городельській місцевості Волині.
Городельська унія, загалом, підтвердила положення Кревської, але їхні головні ідеї, в обох випадках, залишилася переважно лише «записаними на бумазі». Однак найголовніше, що відбулося тоді в Городлі для князя Вітовта, який раніше вже був наголошений довічним правителем великого князівства Литовського, це те, що сейм відновив велике князівство як цілком автономне політичне утворення. Звичайно, управитель великого князівства Литовського скоріше за все доволі постійно користувався західним стратегічним шляхом, тобто згаданою «Вітовтовою дорогою», в пору кількарічної підготовки Городельського сейму та взагалі у наступні часи, тобто принаймні ще двадцять років поспіль.
«Осадження» литовських бояр-шляхти в поселення вздовж гостинця, на землі, які тоді особову належали великому князю Вітовту, одночасно вирішувало питання забезпечення належної хазяйської діяльності в цій окраїнній землі великого князівства Литовського – Червеній Русі. Бо саме хазяйським питанням став в першу чергу опікуватися там, після Грюнвальдського ристалища, князь Вітовт. Скоріше за все боярин Ігнатій Нецевич з родиною був «осаджений» ним у декількох поселеннях вздовж «Вітовтої дороги», в волинській місцевості Червеної Русі, для її постійного захисту та «держання», саме наприкінці 1410 року.
А в південні землі «місцевості Ружино» були «осаджені» тоді кревні родичі самого великого князя Вітовта, які походили з двох різних гілок правлячого Дома Яггелонів , заснованого в свій час князем Гедиміном – від братів Наримунта та Коріата, його стриїв. Саме таким чином пращури усіх зазначених в цій розвідці родів опинилися мешканцями земель минулого Галицько-Волинського князівства, однак вже доволі пізніше строку його дійсного існування. При цьому слід зазначити, що означена Володимирська Русь, тобто її вояки, починаючи з 1413 року, постійно приймала активну участь у всіх доволі чисельних війнах, які майже усе своє життя постійно вів великий князь Вітовт.
Після об’єднання південної частини території Галицько-Волинської Русі з Короною населенню цієї землі були даровані в 1387 році всі польські шляхетські привілеї та права, в тому разі і права на безумовну спадщину родинних маєтків [18]. Між тим на північній частині її земель, в Волині, які утримували за собою нащадки Дмитра-Любарта, продовжувало діяти лише стародавнє спадкове литовське великокняже право – «до волі та ласки господарської» [360]. Цей разючий контраст права і безправ’я, який виник в ті часи на суміжних територіях України-Русі, коронної, яка знаходилась в Галичині, та великокняжої, яка знаходилась в Волині, невдовзі призвів до того, що наприкінці ХIY ст. маси збіднілих і знедолених великокняжою владою литовських дружинників, бояр, князів, та навіть панів, разом із родинами, потягнулися на багатющі землі південної Галичини, та навіть сусідньої з нею Подолії, де маєтки надавалися їм польською владою на умовах повного вотчинного права.
Ще в середині першого тисячоліття нашої ери експансія слов’ян-русів придунайської Рутенії на північний схід Європи призвела до заселення Галичини, де тоді ще мешкали переважно кельти, її власним народом, тобто русинами. Їх йменували там також рутенами або рутенцями, але в часи існування Австро-Угорської Імперії взагалі стали вважали в ній споконвічними українцями. Згодом, після асиміляції із місцевими племенами, та наступної татаро-монгольської навали, тільки територія Галичини залишалася батьківщиною тих прадавніх слов’ян-русинів. В наш час нащадків слов’ян-русів називають в Галичині переважно гуцулами, але в їхньому власному середовищі ще збереглася пам’ять про особову назву того народу, який наразі був їхніми давніми пращурами – русини-рутени.
Звичайно, що мовою спілкування слов’ян-русинів був один з давніх діалектів слов’янського язика. На іншому його діалекті розмовляли поміж собою тоді поляки, які почали масами перебратися мешкати в Галичину вже після приєднання її до Корони. Бо у ХІY та ХY ст. людей в тій Червеній Русі взагалі було ще досить обмаль, і цю землю посилено намагалися в ту пору колонізувати, переселяючи сюди, окрім поляків, ще й німців та угорців, а також залюбки приймаючи там постійно емігрувавших з великого князівства Литовського русь-литвинів. Звичайно, що євреї-торговці «емігрували» на цю землю цілком самостійно.
Таким чином особи спільноти великого князівства Литовського, переселені в часи Вітовта у цей край, в тому разі бояри-шляхта Нецевичі, таки мусили були володіти слов’янським язиком. Скоріше за все таке взагалі не становило для цих осіб будь-якої проблеми, оскільки один з його діалектів був рідним загалом для усіх русь-литвинів. А давні різновиди (діалекти) слов’янського язика були поміж собою тоді ще настільки спорідненими, що ніяким чином не заважали міжплемінному спілкуванню.
Мабуть внаслідок всіх цих причин, навіть не зважаючи на те, що саме на галицьких землях закінчувалися набіги кримських татар на Україну-Русь – по кожному із трьох шляхів того горя, згадані русь-литвинівці залюбки сюди емігрували. Тільки чи були ці набіги татар дійсно самим великим горем цієї землі, зважаючи на періодичні 12-річні цикли голодування тут геть усієї наявної тоді людської спільноти – окреме питання. Голодування при цьому навіть досить часто, аж три рази на сторіччя, досягало в ту пору рівня жорстокого голодомору. Торкатися усіх його аспектів в цій розвідці не передбачено, як і не передбачено в повній мірі аналізувати в ній тотальні наслідки голодоморів та різної етіології чисельних на ту пору морів для наявного населення.
Між тим наслідки досить частих тоді епідемій різних хвороб, з яких особливо відчутними для прадавнього суспільства за людськими втратами поставали чума та холера, інколи були взагалі жахливими. Так чумний мор середини ХІY ст. «викосив» на території Європи від третини до половини населення геть усіх її держав, навіть населення (окремого) острова Великобританія. «Великий мор» мав місце в європейській місцевості, і завдав великої шкоди населенню Польщі та Литви, також у 1360 – 1362 та у 1426 – 1427 роках. Тому наслідки деяких морових подій, які відбивалися в долі досліджуємого в цій розвідці роду, таки будуть, певним чином, розглядатися в належних для такого місцях.
Виголошена литовцям трохи згодом формальна заборона – “не бігати туди-сюди протягом 10 років”, яку було ухвалено на з’їзді споріднених держав-сусідів у фортеці Ковно в 1404 році, суттєво мало що могла змінити і потік мігрантів до земель Корони взагалі ніколи не вщухав [18]. В результаті велика спільнота шляхетних русь-литвинівських мігрантів згаданих часів, які спромоглися отримати від Корони маєтки та вотчини, назавжди залишилася мешкати в землях західної Подолії та Галичини, де згодом перетворилася на їхнє постійне шляхетське, назване вже лише потім дворянським, населення.
Між тим цю спільноту мігрантів на початку ХY ст. також суттєво поповнила ще й сама влада великого князівства Литовського, коли почала проводити політику колонізації загарбаних нею на той час земель України-Русі. В цих землях тоді цілеспрямовано створювався цілком слухняний великокняжій владі стан «осілих» військовослужбовців – майбутнє місцеве дворянство. Власне суто псевдо національні нащадки цієї давньої, дворянської або шляхетської, не так це вже й важливо, спільноти, стали через півтора сторіччя переважною частиною першої генерації української, але ще литовської та прусської основи, шляхти Речі Посполитої в цих землях. Однак цілком невідомим залишається питання скільки ж тоді в дійсності існувало північних мігрантів, які потім назавжди «осіли» на землях Правобережної України-Русі.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:54 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 10

Прадавні маєтності роду.

У Володимирському повіті члени всіх трьох ліній роду спочатку оселилися на тих ґрунтах, які потім належали до королівського Ковельського маєтку, що свого часу був утворений з земель, які лишилися по королеві Боні Сфорці Арагонській. Саме в часи порубіжної межи цей маєток було віддано владою “на пожиттєве держання” князю А. М. Курбському [7]. Однак, оскільки маєток становив державний земельний резерв, князь Курбський не мав ніяких прав розпоряджатися його ґрунтами – він не міг їх продавати, ставити в залог чи відписувати, хоч наразі і поводився з тим маєтком як зі своєю власною вотчиною. Згадане обмеження майнових прав цього «ковельського князя» ще раз було підтверджено королем на вальному з’їзді 23.ІІІ.1581 р.. Саме тому, по закону, усім новим мешканцям означеної місцевості отримати там ґрунти можна було тоді лише у тимчасове володіння, або в оренду.
Між тим з певної нагоди протягом усього XYIІ ст., незважаючи на те, що ці землі після князя Курбського знову стали королівським стольним маєтком, декілька поколінь нащадків згаданих вище трьох ліній роду шляхтичів Нецевичів ґрунти, на яких вони оселилися, весь час використовували згідно законів вотчинного права: відписували, спадкували, дарували, продавали, а крім того ще й докуповували до них нові ґрунти у повну свою власність. Про таке робилися належні вливкові записи в документах відповідних судів, частина яких наразі залишилася записаною у гродських та земських володимирських старостинських книгах [8, 9]. Тобто ті ґрунти безумовно належали там членам цього роду саме на правах постійної власності.
Розглянемо далі яким саме чином це у прямому сенсі «диво» могло тоді мати місце. Дослідження цієї справи виглядає взагалі досить простим, бо в існуючих до нашого часу документах про люстрацію міста Ковля 1663 року є беззаперечні письмові свідчення комісарів про те, що бояри Нецевичі таки мали тоді на руках споконвічні «грамоти на володіння» цими ґрунтами, які їм дарував, буцімто, князь Михайло Сангушко (Ковельський), скоріше за все в останню чверть ХY ст.. Потім це дарування, після того, як князі Сангушко вчинили у 1543 року обмін свого Ковельського маєтку на маєток королеви Бони, ще й підтвердила їм сама королева, в пору перевірки нею майнових документів своїх (нових) державних підданих, у листопаді 1548 року [10, стор. 34].
Разом з тим є всі підстави вважати, що згадана грамота князя Сангушка була лише копією більш давніх дарчих документів, якими вже споконвіку володіли бояри Нецевичі. Просто видачею таких грамот мешканцям цієї місцевості, в цю пору ще цілком «підданим господарським», він свого часу «закріплював» за собою ті поселення Ковельського та Володимирського повітів, які потім таки отримав в дарунок від великого князя Олександра [10].
Згаданою вище грамотою, писаною кирилицею на окремому русь-литвинівському діалекті старовинної русинської мови, яка зараз отримала назву старобілоруської, цим боярам-шляхті Нецевичам дарувалися в особову власність, на вічні часи, два окремих маєтки неподалік Вижви, які знаходилися поряд один з одним – Острів та Хотівель. А також один лан та два полулани, тобто загалом 6 (литовських) влок, що становить у нинішніх одиницях виміру площі близько 132 га, орної землі ще й поміж містських ланів містечка Вижви.
При обов’язковому виконанню з цих отриманих в свій час у власне повноправне користування земель обов’язкової у великому князівстві (васальної) державної повинності, яка завжди повинна була виконуватися – панцирної військової служби. Але, крім цього, самому Ігнатію Нецевичу також були підпорядковані біля Вижви дві прикомірки Ковельської та Володимирської митних комор, які знаходилися на торговому гостинці поблизу від мостового перетину через річку Вижівку, можливо навіть на наданих йому землях [416]. Таким чином він одразу мусив виконувати там ще й митні функції.
Взагалі у великому князівстві Литовському існували державні повинності двох видів – воїнські повинності, дійсні для цілком вільних людей, тобто бояр і бояр-шляхти, які лише мусили нести ту (васальну) службу з маєтків, якими вже володіли, або які їм владою надавалися, навіть тільки «до живота», власним коштом, та тяглі повинності, які діяли вже тільки для осіб підневільних.
