ROD NICEWICZ ... /Ницевич, Нецевич, Нацевич, Нацович / Niecewicz

21 поколение за последние 600 лет. 2939 кровных родственников
Текущее время: 29-03, 01:11

Часовой пояс: UTC + 3 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 13 ] 
Автор Сообщение
СообщениеДобавлено: 01-01, 13:11 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
Відгалуження першої лінії Роду по Віктору-Станіславу-Костці.
Слобода Абрамок.

Тісні та дружні стосунки, які у свій час підтримували поміж собою члени всіх відгалужень першої лінії Роду Нецевичів, та навіть наявність поселень родин окремих його відгалужень у межах однієї місцевості, зовсім не означають, що в наш час, часто за тотальної відсутності метричних документів ХІХ та ХХ ст., лише самі спогади нинішніх нащадків можуть дозволити, без серйозних проблем, дослідити родові коріння і визначити делініацію окремих відгалужень (та гілок) цього Роду, а крім того ще й відтворити усі перепітії їхнього (в історичному сенсі) життя.
Особливо після того, як безграмотні та безвідповідальні дьячки і ксьондзи «на свій смак» спотворили прізвище багатьох родин цього Роду, в результаті чого окремі його відгалуження та гілки взагалі згодом втратили родове спілкування і добряче віддалилися одне від одного. Гродські писарі – судові секретарі – ніколи собі не дозволяли таких «експериментів» із прізвищами окремих родин, які доволі таки часто робили ті церковні дьячки, бо у цьому разі рішення їхнього суду стали б просто нелегітимними. Саме тому прізвище Роду бояр-шляхти Нецевичів збереглося незмінним багато сотень років поспіль, починаючи цей відлік з ХYІ ст., а наразі ще й з ХІY ст..
На початку ХХ ст. в слободі Абрамок (раніше – Абрамек та Абрамка), Волинської губернії, мешкало декілька родин, прізвище яких, згідно багатьох метричних записів та сповідних розписів Новоградволинського і Барашівського римо-католицьких костьолів, які обидва загалом обслуговували цю місцевість, писалося як Ницевичі, а ще в ряді родин там були дружинами жінки, які походили саме з цього Дому.
В Російській Імперії означена слобода належала до Романовецької волості, Новоградволинського повіту, але її мешканців при метричних записах завжди чомусь відносили до іншої волості – Смордорийської. В сучасній Україні, адміністративно, слобода Абрамок належить до Тупальської сільської ради, Новоградволинського району, Житомирської області.
Ця слобода у сповідних розписах Новоградволинського костьолу, Новоградволинсько-Рівненського деканату, почала визначатися цілком окремим поселенням тільки у проміжок часу з 1877 по 1880 рік. На той час цей костьол мав парафію із 96 поселень, яка налічувала 1015 «дворів», із загальною кількістю населення в них, яке саме притримувалося того римо-католицького віровизнання, майже у 10.956 осіб. Разом з тим сповідні розписи Пулинського костьолу, Житомирського деканату, до парафії якого місцевість слободи Абрамок завжди належала раніше, за згадані вище часи майже не збереглися, тому конкретні деталі розбудови тієї (нової) слободи, послідовно та по рокам, визначити зараз не має можливості.
Новоградволинський повіт був адміністративно поділеним на 20 волостей і релігійні потреби його населення задовольнялися там 113 православними церковними приходами та 6 приходами Новоградволинського-Рівненського римо-католицького (раніше – Звягельського) деканату. Тими католицькими приходами були Новоградволинський, Пулинський, Миропольський, Корецький, Полонський та Ушомирський.
У середньому одна волость цього повіту мала площу у 360 км2 і обслуговувалася 6 православними церквами та одним костьолом, але поблизу від кордонів поміж різними деканатами Луцько-Житомирської діоцезії тих реально діючих римо-католицьких парафій, в межах однієї адміністративної волості, могло звичайно бути більше. Кількість прихожан кожного з костьолів, якій діяв у межах Новоградволинського повіту, суттєвим чином відрізнялася. Так на початку ХХ ст. Новоградволинський костьол мав на території цього повіту 18.551 прихожанина, Пулинський – 5.143, а Ушомирський, який обслуговував там лише 4 прикордонних села, взагалі не більше 100. В другому десятилітті ХХ ст. від великих костьолів почали «відпочковуватися» нові приходи: від Новоградволинського принаймні три, з яких Ємільченський мав 3.174 прихожанина, а від Пулинського – два, з яких найбільшим був Барашівський.
В 1851 р. загальна кількість населення у кожній волості цього повіту становила в середньому 7,5 тис. чоловік, а на одну фізичну особу там припадало у ті часи 5 га різних угідь, в тому разі до 2 га орної землі. В 1897 р. кількість населення кожної волості цього повіту зросла вже у 1,8 раза, тому площа орної землі, яка стала припадати там на одну фізичну особу, зменшилася аж до 1,2 га. Така невелика площа рілля вже ледь задовольняла потреби осіб, які там тоді проживали, в необхідних їм продуктах споживання, навіть при гарному зерновому врожаю («сам 4 – 4,5», якого вже цілком досягли на цій території наприкінці ХІХ ст.). Тому відселення досить суттєвої частини волинської спільноти до Сибіру вже наприкінці ХІХ ст. таки стало фактом.
Але сама потреба в тій орній землі виникла у волинян ще значно раніше кінця ХІХ ст. і задовольняли вони цю потребу тоді по різному. Так означена (нова) слобода Абрамок взагалі була створеною переважно переселенцями із близького до неї села (гути) Мар’янівка ще окрест 1870 р.. Бо вже з початку ХІХ ст., коли в Російській Імперії поступово постала повітова медицина, рівень смертності її населення наразі трохи понизився, внаслідок чого загальна чисельність «дворів» та населення того села (гути) Мар’янівка почала зростати. В 1844 р. вона досягла у тому селі показника в 19 «дворів» і 116 осіб, можливо для нього критичного. Мабуть прирізаних до цього села земель вже у середині ХІХ ст. стало її мешканцям не вистачати. Відміна кріпосного права у 1861 р. в цьому плані мало що могла для них змінити, бо тоді під сільськогосподарське виробництво там вже було піднято геть усе рілля. Тому переселення людей на нові землі з того села (гути) було фактично неминучим.

