(Iз "опуса" В.С.Герасименко)
Роздiл 13
Рід за часів порубіжної межи.
Оскільки запис до “попису”, а загалом з тим до земського війська, ставав можливим лише тоді, коли землевласникові виповнювалось 17 років, немає сумніву, що усі троє (чи четверо) синів Андрія Нецевича народилися раніше 1510 року. Враховуючи це, стає цілком зрозумілим чому боярин Радунський Ян Нацевич встиг померти ще до записів “попису” 1567 року. Він залишив на своєму місті в Радуні сина, Павла Яновича Нацовича (саме таким чином той був записаний в тому “пописі” [28] ). Останній однак був занотований до того “попису” вже тільки як “дей отчич”, тобто іншими словами – спадщинний селянин! В ту прадавню пору загальною назвою таких (непохожих!) людей взагалі поставало трохи інше слово, а саме «отцич», бо постійні зміни літер «ч» та «ц» в окремих словах слов’янської мови, діалектом якої постійно користувалися літвини, були в ті часи ще цілком закономірним явищем. Особи «із роду суть бояре» завжди були в великому князівстві Литовському людьми «отчизніми», боярами «звечними», або «прирожоними отчичами». Тому такі бояри-«отчичі» вже із давніх своїх пращурів вважалися в тому князівстві цілком вільними людьми, і завжди виступали там належними та цілком вільними служивими особами. Однак інші «отчичі», які не мали окремого зазначення їхньої приналежності до когорти цих бояр, так звані панські, завжди приписувалися в тому князівстві лише виключно до когорти «непохожих людей» [358]. Суть справи полягає в тому, що з часом литовські бояри не спромоглися утримати своїх шляхетських прав та привілеїв і з середини XYI ст. мало-помалу почали переходити в нижчий клас того русь-литвинівського суспільства – саме до когорти «непохожих селян». Причиною подібного запису, цілковито принижуючого гідність «прирожоного отчича», «звечного» боярина Павла Яновича Нацовича, могли стати неодноразові спроби з боку радунських намісників, які ті здійснювали протягом більш ніж сторіччя, зобов’язати своїх бояр, на додаток до військової служби, ще й “дякло давати”, тобто спроби фактично перетворити їх усіх на спадщинних селян. Бо головна проста феодальна формула литовського життя в XYI ст. залишалася незмінною – “до волі і ласки господарської”. Потім таке часто робили з околичною шляхтою в Речі Посполитій. Постійна боротьба за давні права та чисельні втручання вищої влади князівства на користь тих бояр – “не надобе їм сіна косити і дякол давати і мають оні нам служити службою тою, як і інші бояре шляхта” – ні до чого не вели, бо намісники її рішення просто ігнорували [24]. Так в 1541 році бояри Радунські ще раз мусили звертатися до короля і були їм знову підтримані в своїх правах, але цього разу таке рішення було винесене королем вже на новій засаді – завдяки існуванню “попису” 1528 року та рішенню сейму 1538 року. Мабуть тому, при складанні наступного “попису”, радунські намісники вирішили своє взяти верхи за допомогою вже суто юридичних вивертів, ще при записі самого того “пописа”. Вже доволі частий в ті часи, принизливий та калічащий долю запис (виверт) боярина в “пописі” у просте сословіє в цьому випадку не призвів однак до зміни дійсного статусу та долі гербового шляхтича Нацовича. Бо після виходу з під юрисдикції радунських намісників завдяки переїзду на Волинь, знову таки шляхетний боярин Павло Янович вже у 1580 році працював там волосним урядником та помічником підстолія волинського по “місцевості Ружино”, де саме тоді мешкав, і виконував він ті свої обов’язки там принаймні до 1586 року [34, 35]. Однак на Волині Павло Янович не одразу повернув собі дійсне прізвище литовської гілки русинського (українського) Роду, з якої його пращури походили – Нецевич [12]. Деякий час Павло Янович та його нащадки користувалися тут української остаточної форми прізвищем Нецієвич або Нєцієвич, що його носили наприкінці ХYІ ст. члени того русинського (українського) Роду, який мешкав на Волині вже більш ніж півтора століття поспіль. Можливо, що