В ті прадавні часи ленне володіння, приназначене для виконання з нього панцирної служби, становило у Польському королівстві, в тому разі на землях Волині, саме два лани орного ґрунту. Тобто переселені на початку ХY ст. в цей край, як його постійні землевласники, члени Роду Нецевичів навіть формально постали в ньому панцирними військовослужбовцями.
Однак в ту давню пору земельну власність своїм підданим на підвладних волинських землях, які досить часто переходили, принаймні у другій половині ХІY ст., від однієї держави до іншої, там могла надавати, окрім королівської польської, ще й великокняжа литовська влада. В останньому випадку розміри тієї повної (або цілої) “служби” для кожного із переселених туди, в першу чергу, членів бойової дружини, або навіть самого “двору” великого князя литовського, зовсім не зважаючи на їхню конкретну військову спеціалізацію, завжди виявлялися дещо більшими – принаймні 10 влок, тобто три лани орного ґрунту (217,5 га) [193].
Дійсно, перший із переселених туди (русь-литовських) бояр-шляхтичів Нецевичів, на ім’я Ігнатій , засновник окремої гілки цього роду вже на землях Волині, на додаток до згаданих ланів Вижви і місцевості Хотівля, де він мав два наданих йому особову маєтка, таки отримав ще дещо нерухоме у селах Городищі, Мизові та Паридубах, які також знаходилися неподалік від містських ланів Вижви. Особливу роль відігравали тоді саме Паридуби, які лежали на «Вітовтому шляху» при його перетині з окремим гостинцем, що вів від Ковеля до Любольма і далі до Хелма. Взагалі північна місцевость Волині з плином часу виявилася підпорядкованою, принаймні із 1412 року, великому князю Вітовту, але згодом частина її все ж була приєднана до складу земель Городельського повіту, Бельзського воєводства, Речі Посполитої [363].
Таким чином, на початку ХY ст., земельна власність шляхтичу Ігнатію Нецевичу, першозасновнику цього роду на землях Волині, безумовно була надана від великого князя литовського, а сам він був підданим великого князівства та членом військової дружини князя Вітовта. Іншу земельну власність саме в цій місцевості, але вже на схід від Вижви, отримали тоді ще й (можливі) родичі цього засновника роду, принаймні прізвище осіб, які на ту пору оселилися там, також походило від особового імені Нац (Нец).
Звичайно, що бойова дружина великого князя включала до свого складу (лише) знаних вояків, переважно із осіб «першого розряду» литовського князівства, якими в ті прадавні часи завжди вважалися його князі та бояри – певний аристократичний прошарок стародавнього східноєвропейського суспільства. В такому разі означений переселенець таки мусив належати до вищої когорти тієї аристократії, тобто стародавніх князів і бояр, або взагалі знаменитих своїми (військовими) заслугами перед суспільством громадян, яким найменування (звання) боярин у ті часи зазвичай ставало вищою нагородою, однак при цьому тільки прижиттєву.
Разом з тим цей переселенець, зважаючи на постійне наслідування усіма його нащадками найменування (звання) боярин, окрім того, що належав до бойової дружини знаних вояків великого князівства Литовського, перебував ще й кревним членом окремого роду потомствених бояр, тобто старовинної русь-литовської шляхти. Звичайно що всі литовські бояри, будь-якого (прадавнього) родового походження, завжди володіли, або принаймні повинні були постійно поставати власниками, хоч би тільки «до живота», цілком певними земельними наділами.
Приналежність бояр-шляхти Нецевичів до старовинного боярського роду конкретно підтверджує документ, який було складено ще у 1420 році [189]. А в досить буремному для обох держав 1440 році, події якого будуть розглядатися у окремому розділі цієї розвідки, боярин Ігнатій Нецевич ще й отримав для тих наданих йому земель підтверджуючий привілей від угорського та польського короля Владислава ІІІ Варнского (Варненьчика) [380]. Однак цей привілей лише підтверджував Ігнатію минулі права володіння його родом землями в Волині, які йому були надані ще великим князем Вітовтом, у часи правління попереднього короля Владислава ІІ (Ягейло).
З часом боярин Ігнатій Нецевич розділив отримані ним на Волині земельні ґрунти («боярську службу») поміж членами наступного покоління власного роду, тоді ще русь-литовського, однак безумовно що прусського за своїм походженням. Ними були його сини, яких в родини існувало принаймні троє, а ленним володінням панцирника, яким ця особа виступала в війську великого князівства Литовського, тобто його ленною «службою», він залишив собі тільки означені вище землі Вижви, Остріва та Хотівля.
Хоч з часом все змінювалося, і згідно вже більш пізньої інструкції 1552 року з кожних 10 влок наявного у землевласників ґрунту до коронного війська необхідно було виділяти тоді одного вершника з конем, але сам ленний наділ панцирника в цій інструкції наразі залишився незмінним. Тому на початку ХYІ ст. бояр-шляхтичів Нецевичів, володарів найбільших за розмірами ланів містечка Вижви та місцевості поблизу Хотівля, в тій отриманій ще засновником їхнього рода на Волині земельній власності, таке нововведення взагалі обходило.
Між тим належних для сільськогосподарського використання орних ґрунтів у великому князівстві Литовському вже стало тоді не вистачати, і тому, згідно нової інструкції, для служби мечника передбачалося нарізати лише по 3,0 влоки, для служби стрільця по 1,5 влоки, а для служби жолнера – взагалі призначалося нарізати тільки одну влоку, але найкращого орного ґрунту (в середньому це становило, для задоволення особових потреб родини такого військовослужбовця, 21,8 га).
У великому князівстві Литовському шляхта «бідна та убога» мусила особову з’являтися на військову службу, з усім належним для цього облаштуванням та озброєнням, за власний кошт, а та, яка взагалі не мала у своїй власності 8 селянських «дворів» – повинна була озброюватися лише «по стану і можливості своїй». Разом з тим вісім селянських “дворів” повинні таки були обов’язково виставляти до війська одного добре озброєного вояка верхи, “сам”, а двадцять “дворів” – добре облаштованого вершника, ще з одним ратником, які мусили виступати до того війська вже принаймні на двох конях.
Таким чином вони повинні були виконувати вже інший (вищий) державний литовський військовий обов’язок, який мав тоді спеціальну конкретну назву, “1 кінь”. В ті часи у Московському князівстві так само облаштованого вояка верхи повинні були виставити до війська 120 – 150 селян. Іншим власним особовим найменуванням добре озброєного вояка верхи, яке постійно використовувалося на ту пору у багатьох країнах Центральної Європи, було визначення їх як лицарів, або шевальє.
Необхідність, та можливість, несення панцирної військової служби верхи, “сам”, згаданим вище володарем земельних “служб” на Волині, шляхтичем Ігнатієм Нецевичем, взагалі не викликає жодного сумніву [380]. Дійсно, шляхтич Нецевич таки виявився товаришем роти панцерної, в полку Василя із Жиндрана Косціолковського, принаймні у 1420 році, про що існує конкретна письмова згадка в документі, текст якого наразі зберігся [189]. Саме походження та зміст цього документа аналізуються в окремому розділі цієї розвідки.
Разом з тим затвердження майнових прав Нецевичів на володіння землею в Волині королевою Боною однозначно свідчить, що ті бояри-шляхта (Нецевичі), які перебралися на Правобережну Україну-Русь із Русь-Литви лише за часів порубіжної межи, та стали в ній розпорядниками згаданих вище ґрунтів, дійсно були кревними нащадками попередніх землевласників цієї місцевості – вояків по званню і братів по зброї, які безумовно належали до когорти литовських бояр-шляхти ще за часів Вітовта, Владислава ІІІ та Казимира ІY [11]
Вказані ґрунти, та ще дещо нерухоме в селах Городищі, Мизові та Паридубах, з самого початку постали повною власністю прадавніх пращурів цього Роду, та скоріше за все саме вони і становили «батьківщину» того засновника рода, який оселився на цих землях на етапі другого, керованого тоді владою, переселення сюди литовської шляхти.
Згодом на цій новій батьківщині подовжувала досить довго існувати вже суто українська, або в дійсності тоді ще руська, гілка цього русь-литовського, та за своїм походженням прусського роду, яка згасла наприкінці ХYІ ст.. Однак саме з неї, в слушний для цього час, повели своє походження її кревні (бокові) родичі, вказані вище литовські бояри Радунські. Про тих, вже знову русь-литовських, бояр Нецевичів, із прізвищем, саме написання та промовляння якого відповідають діалекту русинської мови, яким користувалися тоді в Україні-Русі, тобто в Волині та в Києві, існують конкретні документи, які свідчать, що вони з’явилися в землях Русь-Литви ще у середині ХY ст. [12].
Таким чином їхні пращури, щоб мати змогу носити прізвище, в повній мірі притаманне фонетичній вимові саме прадавніх мешканців України-Русі, тобто русинів, повинні були отримати «батьківщину» та оселитися в Волині ще принаймні на покоління раніше того терміну – саме в часи правління великого литовського князя Вітовта. Ця історична особа ще відома як Юрій, згідно православному, та Олександр, при наступному, і кінець кінцем остаточному, її католицькому христіанському хрещенні. Обидва ці хрещення були прийняті князем Вітовтом, кожен в свій час, за належної для цього нагоди.
Звичайно що згодом, вірогідніше за все вже наприкінці ХY ст., мало місце повне пом’якшення усіх голосних в прізвищі членів суто української гілки минулого русь-литовського роду, внаслідок чого воно досить часто набувало в ту пору своєї «остаточної» (староукраїнського мовного діалекту) форми – Нецієвич. До такої ж самої «остаточної» форми трансформувалися тоді на землях Правобережної Україні-Русі й інші прізвища (цупкої) пруської основи, наприклад – Мацієвич та Пацієвич [13].
Є певний сенс нагадати, що в Західній Римській Імперії, згідно капітуларію 807 року, особову з’являтися до війська, щоб нести там пішу військову службу, мусили лише ті особи, у володінні яких знаходилося тоді не менше ніж по 3 гуфи землі, тобто у середньому 23 га. І саме такою ж самою кількістю землі мав нагоду, мусив і повинен був володіти піший жолнер королівського польського війська – ще аж через 700 років по тому!
Тобто тільки ця споживча норма орної землі, за тих прадавніх, багато сотень років незмінних та цілком примітивних умов ведення сільськогосподарського зернового хлібного виробництва, мала змогу забезпечити необхідну кількість продуктів споживання для окремої родини жолнера. При цьому не лише при постійно досить невисоких рівнях отримуваного тоді з неї хлібного зернового, але й за цілком помірних зборів усіх інших видів сільськогосподарського врожаю. Бо ще у YІІ ст., не тільки в самій Римській Імперії, але навіть на значно північніших від неї територіях земель Польщі та Галичини, підсічно-вогневий засіб розчищення нових сільськогосподарських ділянок вже був припинений. Тому тоді з’явилася необхідність у постійному догляді за наявними у землевласників цих місцевостей земельними наділами, та у використанні на цих наділах органічної підкормки, так званого «назему», щоб існувала можливість забезпечити належну щорічну родючість їхніх ґрунтів.
В Західній Римській Імперії військову службу верхи повинні були нести, у місцевому підрозділі, вже тільки виключно заможні її землевласники, які мали у своєму володінні суттєво більші за площею наділи орної землі. При цьому потрібно одразу зазначити, що в тій Імперії для війни в інших, досить віддалених, місцевостях взагалі ніколи не призивалося до реально діючого війська більше ніж 1/6 частина військовослужбовців із будь-якого її місцевого підрозділу. Оскільки лише таку їхню кількість можна було відволікти тоді від виконання щорічних сільськогосподарських робіт, проведення яких було конче необхідним для забезпечення самого існування того прадавнього суспільства. Інакше на певній частині тих земель взагалі не було б кому проводити важкі сільськогосподарські роботи, які геть усі виконувалися тоді виключно вручну, при цьому дуже примітивним та малопродуктивним сільськогосподарським знаряддям, і мало б місце голодування принаймні частини суспільства [307].