Не зважаючи на переселення усього відгалуження першої лінії Роду по Францу-Салезію в слободу Кривотин Колцкой ще раніше середини ХІХ ст., родин із прізвищем Нецевич (та навіть і Ницевич) в селі (гуті) Мар’яновка взагалі ніколи не проживало. В 1870 р. там мешкали тільки особи з 23 іншими прізвищами. Тому можна дійти цілком певного висновку, що ті Ницевичі (наразі – Нецевичі), про яких буде йти мова далі, заселялися вже саме прямо у ту (нову) слободу Абрамок.
Землі, на яких новостворена слобода Абрамок розташувалася, належали двом великим землевласницям цієї місцевості – поміщицям М.Уваровій та Є.Мезенцевій. Скасування кріпосного права і відсутність, внаслідок цього, необхідної кількості (вільних) селянських робочих рук для обробки тієї наявної у згаданих поміщиць землі швидко призвела до їхнього запустіння. Саме тому ці поміщиці дозволили переселенцям облаштуватися на своїх (необробляємих на ту пору) землях, звичайно за умови плати з них на їхню користь певного чиншу. Безумовно, що окремі родини тих нових поселенців ніяким чином не були спроможними взяти у згаданих поміщиць в користування надто багато землі – у них просто ніколи не існувало конче потрібної для обробки великого поля кількості (власних) робочих рук, робочих коней та необхідної для цього сільськогосподарської техніки. Принаймні у 1913 р. жодна родина цієї слободи, яка налічувала тоді вже 55 «дворів», не мала у користуванні 50 десятин орного поля.
Православним приходом, який вдовольняв релігійні потреби мешканців с. Тупальці (раніше – с. Тупальчани), і разом з ним означеної слободи Абрамок, був приход церкви с. Несолонь. Однак мешканці тієї слободи Абрамок відвідували цю досить далеку від них православну церкву вкрай рідко. Навіть іншу, ближчу до них, церкву православного приходу с. Андрієвичі, абрамівці практично ніколи не відвідували, навіть не зважаючи на те, що їхні власні батьки можливо були колись її постійними прихожанами.
Разом з тим православні віруючі приходу церкви того с.Андрієвичі, в тому разі із с. Непізнаничі, де мешкала родина Розалії Миколаївни (Нецевич) із відгалуження першої гілки цього Роду по Францу-Салезію, наразі її донька Ольга та інші родичі по чоловікові, не один раз виступали восприємниками чисельних дітей римо-католиків, які були народжені вже у тій слободі Абрамок, в різних парафіяльних костьолах, які її обслуговували. Бо мешканці цієї слободи таки значно частіше відвідували саме римо-католицькі костьоли, оскільки у Новоградволинському повіті в 1897 р. проживало аж чверть поляків Волинської губернії і латинську віру визнавали там 42.393 особи.
Мабуть історично все склалося таким чином, що та слобода Абрамок взагалі постала у своїй волості, а можливо й в усьому повіті, своєрідним «анклавом» місцевої когорти римо-католиків, до того ж ще споконвічних прихожан Новоградволинського парафіяльного костьолу, Новоградволинсько-Рівненського деканату. Однак, після свого переселення, ці мешканці виявилися, формально, парафіянами вже іншого костьолу, Пулинського, який належав до Житомирського деканату, бо саме у його Барашівському філіалі, який функціонував в селі Бараші ще з 1795 р., вони почали відправляти тоді усі належні католицькі релігійні обряди. Разом з тим той Барашівський філіал, не зважаючи на його дуже солідний, майже столітній вік, вважався у своєму деканаті наприкінці ХІХ ст. лише філіальною каплицею, а найчастіше взагалі йменувався у ньому просто каплицею.
Згодом той філіал (філіальна каплиця) перетворився на цілком самостійний, з 3.ХІІ.1910 р., Барашівський парафіяльний костьол, який став належати до Новоградволинсько-Рівненського деканату. Разом з тим усі метричні записи про народження та смерть абрамівців наприкінці ХІХ ст., релігійні обряди по яким відбувалися ще у тій Барашівській каплиці, Пулинського костьолу, були дубльовані потім тільки у відповідних метричних книгах Новоградволинського костьолу, але при цьому з конкретним зазначенням місця, де саме ті релігійні обряди ксьондзами проводилися.
Разом з тим головний костьол Новоградволинського повіту , у м. Новоград-Волинську, мешканці слободи Абрамок взагалі ніколи не відвідували, хоч відстань до нього була тою ж самою, що і до костьолу (раніше – до філіалу, або філіальної каплиці) в с. Бараші. А до філіалу Новоградволинського костьолу, який знаходився в м.Ємільчино, від тієї слободи наразі взагалі було ще ближче, ніж до релігійної установи в с. Бараші! Однак, мабуть згідно якихось розпоряджень діоцезії, до відкриття самостійного костьолу в с.Бараші, навіть сповідатися в тій каплиці дорослим абрамівцям, про всі свої гріхи, доводилося тільки плебанам Новоградволинського костьолу. Разом з тим усі ті розпорядження діоцезії були тоді ще не цілком однозначними. Бо коли неповнолітні діти абрамівців проходили свою конфірмацію, в 11-річному віці, у римо-католицькій каплиці с. Бараші, то звіт про цю подію чомусь пішов звідти вже в інший, а саме Пулинській костьол [260]. Ось таким заплутаним чином вони виглядали у діоцезії, ті католицькі релігійні справи того давнього часу, і тому розібратися зараз з ними досить таки складно.
Метричні книги Барашівського парафіяльного костьолу з 1911 по 1917 роки повністю збереглися у Житомирському архіві. Документи попереднього філіалу (каплиці) Пулинського костьолу в цьому селі також існують, але незадовільний стан переважної кількості цих документів не дає змоги провести їхне повне дослідження. Залишається тільки вважати, що записи про релігійні події у тому філіалі (каплиці), виконані ксьондзами на окремих папірцях різноманітного формату, тобто записи по сповідям, хрещенню, вінчанню та відпіванню абрамівців, які там постійно відбувалися, в повній мірі знайшли своє відображення у записах відповідних метричних книг Новоградволинського костьолу.

Разом з тим матеріали будь-яких ревізій серед мешканців тієї слободи Абрамок взагалі відсутні, бо там ці ревізії взагалі ніколи не проводилися (остання, Х ревізія, відбулася ще у 1859 р.). Тому визначатися із родоводами мешканців цієї слободи вкрай важко. Згідно записів метричних книг Барашівського костьолу, на початку ХХ ст. в тій слободі мешкали чисельні родини Войцехівських, Смиків, Борецьких, Мисюків, Скаковських, Лісовських, Грабовських-Лісовських, а також родини цілого ряду інших прізвищ, на додачу до вже згаданих вище декількох родин, записаних там саме як Ницевичі.

Ті ж самі прізвища згадуються і серед мешканців багатьох навколишніх сіл, що додатково свідчить про давнє коріння перелічених вище родин саме у цій місцевості.
Переважна кількість означених родин абрамівців писалася дворянами, але чи вони дійсно належали до когорти 1.897 потомствених та 1.977 особових дворян Новоградволинського повіту – окреме питання. Воно однак принципово цікаве з точки зору визначення родових стосунків досліджуємих родин слободи Абрамок, буцімто на прізвище Ницевичі, з членами різних ліній Роду Нецевичей, в тому разі дворянського відгалуження його першої лінії, по нащадкам Франца-Салезія, родовід яких було досліджено у попередньому розділі цієї розвідки.
Дворянська спільнота першої лінії Роду Нецевичей, а саме його відгалуження по нащадкам дітей Віктора-Станіслава-Костки, взагалі відома суттєво менше, ніж братова. Так жодних свідчень про долю двох його доньок, Доміниції та Агнішки, окрім років їхнього народження на світ, взагалі не маємо, не вдалося знайти ніяких записів про їхні шлюби.
Але, разом з тим, із записів метричних книг Пулинського костьолу, вдалося з’ясувати, що вільноживучі Каетан і Теофілія із Нецевичів Левицькі народили, 20.ІІІ.1858 р., сина Фелікса у слободі Скокубівській Болярці, Пулинської волості, Житомирського повіту. Мати цієї дитини мала на той час вже 36 років і це були, безумовно, зовсім не перші її роди [293]. Таким чином доля принаймні однієї доньки Віктора-Станіслава-Костки може вважатися цілком визначеною. Передати свою дворянську достойність власним дітям Теофілія, безумовно, ніяким чином не могла, хоч всі вони виступали ще тільки онуками Віктора-Станіслава-Костки.

Певна річ, що першим із її братів взяв шлюб “найстарший” з тих (вже російських) дворян, на ім’я Станіслав. Він одружився з дворянкою Анастасією із Борецьких, 1824 р. народження, і їхня родина спочатку проживала у слободі Нейманівка, Пулинської волості, Житомирського повіту, яка належала до Пулинської римо-католицької парафії. В цій родині там з’явилися на світ двоє синів: можливо що її первістком був Віктор, який народився там 28.YI.1852 р., та наступним став Йосиф, який з’явився в ній на світ 29.ХІ.1854 р. [226,289]. Однак прізвище батьків того Йосифа у метричній книзі про народження Пулінського парафіяльного костьолу, навіть ще у той час, вже було записано дячками взагалі «трохи по іншому», ніж споконвіку, а саме – Ницевич.
Скоріше за все слідом за тими синами, вже в 1856 р., у цієї шлюбної пари народилася (там) ще й донька, на ім’я Кароліна. Другою ж донькою, і останньою дитиною цієї родини, яка згодом виросла, стала дорослою, створила власну родину, та долю якої взагалі зараз вдалося з’ясувати, була Юзефа (двоіменна – Гонората-Жозефа), 1865 р. народження.
Лише через 20 років після народження ті Віктор із Йосифом, діти двох дворян, були записані до товариства міщан в м. Левково, куди батьки почали платити за них подать ще з 1865 р. [78]. Таким чином наявність безумовної потомственої, а потім й офіційно оформленої дворянської достойності, ніяким чином не заважала тим дворянам поставати членами міщанської спільноти. Обох цих братів було офіційно введено у їхню потомствену дворянську достойність окремим указом губернських дворянських депутатських зборів тільки в 1876 р. [80].
Скоріше за все, що у шлюбної пари Станіслава і Анастасії інших дітей чоловічої статі більше не народжувалося, або виростити їх дорослими батьки не спромоглися. Інакше тим дітям чоловічої статі також була б офіційно оформленою цими батьками (у далекому 1876 р.!) потомствена дворянська достойність Роду Нецевичей, звичайно посполу із двома старшими дітьми їхньої родини.
В метричному записі про народження Йосифа матір’ю йому було (спочатку) записано Маріанну із Жигадлів, тобто наразі його бабку, і лише через декілька років цю помилку виявили та виправили в тому записі спеціальною постановою римо-католицької консисторії. Однак сам той запис безумовно свідчить, що дружина Віктора-Станіслава-Костки таки прожила принаймні 60 років і була присутньою при хрещенні цього свого онука [289].
А матір того Йосифа 15.ХІІ.1859 р. стала восприємницею у Томаша, сина дворян Борецьких, своїх кревних родичів, які також мешкали у межах Пулинської римо-католицької парафії, в сусідньому селі Сорочня. Це цілком певно свідчить, що родина Станіслава ще безумовно залишалася мешкати в означені часи початку шістдесятих років ХІХ ст. у тому проміжному «родинному гнізді», слободі Нейманівка [294].
Однак вже після 1870 р., саме недалік від місця помешкання родини Станіслава, було створено згадану вище (нову) слободу Абрамок, яка почала тоді «чекати» на своїх переселенців. І лише за декілька років Станіслав таки перебрався туди, разом із своєю дружиною та родиною, і всі вони загалом стали вже її постійними мешканцями.
. Однак Кароліна Станіславовна, наразі дворянка, вже встигла піти до того часу за значно старшого за неї Петра Заболоцького, міщанина сусідньої, із проміжним «родинним гніздом», слободи Радецька Болярка, Пулинської волості, Житомирського повіту. В цій родині Заболоцьких, яка залишилася постійно мешкати у тій слободі, народилося багато дітей – правнуків Віктора-Станіслава-Костки, п’ятьох з яких батьки виростили, однак дворянської достойності їм, звичайно, мати не передала.
В сповідних розписах Пулинського костьолу за 1912 р, де прізвище Кароліни було зазначено «із Ницевичів», окрім обох цих батьків згадувалися ще й такі їхні діти: Павліна, 1882 р. народження, Іван, 1888 р. народження, Олександр, 1891 р. народження, Анеля, 1893 р. народження, та Станіслав, 1898 р. народження [261]. Звичайно, що останній з синів родини був названий батьками на честь діда.