те своє остаточної форми (суто українське) прізвище Павло Янович обрав тоді, щоб не ускладнювати собі вирішення питань отримання спадщини, бо на той час всі гілки цього українського Дому безупинно згасали. В 1567 році на місцях служби братів Яна – боярина Жижморського Миколая та боярина Жомойтського Ґабрієля – також знаходилися вже лише їхні сини, обидва на ім’я Андрій. Тільки четвертий (можливий) брат, боярин Жомойтський Павло Нацович, залишався тоді ще живим та продовжував службу, разом із своїм сином, (третім) Андрієм , на дворі Вількея [29]. Однак названі вище діти трьох (чи чотирьох) братів із боярського Роду “Нацевичей і Нецевичей”, герба Яніна, імена яких зберіг “попис” 1567 року, цілком можливо що були в них не єдиними. Принаймні “за світлої пам’яті короля Стефана”, із Московського царства, буцімто разом із князем Крупським (цього чоловіка було записано в згаданому нижче документі саме так, під цими двома його дійсними визначеннями – тобто наведеним прізвищем та титулом), під Полоцьком, до армії Корони перейшов ще один член цього Дому – “боярський син” Миколай Нецевич [36]. Цей клас вільних людей благородного походження виник у Московському князівстві ще в 1433 році – так тоді стали там називатися нащадки князів та бояр, роди яких «впали», але які постійно продовжували виступати членами різних земських рушень. Вони звичайно володіли (невеликими) земельними наділами, частіше за все прижиттєву, але віддавали перевагу військовій службі з них великому князю у його земському війську, тобто їх потрібно вважати скоріше за все просто професійними військовими. Аналог таких благородних осіб існував також і у великому князівстві Литовському – там це були малоземельні бояри ІІ розряду (службові), які постійно перебували саме в рядах регулярного литовського війська. Згідно запису в документі про конкретного короля та відомих історичних подій тих часів, цей перехід Миколая Нецевича під Полоцьком відбувся у 1579 році. Польська армія короля Стефана Баторія підійшла тоді під це місто 23 липня і швидко захопила усі його чисельні передмістя. Військ та навіть просто озброєних людей у Полоцьку на той час взагалі було обмаль, а крім того полоцькі воєводи-князі, згідно думок їхнього московського государя, царя Івана ІY, які залишилися відтвореними у відповідних записах російських розрядних книг, були ще й доволі «худі та глупі». Наразі після того, як стрілецьких голів та сотників наявних військових загонів Полоцька було побито, а крім того, як потім тими москвитянами вважалося, мала місце ще й зрада частини його гарнізону, залишки цього російського війська відступили до містечка Сокола, де всі троє полоцьких воєвод-князів, та один окольничий, загинули при його штурмі польським військом 25 вересня [330]. Останній окольничий здав всю цю місцевість польському королю і навіть перейшов до нього на службу, разом із дітьми, жінками та тими військовими людьми, які у нього ще залишалися [187]. Однак, після завершення цієї військової кампанії, король Баторій дозволив усім бранцям, та, формально, «зрадникам», зробити свій власний вибір – або жити на своїй старій батьківщині, тобто в Московському царстві, при цьому залишаючись «на місті», або перебратися мешкати до земель Речі Посполитої. Переважна більшість з тих бранців таки вирішила залишатися «на місті», але того литвака, «нововиєзжого пана» Миколая Нецевича, серед них не було, оскільки прадавня (проміжна) батьківщина його власного роду знаходилася саме в великому князівстві Литовському, і він про це добре знав та пам’ятав. При цьому є певний сенс нагадати, що та зміна сюзерена сталася у Миколая Нецевича вже аж через 7 років після формального припинення існування в Московії царського інституту «опричнини», тобто ніяких проблем із цією караючою структурою, та безумовно із тим «паранаїдальним та шизофренічним» царем, він, наразі, а також його батько, найвірогідніше взагалі не мали. Що ж стосується, буцімто, «зради» частини полоцького