Таким чином, згідно положенням згаданого капітуларія, у Польському королівстві та великому князівстві Литовському верховий панцирний військовослужбовець виступав вже цілком заможною людиною, тобто він обов’язково мусив володіти там суттєвою земельною власністю. І той панцирник таки завжди був в цих двох країнах цілком заможною особою, милістю свого короля або великого князя. Тобто він безумовно поставав там членом феодальної верхівки їхнього прадавнього шляхетського суспільства, а в великому князівстві Литовському найчастіше йменувався боярином, тобто володарем наслідуємих земельних угідь, взагалі не зважаючи на його дійсне в ньому суспільне становище.
Шляхетська служба в давні часи означала свободу від усіх інших повинностей. Тобто вільний служивий боярин поставав цілком вільною людиною. Однак те становище, в якому він реально перебував тоді у великому князівстві Литовському, потребувало від нього інколи виконання навіть цілком певної васальної залежності, тобто необхідності виступати на війну по першій вимозі свого суверена, великого князя, однак подібне служіння мусило займати в нього не більше ніж 40 днів на рік. Таке залежне від великого литовського князя становище, безумовно, принижувало гідність потомствених бояр-шляхти, і фактично переводило їх в стан напівшляхтичів (або так званих владик).


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:57 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 11

Прізвище роду та його військова служба.

Як вже згадувалося раніше, визначити носія особового імені-прозванія Nas, прадавнього пращура-протопласту (майбутнього) роду Нецевичів, не лише досить важко, а практично взагалі неможливо. Однак для конструювання цього прізвища тоді було безумовно взято ім’я-прозваніє принаймні ще діда того першого очільника цієї родини, який заклав підвалини рода (майбутніх) Нецевичів в Чорній Русі. А вже у 1420 році на теренах Волині безумовно мешкав важко озброєний військовослужбовець, член цього роду, із патронімічним прізвищем необхідної по законам слов’янської мови конструкції, Nasewicz. Найвірогідніше особове ім’я цієї особи, як це зазначено в документі 1440 року, було Ігнатій [380]
Саме на етапі керованого владою переселення русь-литвинівської шляхти в Волинь, на ловах королівських при Вітовті, Владиславі та Казимирі, в “поліссі” північної частини Ковельського повіту, а саме в Смидінській землі, рід Нецевичів отримав досить великі орні ґрунти (близько 138 га), луки, ліс, урочище та іншу необхідну при хазяйнуванні нерухомість. Добра земля в селах (Пустий) Хотівль та (Острів) Хотівль, в також земля під містом Вижва на річці Вижівка, були даровані та довічно записані, на умовах несення з неї панцирної військової служби, (державному) мігрантові з роду Нецевичів, ім’я якого, скоріше за все, було Ігнатій
А ще саме йому були записані там добра та ґрунти в селах Городищі, і, можливо, Мизові, яке знаходилося у 15 верстах, а також безумовно в селі Паридуби (в ХYІ ст. – Поридуби). Загалом всі ці земельні дарування цьому мігрантові становили тоді 10 влок. В Російській Імперії у ХІХ ст. згадані землі стали Седлищенською волостю, Ковельського повіту, Волинської губернії. Документи про це давнішнє дарування рід спромігся зберегти аж до 1663 року, принаймні в вигляді «дарчих грамот» князя Михайло Сангушко [10].
Найвірогідніше, що в часи переселення в Україну прізвище того мігранта, на (проміжній) батьківщині сформоване саме за законами фонетики русь-литвинівської (старобілоруської) мови місцевості, де цей рід раніше не менше ста років поспіль мешкав, було Нацович. Але за законами фонетики розповсюдженої тоді в землях Галицько-Волинського князівства польської мови, його прізвище могли там одразу писати як Nacewich та Necewich, або Nacewski та Necewski [21]. Разом з тим у декількох документах цієї прадавньої пори збереглося також попереднє, істинне написання прізвища цього роду виразно прусської основи – Nаsewich.
Не маємо ніяких певних подробиць стосовно історії життя засновника українського відгалуження згаданого рода прусської основи в землях Волині. Однак безперечно, що в нього була родина та діти, принаймні троє синів, саме яким батьком була залишена там спадщина. Цей першозасновник роду на землях Волині, як і його власні батьки, притримувався православного віровизнання, та визнавав його разом зі своєю родиною. Саме православ’я було споконвіку розповсюджено в Ковелі, а в сусідньому до Паридуб селі Смидіно Микільська православна церква безумовно існувала та функціонувала вже навіть у середині ХІY ст..
Оскільки означений Ігнатій Nasewicz народився наприкінці ХІY ст., то слід вважати, що це сталося в батьковій родині, яка вже носила це родове прізвище-прозваніє. Саме Ігнатій за відсутності будь-яких свідчень про його кревних пращурів, виступає першозасновником (майбутнього) роду Нецевичів, принаймні тієї з його гілок, яка згодом виявилася «осадженою» в землях Волині.
Через деякій час помешкання в анклаві із давньою русинською (староукраїнською) мовою спілкування закони фонетики цієї мови призвели до постійної зміни записів прізвища засновника в цій землі на суто українське – Нецевич, із двома м’якими за вимовою голосними літерами «е». Звичайно запис остаточного по формі українського прізвища роду латиницею, при відтворені його на польській мові – Neciewich, також цілком певно потребував, щоб сполучення двох латинських літер “іе” читалося при його вимові як одне м’яке “е”. Таке, згідно законів фонетики польської мови, також безумовно задовольнялось.
Оскільки ж русинська мова, на відзнаку від російської, сприйняла до свого словарного запасу доволі багато слів із польського словника, в тому разі таких, які мали ці сполучення двох латинських літер, “іе”, то для визначення необхідності їхнього постійного м’якого прочитання, та належної заміни цього сполучення при запису слів кирилицею, до української абетки взагалі була введена окрема, завжди м’яка за своєю вимовою, літера – “є”.
Однак в даному випадку, щоб не лише відбулося м’яке прочитання голосної літери “є” при вимові цього прізвища сучасною українською мовою, але щоб зазначити ще й вимоги фонетики її стародавнього (русинського) варіанту по м’якому прочитанні в ньому приголосної літери “ц”, виявилося простіше за все, для об’єднання обох цих фонетичних вимог при записі прізвища, одразу використати там ще й комбінацію двох українських “м’яких” літер, “іє”. Разом з тим треба було б, звичайно, не лише проголошувати про пом’якшену вимову в тому, або подібному за конструкцією, прізвищі першої голосної літери “е”, але й взагалі наважитися замінити її, вже саме при його записі, зазначеною вище комбінацією двох українських “м’яких” літер, “іє”. Тому згодом запис прізвища розглядаємого в цій розвідці роду вже прийняв «остаточну» саме для фонетики русинської мови форму, м’яка вимова голосних літер якої передавалася тим, суто українським по абетці, літерним відтворенням – Нецієвич або Нецієвскі [22].
Принаймні, як вважали окремі дослідники на початку ХІХ ст., в привілеї на пусте Ярополкове дворище, виданому ще у 1427 році, прізвище його нового володаря було вже, буцімто, записаним саме у такій «примусово» м’якій формі його вимову, бо на польській мові вони відтворювали його тоді як Nieszewicz (Jasko) [198]. Тобто, з точки зору (польських) нащадків, які жили через чотириста років по тому, така вимова прізвища подібної конструкції вже в той прадавній час була у пращурів правилом, згідно законів фонетики давньої русинської (староукраїнської) та старопольської мов [380]. Дійсно, згодом такі заміни однієї латинської «е» через сполучення двох латинських літер «іе», на початку належного прізвища, відбувалися, реально, досить таки часто.
Так в документі 1619 року, оригінальний текст якого зберігся, прізвище одного з членів розглядаємого в цій розвідці роду було занотовано на латиниці, у «повно розмірному» варіанті його написання, взагалі досить таки незвичним для наших часів засобом – Nieciejowski [140]. Це означає, згідно законів фонетики староукраїнської мови, його вимову як Нєцієйовскі, з використанням двох українських “м’яких” літер “є” та (примусовою) м’якою вимовою двох приголосних “ц” і “н”, а його вимову спорідненою російською – як Нецеёвский (або згідно її попередньої транскрипції – Неціовский).
І схожим чином писалося, вже у «скороченому проміжному» варіанті, прізвище осіб одного з Домів згаданої у попередньому розділі родовитої польської і литовської шляхти наприкінці ХYІІІ ст. – Nieciewski, тобто означений рід таки зберігся та не втратив свого давнього прізвища до тих часів. Таким чином він безперечно існував постійно понад два століття поспіль у буремну пору середньовіччя на теренах України-Русі [196].
Між тим типова заміна прадавніми писарями окремих літер та деяких їхніх сполучень в словах із польської мови на латиниці (наприклад c-cz, s - sz, i-ie і таке інше), особливо тих, які означали власні назви географічних пунктів, а також окремі прізвища та імена, була тоді скоріше за все правилом і взагалі не бралася до уваги в середні віка. В результаті маємо суттєве різноманіття записів певних прізвищ, особливо на різних діалектах слов’янської мови, а частина з тих писарів мала ще й власні уподобання при замінах деяких літер кирилиці на літери латинські, та навпаки, тому зараз ці прізвища доводиться виправляти, щоб не збільшувати чисельність прадавнього загалу та хоч деякою мірою забезпечити дієвість існувавших тоді законів фонетики. Звичайні описки тих писарів додають до цього все інше і їх також наразі треба постійно брати до уваги.
Сполучення двох латинських літер “іе” саме на початку прізвища роду, який досліджується, збереглося також в документі 1659 року [154]. Та й взагалі у зазначені часи українська “м’яка” голосна “є” використовувалася в усіх подібних за конструкцією прізвищах, які починалися літерою “н”, за якою йшла голосна “е”. Принаймні у 1680 році, в поміннику Ввіденської церкви у ближніх печерах Києво-Печерської лаври, в поминальному записі по своїй чисельній малечі київського міщанина із структурно дуже близьким для членів розглядаємого в цій розвідці роду прізвищем – Нєчаєвич (Сила Іванович), запис його прізвища стародавніми ченцями на русинській (староукраїнській) мові був зроблений саме означеним вище чином, тобто через дві “м’які” українські голосні літери “є” [188].
Але прискіпливе виконання розгляду чисельних фонетичних розвідок подібного плану в записах прізвищ по стародавнім варіантам русинської, української, білоруської та польської мов може спрямувати цю генеалогічну розвідку далеко в сторону від самої суті справи. Тому було вирішено, кінець-кінцем, просто зупинитися на варіанті запису згаданого українського прізвища на сучасній українській мові саме у наведеному вже вигляді – Нецієвич. Щоб хоч таким чином чітко відрізняти його прадавніх українських носіїв від їхніх родичів, різних за місцем свого походження, де вони власне отримували сформоване по законам мови цієї місцевості прізвище, а саме тих членів роду Нецевичів, про існування яких буде йти мова у наступних розділах розвідки [22]. Бо вже до цієї форми у переважній більшості випадків трансформувалося дійсне прізвище цього українського роду при існуванні його декілька сторіч поспіль в російськомовному, та взагалі великоруському середовищі, яке заперечувало існування будь якої «української мови» і навіть забороняло читати на ній молитви в церквах.
Разом з тим є певний сенс прискіпливіше розглянути записи аналізуємого прізвища на латиниці, з урахуванням законів фонетики староукраїнської та польської мов, при “скороченому проміжному” варіанті давнього його давнього запису – Nieciewich (Nieciewski), який багато разів використовувався на Правобережній Україні-Русі у судових документах ХYІІІ ст. [196]. Бо саме така форма запису цього прізвища, безумовно вже українського, але по своїй суті ще цілковито прусського, використовувалася за триста років до цього в документі, який було складено ще в 1420 році (індикта 4).
Мова йде про перепис (регістр) хоругв, який було виконано в той прадавній час “за власної волі господаря Короля його милості Владислава-Ягейло другого” [189]. В ті далекі часи так воно сталося, що аж до кінця ХYІІ ст. в роду на той час стольника та мечника мстиславського Владислава Перхуровича Купця (Kupcia), як родинну реліквію, зберегли пергамент, на якому у згаданому позаминулому 1420 році під Ражтемборком (згодом – Растемборк) був зроблений регістр полка Василя із Жиндрана Косціолковського.