Із метричних книг Пулинського парафіяльного костьолу, які збереглися, стало відомо, що (якийсь) Томаш Нецевич мешкав в 1859 р. у слободі Сахарня, Пулинської волості, Житомирського повіту. Ця особа виявилася, наразі, рідним братом Станіслава, ім’я якого у дворянських документах Роду було записаним, однак, вже саме по-православному, тобто як Фома. Там, у слободі Сахарня, в його родині з Вікторією із Кардашів, 10.YІІІ.1859 р., було народжено сина на ім’я Станіслав. Однак мати цієї дитини померла від родової гарячки вже через місяць по тому, а ще через два місяці померло від кашлю і саме те немовля. Запис про смерть ще тільки 27-річної матері, яка «залишила по собі» того єдиного сина, разом з тим сповістив, що сама вона померла у слободі Нейманівка. Тобто спілкування родин братів Станіслава та Томаша завжди було, напевно, доволі таки тісним [294].
У наступному році цей (тоді вже російський) дворянин, Томаш (Фома) Нецевич, побрався вдруге, із удовою (?) Мальгоржатою Пашковською, яка мала тоді (вже) 33 роки. Це однак ніяким чином не завадило цій подружній парі народити принаймні четверо дітей: доньку Гонорату у 1861 р., сина Франца у 1867 р., сина Михайла у 1869 р. і доньку Франціску у 1871 р.. Мабуть що землі у того Томаша в слободі Сахарня також було замало, або умови її оренди його зовсім не влаштовували, бо коли було створено ту (нову) слободу Абрамок, він перебрався мешкати саме туди із усією своєю новою родиною, посполу із старшим братом.

Ще двоє братів Станіслава та Фоми (Нецевичів), молодші сини Віктора-Станіслава-Костки, дворяни Іван і Йосиф, також перебралися мешкати у згадані часи в ту (нову) слободу Абрамок, тим самим створивши в ній вже постійне «родинне гніздо» для усього їхнього відгалуження Роду. Однак прізвища обох тих братів, у всіх метричних записах та сповідних розписах мешканців цієї слободи, завжди писалося вже виключно тільки як Ницевич.

Наймолодший з братів, Іван (Ян), в усі попередні часи мешкав поряд з іншими братами та сестрою в їхньому (тимчасовому або проміжному) «родинному гнізді», слободі Нейманівка, Пулинської волості, Житомирського повіту. Саме як мешканець цієї слободи він, наприклад, виступив 20.ІІІ.1858 р. восприємником у небожа Фелікса, при цьому однак його прізвище у тому записі було ще записано споконвічним для цього Роду способом – тобто як Нецевич [293].
Разом з тим вже у 1883 р. цей Іван, із зміненим прізвищем, Ницевич, згадується як мешканець слободи Абрамок, де він постійно оселився, при цьому залишаючись тоді, офіційно, холостим. Такий самий припис – «холостий» – був зроблений ксьондзами і у відповідному сповідному розписі Новоградволинського костьолу, в позначці там про його смерть, яка сталася у 1899 р. [267]. Таким чином знайти собі шлюбну пару Іван Вікторович навіть на новому місті свого помешкання не спромігся, тому (офіційних) нащадків по собі залишити аж ніяк не міг. Вік Івану Вікторовичу в тому записі «про смерть» ксьондзи «встановили» лише у 56 років, однак насправді йому вже минув тоді 71 рік.


Сповідні розписи Новоградволинського костьолу свідчать, що мешканець слободи Абрамок, дворянин, Йосиф Вікторов Ницевич, вже до 1880 р. був одружений і проживав там з Магдаленою із Новоківських, яка народилася у 1851 р.. Саме на «Віктора» найчастіше скорочувалося тоді троїсте ім’я його батька, Віктора-Станіслава-Костки. При цьому слід зазначити, що вік цього чоловіка, починаючи вже з перших сповідних розписів 1884 р., завжди був показаним ксьондзами значно більшим, ніж у його дружини. Але якщо спочатку народження Йосифа Вікторовича припадало за тими розписами на 1827 рік, як це і належить, то потім стало чомусь припадати на 1835 рік, а згодом, кінець-кінцем, взагалі «переложилося» вже аж на 1840 рік [264,266,267].
Йосиф Вікторович помер у 1902 р., вже таки у досить солідному віці, який, буцімто, згідно тих сповідних розписів, становив для нього (всього тільки) 62 роки [267]. В дійсності однак, враховуючи відому із дворянських документів точну дату його народження, 24.Y.1824 р., мусимо зробити висновок, що Йосиф Вікторович прожив таки доволі довше життя, ніж йому у тому смертному записі дячками та ксьондзами було «встановлено» – тривалість того життя на цьому світі сягала для нього аж 78 років.
Таким чином різниця віку поміж цим подружжям становила 27 років, а сам Йосиф Вікторович мабуть взяв цей шлюб не раніше ніж у свої 45 років. Фактично відомо лише те, що в цій родині, 25.ІІІ.1893 р., народилася, буцімто, єдина дитина, донька Анеля, вже у 43-річної матері та 70-річного батька [267,281]. Разом з тим жодних метричних свідчень про тих дітей, яких Магдалена обов’язково мусила народити, ще хоч би й у 1880 р., знайти не вдалося. Між тим ті діти, в будь-якому разі, не могли досить довгий час залишатися у цій родині живими і не визначатися при цьому в сповідних розписах костьолу. Тому, найвірогідніше, геть усі вони повмирали ще у зовсім ранньому дитинстві, бо ті чисельні сповідні розписи не могли б залишати дітей «на призволяще», оскільки за кожну прийняту сповідь (за себе та дітей) родина, яка трималася латинського віровизнання, обов’язково мусила платити плебанам гроші – саме з тих прибутків ксьондзи в усі часи і жили.
Анеля ще зовсім юною побралася із Антонієм Зеленко, 1886 р. народження, мешканцем с. Клярівка, Новоградволинського повіту. В родині цих Зеленків було народжено принаймні двох синів – Франціска, вже у жовтні 1909 р., та ще одного, 24.YІ.1913 р., а також доньку Адель, 10.Y.1915 р. [83]. Подальша доля цієї родини залишилася невідомою.
Дворянин Томаш (Фома) Вікторов, вже з прізвищем Ницевич, прожив на цьому світі більше ніж 70 років і помер в середині дев’яностих років ХІХ ст. [267]. Його друга дружина, Мальгоржата, пережила цього свого чоловіка на 15 років і померла 29.ІІІ.1911 р., у віці 84 років (в записі про смерть – 80), та була похована родиною на Барашівському парафіяльному цвинтарі, мабуть поряд із чоловіком [83].
В метричних книгах вже цього костьолу, в записі про смерть Мальгоржати, сповіщається, що вона «залишила по собі» синів Франца, Михайла і Карла, а також доньок Гонорату та Франциску. Тобто усі перелічені в цьому смертному записі особи безумовно були ще живими на той час. Однак сина Карла у Мальгоржати з Фомою ніколи не було, натомість вони мали онука на те ім’я, якого їм народила донька Франціска. Вік того Карла у 1911 р. був вже досить солідний, 22 роки, і мабуть саме завдяки цьому дяк помилково записав його саме сином Мальгоржати [266].
Взагалі тих онуків було у Мальгоржати доволі багато, принаймні 13, а згідно записів метричних книг про народження Барашівського парафіяльного костьолу її старший син, дворянин Франц Ницевич, одружений з Анелією із Перегудів, встиг за місяць до смерті матері народити їй ще одного онука, Адольфа, 20.ІІ.1911 р.. Ця дитина однак прожила на цьому світі всього тільки 4 роки та 3 місяці і померла 1.Y.1915 р., від крупу [83].
Адольф виявився останньою дитиною в родині дворян Франца і Анелі, які до нього вже народили у слободі Абрамок трьох своїх старших синів, безперечно що дворян – Йосифа, 25.ІІІ.1897 р., Адама, 17.ІY.1902 р., та Івана, 7.ІІІ.1906 р.. Адам однак помер ще у ранньому дитинстві, бо жодного запису про нього у сповідних розписах Новоградволинського костьолу немає. Крім тих двох синів, які залишилися, у Франца та Анелі були ще й дві доньки – первісток родини Адольфіна (Адель) , яка народилася 30.ІІІ.1895 р., та Розалія, яка народилася у 1897 р. [267,281,297].
Восприємником Адольфіни став Вінцент Гонгало, таким чином тісні зв’язки поміж родами Нецевичів (Ницевичів) та Гонгало підтримувались у тій слободі Абрамок ще й через 12 років після смерті Йосифа Станіславовича, який був свого часу одружений із Емілією Гонгало, про що буде йти мова нижче.
Разом з тим означений вище Франц, а також його брат Михайло, ніколи не були, офіційно, оформлені своїм батьком, Томашем, як потомствені дворяни, через належну постанову губернських дворянських зборів. Звичайно що вони, у свою чергу, так ніколи і не оформлювали цю дворянську достойність власним дітям.