гарнізону, то в декількох документах із щоденника останнього походу Стефана Баторія на Московію є певні згадки про ту обставину, що якраз перед початком облоги міста Полоцька звідти встигли втекти загони (чи загін) на чолі із (сотниками?) Крупським, Заболотським та Тетеріним. Однак перша з означених осіб сотників (?) до Дому литовського князя Крупського взагалі ніякого відношення не мала, так що наведений раніше запис про перехід Миколая Нецевича в цьому сенсі не відповідає дійсності. Вояки цих загонів (чи загону) одразу приєдналися тоді до військ Корони, та до забезпечення самої облоги того міста, яка тривала 4 тижні [186]. Можливо ініціатива втечі цілого загону, звичайно названої москвитянами «зрадою», йшла саме від Тетеріна. Бо його родича, Тимофія Івановича Тетеріна, який «від’їхав» в Литву у 1569 році, під Ізборськом, цар Іван ІY називав зрадником ще в листі, який був написаний ним до того Тимофія у Вольмарі [221]. Цей лист було звичайно написано значно пізніше дати того «від’їзда» Тимофія, аж у 1577 році, і деякі родичі про існування цього царського листа взагалі могли знати, але вони на нього чомусь взагалі не відреагували. Між тим подібне письмове звинувачення з боку царя означало тоді у Івана ІY смерть для всіх членів обвинуваченої родини, та інколи навіть геть для всіх членів роду «зрадника», як про це неодноразово свідчив його страшний Синодик. Однак іншою, значно більш вагомою, причиною тієї втечі загону, а зовсім не його зради, могла постати та обставина, що перед підходом до Полоцька військ Корони, там, за наказом полоцьких воєвод, було звіряче вбито геть усіх полонених литовських та польських військовослужбовців, а їхні вщент спотворені тіла спустили тоді річкою, пов’язавши їх до колод. Мабуть це цілковито московське за своєю суттю звіряче «дійство» було надто жахливим видовищем навіть для цих, вже до всього на ту пору звиклих російських вояків, або саме таким воно безумовно постало принаймні для деякої частини гарнізона цього міста. У 1577 році щось подібне до цього звірячого «дійства» було здійснено москвитянами відносно іншого професійного військового, 60-річного маршала Гаспара фон Мюнстера, якого було взято у полон під стінами міста Ревель. Мабуть на «відплату» за те, що місто так і не було ними захоплене, москвитяни спочатку осліпили маршала, виколовши йому очі, а потім ще й впродовж довгих часів забивали його кнутами на дибі, здійснюючи при цьому чисельні «перепочинки». Психічно нормальні люди поводити себе таким чином взагалі не можуть, бо подібне звіряче «дійство» ніяким чином не міг би витримати мозок, але москвитян це мабуть не стосується. Крім того, полоцькими воєводами було прийнято також «додаткове» рішення підпалити місто та укритися з військом у Верхньому замку, що, спираючись на обставини, які вже тоді під Полоцьком склалися, було просто безглуздо робити з суто військової точки зору. Скоріше за все саме після такого рішення тих трьох «глупих» воєвод загін (загони) Крупського, Заболотського і Тетеріна полишив місто, щоб взагалі більше не наражатися на подальші безглузді дії тих його «худих та глупих» керівників [343]. Між тим князь Курбський, перехід якого до військ Корони мав місце ще у далекому 1563 році, причому в зовсім іншому місті та навіть за іншого короля, таки приймав участь в цьому поході на Полоцьк, але із самого початку походу «князь із Ковля» робив це вже знаходячись, звичайно, у лавах військ об’єднаних тоді Польщі та Русь-Литви. І саме в Полоцьку, через кілька днів після захоплення військом Речі Посполитої останнього опорного пункту у тій місцевості – містечка Сокола, він пише у вересні 1579 року своє третє послання великому князю московському та царю Івану ІY (Грозному), найбільше та найзухваліше з відомих. Ще пращур Івана ІY , після захоплення земель новгородського князівства, «висловив бажання» йменуватися государем (царем) «всеа Русі», тобто фактично Русі фінського племені всі, хоч взагалі все Московське