Містечко Растемборк, а по німецькі Растембург, знаходилося в повіті Rastemburg, regierungsbezirk Konigsberg (Krolewicka), який перебував тоді в складі Східної Пруссії – ось в яку далину закидала на ті часи русинські полки з Волині нелегка доля вояків. Це один з двох виготовлених екземплярів регістра, який не був згодом, як це належало тоді, переданий з канцелярії того полку до коронної метрики або скарбниці. Цей полк налічував у своєму складі 7 хоругв і на чолі однієї з них перебував в ті часи далекий пращур роду зазначеного стольника – Перхур Перхурович Купця, ротмістр його королівської милості. З якоїсь нагоди саме до рук цього ротмістра в ту позаминулу пору чомусь потрапив і в результаті залишився зберігатися в його роду пергаментний полковий регістр, який мав привішені на шнурах печатки полковника та усіх шістьох його ротмістрів. Зміст цього пергаменту “слово в слово” був вписаний 10 січня 1687 року до вілкомирських земських книг.
Тут одразу виникає багато запитань: яким саме чином потрапив тоді, наприкінці ХYІІ ст., з Волині до Жмуді той пергамент, або де та у кого, скоріше за все, він там зберігався аж чверть тисячоліття поспіль, бо Жмудь знаходилась буквально поруч із нинішнім Калінінградом, який раніше був Koninsberg. Але все це передбачає вже необхідність визначатися із родоводом тих Купців, що не є метою цієї розвідки. Згодом зміст цього пергаменту, який було втрачено, із належно виготовленої копії (випису) з означених вілкомирських земських книг був у 1689 році ще й перенесений до книг головних трибунальських справ. Саме звідти вже була зроблена та письмова копія, яка існує зараз в вигляді окремого документа того регістра і про яку буде йти мова далі [189].
В цьому документі зазначається, що у панцирній хоругві полку, якою командував ротмістр Дмитро Довкевич, та яка мусила налічувати 50 вершників, на приведених ним особову до шеренг того полку 12 конях сиділо 7 шляхтичів та 5 рабів. Першим з тих шляхтичів якраз і була зазначена особа на згадане вище за конструкцією прізвище, яке починалося літерою “н”, за якою йшла голосна “е”. Але воно виявилося записаним в тій останній, вже четвертій письмовій копії полкового регістру у трохи зміненому, в порівнянні із досліджуємим в цій розвідці прізвищем, вигляді – Niesiewski, взагалі без зазначення імені його носія.
Між тим у переліку давніх цупких литовських чоловічих імен, які починалися кириличною літерою “н” та закінчувалися саме літерою “с” (“s”), існувало лише єдине – Нос, від основи якого могло сформуватися і таки формувалося належне родове литовське прозваніє. Згідно законів фонетики старобілоруської (русь-литвинівської) мови, якою споконвіку користувалися у великому князівстві Литовському, за відсутності власної (аукшайської) письмової, це прізвище могло бути записано тоді лише як Носович. Ця канцелярська письмова мова офіційних документів великого князівства Литовського також йменувалася у дослідників русинською, та згодом стала називатися чомусь западно-руською, але фонетика її базувалася виключно на старобілоруському діалекті слов’янського язика.
Дійсно, через сторіччя, в узагальнюючому “пописі” всього війська князівства Литовського 1528 року, особи з прізвищем Носович зустрічалося багато разів і лише одного разу в ньому було зафіксовано боярина, який мав (дійсно пруське за основою) прізвище Насевич. При цьому той боярин, на відзнаку від усіх інших, не належав чомусь до війська певного воєводства, волості або повіту. Разом із явним порушенням в записі цього прізвища законів фонетики старобілоруської мови, при його відтворенні кирилицею, яку писар, цілком можливо, просто не виправив, він однак, кінець кінцем, таки залишив чомусь цього (єдиного тоді) фантомного боярина “без фундаменту”.
Однак при копіюванні давнього документа 1420 року переписувач подібної помилки, скоріше за все, не зробив. Суть незвичних для наших часів змін записів полягає там лише у заміні однієї літери в конструкції двох прізвищ, тоді як насправді його старовинний запис лише реально відтворив те, що споконвіку цьому прізвищу належало – саме його іменну (прусську) основу. Тобто в дійсності прізвище панцирного військовослужбовця-шляхтича, походження якого було прусським, таки мусило було бути Niesiewski. Бо саме таке прізвище було згадано також в привілеї, який був, буцімто, наданий Ігнатію (Нецевичу) королем Владиславом ІІІ у 1440 році [380].
І в інших окремих випадках латинська літера “s” при записі прізвища подібної конструкції таки існувала насправді. Так, наприклад, порох добржанський животовського деканату, тобто землі саме (минулої) Пруссії, був записаний в документі під прізвищем (Ян) Niesiewich [190]. Принципово може існувати ще й інший варіант запису схожого прізвища подібної конструкції – Niesieсki, та навіть Nieszewski. Між тим саме прусської основи (дійсне) прізвище Niesieсki у ті часи неодноразово відтворювалося писарями як Nieсieсki (та навіть Nieczycky), тобто заміни літер були в стародавній польській мові цілком постійним та звичним для того суспільства (і писарів) явищем [200].
Так само це явище трансформації прізвищ виглядало й в Московському царстві, де навіть у 1685 році було видано царський указ, який наголошував: «ежели в чьем либо имени или прозвище, не зная правописания … по природе тех народов, в которых кто родился, будут меняться отдельные буквы, то никого по этому делу в бесчестье не ставить» [338]. Настільки частим явищем виступала у писарів тих часів подібна трансформація особових прозваній.
Визначити місце формування полку Василя із Жиндрана Косціолковського досить таки легко, бо по багатьом десяткам прізвищ, в тому разі цілковито унікальним, регістр його вояків співпадає з прізвищами тих родів, які наприкінці ХYІ ст. мешкали в сільських місцевостях поблизу міст Володимира, Ковеля та Луцька. Тобто, не зважаючи на 150 років «постійних набігів» татар і турок, усі ці роди на тій території збереглися. Тому чи взагалі відбувалися ті набіги, принаймні на ці місцевості, або чи мали вони там якісь суттєві наслідки для її постійного населення, окреме питання, торкатися якого в цій розвідці не будемо.
З цієї ж самої місцевості походили у 1420 році також окремі шляхтичі із полкового регістра, для яких в ньому взагалі виявилися наведеними місця їхнього постійного помешкання. Таким чином означений Niesiewski, найвірогідніше, вже був, на час формування цього полку, мешканцем цієї волинської місцевості, але, судячи з напису його прізвища латиницею – ще таки її досить недавнім мешканцем. Наявність значної кількості волинських мешканців в цьому військовому підрозділі була цілком можливою, бо саму місцевість Волині було віддано “під руку” великого князя Вітовта раніше, у 1393 році, а маси литовців почали навіть емігрувати туди ще до того, саме за часів коронації Ягайла. І тому вони, кінець кінцем, виявилися залученими там до служби у діючому тоді війську.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 10:59 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 12

Підвалини роду.

Саме панцирний військовослужбовець верхи з Волині вже на початку ХY ст., та єдина у полковому регістрі особа на прізвище Niesiewski, може вважатися засновником, або принаймні сином засновника, гілки рода бояр-шляхти Нецевичів в споконвічній місцевості минулого Галицько-Волинського князівства, генеалогія якого досліджується в цій розвідці.
Про життя прямих нащадків того засновника, які у середині ХY ст. залишилися “на дворах” в селах Хотівль, Городищі, Мизові та Паридуби, а також про життя наступних поколінь започатих ними українських гілок роду, які спромоглися зберегти добра та землі, в свій час даровані цьому литовському мігрантові, документів, нажаль, залишилося вкрай обмаль [380].
Є тільки свідчення, що в 1568 році «війтом села Паридуби» був Ілля Нецієвич, тоді мабуть вже один із останніх представників цього українського (русинського) роду. Оскільки після нього всі землі та добра роду перейшли вже до його «бокових» родичів, членів започаткованої в свій час цим українським родом «власної» його русь-литвинівської гілки, які (знову) переїхали мешкати після порубіжної межи до України-Русі [23]. Однак при цьому безумовно треба врахувати, що саме існування в Волині декількох українських (русинських) гілок роду русь-литвинівського походження впродовж ХY та XYI століть таки дійсно дозволяло старовинним російським історикам зараховувати його до переліку давніх боярських родів Правобережної України-Русі [14].
Звичайно, що доволі важко очікувати на реальну можливість дослідити, у далекому ХY ст., родинні стосунки поміж окремими переселеними, або з якоїсь іншої нагоди опинившимися тоді в Волині особами. Навіть в тому разі, коли їхні прізвища доволі схожі, бо мають цілком однакову основу, та самі ці особи походять з однієї місцевості. Особливо внаслідок того, що документарні згадки про подібних осіб залишилися поодинокими. Однак згадати про них таки необхідно.
Так пан Михайло Нацевич, походженням із землі берестейської, яка також знаходилась в межах Чорної Русі, проживав в другій половині ХY ст. у самому центрі Волині, в маєтку Межиріччя, що поряд із містечком Острогом, там, де річка Вілія впадає у ріку Горінь. Скоріше за все він народився в Чорній Русі у першій третині ХY ст., в родині намісника дорогицького та берестейського. В 1465 році Михайло взяв шлюб з Агрипиною (Катериною) Василівною Острожською. Саме в маєтку її діда, князя Федора Острога, який той князь отримав на землях Волині ще у 1396 році, їхня родина в ті часи мешкала.
Бояре та земяне-шляхта, які «тримали» свої маєтки під заможними панами та князями, виходили тоді на війну під їхнім началом. Тому саме пан Михайло Нацевич підтвердив такому боярину, Юрію Мімейковичу, його отчизну, яку той тоді «тримав» у маєтку Межирічі, «а з того казал службу боярскую шляхетскую конем служити по тому, яко і інші бояре-шляхта служать» [351].
Король Казимир (Ягеллончик) також повідомляв, 2.YІІІ.1478 р., свого луцького старосту та маршалка, пана Івана Ходкевича, що панна Васильєвая Копачевича, яка живе в цьому старостві, скаржилася йому на пана Василя Павловича та панну Михайлову Нацевичевую: «про кривди в землі, в сіножатях, і в ловах, і в інших речах» [244].
В самій же Чорній Русі, тобто у Підляшші, особливо в західній її частині, біля кордону з Мазовією, мешкало доволі багато родів з прізвищами на дві згадані іменні основи, Нац та Нец. Однак їхні роди, які були безумовно прусської основи, вже тоді не мали певної родової спорідненості із досліджуємим в цій розвідці родом бояр-шляхти Нецевичів. І навіть з’ясувати, окремо, їхню життєву долю не існує зараз реальної можливості. Разом з тим при проведеному дослідженні виявилося, що в архівних документах згадки про окремих осіб таких родів з Чорної Русі інколи таки зустрічаються. Так, наприклад, якийсь пан Jan Neczewicz зробив, у 1729 році, обмін нерухомістю із Войцехом Завадським, герба Рогала, який мав тоді свою дідину в селі Завадах, що було розташовано в землі Liwskiey [357].
Повернення, після порубіжної межи, з етнічної Литви на землі вже стародавньої батьківщини в Волині, більш ніж через 100 років, членів русь-литвинівського відгалуження українського роду, яке започаткував один з нащадків засновника, на той час вже досить далеких родичів, але ще не перетнувших межі 8-го ступеня родства, може означати тільки те, що всі українські гілки цього українського (русинського) роду на ту пору безупинно згасали. Між тим належні йому на постійній основі ґрунти та добра в Волині, згідно закріплюючих такий порядок умов керованого владою переселення сюди литовської шляхти на початку ХY ст., мусили залишатися за цим Домом, доки той ще формально існував [19].