(продовження у наступному постi)


Последний раз редактировалось niecewicz 01-01, 23:19, всего редактировалось 6 раз(а).

Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
СообщениеДобавлено: 01-01, 13:13 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
(продовження)
Ще до початку першої світової війни, бо принаймні у сповідних розписах Новоградволинського костьолу за 1914 р. жодна родина Ницевичів з розглядаємого в цьому розділі відгалуження Роду вже взагалі не була зазначена мешканцями слободи Абрамок, Франц із Анелією перебралися жити до сусідньої колонії Новезелене, Романовецької волості, Новоградволинського повіту (зараз – с. Нове Зелене). Можливо це сталося тому, що в Роду (Нецевичів) старший із синів завжди покидав своє «родинне гніздо», якщо земель у ньому ставало для всіх його кревних обмаль, а «на дворі» там залишався жити молодший син родини. Можливо, що кількість у 55 «дворів» для тієї слободи Абрамок вже встигла перевищити рівень належного забезпечення в ній усіх його кревних землею.
Така зла доля, фактично примусового відселення, минула однак у ті часи чисельних мешканців іншої слободи цієї місцевості, де тоді постійно мешкало відгалуження першої лінії Роду по нащадкам Франца-Салезія. Розалія Андріївна, його удова, одразу купила там для 5 своїх синів, у їхню повну власність, аж 2,2 км2 (200 десятин) землі, якої ще цілком вистачало, щоб забезпечити належною кількістю продуктів споживання також наступні покоління її чисельних онуків у ХХ ст..

В селі Нове Зелене ті наступні покоління відгалуження першої лінії Роду по Віктору-Станіславу-Костці проживають ще й досі. Нинішні нащадки його онуків, на прізвище Ницевичі (в дійсності – Нецевичі!), спромоглися надати цілий ряд генеалогічних свідчень та згадали багато фактів із минулого життя декількох родин їхнього відгалуження Роду. При цьому однак, по власній гілці Роду, роки смерті їхніх прямих пращурів, Франца і Анелі, залишилися (для них) невідомими. А у тих своїх прямих пращурів вони пригадали лише існування двох синів, Йосифа та Івана, між тим як про наявність у дідовій родині ще й двох доньок, та про їхню подальшу долю, інформація у згаданих нащадків взагалі відсутня. Крім того, ніяких свідчень про долю родин двох доньок Мальгоржати, своїх двоюрідних бабців, вони також пригадати не спромоглися.
По іншим дітям Мальгоржати, не знаючи про таке взагалі геть нічого, нинішні нащадки між тим з великими подробицями згадали перебіги життя Михайла Фомича Ницевича, при цьому називаючи його виключно Петровичем, також минулого мешканця слободи Абрамок. Однак нинішні нащадки вже зовсім не пам’ятають, що ця особа доводилася їхньому прямому пращуру (діду) рідним братом, тобто була їхнім двоюрідним дідом, і між тими братами завжди підтримувалися дуже тісні родинні стосунки. Так, наприклад, двоє мешканців слободи Абрамок, а саме Михайло Ницевич з Анелією Ницевич, дружиною Франца, постали восприємниками у Марії, доньки міщан Пулинського товариства Яна та Олени Висоцьких, яка народилася там 19.YІ.1912 р. [83]. Згодом вже сама Анелія постала восприємницею у Адольфіни, доньки дворян Весельских, яка народилася у тій слободі 15.YІ.1915 р., але останній запис обійшовся без зазначення конкретного місця її власного помешкання.

Михайло Фомич був одружений з Антоніною із Бочинських, 1875 р. народження. Ця Антоніна разом із згаданим вище Яном Висоцьким була в 1911 р. восприємницею у небожа Адольфа. За спогадами нинішніх нащадків, Михайло і Антоніна буцімто мали тільки двох дітей, безперечно що дворян: ними були у них сини Іван, 1906 р. народження, та Борис.
Однак в дійсності, після того як ця пара побралася в 1893 р., у них народилося, послідовно, значно більше нащадків. Так родина мала первістка, сина Франца, який народився 19.Х.1895 р., але жодних згадок за нього у сповідних розписах Новоградволинського костьолу немає, що свідчить, скоріше за все, про його смерть ще у ранньому дитинстві [281]. За ним у цієї шлюбної пари були такі діти: син Антон, який народився 5.ІХ.1897 р., син Станіслав, який народився 23.ХІ.1899 р., донька Яніна, яка народилася 6.Х.1896 р., донька Марія, яка народилася 22.Y.1902 р. та донька Францішка, яка народилася 2.ІІ.1905 р. [267,297]. Усі ці діти поставали, формально, потомственими дворянами Російської Імперії, однак нікому з них та достойність, офіційно, оформлена їхніми батьками не була. Разом з тим взагалі про долю жодної особи з цього великого переліку тих Ницевичей (наразі Нецевичей), синів та доньок Михайла, досить таки близьких родичів нинішнім нащадкам саме по їхньому конкретному відгалуженню Роду, геть нічого невідомо.
Що стосується Яніни, то таке постає цілком зрозумілим, бо вона, ще зовсім юною, пішла за Доменіка Янчевського, 1886 р. народження, мешканця досить далекого на ті часи с. Яношівка, Курненської волості, Новоградволинського повіту [261]. Це село припадало однак до парафії Пулинського костьолу, метричні документи якого практично не збереглися, а потім вже взагалі постав 1917 р., тому відстежити подальшу долю Яніни Михайлівни не вдалося. Відомо лише, що в її родині у 1914 р. був народжений син Норберт, можливо що саме первісток тих Янчевських.
Доля ще двох інших її сестер взагалі невідома, але це також цілком зрозуміло – вони, в свою чергу, могли піти заміж у такі самі віддалені села, та й 1917 р. поклав край усім (єдино доступним для дослідження) метричним церковним записам. А їхні рідні брати, Антон і Станіслав (Михайловичі), які ще сповідувалися у 1909 р. в Новоградволинському костьолі, безумовно потомствені дворяни, згодом також «безслідно зникли», як із самої своєї родини, так і взагалі із цієї місцевості. Принаймні в усіх записах метричних книг Новоградволинського костьолу, з 1919 по 1924 рік, ніхто із означених вище братів та сестер жодного разу не згадується.
Разом з тим родина їхніх батьків продовжувала мешкати в цій місцевості, бо нинішні нащадки згадали, що той відомий їм Михайло (по-батькові – буцімто Петрович) завжди займався, у своїй, тобто Романовецькій, волості, суто лікарнянською справою, причому доволі таки успішно. Але він все одно був репресований комуністичною владою та розстріляний 28.Х.1938 р.. Тобто у цьому випадку доводиться «мати справу» вже із фактом розстрілу аж 69-річного дідуся-ескулапа, що взагалі виглядає цілком безглуздим вчинком тієї комуністичної влади. Однак архівно-слідча справа Михайла Фомича не збереглася і тому з’ясувати в чому ж тоді був «звинувачений» той старенький дідусь-лікар, неможливо. Але від влади, особливо у ті часи, можна було очікувати яких тільки завгодно, взагалі цілком фантастичних, звинувачень – бо сверблячка (тотального) розстрілу, всіх і кожного, перевершувала тоді у її керівників-комуняків «над усе».
Син цієї сімейної пари, про якого нинішні нащадки ще пам’ятають, дворянин Іван Михайлович, який тієї достойності, як і його батько, офіційно ніколи не отримував, також був заарештований і репресований на 10 років висилки у далекі сибірські табори, в яких скоріше за все і згинув, бо до рідних країв ніколи так і не повернувся. А стосовно з’ясування долі молодшого сина цієї родини, Бориса, може виявитися корисною інформація «Книги пам’яті України» по Житомирській області, 7 т. Там сповіщається, що
Ніцевич Болеслав Михайлович, 1911 р. народження,
із Новоградволинського району, був мобілізованим
до лав армії в січні 1944 р..
В армії він постав рядовим солдатом і загинув в бою 14.ІY.1944 р., у віці 33 років. Поховано Болеслава Михайловича в с. Бужани, Берестечкового району, Волинської області.
Звичайно в селі дитину було значно простіше і безумовно що звичніше звати, по православному, Борисом (або Борискою) , ніж, по католицькі, та вичурно, Болеславом. Тому мабуть саме під таким ім’ям його і запам’ятали минулі родичі та потім передали це ім’я на спомин своїм нинішнім нащадкам.
В офіційному списку дворянам Волинської губернії за 1906 р. будь-яка родина Ницевичів взагалі не була зазначеною [1]. Виходячи із такого, буцімто офіційного, положення із тією дворянською достойністю згаданих вище родин Ницевичів, із слободи Абрамок, можна було б дійти хибного висновку, що усі онуки Віктора-Станіслава-Костки (Нецевича), а тим більше його правнуки, прав на ту потомствену дворянську достойність Російської Імперії вже не мали, тобто якимось чином спромоглися їх втратити. Вони, наразі Ницевичі, буцімто взагалі вже не були (російськими) дворянами, тому ніяким чином не повинні були вважатися і писатися з такою достойністю.
Однак спотворення недолугими дьячками споконвічного прізвища Роду – з його істинного написання, Нецевичі, на Ницевичі (Nyczewicz) – геть нічого в цьому сенсі не змінювало, бо до втрати дворянської достойності таке «мудрування», із прізвищем, призвести аж ніяким чином не могло. Дійсно, про наявність дворянської достойності у тих Ницевичів, а реально таки Нецевичів, із слободи Абрамок, добре знали самі новоградволинські плебани і тому дячки зазначали її для цих родин у багатьох метричних записах та сповідних розписах Новоградволинського костьолу. Дворянською достойністю у 1911 та 1915 роках визначався ними, наприклад, суспільний стан Франца Фомича, в метричних записах про події народження та смерті в його родині її останнього сина, Адольфа [83]. Дворянкою також була названа і мати самого того Франца Фомича, Мальгоржата, в її смертному записі.
Безумовно, що члени цього відгалуження першої лінії Роду, по Віктору-Станіславу-Косткі Нецевичу, добре зналися із членами іншого її відгалуження, по Францу-Салезію Нецевичу, згідно офіційного списку дворянам Волинської губернії за 1906 р. [1]. Останні мешкали всього лише за якихось 50 км від них, у слободі Кривотин Колцкой, і це також повинно було постійно підтримувати належний дворянський «суспільний стан» нащадків по Віктору-Станіславу-Костки, хоч би і з тим скаліченим прізвищем Ницевич.
Гонората Фомівна одружилася в 1880 р. із міщанином Іваном Янчевським, 1859 р. народження, мешканцем слободи Абрамок. В цій родині з’явилося на світ багато дітей: син Олександр в 1882 р., син Шимон (Семен) в 1884 р., син Франц в 1886 р., син Антон в 1888 р., донька Антоніна в 1890 р., донька Олександра в 1892 р., та донька Камілія в 1895 р. [266, 267]. Найвірогідніше, що Олександра померла ще в дитинстві, у віці до 5 років. Але всі інші діти цієї родини були живими та сповідувалися ще й у 1909 р. [267]. Безперечно, що сама Гонората Фомівна прожила більше ніж 50 років, бо була живою на час смерті своєї матері у 1911 р. [83].
Її молодша сестра, Францішка, була одружена двічі. В першому своєму шлюбі, якій стався 8.Х.1889 р., вона побралася із міщанином Йосифом Яворським, 1864 р. народження, мешканцем слободи Бобрицька Болярка, Пулинського приходу [282]. Францішка одразу почала забезпечувати там власну родину нащадками, але спромоглися народити з цим чоловіком лише трьох дітей: сина Карла в 1890 р., сина Антона в 1891 р., та доньку Павліну [266]. Можливо саме після цього її (перший) чоловік вже помер і молода удова повернулася мешкати з тими дітьми до слободи Абрамок.
Там Францішка вдруге побралася із Йосифом Колодзинським, 1869 р. народження, мешканцем тієї слободи. В цій її (новій) родині спочатку був народжений син Франц, у 1897 р., однак вже 4.Y.1901 р. ця дитина померла від коклюшу, а 18.Х.1909 р. зовсім літні батьки ще спромоглися народити близнюків – Петра та Павла [297,309]. Восприємником цих близнюків був їхній рідний дядька Михайло Фомич. Свідчень про інших дітей цієї родини не маємо. Разом з тим Францішка Фомівна прожила аж ніяк не менше ніж 40 років, бо також згадувалася живою, разом із сестрою, в записі про смерть своєї матері у 1911 р. [83].