князівство займало меншу площу, та було майже вдвічі меншим за кількістю населення від великого князівства Литовського, яке дійсно простягнулося тоді від одного моря до іншого. Однак реально царем постав вже тільки саме Іван ІY , та й то з часом він вимушений був відмовитися від цього титулу, на вимогу своїх хазяїв, татаро-монголів. Той московський цар, чи не у «відповідь» князю Курбському, почав одразу писати тоді чисельні послання Стефану Баторію, в яких наголошував, що то буцімто він сам особове відмовився від захисту міста Полоцька, «не бажаючи кровопролиття та з нагоди гуманності». Польський король у своїй відповіді ніщивно висміяв ці недолугі потуги московського царя «зберегти обличчя» та навіть запропонував йому особовий двобій, останнім той виклик, звичайно, не був прийнятий. Однак саме про князя Курбського (якого інколи також писали тоді Крупським!) дослідники чомусь в першу чергу згадували при тлумаченні наведеного вище документа [36]. Хоч в тому документі в дійсності було записано прізвище Крупський, і воно таки існувало, як прізвище осіб окремого литовського княжого роду, який споконвіку мешкав саме в Волині [185]. Так, наприклад, у описі замків тієї Волині 1545 року згадується особа князя Василя Костянтиновича Крупського. Тетерін, після переходу до лав війська великого князівства Литовського, теж зайнявся активним епістолярним спілкуванням з Москвою, правда на значно нижчому, ніж князь Курбський, рівні, однак загалом на одну з ним тему – «про неродословних людей». Мабуть саме ця обставина, та зрада Тимофія Тетеріна, «сподвигнула» Івана ІY практично винищити ту частину цього російського роду, яка ще залишалася на той час мешкати в Московському царстві, причому «всеродно», разом із їхніми дружинами та дітьми – всі вони згодом виявилися вписаними до його страшного Синодику. Стратили і декількох членів Роду Заболоцьких, але ніяких спогадів в тому Синодику за (русь-литовські) роди Крупських та Нецевичів не залишилося, можливо з тієї нагоди, що їхні батьки тоді вже померли, а всі інші члени цих родів взагалі мешкали на ту пору поза межами Московського царства [211]. Між тим знайти якісь певні вказівки про згаданих Крупського, Заболоцького та Тетерина, які принаймні півтора роки поспіль знаходились у Полоцьку, разом з тими «худими та глупими» воєводами, в записах російських розрядних книг не вдалось. Однак в армії Корони ці три особи згодом були добре знані її керівництву та навіть командували в ній окремими військовими підрозділами при осаді Пскова у 1581 році, де скоріше за все, з ними знаходився також їхній давній жолнер, Миколай Нецевич [186]. Звичайно, що до цієї пори він вже встиг оселитися на Волині, де від своїх литовських родичів, які декілька років постійно мешкали там, отримав певну долю спадщини по згаслому литовсько-українсько-литовському роду бояр Нецевичів. Батьком цього Миколая, враховуючи надтісні родові стосунки його нащадків із членами усіх інших ліній роду, міг бути тільки хтось з дітей означених трьох (чи чотирьох) братів Нацевичей з боярського роду “Нацевичей і Нецевичей”, герба Яніна. Для з’ясування походження цього “боярського сина”, ніяких документів по батькові якого не лишилося, мабуть має сенс розглянути версію, підвалини якої становить сам факт досить специфічного використання, одразу трьома лініями цього роду, особового “родинного” імені Ярош. Згідно статистичних досліджень за XYIІІ ст., в Білорусі та в Україні, “родинними” іменами, переважно на честь дідів, називали до 20 відсотків малюків чоловічої статі [26]. Але нащадкам трьох ліній цього роду треба було мати принаймні більш вагомі причини, а ніж прості родинні стосунки, щоб на початку XYIІ ст. дати ім’я Ярош одразу, як це в свій час вже було в історії цього роду, трьом його дітлахам, а ще одному дати ім’я Геронім, яке також означає саме Ярош! Пояснити подібне можна лише тим, що таким чином рід вшановував пам’ять когось із своїх поважних пращурів на це особове ім’я, який