Один з прямих нащадків засновника роду, який вже мав прізвище Нецевич, а ім’я якого, можливо, було Ярош, скоріше за все вже по смерті свого батька, Ігнатія , невдовзі після страшного голодомору, що знелюдів етнічну Русь-Литву в 1448 році, коли у метрополії не лишилося навіть кому ховати померлих і ті в великій кількості лежали на вулицях міст та сіл, повернувся на свою етнічну батьківщину. Можливо він «сів» там на землі померлого родича з роду русь-литвинівської основи, які у свій час покинув згаданий засновник разом зі своєю родиною. Це могло мати місце тому, що далекі переміщення полку, в якому ніс свою військову службу засновник роду, навіть в Східну Пруссію, цілком можливо неодноразові, дозволяли йому певним чином підтримувати давні родові стосунки в тій Чорній Русі, і таким чином не втрачати контактів з родичами.
Вперше прізвище цього нащадка засновника було зафіксовано ще до 1456 року, в документі про захист давніх прав боярських, рішення з якого приймав троцький воєвода Андрій Сакович [12]. Це рішення стосувалося прав бояр Радунських, які жили на дворі Радунь, у волосному містечку Радунь на річці Радунка, правому притоці річки Дзітва, що упадає в ріку Німан. Можливо, однак, що під назвою двір Радунь в ту пору існував саме невеликий Радунський замок (розміром 85 х 60 м), який знаходився на пагорбі у заболоченій місцевості біля річці Радунка, на відстані 2 км від того волосного містечка. Разом із тим сам пагорб цілком міг вивитися рукотворним – так званих тоді пільякалніє, збудованих для захисту від війська Тевтонського ордена, існувало в Жмайтії багато сотень. Таким чином саме сюди, в північно-західний кут Чорної Русі, в Лідський повіт (зараз це Воропайський район, Гродненської області, республіки Білорусі), переїхав мешкати цей нащадок засновника, який емігрував з Волині.
Містечко Радунь, разом із замком, вперше було згадано в грамоті короля Ягайла (Владислава ІІ) у 1387 році. Між тим його дід Гедимін, який переніс столицю цього князівства у Вільно в 1323 році почав споруджувати лінію її охоронних замків на південних кордонах етнічної Литви ще на початку ХІY ст.. Так для боярського осередку сусіднього з Радунню міста Ліда такий замок був споруджений вже у 1326 році. Тому, скоріше за все, саме у ті прадавні часи потрібно відсунути будівництво укріпленого замка на згаданому пагорбі, висотою в 8 метрів, біля річці Радунка, для когорти місцевих радунських бояр.
Слід зазначити також, що саме про ці русь-литвинівські землі, як колиску роду, збереглася пам’ять у окремих його осіб навіть наприкінці ХІХ ст., бо свідчення про первинне розташування поселень пращурів саме на цих землях передавалося у такому незмінному вигляді через багато наступних поколінь роду. Оскільки останні жили після цього сотні років поспіль у зовсім іншій місцевості, то до таких цілком нейтральних, з усіх боків, усних свідчень нащадків тих давніх пращурів може існувати таки певна довіра.
Наступні документи по захисту прав бояр Радунських, рішення з яких послідовно приймалося королем Казимиром, троцьким воєводою Петром Яновичем і великим князем Олександром (у 1496 році), на пів століття поспіль закріпили в анклаві з русь-литвинівською (білоруською) мовою спілкування суто русинівське (українське) прізвище Нецевич, яке в тих краях безумовно міг носити лише мігрант з України та ще найближчі нащадки такого мігранта [24]. Звичайно, що згодом прізвище наступних поколінь його нащадків в русь-литвинівському (білоруському) анклаві, за рахунок поступового отвердження літери “ц”, трансформувалося. Через “перехідні” форми Нацевич та Нецович воно знову прийняло в цьому анклаві, протягом усього тільки пів сторіччя, свою “остаточну” (білоруську!) форму – Нацович [25, 26].
Той мігрант на етнічну батьківщину, нащадок засновника, ще мав сина зі своїм давнішнім русинівським (українським) прізвищем – боярина Радунського Андрія Нецевича, який наприкінці ХY ст. залишився там на його місці [24]. Але вже навіть діти того Андрія встигли свої прізвища трансформувати. Згідно “попису” 1528 року – фактично першому нагальному перепису русь-литвинівської шляхти, запис до якого офіційно визнавав шляхетність роду – у великому князівстві Литовському мешкало тоді 22 землевласника на прізвища Нацевич та Нацович. Треба зазначити, що в той час чоловіка на ім’я Андрій серед вказаних у тому пописі осіб на ці обидва прізвища зафіксовано вже не було, а між тим усі троє (чи четверо) дітей боярина Радунського Андрія Нецевича таки були там занотовані і місця їхнього помешкання наведені [27].
В 1538 році їхня батьківщина, волосне містечко Радунь, налічувало 210 домівок христіан, 43 храми, ринок і мало сім вулиць, тобто було досить великим поселенням для тих прадавніх часів, бо в ньому проживало більше ніж тисяча мешканців. Оскільки кожен з тих мешканців потребував для свого забезпечення продуктами споживання ніяк не менше ніж 2 га землі, а нарізалося йому тоді взагалі тільки 3 (литовські) морги, то продуктова (та земельна) проблема споконвіку поставала в цій місцевості доволі напруженою.
Згідно родової традиції, походження княжого роду Сангушків, власників земель Ратненського князівства, куди після порубіжної межі, більш ніж через 100 років, відбулося (зворотнє) переселення членів русь-литвинівського відгалуження українського роду, що його започаткував один з нащадків засновника, пішло від князя Дмитра-Любарта Гедиміновича. Традиція родових досліджень завжди має під собою більше підстав, ніж будь яка гіпотеза дослідників, тому князям Сангушкам, які завжди вважали власний рід прямим походженням від Дмитра-Любарта, не було жодної необхідності виводити його від Ольгерда [370].
Луцький князь Дмитро-Любарт Гедимінович, доля якого була викладена раніше, з дружиною Ольгою, яка теж походила з княжого роду, мав принаймні чотирьох нащадків, синів – Федота (Федіра або Федька), Івана, Лазаря та Семена. У старшого з цих осіб, Федіра (Федька) Любартовича, який постійно мешкав на Волині ще в часи князювання Вітовта Кейстутовича, також народилося принаймні четверо синів – Андрушко, Митько, Дмитро-Сангушко та Гурко, звичайно вже князів Федьковичей. Всі ці князі поставали прихильниками діючої на той час влади великого князівства та Корони.
Один з цих дітей, хрещений Дмитром, отримав в дитинстві прозвисько Сангушку (Сенкушка або Сангушка). В ті часи таким був ще й пом’якшений варіант імен Олександр, Василь або Семен («Сенька»). Кількість синів у Дмитра-Сангушко сягала, можливо, аж семи осіб, але найбільш відома доля лише четверих з них – Василя, Івашко, Олександра та Михайла. І починаючи саме із цього родового покоління рід отримав те прозвисько, «надане» в свій час батькові, у вигляді свого власного прізвища. Останнє вже на віка закріпилося за цим княжим Домом при трьохрівневій системі ідентифікації конкретної особи, прийнятій в ті часи в Україні-Русі. Перший князь «Сангушку» (в дійсності – ще Федькович) помер у 1454 р..
Такою виглядає довга череда (перехідних) сімейних прозваній «по-батькові», яку мали князі Сангушко, поки їхній рід осідав в Смидінській землі та отримував там «під свою руку» Ратненське князівство. Також тоді мала місце неодноразова зміна родових прізвищ, «по-маєтку», у їхніх сусідів, князів Ружинських. Все це свідчить, що до цих двох гілок прямих родичів великого литовського князя Гедиміна його правила надання постійних «прізвищних прозваній» взагалі чомусь не були в свій час застосовані. Між тим вони безумовно мешкали, принаймні одне покоління, у етнічних землях великого князівства Литовського, між тим як їхнє (первинне) прозваніє там невідоме. Однак інші (прямі) родичі великого князя «прізвищні прозванія» своїх родів від нього не тільки отримали але й спромоглися зберегти їх у наступних поколіннях власних нащадків, як таке й годиться.
Князь Михайло Сангушко (Ковельський) народився звичайно доволі раніше року смерті батька, бо посів Ковельське князівство одразу по тому, як той сконав. Відомо, що разом з кузеном Іваном він хазяйнував на Смидінський землі ще за часів короля Казимира ІY [10]. Цілком вірогідно, що з метою закріпити ту землю «за собою», кузени почали видавати власні «дарчі грамоти на ґрунти» тутешнім мешканцям, підданим господарським, навіть значно раніше 1492 року, коли вони таки спромоглися отримати ці ґрунти під «свою руку» вже від його наступника. Дійсно, реагуючи на звернення господарських підданих про неподобства і загарбання земель, якими вони володіли “споконвіку”, з боку тих двох князів Сангушко, король Казимир ІY навіть наказував свого часу знести буцімто започате саме тими кузенами місто (Нова) Вижва.
Звичайно, що замінювати дарчі документи діючого багато років монарха (Казимира) в ті часи навряд би хто міг наважитися. Тому за його життя скоріше за все свої «дарчі грамоти» тутешнім землевласникам кузени могли виготовляти лише як копії із більш давніх дарчих грамот його попередників, які вже реально існували у тих землевласників – в першу чергу з дарчих документів великого литовського князя Вітовта. Зрозуміло, що видача будь-яких «дарчих грамот» Сангушками взагалі припинилася, коли князь Михайло помер, а сталося це 1511 році, або навіть ще раніше, у 1508 році.
Таким чином сам “попис” залишив документальні докази того, що Андрій Нецевич мешкав саме в Русь-Литві за життя князя Михайла Сангушка, а його діти мешкали там ще багато десятиліть після смерті того князя. Тобто на Волині «дарчу грамоту» від князя Михайла на ґрунти в кінці ХY, або на початку XYI ст., отримали зовсім інші особи з тим самим прізвищем Нецевич – члени тоді вже українського (русинського) роду, які дійсно “весь (свій) час” мешкав саме в Україні-Русі.
Наступний “попис” 1567 року, та “попис” регулярного війська Русь-Литви 1565 року – фактично другий нагальний перепис литовської шляхти, запис до якого остаточно узаконював шляхетність роду, дав свідчення про наявність у великому князівстві Литовському вже усього тільки 9-х землевласників із зазначеними вище двома прізвищами. Всі вони, як вдалося з’ясувати, належали до трьох самостійних шляхетських родів [28]. Разом з тим треба зазначити, що багатьох бояр, які колись жили саме в Жмайтії (Жмуді), серед цих землевласників вже не стало значно раніше, згідно окремого перепису населення цієї землі 1554 року [29].
В обох цих “пописах” прізвища Нецевич та Нацович не згадувалися. А в розділі обох “пописів”, який стосувався землі Волинської, не згадувалося навіть жодне із наведених чотирьох прізвищ основи Нац взагалі. Між тим оскільки немає жодного сумніву, що господарські піддані Нецевичі, панцирні бояри, мешкали в ту пору на Волині, а один з них навіть працював тоді урядником волості у ковельського старости і прямо називався в судових документах «дворянином», принципи, які було закладено в цій землі на кшталт виводу шляхетності її родів, не зовсім зрозумілі. Бо згідно юридичним законам великого князівства Литовського, як вищі, так і нижчі посади та звання там мали змогу отримувати тоді лише ті дворяни, які не лише безумовно володіли в ньому земельною нерухомістю, але й у кожному разі мусили мати її саме в тих повітах та волостях князівства, де їм ці посади та звання надавалися.
Однак ці принципи виводу шляхетності мабуть залишилися незмінними і при нагальному переписі волинської шляхти вже за часів Речі Посполитої у 1603 році. На той час члени трьох ліній русь-литвинівських шляхтичів Нецевичів (та Нецієвичів), які були започатковані вже саме українською лінією цього прусського за походженням роду і записані в Русь-Литві до обох “пописів”, а після порубіжної межи переїхали мешкати на Волинь, багато років достеменно проживали там у Ковельському повіті. Але вони також не були враховані серед волинської шляхти, навіть незважаючи на те, що отримували саме тоді від короля визначні винагороди за свою воїнську доблесть, натще земельні, безумовно поставали членами шляхетського гербового братства та були досить таки заможними землевласниками, бо навіть постійно писалися в різних судових документах «земянами» [10,30]. Принаймні у Ковельському повіті, який мав тоді 557 ланів, цьому роду належало загалом близько 2 % усіх його орних ґрунтів [185].