Найстарший з синів Віктора-Станіслава-Костки, цілком офіційно визначений імперським указом дворянин, на ім’я Станіслав, помер мабуть першим серед братів, після січня 1884 р., коли він ще виступав свідком при шлюбі Леона Гонгало, родича своєї вже удової невістки, тобто він таки прожив на цьому світі щонайменше 65 років. Також в 1883 р. Станіслав, разом з дружиною Анастасією із Борецьких, сповідувалися у Барашівській римо-католицькій каплиці (саме так!), але у чисельних сповідних розписах Новоградволинського костьолу, як до того року, так і після нього, обидві ці особи ніколи не згадувалися, на відзнаку від інших їхніх кревних родичів [296].
Разом з тим його молодша донька, Гонората-Жозефа (Юзефа) , яка ще у віці близько 10 років переїхала мешкати до тієї слободи Абрамок, разом із батьками та трьома своїми стриями, інколи згадувалася там пізніше вже саме тільки разом із тими стриями. З тих стриїв Фома (Томаш) був старшим за цю небогу аж на 40 років, тому він у тій слободі, можливо вже після смерті її рідних батьків, вважався її батьком, і саме таким чином йменувався відносно неї у декількох сповідних розписах.
У ті далекі часи, при виконанні обряду хрещення у римо-католиків, дитина дуже часто отримувала подвійне, а то й потрійне, ім’я, саме яке і вважалося у неї «повним», але з якого зазвичай використовувалася (у родинному та суспільному житті) лише якась певна його частина. Наразі «повним» (суспільним) ім’ям Гонорати, саме таким чином (коротко) зазначеної у записі про смерть власної матері, було її хрещене ім’я Гонората-Юзефа.
Гонората Станіславовна пішла за селянина Йосифа Синицького, 1862 р. народження, мешканця села Царів Бор, Горошківської волості, Новоградволинського повіту. Це село завжди було парафією Пулинського римо-католицького костьолу, однак після створення Барашівського костьолу те село було передано до його парафії, а адміністративно стало належати до Барашівської волості, Житомирского повіту. Її родина постійно проживала потім у цьому селі, де у неї з’явилося на світ принаймні п’ятеро дітей: син Антоній у 1887 р., донька Марія через рік по ньому, син Станіслав у 1895 р., донька Петронеля у 1900 р. та син Адам у 1902 р. [260].
Доля однак постала напрочуд безжальною до цієї родини, яка втратила сина Адама від скарлатини у віці 13 років, 13.ІY.1915 р., а ще через місяць, 14.Y.1915 р., у віці 19 років, в урочищі Заборській Печі, потонув їхній син Станіслав. Однак первісток родини, син Антоній, таки отримав змогу подовжити цей рід, бо ще у 1913 р. він одружився і ця (нова) подружня пара сповідувалася вже у Барашівському парафіяльному костьолі, в 1915 р. [83, 261]. В метричних записах про смерть означених двох дітей, та про вінчання Антонія, їхня матір визначалася однак лише своїм іншим скороченим ім’ям, мабуть вже саме її «родинним» – Юзефою.
Доля іншої дитини Станіслава, сина Йосифа, склалася кепсько. Він офіційно отримав свою дворянську достойність в 1876 р., у віці 22 років, а до тієї пори вважався лише міщанином м. Левково. Після переїзду до слободи Абрамок Йосиф Станіславович, вже офіційно потомствений дворянин, взяв там 15.ІІ.1881 р. шлюб з юною дворянкою Емілією із Гонгало, 1864 р. народження [282]. Її батьками були Гонорат Михайлович і Регина (Раїна) із Дворжецьких Гонгало (Гонгальські). Вони мали велику родину, де існувало принаймні четверо братів Емілії, та були постійними мешканцями сусідньої слободи Вербов. Там, а ще у слободі Абрамок, жили також й інші родини цього чисельного роду.