зробив для усього роду щось вельми суттєве, на кшталт того, що в свій час зробив для нього боярин Радунський Андрій Нецевич. Згідно цієї версії шановним пращуром, і батьком “боярського сина” Миколая, скоріше за все поставав старший син боярина Жижморського Миколая, вірогідно на ім’я “Ярош”, який був першим в роду названий так чи не на честь свого прадіда. По віку саме він ще до початку заворушень в Жмуді міг з якоїсь нагоди емігрувати у сусіднє з тією Русь-Литвою Московське царство. На новому місці помешкання він також став поважною особою, отримав там землю та чин московського боярина, вже за військову службу великому московському князю, і народив на новій батьківщині, близько середини ХYІ ст., принаймні одного сина, згаданого вище Миколая, цілком природно названого ним на честь діда [37]. Договірний суспільний лад був цілком традиційним для Давньої Русі і повністю наслідувався у великому князівстві Литовському часів середньовіччя. Будь який з васалів великого князя литовського мусив служити йому тільки 40 днів на рік, після чого ставав вільною особою. І після цього у нього існувала цілковита можливість зробити вільний вибір між подальшою службою в тому князівстві, або проживанням у сусідній Московії. При цьому, «від’їзжаючи» у Московію, васал жодним чином не порушував законів та традицій Литовського князівства. Бо кожен з васалів безумовно мав тоді право цілком вільно поміняти свого сюзерена. Переважно тими васалами, які тоді цим правом таки наважувалися користуватися, поставали саме литовські князі. Конкретна причина, з якої рід через деякий час так визначено вшанував пам’ять одного зі своїх давніх пращурів, з’явилася значно пізніше тих подій. Однак не виникає жодних сумнівів, що «боярський син» Миколай Нецевич безумовно був професійним військовим, який спочатку виконував ці обов’язки в армії московського князя (царя), потім в армії Корони, а наприкінці життя став займатися навчанням належних до несення військової служби молодих осіб основам військової діяльності. Принаймні саме таку, дуже корисну в ті часи справу, він робив для усіх чотирьох своїх онуків. Суть версії із батьковим походженням спирається на те, що після переходу до Речі Посполитої “боярський син” Миколай Нецевич так таки ніколи і не скористався гербом Яніна! Це постає цілком зрозумілим, якщо його батьком дійсно був саме безгербовий литовський боярин “Ярош”, який емігрував з Русь-Литви в Московське князівство ще до отримання цим родом герба Яніна. В такому разі навіть успішна служба в армії Корони не давала Миколаю Нецевичу прав на той герб його рода. Однак ще раз нагадаємо – це тільки одна з можливих версій прадавніх історичних подій, бо за литвина та москвитина “Яроша”, в архівних документах, які збереглися, загалом з російськими, по людям государева Двора середини XYI ст., а також тисяцьким та десятням, ніяких свідчень знайти не вдалося [38,39,187]. Між тим про наявність дуже близького родства між корінними литовськими боярами – двома кузенами Андріями Нацовичами та їхнім третім кузеном Павлом Яновичем, і ще однією боярською особою, “москвитином” Миколаєм Нецевичем, свідчать не тільки чисельні документи спільних судових справ, які всі вони вели. Але й сам факт спільного помешкання родин та нащадків усіх тих кузенів і цієї московської боярської особи на єдиній батьківщині прадавніх пращурів цього роду в Волині. З часом, звичайно, вона була поділена в певних долях поміж ними, потім, наприкінці XYIІ ст., знову частково об’єднана, але невдовзі після того значна частина цієї прадавньої власності таки пішла з цього роду, коли одна з його ліній, яка мешкала на заході Волині, згасла. На ці землі батьківщини роду вказані вище литовські бояри скоріше за все перебралися тільки через деякий час після Люблінської унії, бо акта про приєднання Волині до Корони в липні 1569 року у Володимирському та Луцькому повітах вони не підписували [40,41]. Натомість, однак, зазначимо, що навіть «війт великого села