Між тим в Русь-Литві та Речі Посполитій будь хто, якщо він тільки мав землю чи ленне володіння, та служив з неї у війську, почитався за вільну людину і дворянина (шляхтича). «Бо не одне лише ім’я дворянина, а більше того – його помістя і вотчини, надані за службу вітчизні, складали в минулі часи пряму дворянську достойність» [31]. А польський сейм 7.YІІ.1563 р. ухвалив додатково ще й постанову про видачу таким людям дипломів та гербів, як польським шляхтичам, і прийняв «Грамоту про порівняння руського дворянства і рицарства православної віри з дворянами-католиками польськими». Таким чином в випадку означеного рода можна лише дійти висновку, що згадані «пописи» Волинської землі були, принаймні, не досить повними за своїм складом документами.
В 1538 році, у Русь-Литві, шляхетський герб Яніна (Janina) отримав рід “Нацевичей і Нецевичей”, членами якого стали саме діти боярина Радунського Андрія Нецевича [32]. Це був старовинний польській герб, який ще у 1000 році започаткував король Болеслав Хоробрий. Однак з “попису” 1528 року відомо, що син, який залишився на місті того Андрія – боярин Радунський Ян Нацевич, носив вже змінене прізвище, точніше воно виявилось записаним там для нього саме вже на русь-литвинівському діалекті слов’янської мови.
Також змінені прізвища були на ту пору і у двох його братів, які взагалі перебралися тоді мешкати на територію самої етнічної Литви: боярина Жижморської хоругви Миколая, який жив у Троцькому повіті, в селі, а скоріше за все маєтку, Нацевичі, що поряд із ставом Швейтам, біля гостинця Жижморського, і боярина Жомойтської хоругви Ґабрієля, який жив на дворі Велена, що знаходився у Жомойтському повіті. Можливо головною причиною того, що в документ (патент) на отримання герба Яніна для цього рода було вписано одразу два прізвища, став саме “попис” 1528 року, який, після затвердження сеймом, встиг до 1538 року перетворитися вже на справжній довідковий посібник по русь-литвинівський шляхті.
Таким чином, в пору складання того «попису», рід Нецевичів, які на русь-литвинівському (білоруському) діалекті слов’янської мови мали те прізвище записаним як Нацевичі, вірогідно таки володів там маєтком, який мав ідентичну до його власного прізвища назву. Однак реально дослідити зараз коли саме той маєток дійсно потрапив у власність цього роду немає можливості. Разом із тим повністю виключати з розгляду можливість надання досліджуємого в цій розвідці родового прізвища, при цьому ще у ХІY ст., виходячи саме з назви означеного маєтка, не доводиться. Можливість отримання родом Нецевичів прізвища ще в прадавні часи ХІY ст. додатково підтверджує високий суспільний стан цих боярських осіб на ту пору.
Одночасно місцезнаходження маєтку (села) Нацевичі в самій глибині території етнічної Литви, північніше Вільно, дозволяє висловити припущення, що його власники цілком могли вважатися тоді у тому стародавньому суспільстві аукшайтами, бо саме цю місцевість Литви вони споконвіку населяли. Безумовно, що в часи складання «попису» 1528 року усі брати Нацевичі, звичайно що «не зовсім» етнічно чисті литовці, все ж повинні були володіти аукшайтською мовою.
Між тим у цього русинського роду на Волині ще в середині ХY ст. дійсним прізвищем стало Нецевич (Necewicz), але мабуть на момент отримання герба Яніна в Русь-Литві там членів цього роду, саме з таким українським прізвищем, серед живих осіб, вже взагалі не залишилося. На той час всі троє синів Андрія Нецевича – дійсні (наступні) засновники трьох ліній цього роду, делініація яких досліджується в наступних розділах цієї розвідки, носили вже тільки прізвище зазначеної “перехідної” форми – Нацевич (Nacewicz), змінювати яке їм зовсім не мало сенсу, оскільки в “пописі” 1528 року шляхетність роду була офіційно визнаною саме для наявних його членів із таким (перехідним) прізвищем [27].
Скоріше за все по шляхетський герб для свого Дому ще на початку XYI ст. звертався Радунський боярин Андрій Нецевич. Причин надзвичайно довгого розгляду цього звернення в Литві могло бути доволі багато. Однією з них, на тлі дуже войовничого в усі минулі часи католицизму, могла постати саме релігійна обставина. Бо безумовно всі діти Андрія, а з того цілком вірогідно що й він сам, трималися тієї хрестіанської віри, яку проповідували церкви східної конфесії. В ту пору вона була відома як грецька віра. Можливо, що саме православ’я, як його згодом назвали, було, або з плином часу стало, віровизнанням засновника того роду.
А вже з 1529 року нагальною проблемою у великому князівстві Литовському постало наступне питання: чи можна зарахувати тих або інших не дуже заможних бояр до розряду «земян», які тільки й отримали, згідно Статуту, права на шляхетські герби [25, 33]. Між тим всі троє братів, бояр Нацевичей, були на той час в Русь-Литві, та й у самій етнічній Литві, не дуже заможними землевласниками, бо в земському війську особова служба цих осіб мусила виконуватися тільки “сам”, та лише зрідка “1 кінь”. А це означає, що в кожного з них “служба” боярська мала тільки від 5 до 10 “потугів”, на 4-5 дворів кожен [27]. Разом з тим слід відзначити, що литовська “служба” та волинське «дворище» виступали взагалі доволі різними господарчими об’єднаннями.
Спираючись на ту обставину, що рід свій шляхетський герб отримав саме після того, як на півночі Литви було придушено велике селянське повстання в Жмайтії (Жмуді), у 1536-1537 роках, коли загинуло багато місцевих бояр, можна дійти висновку про вірогідну нагороду гербом Яніна членів цього роду за те, що вони, за часів своєї військової служби, особисто заради такого зробили. А вже коли формальне рішення “за герб” було прийнято, не так важко стало записати в патент два прізвища, дітей та батька, як гербові прізвища для членів усього цього роду.
На завершення розгляду “пописів” має сенс зазначити, що в самому довідковому “пописі” 1528 року «зусиллями» писарів стало доволі помилок, насамперед в записах прізвищ для тих землевласників, які мали їх сформованими на засаді дуже цупких (лише 3 літери!) прусських особових імен, переважна більшість яких ще й закінчувалася літерою “ц”. Прізвище Нацевич належало саме до цієї категорії прізвищ і, як з’ясувалося, в 10 – 15 відсотках записів замінювалося писарями та переписувачами на прізвища Мацевич та Пацевич, про що також належить пам’ятати.
Нарешті, ще одним сином Андрія Нецевича міг бути Павло Нацович, боярин Жомойтський, який жив на дворі Вількея. Мешкаючи там поряд із Ґабрієлем та неподалік від Миколая, які саме тоді назвали своїх синів Андріями, він чомусь й собі охрестив в той час власного сина (в цьому разі вже третім в роду!) Андрієм [27,28]. Звичайно, що в усіх трьох випадках це було (принаймні могло бути) зроблено для вшанування пам’яті діда, який безумовно приклав доволі багато зусиль, щоб отримати дуже бажаний у ті часи шляхетський герб для свого не дуже визначного тоді в Русь-Литві роду. Ще слід підкреслити, що боярин Радунський Ян дав на ту пору одному із своїх синів саме ім’я Павло. Однак ця, ще одна можлива лінія цього Дому скоріше за все згасла протягом XYI ст. і дослідити історію її життя, а також родові стосунки, не має змоги.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Про походження Роду
СообщениеДобавлено: 29-09, 11:02 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(Iз "опуса" В.С.Герасименко)

Роздiл 13

Рід за часів порубіжної межи.

Оскільки запис до “попису”, а загалом з тим до земського війська, ставав можливим лише тоді, коли землевласникові виповнювалось 17 років, немає сумніву, що усі троє (чи четверо) синів Андрія Нецевича народилися раніше 1510 року. Враховуючи це, стає цілком зрозумілим чому боярин Радунський Ян Нацевич встиг померти ще до записів “попису” 1567 року. Він залишив на своєму місті в Радуні сина, Павла Яновича Нацовича (саме таким чином той був записаний в тому “пописі” [28] ). Останній однак був занотований до того “попису” вже тільки як “дей отчич”, тобто іншими словами – спадщинний селянин! В ту прадавню пору загальною назвою таких (непохожих!) людей взагалі поставало трохи інше слово, а саме «отцич», бо постійні зміни літер «ч» та «ц» в окремих словах слов’янської мови, діалектом якої постійно користувалися літвини, були в ті часи ще цілком закономірним явищем.
Особи «із роду суть бояре» завжди були в великому князівстві Литовському людьми «отчизніми», боярами «звечними», або «прирожоними отчичами». Тому такі бояри-«отчичі» вже із давніх своїх пращурів вважалися в тому князівстві цілком вільними людьми, і завжди виступали там належними та цілком вільними служивими особами. Однак інші «отчичі», які не мали окремого зазначення їхньої приналежності до когорти цих бояр, так звані панські, завжди приписувалися в тому князівстві лише виключно до когорти «непохожих людей» [358].
Суть справи полягає в тому, що з часом литовські бояри не спромоглися утримати своїх шляхетських прав та привілеїв і з середини XYI ст. мало-помалу почали переходити в нижчий клас того русь-литвинівського суспільства – саме до когорти «непохожих селян». Причиною подібного запису, цілковито принижуючого гідність «прирожоного отчича», «звечного» боярина Павла Яновича Нацовича, могли стати неодноразові спроби з боку радунських намісників, які ті здійснювали протягом більш ніж сторіччя, зобов’язати своїх бояр, на додаток до військової служби, ще й “дякло давати”, тобто спроби фактично перетворити їх усіх на спадщинних селян. Бо головна проста феодальна формула литовського життя в XYI ст. залишалася незмінною – “до волі і ласки господарської”. Потім таке часто робили з околичною шляхтою в Речі Посполитій.
Постійна боротьба за давні права та чисельні втручання вищої влади князівства на користь тих бояр – “не надобе їм сіна косити і дякол давати і мають оні нам служити службою тою, як і інші бояре шляхта” – ні до чого не вели, бо намісники її рішення просто ігнорували [24]. Так в 1541 році бояри Радунські ще раз мусили звертатися до короля і були їм знову підтримані в своїх правах, але цього разу таке рішення було винесене королем вже на новій засаді – завдяки існуванню “попису” 1528 року та рішенню сейму 1538 року. Мабуть тому, при складанні наступного “попису”, радунські намісники вирішили своє взяти верхи за допомогою вже суто юридичних вивертів, ще при записі самого того “пописа”.
Вже доволі частий в ті часи, принизливий та калічащий долю запис (виверт) боярина в “пописі” у просте сословіє в цьому випадку не призвів однак до зміни дійсного статусу та долі гербового шляхтича Нацовича. Бо після виходу з під юрисдикції радунських намісників завдяки переїзду на Волинь, знову таки шляхетний боярин Павло Янович вже у 1580 році працював там волосним урядником та помічником підстолія волинського по “місцевості Ружино”, де саме тоді мешкав, і виконував він ті свої обов’язки там принаймні до 1586 року [34, 35].
Однак на Волині Павло Янович не одразу повернув собі дійсне прізвище литовської гілки русинського (українського) Роду, з якої його пращури походили – Нецевич [12]. Деякий час Павло Янович та його нащадки користувалися тут української остаточної форми прізвищем Нецієвич або Нєцієвич, що його носили наприкінці ХYІ ст. члени того русинського (українського) Роду, який мешкав на Волині вже більш ніж півтора століття поспіль. Можливо, що те своє остаточної форми (суто українське) прізвище Павло Янович обрав тоді, щоб не ускладнювати собі вирішення питань отримання спадщини, бо на той час всі гілки цього українського Дому безупинно згасали.