В родині Йосифа та Емілії, 12.ІY.1882 р., було народжено доньку на ім’я Броніслава (Брунеля), яка однак сконала від конвульсій вже 18.ХІ.1882 р. [285,309]. Родинне щастя взагалі обійшло Йосифа Станіславовича стороною, бо сам він помер від сухот вже 27.YІІІ.1883 р., не проживши навіть і 30 років [264]. Поховали його на Барашівському парафіяльному цвинтарі. В смертному записі по Йосифу Станіславовичу наявності якихось дітей, «залишених по собі», ксьондзами зазначено взагалі не було. Не вдалося також знайти записів про народження у цієї шлюбної пари інших (посмертних) дітей, як в метричних книгах, так і в усіх чисельних по цьому сповідних розписах Новоградволинського костьолу.
Емілія у наступному сповідному розписі Новоградволинського костьолу постала вже удовою, але ця запис по ній виявилася єдиною [296]. Між тим не виключено, що після смерті свого чоловіка вона повернулася до рідної слободи Веровка, у родину батьків, бо тоді обидва вони ще були живі і мешкали там разом із чотирма своїми неодруженими синами. Саме там могла з’явитися на світ посмертна дитина Йосифа та Емілії, якщо вона тільки існувала. Але принаймні, виходячи із усіх родинних подій в подружньому житті Йосифа та Емілії, таке народження у них нащадка, наразі посмертного для цієї шлюбної пари, ще цілком могло мати місце.
Бо існує таки певна можливість, що ще один нащадок у Йосифа Станіславовича міг бути, і ім’я йому було, зовсім не виключено, Люціан (Лукіан). Останнє (католицьке) ім’я згодом перетворилося у сільському середовищі тієї слободи вже на цілком православне найменування цієї особи, а саме на ім’я Лук’ян.
Оскільки нинішні нащадки цього відгалуження першої лінії Роду стверджують, що у тій слободі Абрамок, разом із своєю родиною, проживав ще такий собі Лук’ян Іванович Ницевич, 1883 р. народження. Буцімто саме таким було його ім’я по-батькові, як про це зараз пам’ятають та стверджують ті нащадки. Однак в будь-якому випадку цей Лук’ян не міг бути сином зазначеного вище Івана Вікторовича, не зважаючи на те, що той ще до часів його появи на світ вже переселився у слободу Абрамок. Оскільки ніяких можливостей передати нащадку своє власне прізвище, залишаючись при цьому холостим, у ті часи взагалі не існувало.
Разом з тим цілком конкретна особа, яка таки може претендувати, серед членів цього відгалуження першої лінії Роду Ницевичів (в дійсності – Нецевичей), «на роль» батька того Лук’яна таки існує – це саме Йосиф Станіславович, інформація про життя та долю якого розглядалася вище. Бо Лук’ян, про якого згадують як народженого у 1883 р., дійсно ніяк не міг з’явитися на світ в період часу з 1.Х.1884 р. по 1.Х.1885 р. [310]. Однак перевірити пам’ять нинішніх нащадків і визначитися з батьком тому Лук’яну – Йосиф він, чи дійсно таки (якийсь?) Іван, між тим вкрай складно, бо жодних метричних документів та сповідних (католицьких) записів конкретно за особу Лук’яна) та за його родину взагалі не знайдено. Навіть чисельні сповідні розписи Новоградволинського костьолу про таке геть нічого не сповіщають [267].
Між тим той Лук’ян (Іванович?) був свого часу одружений із Євфросінією Романівною і ця шлюбна пара народила принаймні одного сина, на ім’я Павло, у 1912 р.. Однак доля виявилася до цієї родини дуже суворою: сам Лук’ян Іванович був репресований і розстріляний 30.ХІІ.1937 р., у віці 54 роки, а його дружину було запроторену тоді у висилку до таборів далекого Сибіру, аж на 5 років. Разом з тим ніяких архівно-слідчих справ цих двох осіб знайти в українських архівах не вдалося. Про долю їхнього сина, Павла Лук’яновича, вже у радянському суспільстві, також жодної інформації взагалі не маємо.
Відсутність записів про того Люціана (Лукіана) у сповідних розписах Новоградволинського костьолу могло можливо мати місце внаслідок того, що його матір стала притримуватися (у своєму другому шлюбі?) вже іншого, а саме православного, віровизнання. Принаймні знайти будь-які записи про її сповіді у католицькому костьолі в період після 1884 р., як мешканки слободи Абрамок або Верби, не вдалося. Або православним наразі поставав її другий чоловік. Тому її (посмертний?) син, згідно діючого у ті часи імперського закону, цілком міг бути перехрещений, в її новій родині, саме в домінуючу на ту пору православну віру, і потім він вже залишався її постійним прихильником усе своє подальше свідоме життя.
Про долю самого Лук’яна (буцімто – Івановича) та його родини вже йшлося вище. Між тим повна відсутність записів про (такого) Лук’яна у сповідних розписах Новоградволинського костьолу, аж за три десятиліття поспіль, цілком підтверджуючи можливість наявності у нього іншої віри, робить, одночасно, висновок про його (можливого) батька, а саме Йосифа Станіславовича, поки що не більше ніж припущенням. Однак зовсім не слід забувати, що нинішні нащадки згаданому раніше конкретному Михайлу Фомичу взагалі «призначили» батьком якогось Петра, тому довіра до їхніх спогадів у тих прадавніх родичів, «за батька», мусить бути доволі виваженою.
Первісток Станіслава, син Віктор, теж отримав, офіційно, свою дворянську достойність лише у 1876 р.. Він однак ще до цього, вже у 1875 р., побрався з Марьяною (Марією) із Мордасів, 1856 р. народження. Цілком можливо, що одразу по тому, як ця подія сталося, саме першими із членів лінії Роду по Віктору-Станіславу-Косткі, означена молода (дворянська) пара перебралася мешкати до тієї (нової) слободи Абрамок. Там у неї з’явилися на світ багато дітей, старшими з яких наразі були дві доньки. Лише після них у цієї шлюбної пари був син, Іван, який народився 18.YІ.1880 р., однак він помер ще у ранньому дитинстві. Потім у Віктора та Марьяни був ще один син, безперечно що дворянин, на ім’я Адам, який народився 6.І.1886 р., в свій час став дорослим і отримав змогу подовжити існування цього Роду саме по цій його гілці.
Всі інші діти цієї шлюбної пари були доньками: первісток Фелікса (Феліція) народилася у 1877 р., Деоніза (Діоніція) у 1878 р., Павліна 25.Х.1881 р., Михаліна 2.ІХ.1884 р., Камілія 8.ІY.1886 р., Юзефа 12.ІІІ.1890 р., Цецілія 20.ІХ.1892 р., Марцеліна 19.ІІ.1896 р. та Емілія 20.ІІІ.1898 р. [266,267,281,283]. За виключенням Марцеліни та Михаліни, які також померли ще у ранньому дитинстві, та трьох старших доньок, які вже одружилися, це подружжя разом із іншими своїми дітьми виявилося записаним у сповідних розписах Новоградволинського костьолу за 1909 р. [267].
Віктор Станіславович помер від запалення 2.YІІ.1910 р., тобто він прожив 58 років та 4 дні, і був похований на Барашивському парафіяльному цвинтарі. В його смертному записі згадувалися дружина, син Адам і три доньки – Юзефа, Цецілія, Емілія [297]. Багато його дітей безумовно досягли дорослого віку і тому мали, звичайно що лише демографічно, можливість реалізувати свої досить таки високі шанси на подальше довге життя, звичайно якщо не брати до уваги тих подій, які відбулися у Російській Імперії в 1917 р. та пізніше.

Адам, якому батько потомственої дворянської достойності офіційно не оформлював, виступив восприємником у двох своїх небог, в 1912 та 1915 роках, таким чином в останньому випадку його вік вже перевищував цілком пристойні 29 років [83]. Однак ніяких свідчень про існування у нього на ті часи власної родини знайти не вдалося. Подальша його доля невідома.
А тих двох небог йому «забезпечила» сестра Камілія, яка пішла у 1909 р. за селянина Яна Синицького, із села Царів Бор, Барашівської волості, Житомирського повіту. Ця шлюбна пара народила сина Франца у 1910 р., який помер від конвульсій вже через 3 роки, 30.ІY.1913 р., та принаймні двох доньок, Антоніну, 17.ХІ.1912 р., і Розалію, 1.YІІ.1915 р..
Інша сестра Адама, на ім’я Фелікса (Феліція) , пішла за Франца Косцинського, 1873 р. народження, мешканця слободи Абрамок. В цій родині були сини Йосиф, 1897 р. народження, Доменік, 1904 р. народження, Іван, який народився 14.ІY.1902 р., та Олександр, який народився 31.ХІІ.1907 р. [267, 297]. Ніяких згадок про Івана в сповідних розписах немає, тобто він, найвірогідніше, помер ще у ранньому дитинстві. В метричних книгах Барашівського парафіяльного костьолу існує також запис, що селяни Смордорийської волості, Новоградволинського повіту, слободи Абрамок, Франц та Фелікса із Ницевичей Косцинські, втратили ще й сина Йосифа, від проносу, 12.YІІІ.1913 р., у віці 16 років, і «в пам’ять по ньому» невдовзі народили тоді, якраз на Новий рік, 1.І.1914 р., доньку Марселіну [83]. В родині, окрім неї, була ще й старша донька, Петронеля, яка народилася у цієї шлюбної пари в 1898 р..

Маємо обмаль свідчень про родинне життя ще однієї із сестер Адама, Пауліни. Вона пішла за Аполінарія Грабовського, 1876 р. народження, мешканця села Аполлонівка. Вінчання цієї пари відбулося 3.ХІ.1901 р., а у сповідних розписах існує припис, що ця родина перебралася мешкати в 1906 р. на інше місце помешкання, а саме у с. Гуляни [267]. Першу свою дитину, доньку Целестину, ця шлюбна пара народила 12.ІХ.1902 р., а наступну доньку, Алонзи, 20.ХІІ.1904 р. [297]. Крім того, в метричних книгах Барашівського парафіяльного костьолу вдалося знайти запис про народження ними ще однієї дитини – сина Чеслава, 15.І.1911 р., коли Пауліні вже виповнилося 33 роки [83]. Ніяких свідчень про подальшу долю цієї родини не маємо.
Не вдалося також з’ясувати за кого та куди пішла ще одна сестра Адама, Деоніза, яка вже мала у 1894 р. свої 16 років і писалася тоді в сповідних розписах «панною на виданні» [266].