Паридуби», яке належало тоді до негородового староства коритницького (або Wreby), Городельського повіту, Белзького воєводства, Ілля Нецієвич, ці документи про державне об’єднання також не підписував, хоч він безумовно проживав тоді в сусідньому Ковельському повіті, де навіть був одним з реально діючих на той час місцевих керівників. Достеменно відомо, що майже усі вільні землі Волині було роздано по шляхті ще на початку XYI ст. [42]. Лише на півночі, у Ковельському повіті, були залишені державні земельні резерви Корони, які утворилися там з земель дружини Жигмунда І, королеви Бони [43]. Тому саме в Ковельському повіті три містечка, тридцять сіл та площу орного ґрунту у 269 (294) ланів отримав в 1564 році, «на вихованіє» (а з 1567 року – у повну власність, «по смерть», з наслідуванням по чоловічому коліну, але знову таки зовсім не у ленне володіння!) князь А.М. Курбський. Бо підпорядкувати саме йому, не порушивши при цьому основних законів великого князівства Литовського та унії, чисельних осіб з тих цілком вільних станів, які вже давно володіли у означеній місцевості її землями та мали там власні маєтки – було просто юридично неможливо. Одним з тих трьох містечок була саме (Нова) Вижва, на відстані двох верст від якої починалися вже землі маєтків (Пустий) Хотівль та Острів, а до чисельних сіл належали як Городищі та Мизові, так і Паридуби. В те село Паридуби, яке було ще з усіх боків оточено великим дубовим бором, а його давні мешканці спеціалізувалися тоді саме на виробництві з вікових дубів довбаних човнів, які розходилися потім по території усього великого князівства Литовського, а вже потім в села Хотівль, Городищі та Мизове, на цю давнішню батьківщину роду, переїхали жити з Русь-Литви, після порубіжної межи, згадані вище троє кузенів з родинами. Головним чином мабуть внаслідок запису (виверту) Павла Яновича “отчічом”, а також вірогідно ще й тому, що український (русинський) рід, з якого колись пішли їхні прямі пращури, тоді вже безупинно згасав – в очікуванні більшого достатку, а також розуму та порядку на землях Корони. Всі ці бокові родичі (5 коліно) запродали в Русь-Литві свої маєтності. Вони перебиралися жити в Волинь назавжди, та навіть встигли там вже до кінця XYI ст. взяти для двох ліній свого родинного загалу суто українське (русинське) прізвище Нецевич – родове прізвище цього прадавнього литовсько-українського-литовського боярського роду. Разом з тим члени третьої лінії роду до середини XYIІ ст. користувались тут іншим, вже таки суто українським, прізвищем тієї основи – Нецієвич, але після згаданої пори також змінили його на те стародавнє родове. Найвірогідніше однак, що у наступному сторіччі вони знову повернулися до використання попереднього прізвища свого роду, якщо взяти до уваги конкретну назву одного з Домів родовитої польської та литовської шляхти тих часів [196]. Треба зазначити, що на протязі півтора сторіччя нові члени роду із тих його ліній, які продовжували мешкати на заході Волині, належні ще споконвіку цьому Роду землі там зберегли, але на початку XYIІІ ст., як про таке свідчать судові справи 1726 року, частину з тих родових земель вони вже продали, натомість купувавши там інші землі, наприклад у селі Городищі [44]. Разом з тим не виключено, що в пору керованого владою переселення литовців на землі України-Русі, серед них існували ще чисельні роди з прізвищами, походження яким дало саме цупке прусське ім’я Нец. Бо на однаковій відстані від села Мизове, як і згадане «базове» для бояр Нецевичів село Паридуби, але вже у протилежному напрямку, на північний схід, ще й досі існує село з суто прусським найменуванням, Ниці. Разом з тим в давню пору середньовіччя вихідна назва цього поселення взагалі була трохи іншою та ще ближчою до прусської, а саме Неці (та його доволі часто йменували тоді взагалі поселенням Нец). Воно, разом із двома сусідніми поселеннями Комарів та Солов’ї, мало в ті часи 80 «димів». Усі ці три поселення належали