В 1567 році на місцях служби братів Яна – боярина Жижморського Миколая та боярина Жомойтського Ґабрієля – також знаходилися вже лише їхні сини, обидва на ім’я Андрій. Тільки четвертий (можливий) брат, боярин Жомойтський Павло Нацович, залишався тоді ще живим та продовжував службу, разом із своїм сином, (третім) Андрієм , на дворі Вількея [29].
Однак названі вище діти трьох (чи чотирьох) братів із боярського Роду “Нацевичей і Нецевичей”, герба Яніна, імена яких зберіг “попис” 1567 року, цілком можливо що були в них не єдиними. Принаймні “за світлої пам’яті короля Стефана”, із Московського царства, буцімто разом із князем Крупським (цього чоловіка було записано в згаданому нижче документі саме так, під цими двома його дійсними визначеннями – тобто наведеним прізвищем та титулом), під Полоцьком, до армії Корони перейшов ще один член цього Дому – “боярський син” Миколай Нецевич [36].
Цей клас вільних людей благородного походження виник у Московському князівстві ще в 1433 році – так тоді стали там називатися нащадки князів та бояр, роди яких «впали», але які постійно продовжували виступати членами різних земських рушень. Вони звичайно володіли (невеликими) земельними наділами, частіше за все прижиттєву, але віддавали перевагу військовій службі з них великому князю у його земському війську, тобто їх потрібно вважати скоріше за все просто професійними військовими. Аналог таких благородних осіб існував також і у великому князівстві Литовському – там це були малоземельні бояри ІІ розряду (службові), які постійно перебували саме в рядах регулярного литовського війська.
Згідно запису в документі про конкретного короля та відомих історичних подій тих часів, цей перехід Миколая Нецевича під Полоцьком відбувся у 1579 році. Польська армія короля Стефана Баторія підійшла тоді під це місто 23 липня і швидко захопила усі його чисельні передмістя. Військ та навіть просто озброєних людей у Полоцьку на той час взагалі було обмаль, а крім того полоцькі воєводи-князі, згідно думок їхнього московського государя, царя Івана ІY, які залишилися відтвореними у відповідних записах російських розрядних книг, були ще й доволі «худі та глупі».
Наразі після того, як стрілецьких голів та сотників наявних військових загонів Полоцька було побито, а крім того, як потім тими москвитянами вважалося, мала місце ще й зрада частини його гарнізону, залишки цього російського війська відступили до містечка Сокола, де всі троє полоцьких воєвод-князів, та один окольничий, загинули при його штурмі польським військом 25 вересня [330]. Останній окольничий здав всю цю місцевість польському королю і навіть перейшов до нього на службу, разом із дітьми, жінками та тими військовими людьми, які у нього ще залишалися [187].
Однак, після завершення цієї військової кампанії, король Баторій дозволив усім бранцям, та, формально, «зрадникам», зробити свій власний вибір – або жити на своїй старій батьківщині, тобто в Московському царстві, при цьому залишаючись «на місті», або перебратися мешкати до земель Речі Посполитої. Переважна більшість з тих бранців таки вирішила залишатися «на місті», але того литвака, «нововиєзжого пана» Миколая Нецевича, серед них не було, оскільки прадавня (проміжна) батьківщина його власного роду знаходилася саме в великому князівстві Литовському, і він про це добре знав та пам’ятав.
При цьому є певний сенс нагадати, що та зміна сюзерена сталася у Миколая Нецевича вже аж через 7 років після формального припинення існування в Московії царського інституту «опричнини», тобто ніяких проблем із цією караючою структурою, та безумовно із тим «паранаїдальним та шизофренічним» царем, він, наразі, а також його батько, найвірогідніше взагалі не мали.
Що ж стосується, буцімто, «зради» частини полоцького гарнізону, то в декількох документах із щоденника останнього походу Стефана Баторія на Московію є певні згадки про ту обставину, що якраз перед початком облоги міста Полоцька звідти встигли втекти загони (чи загін) на чолі із (сотниками?) Крупським, Заболотським та Тетеріним. Однак перша з означених осіб сотників (?) до Дому литовського князя Крупського взагалі ніякого відношення не мала, так що наведений раніше запис про перехід Миколая Нецевича в цьому сенсі не відповідає дійсності. Вояки цих загонів (чи загону) одразу приєдналися тоді до військ Корони, та до забезпечення самої облоги того міста, яка тривала 4 тижні [186].
Можливо ініціатива втечі цілого загону, звичайно названої москвитянами «зрадою», йшла саме від Тетеріна. Бо його родича, Тимофія Івановича Тетеріна, який «від’їхав» в Литву у 1569 році, під Ізборськом, цар Іван ІY називав зрадником ще в листі, який був написаний ним до того Тимофія у Вольмарі [221]. Цей лист було звичайно написано значно пізніше дати того «від’їзда» Тимофія, аж у 1577 році, і деякі родичі про існування цього царського листа взагалі могли знати, але вони на нього чомусь взагалі не відреагували. Між тим подібне письмове звинувачення з боку царя означало тоді у Івана ІY смерть для всіх членів обвинуваченої родини, та інколи навіть геть для всіх членів роду «зрадника», як про це неодноразово свідчив його страшний Синодик.
Однак іншою, значно більш вагомою, причиною тієї втечі загону, а зовсім не його зради, могла постати та обставина, що перед підходом до Полоцька військ Корони, там, за наказом полоцьких воєвод, було звіряче вбито геть усіх полонених литовських та польських військовослужбовців, а їхні вщент спотворені тіла спустили тоді річкою, пов’язавши їх до колод. Мабуть це цілковито московське за своєю суттю звіряче «дійство» було надто жахливим видовищем навіть для цих, вже до всього на ту пору звиклих російських вояків, або саме таким воно безумовно постало принаймні для деякої частини гарнізона цього міста.
У 1577 році щось подібне до цього звірячого «дійства» було здійснено москвитянами відносно іншого професійного військового, 60-річного маршала Гаспара фон Мюнстера, якого було взято у полон під стінами міста Ревель. Мабуть на «відплату» за те, що місто так і не було ними захоплене, москвитяни спочатку осліпили маршала, виколовши йому очі, а потім ще й впродовж довгих часів забивали його кнутами на дибі, здійснюючи при цьому чисельні «перепочинки». Психічно нормальні люди поводити себе таким чином взагалі не можуть, бо подібне звіряче «дійство» ніяким чином не міг би витримати мозок, але москвитян це мабуть не стосується.
Крім того, полоцькими воєводами було прийнято також «додаткове» рішення підпалити місто та укритися з військом у Верхньому замку, що, спираючись на обставини, які вже тоді під Полоцьком склалися, було просто безглуздо робити з суто військової точки зору. Скоріше за все саме після такого рішення тих трьох «глупих» воєвод загін (загони) Крупського, Заболотського і Тетеріна полишив місто, щоб взагалі більше не наражатися на подальші безглузді дії тих його «худих та глупих» керівників [343].
Між тим князь Курбський, перехід якого до військ Корони мав місце ще у далекому 1563 році, причому в зовсім іншому місті та навіть за іншого короля, таки приймав участь в цьому поході на Полоцьк, але із самого початку походу «князь із Ковля» робив це вже знаходячись, звичайно, у лавах військ об’єднаних тоді Польщі та Русь-Литви. І саме в Полоцьку, через кілька днів після захоплення військом Речі Посполитої останнього опорного пункту у тій місцевості – містечка Сокола, він пише у вересні 1579 року своє третє послання великому князю московському та царю Івану ІY (Грозному), найбільше та найзухваліше з відомих.
Ще пращур Івана ІY , після захоплення земель новгородського князівства, «висловив бажання» йменуватися государем (царем) «всеа Русі», тобто фактично Русі фінського племені всі, хоч взагалі все Московське князівство займало меншу площу, та було майже вдвічі меншим за кількістю населення від великого князівства Литовського, яке дійсно простягнулося тоді від одного моря до іншого. Однак реально царем постав вже тільки саме Іван ІY , та й то з часом він вимушений був відмовитися від цього титулу, на вимогу своїх хазяїв, татаро-монголів.
Той московський цар, чи не у «відповідь» князю Курбському, почав одразу писати тоді чисельні послання Стефану Баторію, в яких наголошував, що то буцімто він сам особове відмовився від захисту міста Полоцька, «не бажаючи кровопролиття та з нагоди гуманності». Польський король у своїй відповіді ніщивно висміяв ці недолугі потуги московського царя «зберегти обличчя» та навіть запропонував йому особовий двобій, останнім той виклик, звичайно, не був прийнятий.
Однак саме про князя Курбського (якого інколи також писали тоді Крупським!) дослідники чомусь в першу чергу згадували при тлумаченні наведеного вище документа [36]. Хоч в тому документі в дійсності було записано прізвище Крупський, і воно таки існувало, як прізвище осіб окремого литовського княжого роду, який споконвіку мешкав саме в Волині [185]. Так, наприклад, у описі замків тієї Волині 1545 року згадується особа князя Василя Костянтиновича Крупського.
Тетерін, після переходу до лав війська великого князівства Литовського, теж зайнявся активним епістолярним спілкуванням з Москвою, правда на значно нижчому, ніж князь Курбський, рівні, однак загалом на одну з ним тему – «про неродословних людей». Мабуть саме ця обставина, та зрада Тимофія Тетеріна, «сподвигнула» Івана ІY практично винищити ту частину цього російського роду, яка ще залишалася на той час мешкати в Московському царстві, причому «всеродно», разом із їхніми дружинами та дітьми – всі вони згодом виявилися вписаними до його страшного Синодику. Стратили і декількох членів Роду Заболоцьких, але ніяких спогадів в тому Синодику за (русь-литовські) роди Крупських та Нецевичів не залишилося, можливо з тієї нагоди, що їхні батьки тоді вже померли, а всі інші члени цих родів взагалі мешкали на ту пору поза межами Московського царства [211].
Між тим знайти якісь певні вказівки про згаданих Крупського, Заболоцького та Тетерина, які принаймні півтора роки поспіль знаходились у Полоцьку, разом з тими «худими та глупими» воєводами, в записах російських розрядних книг не вдалось. Однак в армії Корони ці три особи згодом були добре знані її керівництву та навіть командували в ній окремими військовими підрозділами при осаді Пскова у 1581 році, де скоріше за все, з ними знаходився також їхній давній жолнер, Миколай Нецевич [186]. Звичайно, що до цієї пори він вже встиг оселитися на Волині, де від своїх литовських родичів, які декілька років постійно мешкали там, отримав певну долю спадщини по згаслому литовсько-українсько-литовському роду бояр Нецевичів.
Батьком цього Миколая, враховуючи надтісні родові стосунки його нащадків із членами усіх інших ліній роду, міг бути тільки хтось з дітей означених трьох (чи чотирьох) братів Нацевичей з боярського роду “Нацевичей і Нецевичей”, герба Яніна. Для з’ясування походження цього “боярського сина”, ніяких документів по батькові якого не лишилося, мабуть має сенс розглянути версію, підвалини якої становить сам факт досить специфічного використання, одразу трьома лініями цього роду, особового “родинного” імені Ярош.
Згідно статистичних досліджень за XYIІІ ст., в Білорусі та в Україні, “родинними” іменами, переважно на честь дідів, називали до 20 відсотків малюків чоловічої статі [26]. Але нащадкам трьох ліній цього роду треба було мати принаймні більш вагомі причини, а ніж прості родинні стосунки, щоб на початку XYIІ ст. дати ім’я Ярош одразу, як це в свій час вже було в історії цього роду, трьом його дітлахам, а ще одному дати ім’я Геронім, яке також означає саме Ярош! Пояснити подібне можна лише тим, що таким чином рід вшановував пам’ять когось із своїх поважних пращурів на це особове ім’я, який зробив для усього роду щось вельми суттєве, на кшталт того, що в свій час зробив для нього боярин Радунський Андрій Нецевич.