Діти Франца і Анелі, безумовно дворяни, принаймні їхній старший син, Йосиф, створили в свій час власні родини. Так Йосиф Францевич, вже у віці близько 32 років, одружився із Юзефою Миколаївною (1916 – 2006) і народив з нею двох синів – Франца (у 1932 р.) та Йосифа (7.YІ.1935 р.), а також двох доньок – Аделаїду (у 1930 р.) та Яніну (у 1931 р.). Однак сам Йосиф Францевич прожив наразі недовго, всього тільки 38 років, і помер вже у 1935 р.. Він похований на цвинтарі сусіднього с. Тиснівка.

Нинішні нащадки не спромоглися згадати чи мав власну родину молодший із братів Францевичів, Іван, їхній дядько. Між тим, ймовірно, саме на його плечі з 1935 р. ліг тягар забот про чисельну малечу старшого брата після його ранньої смерті. Він беззаперечно мешкав разом із тими небогами, бо у січні 1944 р. саме звідти і був мобілізованим до лав армії. В «Книзі пам’яті України» по Житомирській області, в 7 т., сповіщається про загибель на фронтах другої світової війни -
Ніцевича Івана Францевича, 1902 р. народження,
із слободи Абрамок, поляка, рядового, який загинув
15.ІІІ.1944 р., буцімто у віці 42 років. Наразі
він мав тоді лише 38 років та навіть
ще якихось 7 днів.
Поховано Івана Францевича в с. Рудливе, Демидовського району, Рівенської області.

Нинішній нащадок по цьому відгалуженню Роду, Аделаїда Йосифовна, згадала, що її бабу буцімто звали Марією, і це цілком відповідає сільському варіанту імені Маргарита (Мальгоржата), однак взагалі трохи іншої особи, яка насправді доводилася їй ще прабабою. Між тим як про власну бабу спогадів у Аделаїди Йосифовні взагалі не збереглося, і це може означати, що та Анель померла ще до народження своєї онучки.

Франц Йосифович був одружений з Яніною Броніславовною Голембіовською (Голуб) , 1934 р. народження. В іхній родині з’явилися на світ шестеро дітей: донька Антоніна у 1958 р., донька Зінаїда у 1968 р., а також четверо синів – Леонід у 1956 р., Анатолій у 1960 р., Стас у 1961 р. та Олександр у 1962 р.. Всі вони мають власні родини, чисельних дітей і вже навіть онуків, тобто дворянське відгалуження першої лінії Роду по Віктору-Станіславу-Косткі, і конкретно по гілці Йосифа Францевича, безумовно процвітає ще й досі.
Не скінчилося воно і по іншій гілці цього відгалуження Роду, а саме рідного брата Франца, Йосифа, який в свій час став мешканцем м. Ємільчино. В цьому випадку, на відзнаку від усіх попередніх, «пішов із дому» молодший з синів родини, але сталося таке вже при зовсім іншому суспільному ладу, який знівелював геть усі давнішні закони життя родин та Родів по давньому Литовському статуту.

В родині Йосифа із Валентиною Петрівною Савенковою, 1939 р. народження, був народжений син Володимир, 30.ІХ.1965 р., який «успішно подовжив» існування цієї гілки Роду, разом із своєю дружиною Людмилою Олександрівною, народивши сина та доньку. Іншою дитиною в родині Йосифа та Валентини була донька Галина, яка народилася 24.ХІ.1963 р.. Вона також має власну родину та нащадків. Таким чином дворянське відгалуження першої лінії Роду по цій його гілці існує ще й досі. Дворянському Роду – нема переводу!


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 02-04, 11:17 
Не в сети
Новобранец

Зарегистрирован: 30-09, 20:56
Сообщения: 5
Допоможіть розв’язати ось таку проблему:
За сповідними відомостями Новоград-Волинського костелу (чорновик 1900-1908 років) у селі Клярівка жили Варфоломій Зеленко і Томаш Зеленко. В обох були сини Антони. Згідно до сповідок, у сім’ї Томаша Зеленко син Антон був холостий, а у Антона із сім’ї Варфоломія Зеленка була дружина Анеля Ніцевич і син Франциск 1909 р.н.
Изображение

Вже в 1914 році ситуація зображається інакше: у сім’ї Варфоломія Зеленко син Антон записаний сам, а у сім’ї Томаша Зеленко син Антон має дружину Анелю.
Изображение

У 1937 році Антон Тимофійович Зеленко (син Томаша) був заарештований і розстріляний, у його анкеті арештованого вказаний склад сім’ї: дружина Анеля 49р., син Франц 28р. Іван 25р., дочка Аделя 22р. і т.д.
Изображение

Таким чином, лише в чорновику сповідок за 1900-1908р. я маю однозначно вказане прізвище Ніцевич у Анелі, дружини Антона Варфоломійовича. З іншого боку у наступних документах у Антона Варфоломійовича дружини немає, але є дружина Анеля у Антона Тимофійовича, а крім того діти Франц 1909 р.н., Іван 1913р.н. і Адель 1915 р.н., що точно відповідає вашій інформації.

Чи немає у вас, часом, інформації із запису про шлюб Антона Зеленка та Анелі Ніцевич, де були б записані батьки Антона Зеленка, щоб однозначно встановити, чи є помилка у сповідках за 1900 рік?


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 04-04, 10:28 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
dlebed писал(а):
Допоможіть розв’язати ось таку проблему:


Доброго дня! Трохи пiзнiше подивимось документи...


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 04-04, 11:24 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
Изображение

Зараз, до Вашего повiдомлення, ця частина Дерева Роду була така.

У родоводi про цю гiлку записи такi: "А у його брата Йосифа, ще до 1880 року, але вже саме в тій слободі Абрамок, виявилася таки родина, створена з Магдаленою із Новаківських. В цій родині було народжено, буцімто, лише єдиного спільного нащадка цієї шлюбної пари, доньку Анелю, яка з’явилася там на світ у 1893 році."

I далi: "Відгалуження роду по Івану та Йосифу Вікторовичам.

Ще двоє братів Станіслава та Фоми (Нецевичів), молодші сини Віктора-Станіслава-Костки, дворяни Іван і Йосиф, також перебралися мешкати в згадані часи у (нову) слободу Абрамок, тим самим взагалі створивши в ній постійне «родинне гніздо» вже для усієї їхньої гілки Роду. Однак прізвища обох цих братів, в метричних записах та сповідних розписах мешканців цієї слободи, завжди писалося тільки виключно як Ницевич.
Сповідні розписи Новоградволинського костьолу свідчать, що мешканець слободи Абрамок, дворянин, Йосиф Вікторов Ницевич, вже до 1880 року був одружений і проживав там з Магдаленою із Новоківських, яка народилася у 1851 році. При цьому слід зазначити, що вік цього чоловіка, починаючи вже з перших сповідних розписів 1884 року, завжди був показаний ксьондзами значно більшим, ніж у його дружини. Але якщо спочатку народження Йосифа Вікторовича припадало за тими розписами на 1827 рік, як це і належить бути, то потім стало чомусь припадати на 1835 рік, а згодом взагалі, кінець-кінцем, «переложилося» аж на 1840 рік [264,266,267].
Йосиф Вікторович помер у 1902 році, таки у досить солідному віці, який, буцімто, згідно тих сповідних розписів, становив для нього (усього тільки) 62 роки [267]. В дійсності, враховуючи добре відому з дворянських документів точну дату його народження, 24.Y.1824 р., мусимо зробити висновок, що Йосиф Вікторович прожив таки доволі довге життя, ніж йому в тому смертному записі дячками та ксьондзами було «офіційно відведено» – взагалі загальна тривалість його життя на цьому світі сягала аж 78 років.
Таким чином різниця віку поміж цим подружжям становила 27 років, а сам Йосиф Вікторович мабуть взяв цей шлюб не раніше ніж у свої 45 років. Фактично відомо лише те, що в цій родині, 25.ІІІ.1893 р., народилася, буцімто, єдина дитина, донька Анеля, вже у 43-річної матері та 70-річного батька [267,281]. Разом із тим жодних метричних свідчень про тих дітей, яких Магдалена обов’язково мусила народити, ще хоч би й у 1880 року, знайти не вдалося. Між тим ті діти, в будь-якому разі, не могли досить довгий час залишатися в родині живими та не визначатися при цьому у сповідних розписах костьолу. Тому, найвірогідніше, геть усі вони повмирали ще у зовсім ранньому дитинстві, бо ті чисельні сповідні розписи не могли залишати дітей «на призволяще», оскільки за кожну прийняту сповідь, за себе та дітей, католицька родина обов’язково мусила платити плебанам гроші – саме з тих прибутків ксьондзи в усі часи жили.
Анеля ще зовсім юною побралася із Антонієм Зеленко, 1886 року народження, мешканцем с. Клярівка, Новоградволинського повіту. В родині цих Зеленків було народжено принаймні двох синів – Франціска, вже у жовтні 1909 року, та ще одного, ім’я якого не збереглося, 24.YІ.1913 р., а також доньку Адель, 10.Y.1915 р. [83]. Подальша доля цієї родини залишилася невідомою.
Наймолодший з братів, Іван (Ян), в усі минулі часи мешкав поряд з іншими братами та сестрою в їхньому, тимчасовому або проміжному, «родинному гнізді», слободі Нейманівка, Пулинської волості, Житомирського повіту. Саме як мешканець цієї слободи він, наприклад, виступив 20.ІІІ.1858 р. восприємником у небожа Фелікса, при цьому зазначимо, що його прізвище в тому записі було ще споконвічним для цього роду – тобто Нецевич [293].
Разом з тим вже у 1883 році цей Іван, зі зміненим прізвищем, Ницевич, згадується як мешканець слободи Абрамок, де він оселився, при цьому залишаючись, офіційно, холостим парубком. Такий самий припис – «холостий» – був зроблений ксьондзами і в сповідному розписі Новоградволинського костьолу, біля позначки про його смерть, яка сталася у 1899 році [267]. Тобто знайти собі шлюбну пару Іван Вікторович навіть на новому місті свого помешкання не спромігся, тому (офіційних) нащадків по собі залишити ніяк не міг. Вік Івану Вікторовичу в тому записі «про смерть» ксьондзи «встановили» лише у 56 років, однак насправді йому вже минув тоді 71 рік."