на початку XYIІ ст. до власності Мілецького Свято-Миколаївського православного монастиря. А сам той монастир вперше згадується в тестаменті ще першозасновника роду Сангушків, «князя на Ратно та Ковелі», Дмитра-Сангушко Федьковича, який помер у 1454 році. Цей тестамент було видано ним своїй молодій дружині, на ім’я Ганка, яка на багато років пережила свого першого чоловіка. Серед добра, яке він їй залишав, згадується також «monastyr S.Nicolaya Mileze». Тобто в ті часи той монастир вже безумовно існував, і тому цілком міг бути заснованим ще саме на початку XY ст. [344]. Перші згадки про існування поселення Солов’ї знаходять у документах XІY ст. [314]. Тобто, ніяким чином не можна виключити, що на початку XY ст. вже обустроєні землі поблизу від існуючого поселення Солов’ї могли бути наданими в користування згаданим вище русь-литовським переселенцям. Засноване ними на цих землях (нове) поселення Неці найвірогідніше отримало свою назву як «віддзеркалення» родового прізвища одного з найбільш поважних переселенців. Разом із тим необхідно зазначити, що жодного письмового свідчення про володіння землею в поселенні Неці саме тими русь-литовськими переселенцями, або взагалі якимись конкретними його мешканцями, не збереглося. Між тим у поборовому реєстрі мешканців міста Луцька 1564 року записано аж 8 осіб на родове ім’я Ницко (та Нацко), які виступали там робітниками найрізноманітніших на ті часи професій. При цьому більшість із означених осіб мали вже тоді у цьому місті власні «дими» [315]. Однак зараз не існує жодної можливості вважати хоч би частину з тих осіб шляхтою, а також неможливо вивести їхнє походженням саме з родів, які (могли) в свій час заснувати згадане вище поселення Неці. Так само відсутня будь яка можливість пов’язати тих осіб із досліджуємим в цій розвідці родом бояр Нецевичів. Земські суди були запроваджені, свого часу, виключно для вирішення справ поміж особами шляхетського стану. Також лише шляхтичі отримали право вносити записи своїх документів у гродські та замкові старостинські книги. За відсутності в пору середньовіччя інших реальних «розваг», у тих руських та русь-литвинівських шляхтичів, цілком освічених людей, які в своїй переважній більшості володіли у XYIІ ст. принаймні трьома мовами – руською, польською та латиницею, навіть виникала певна жага проводити поміж собою «інтелектуальні змагання», тобто затяжні судові розбори, які тривали інколи по десятку років поспіль. При цьому до цих розборів тоді часто долучалися й інші, існуючі в ту пору чисельні суди, і «пішла писати губернія». Однак саме наявність різноманітних судових документів цих судів, частина з яких збереглася до наших днів, дозволяє проводити належні генеалогічні розвідки родів шляхтичів. Аналіз таких документів дозволив зробити висновок, що члени двох ліній роду, а саме тих, які найчастіше використовували особове родинне ім’я Ярош, підтримували поміж собою більш тісні родинні стосунки, ніж з членами його останньої (третьої) лінії. В спільних судових справах члени третьої лінії роду частіше за все називалися тільки “родичами”, тоді як члени інших двох ліній завжди йменувалися там поміж собою “братами”. Надалі маємо по тим лініям роду домовитися визначати таке: першу лінію роду, зачату боярином Жижморським Миколаєм, подовжив його син, москвитин “Ярош”, другу лінію роду, зачату боярином Жомойтським Ґабрієлем, подовжив його син Андрій, третю лінію роду, зачату боярином Радунським Яном, подовжив його син Павло (Нецієвич). Оскільки ніяких свідоцтв відносно родин усіх цих трьох (нових) подовжувачів роду немає, то в наступних розділах розвідки, для делініації, тобто уточнення (або визначення) окремих ліній цього боярського роду, весь наявний генеалогічний матеріал буде розглядатися вже лише починаючи із родин їхніх прямих нащадків. Ще двоє кузенів, обидва на ім’я Андрій, нащадків по собі взагалі не залишили і ті два відгалуження цього роду згасли, найвірогідніше, ще наприкінці XYI ст..
|