Згідно цієї версії шановним пращуром, і батьком “боярського сина” Миколая, скоріше за все поставав старший син боярина Жижморського Миколая, вірогідно на ім’я “Ярош”, який був першим в роду названий так чи не на честь свого прадіда. По віку саме він ще до початку заворушень в Жмуді міг з якоїсь нагоди емігрувати у сусіднє з тією Русь-Литвою Московське царство. На новому місці помешкання він також став поважною особою, отримав там землю та чин московського боярина, вже за військову службу великому московському князю, і народив на новій батьківщині, близько середини ХYІ ст., принаймні одного сина, згаданого вище Миколая, цілком природно названого ним на честь діда [37].
Договірний суспільний лад був цілком традиційним для Давньої Русі і повністю наслідувався у великому князівстві Литовському часів середньовіччя. Будь який з васалів великого князя литовського мусив служити йому тільки 40 днів на рік, після чого ставав вільною особою. І після цього у нього існувала цілковита можливість зробити вільний вибір між подальшою службою в тому князівстві, або проживанням у сусідній Московії. При цьому, «від’їзжаючи» у Московію, васал жодним чином не порушував законів та традицій Литовського князівства. Бо кожен з васалів безумовно мав тоді право цілком вільно поміняти свого сюзерена. Переважно тими васалами, які тоді цим правом таки наважувалися користуватися, поставали саме литовські князі.
Конкретна причина, з якої рід через деякий час так визначено вшанував пам’ять одного зі своїх давніх пращурів, з’явилася значно пізніше тих подій. Однак не виникає жодних сумнівів, що «боярський син» Миколай Нецевич безумовно був професійним військовим, який спочатку виконував ці обов’язки в армії московського князя (царя), потім в армії Корони, а наприкінці життя став займатися навчанням належних до несення військової служби молодих осіб основам військової діяльності. Принаймні саме таку, дуже корисну в ті часи справу, він робив для усіх чотирьох своїх онуків.
Суть версії із батьковим походженням спирається на те, що після переходу до Речі Посполитої “боярський син” Миколай Нецевич так таки ніколи і не скористався гербом Яніна! Це постає цілком зрозумілим, якщо його батьком дійсно був саме безгербовий литовський боярин “Ярош”, який емігрував з Русь-Литви в Московське князівство ще до отримання цим родом герба Яніна. В такому разі навіть успішна служба в армії Корони не давала Миколаю Нецевичу прав на той герб його рода. Однак ще раз нагадаємо – це тільки одна з можливих версій прадавніх історичних подій, бо за литвина та москвитина “Яроша”, в архівних документах, які збереглися, загалом з російськими, по людям государева Двора середини XYI ст., а також тисяцьким та десятням, ніяких свідчень знайти не вдалося [38,39,187].
Між тим про наявність дуже близького родства між корінними литовськими боярами – двома кузенами Андріями Нацовичами та їхнім третім кузеном Павлом Яновичем, і ще однією боярською особою, “москвитином” Миколаєм Нецевичем, свідчать не тільки чисельні документи спільних судових справ, які всі вони вели. Але й сам факт спільного помешкання родин та нащадків усіх тих кузенів і цієї московської боярської особи на єдиній батьківщині прадавніх пращурів цього роду в Волині. З часом, звичайно, вона була поділена в певних долях поміж ними, потім, наприкінці XYIІ ст., знову частково об’єднана, але невдовзі після того значна частина цієї прадавньої власності таки пішла з цього роду, коли одна з його ліній, яка мешкала на заході Волині, згасла.
На ці землі батьківщини роду вказані вище литовські бояри скоріше за все перебралися тільки через деякий час після Люблінської унії, бо акта про приєднання Волині до Корони в липні 1569 року у Володимирському та Луцькому повітах вони не підписували [40,41]. Натомість, однак, зазначимо, що навіть «війт великого села Паридуби», яке належало тоді до негородового староства коритницького (або Wreby), Городельського повіту, Белзького воєводства, Ілля Нецієвич, ці документи про державне об’єднання також не підписував, хоч він безумовно проживав тоді в сусідньому Ковельському повіті, де навіть був одним з реально діючих на той час місцевих керівників.
Достеменно відомо, що майже усі вільні землі Волині було роздано по шляхті ще на початку XYI ст. [42]. Лише на півночі, у Ковельському повіті, були залишені державні земельні резерви Корони, які утворилися там з земель дружини Жигмунда І, королеви Бони [43]. Тому саме в Ковельському повіті три містечка, тридцять сіл та площу орного ґрунту у 269 (294) ланів отримав в 1564 році, «на вихованіє» (а з 1567 року – у повну власність, «по смерть», з наслідуванням по чоловічому коліну, але знову таки зовсім не у ленне володіння!) князь А.М. Курбський.
Бо підпорядкувати саме йому, не порушивши при цьому основних законів великого князівства Литовського та унії, чисельних осіб з тих цілком вільних станів, які вже давно володіли у означеній місцевості її землями та мали там власні маєтки – було просто юридично неможливо. Одним з тих трьох містечок була саме (Нова) Вижва, на відстані двох верст від якої починалися вже землі маєтків (Пустий) Хотівль та Острів, а до чисельних сіл належали як Городищі та Мизові, так і Паридуби.
В те село Паридуби, яке було ще з усіх боків оточено великим дубовим бором, а його давні мешканці спеціалізувалися тоді саме на виробництві з вікових дубів довбаних човнів, які розходилися потім по території усього великого князівства Литовського, а вже потім в села Хотівль, Городищі та Мизове, на цю давнішню батьківщину роду, переїхали жити з Русь-Литви, після порубіжної межи, згадані вище троє кузенів з родинами. Головним чином мабуть внаслідок запису (виверту) Павла Яновича “отчічом”, а також вірогідно ще й тому, що український (русинський) рід, з якого колись пішли їхні прямі пращури, тоді вже безупинно згасав – в очікуванні більшого достатку, а також розуму та порядку на землях Корони.
Всі ці бокові родичі (5 коліно) запродали в Русь-Литві свої маєтності. Вони перебиралися жити в Волинь назавжди, та навіть встигли там вже до кінця XYI ст. взяти для двох ліній свого родинного загалу суто українське (русинське) прізвище Нецевич – родове прізвище цього прадавнього литовсько-українського-литовського боярського роду. Разом з тим члени третьої лінії роду до середини XYIІ ст. користувались тут іншим, вже таки суто українським, прізвищем тієї основи – Нецієвич, але після згаданої пори також змінили його на те стародавнє родове.
Найвірогідніше однак, що у наступному сторіччі вони знову повернулися до використання попереднього прізвища свого роду, якщо взяти до уваги конкретну назву одного з Домів родовитої польської та литовської шляхти тих часів [196]. Треба зазначити, що на протязі півтора сторіччя нові члени роду із тих його ліній, які продовжували мешкати на заході Волині, належні ще споконвіку цьому Роду землі там зберегли, але на початку XYIІІ ст., як про таке свідчать судові справи 1726 року, частину з тих родових земель вони вже продали, натомість купувавши там інші землі, наприклад у селі Городищі [44].
Разом з тим не виключено, що в пору керованого владою переселення литовців на землі України-Русі, серед них існували ще чисельні роди з прізвищами, походження яким дало саме цупке прусське ім’я Нец. Бо на однаковій відстані від села Мизове, як і згадане «базове» для бояр Нецевичів село Паридуби, але вже у протилежному напрямку, на північний схід, ще й досі існує село з суто прусським найменуванням, Ниці. Разом з тим в давню пору середньовіччя вихідна назва цього поселення взагалі була трохи іншою та ще ближчою до прусської, а саме Неці (та його доволі часто йменували тоді взагалі поселенням Нец). Воно, разом із двома сусідніми поселеннями Комарів та Солов’ї, мало в ті часи 80 «димів». Усі ці три поселення належали на початку XYIІ ст. до власності Мілецького Свято-Миколаївського православного монастиря.
А сам той монастир вперше згадується в тестаменті ще першозасновника роду Сангушків, «князя на Ратно та Ковелі», Дмитра-Сангушко Федьковича, який помер у 1454 році. Цей тестамент було видано ним своїй молодій дружині, на ім’я Ганка, яка на багато років пережила свого першого чоловіка. Серед добра, яке він їй залишав, згадується також «monastyr S.Nicolaya Mileze». Тобто в ті часи той монастир вже безумовно існував, і тому цілком міг бути заснованим ще саме на початку XY ст. [344].
Перші згадки про існування поселення Солов’ї знаходять у документах XІY ст. [314]. Тобто, ніяким чином не можна виключити, що на початку XY ст. вже обустроєні землі поблизу від існуючого поселення Солов’ї могли бути наданими в користування згаданим вище русь-литовським переселенцям. Засноване ними на цих землях (нове) поселення Неці найвірогідніше отримало свою назву як «віддзеркалення» родового прізвища одного з найбільш поважних переселенців. Разом із тим необхідно зазначити, що жодного письмового свідчення про володіння землею в поселенні Неці саме тими русь-литовськими переселенцями, або взагалі якимись конкретними його мешканцями, не збереглося.
Між тим у поборовому реєстрі мешканців міста Луцька 1564 року записано аж 8 осіб на родове ім’я Ницко (та Нацко), які виступали там робітниками найрізноманітніших на ті часи професій. При цьому більшість із означених осіб мали вже тоді у цьому місті власні «дими» [315]. Однак зараз не існує жодної можливості вважати хоч би частину з тих осіб шляхтою, а також неможливо вивести їхнє походженням саме з родів, які (могли) в свій час заснувати згадане вище поселення Неці. Так само відсутня будь яка можливість пов’язати тих осіб із досліджуємим в цій розвідці родом бояр Нецевичів.
Земські суди були запроваджені, свого часу, виключно для вирішення справ поміж особами шляхетського стану. Також лише шляхтичі отримали право вносити записи своїх документів у гродські та замкові старостинські книги. За відсутності в пору середньовіччя інших реальних «розваг», у тих руських та русь-литвинівських шляхтичів, цілком освічених людей, які в своїй переважній більшості володіли у XYIІ ст. принаймні трьома мовами – руською, польською та латиницею, навіть виникала певна жага проводити поміж собою «інтелектуальні змагання», тобто затяжні судові розбори, які тривали інколи по десятку років поспіль. При цьому до цих розборів тоді часто долучалися й інші, існуючі в ту пору чисельні суди, і «пішла писати губернія». Однак саме наявність різноманітних судових документів цих судів, частина з яких збереглася до наших днів, дозволяє проводити належні генеалогічні розвідки родів шляхтичів.
Аналіз таких документів дозволив зробити висновок, що члени двох ліній роду, а саме тих, які найчастіше використовували особове родинне ім’я Ярош, підтримували поміж собою більш тісні родинні стосунки, ніж з членами його останньої (третьої) лінії. В спільних судових справах члени третьої лінії роду частіше за все називалися тільки “родичами”, тоді як члени інших двох ліній завжди йменувалися там поміж собою “братами”.
Надалі маємо по тим лініям роду домовитися визначати таке:
першу лінію роду, зачату боярином Жижморським Миколаєм, подовжив його син, москвитин “Ярош”,
другу лінію роду, зачату боярином Жомойтським Ґабрієлем, подовжив його син Андрій,
третю лінію роду, зачату боярином Радунським Яном, подовжив його син Павло (Нецієвич).
Оскільки ніяких свідоцтв відносно родин усіх цих трьох (нових) подовжувачів роду немає, то в наступних розділах розвідки, для делініації, тобто уточнення (або визначення) окремих ліній цього боярського роду, весь наявний генеалогічний матеріал буде розглядатися вже лише починаючи із родин їхніх прямих нащадків. Ще двоє кузенів, обидва на ім’я Андрій, нащадків по собі взагалі не залишили і ті два відгалуження цього роду згасли, найвірогідніше, ще наприкінці XYI ст..


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 13 ] 

Часовой пояс: UTC + 3 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 0


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by Forumenko © 2006–2014
Русская поддержка phpBB