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 04-04, 12:34 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
Лiтература та джерела.

Ось тут повний список:
viewtopic.php?f=105&t=188&p=640#p640

I також тут:
http://forum.vgd.ru/post/1238/11489/p2151276.htm#pp2151276


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 04-04, 13:00 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
На жаль, документiв не маю, але ось посилання до джерел [83,264,266,267,281,293].


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 12-09, 15:39 
Не в сети
Новобранец

Зарегистрирован: 30-09, 20:56
Сообщения: 5
Дозвольте кілька уточнень і доповнень
Яніна, дочка Михайла Фомича та Антоніни ур.Бочинської, народилась 6.X.1893 року, а не 1896 (запис №427 за 1893 рік в МК Новоград-Волинського костела 178.03.199 в ДАЖО)

Адам, син Франциска та Анелі ур.Перегуди народився 17 червня 1902р, хрещений 23 червня 1902 в Барашівській каплиці НВК (запис №414 за 1902р. в ч.1 МК Новоград-Волинського костела 178.03.200 в ДАЖО)
Адам помер 20 грудня 1903р "от дифтерита", похований на Барашівському р.к. кладовищі (запис №409 за 1903 в ч.3. МК НВК 178.03.200 в ДАЖО)

Йосиф Вікторович помер 6 вересня 1902 у віці 80 років, залишив по собі дружину Магдалену ур.Новаковську і доньку Анелю. Похований 8 вересня 1902 на Барашівському р.к. кладовищі. Запис повірив 16 листопада декан кс.Владислав Ляховський (запис №239 за 1902р. в ч.3 МК НВК 178.02.200 ДАЖО)


Ян, син Антона і Анелі ур.Ніцевич Зеленко народився 24 червня 1913 року в Клярівці, хрещений 2 липня 1913 року в Барашівському РК Костелі (запис №106 за 1913р. в ч.1. МК Барашівського костела 178.03.179 в ДАЖО)


Последний раз редактировалось dlebed 16-09, 17:57, всего редактировалось 2 раз(а).

Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 12-09, 17:23 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
dlebed писал(а):
Дозвольте кілька уточнень
Яніна, дочка Михайла Фомича та Антоніни ур.Бочинської, народилась 6.X.1893 року, а не 1896 (запис №427 за 1893 рік в МК Новоград-Волинського костела 178.03.199 в ДАЖО)
Адам, син Франциска та Анелі ур.Перегуди народився 17 червня 1902р, хрещений 23 червня 1902 в Барашівській каплиці НВК (запис №414 за 1902р. в ч.1 МК Новоград-Волинського костела 178.02.200 в ДАЖО)


Йосиф Вікторович помер 6 вересня 1902 у віці 80 років, залишив по собі дружину Магдалену ур.Новаковську і доньку Анелю. Похований 8 вересня 1902 на Барашівському р.к. кладовищі. Запис повірив 16 листопада декан кс.Владислав Ляховський (запис №239 за 1902р. в ч.3 МК НВК 178.02.200 ДАЖО)


Дуже дякую! Нехай це тут так i буде.
Як доповнення та уточнення.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 19-09, 12:33 
Не в сети
Новобранец

Зарегистрирован: 30-09, 20:56
Сообщения: 5
Зовсім випадково натрапив на запис хрещення ще однієї дитини Йосифа Колодзінського і Францішки Ніцевич
Метрична книга Ковельскої РК церкви за 1900 рік, додатковий запис
Лист 31, запис 123
Roku tysiąc dziewięćsetnego, w swięto Bożego Narodzenia w Pulińskim parafialnym Kościele miescowy ksiąsz proboszcz ochrescił niemowlę imieniem EMILIA, corkę Józefa i Franciszki z Niecewiczów ślubnych małżonków Kołodzińskich, urodzonego dnia dwudziestego pażdziernika tego ż roku we wsi Carobor gminy Barasze powiatu żytomierskiego.
Do chrstu trzymali Michał Niciewich i Aniela Niciewicz, żona Franciszka
Powyszy akt wpisano na zlecenie Kurii Biskupiej z dn 30.III.1937 A1950.
---------------
"Року тисяча дев'ятисотого, в свято Різдва Божого в Пулинському парафіальному костелі місцевий ксьондз пробощ охрестив немовля іменем ЕМІЛІЯ, доньку Юзефа і Францішки з Ніцевичів в законному шлюбі Колодзинських, що народилось 20 жовтня того ж року в селі Царів Бір (Царобор?) гміни Бараші Житомирського повіту.
Даний акт вписано на доручення Курії Єпископської від 30.ІІІ.1937ю


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 19-09, 17:20 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
dlebed писал(а):
Зовсім випадково натрапив на запис хрещення ще однієї дитини Йосифа Колодзінського і Францішки Ніцевич
Метрична книга Ковельскої РК церкви за 1900 рік, додатковий запис
Лист 31, запис 123
Roku tysiąc dziewięćsetnego, w swięto Bożego Narodzenia w Pulińskim parafialnym Kościele miescowy ksiąsz proboszcz ochrescił niemowlę imieniem EMILIA, corkę Józefa i Franciszki z Niecewiczów ślubnych małżonków Kołodzińskich, urodzonego dnia dwudziestego pażdziernika tego ż roku we wsi Carobor gminy Barasze powiatu żytomierskiego.
Do chrstu trzymali Michał Niciewich i Aniela Niciewicz, żona Franciszka
Powyszy akt wpisano na zlecenie Kurii Biskupiej z dn 30.III.1937 A1950.
---------------
"Року тисяча дев'ятисотого, в свято Різдва Божого в Пулинському парафіальному костелі місцевий ксьондз пробощ охрестив немовля іменем ЕМІЛІЯ, доньку Юзефа і Францішки з Ніцевичів в законному шлюбі Колодзинських, що народилось 20 жовтня того ж року в селі Царів Бір (Царобор?) гміни Бараші Житомирського повіту.
Даний акт вписано на доручення Курії Єпископської від 30.ІІІ.1937ю


О! Велика Вам подяка! Не було у Деревi цiєї дитини. Були син Карл 1889 р.н. , син Антон 1891 р.н. та донька Павлина (рiк народження невiдомий).
Тепер додано до Дерева!

Цiкава ще згадка "Michał Niciewich i Aniela Niciewicz"


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 08-11, 13:25 
Не в сети
Новобранец

Зарегистрирован: 30-09, 20:56
Сообщения: 5
Можливо цей запис також зацікавить:
Чорновик метричних книг Новоград-Волинського костелу за 1928-1930 роки (ЦДІАК 1045-2-921), лист 5, запис А67
(https://www.familysearch.org/ark:/61903 ... cat=989324)
Z Abramka Lucjan syn Adama i Józefy z Garbowskich Nicewiczów, ur.23 (???) Kr.Piotr Garbowski z Domicelą Garbowską
Чорновик погано упорядкований за датами, тому про дату народження можна здогадуватись лише з сусідніх записів, схоже на 23 грудня 1928-го.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
СообщениеДобавлено: 10-11, 13:17 
Не в сети
Site Admin
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 29-04, 19:02
Сообщения: 491
dlebed писал(а):
Можливо цей запис також зацікавить:
Чорновик метричних книг Новоград-Волинського костелу за 1928-1930 роки (ЦДІАК 1045-2-921), лист 5, запис А67
(https://www.familysearch.org/ark:/61903 ... cat=989324)
Z Abramka Lucjan syn Adama i Józefy z Garbowskich Nicewiczów, ur.23 (???) Kr.Piotr Garbowski z Domicelą Garbowską
Чорновик погано упорядкований за датами, тому про дату народження можна здогадуватись лише з сусідніх записів, схоже на 23 грудня 1928-го.


Дякую! Звичайно цікаво! Але нажаль доступ на згаданий сайт у нас закритий.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 13 ] 

Часовой пояс: UTC + 3 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 0


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения

Найти:
Перейти:  
cron
Powered by Forumenko © 2006–2014
Русская поддержка phpBB